Основні парадигми, категорії, методи і функції політології
Політологія, як і інші соціальні науки, відноситься до розряду поліпарадигматичних дисциплін, тобто, вона допускає співіснування різних концептуальних підходів до дослідження політики, які підтримують відповідні групи і школи.
Поняття парадигми(від грец. раrаdеіgма — приклад, зразок) введене в наукознавство американським філософом і істориком науки Томасом Куном у 60-і роки ХХ ст. З погляду куновської концепції, наукова парадигма є визнана всіма система знання, що має характер переконань, і яка протягом певного часу даним науковим співтовариством розглядається як логічна модель постановки і вирішення пізнавальних проблем. Парадигма немов задає спрямованість дослідженню політики, у руслі якої дослідник, спираючись на ті чи інші традиції, політичні теорії й ідеї, здійснює вирішення конкретної проблеми.
Логічна модель розвитку наукового пізнання політики по Куну являє собою процес послідовної зміни парадигм: накопичення фактів, які суперечать прийнятій парадигмі, висування нових конкуруючих теорій, які ведуть між собою боротьбу за лідерство, закінчується перемогою однієї з них, яка перетворюється в нову парадигму. У цьому плані можна сказати, що історія політології — це історія постійного відновлення і збагачення парадигм.
З висот сьогоднішнього дня виділяють наступні основні парадигми політології: теологічну, натуралістичну, соціальну і раціонально-критичну.
Теологічна парадигма виходить з надприродного, Божественного пояснення природи політики і політичної влади. Божественним визнається весь соціально-політичний лад, а влада, держава розглядаються лише як частина універсального світового порядку, створеного Богом.
Натуралістична парадигма дає пояснення політиці, ґрунтуючись переважно на позасоціальних природних факторах — географічному середовищі, кліматичних умовах, біологічних і расових особливостях людей тощо. Вже у творах Гіппократа, Платона, Аристотеля містяться кількаразові вказівки щодо впливу географічного середовища на політику. У XVII-XVIII ст. натуралізм перетворився в один з ведучих принципів європейської просвітницької думки. Прихильники цього напрямку прагнули поширити на громадське життя і поведінку людини закономірності, встановлені у фізичних науках. Особливо використовувався принцип тотожності мікро - і макрокосмосу, розвитку суспільства і біологічного організму. У політології натуралізм отримав своє втілення в геополітиці, біополітиці і психологізованих концепціях.
Соціальна парадигма поєднує досить різноманітні теорії, суть яких зводиться до прагнення пояснити природу і походження політики через соціальні фактори, і насамперед через роль тієї чи іншої сфери громадського життя, того чи іншого суспільного явища, або через придбані (соціокультурні) властивості суб'єкта соціальної дії. Цих позицій притримується, наприклад, марксистська концепція, відповідно до якої політика детермінована рухом економічних процесів і виступає як надбудова над економічним базисом суспільства.
Поряд з марксистською концепцією існує досить розповсюджена точка зору на політику, як на відносно автономну сферу життя. Такий підхід знайшов своє втілення в теорії раціональності Макса Вебера, концепції еліт Вільфредо Парето і Гаетано Моска та у ряді інших шкіл і напрямків. У західній політології достатньо широко розповсюджується концепція “панування права”, відповідно до якої право розглядається як причина, що породжує політику.
До різновидів соціальної парадигми відноситься і культурологічний підхід. Прихильники даного підходу розглядають зміст політичних процесів під ціннісно-нормативним кутом зору. У результаті політика з'являється як продукт усвідомлених мотивацій і форм поведінки людини.
Раціонально-критична парадигма природи політичної взаємодії людей пов'язана не лише із зовнішніми стосовно політики, факторами, а також з її внутрішніми причинами і властивостями. Дані концептуальні підходи виходять з того положення, що політика є цілком чи відносно самостійним суспільним явищем, яке виникає і розвивається по своїм власним, внутрішнім законам і правилам.
Отже, розглянуті нами найбільш істотні підходи до опису природи і сутності політики показують складність та багатоплановість політичного життя і, внаслідок цього, неможливість повною мірою пояснити її лише в рамках одного, часом спрощеного підходу, однієї парадигми. З іншого боку, розглянуті парадигми дозволяють побачити те, як мінялися уявлення про політику в контексті загального уявлення про закони суспільного розвитку.
Кожна наука має закони, закономірності і категорії. У політології систему законів і закономірностей утворюють закони і закономірності, що діють у політичній сфері суспільства.
Поняття закону в соціально-політичних науках означає загальне стисло сформульоване теоретичне положення, що визначає сутність суспільних і політичних явищ та об'єктивно існуючий між ними взаємозв'язок.
Закон— необхідне, істотне, стійке, повторюване відношення між явищами, яке виростає із певних закономірностей.
Політична наука має систему закономірностей, що характеризують найбільш істотні і стійкі тенденції розвитку і використання політичної влади.
Закономірності можна Темаити на три основні групи,у залежності від сфера їхнього прояву.
Перша група - це політико-економічні закономірності, що відбивають відношення між економікою і політичною владою.
З погляду універсально-узагальнюючого й аналітико-концентуального підходів політика і, відповідно, система політичної, державної влади визначені об'єктивною закономірністю, розвитком економічних процесів. Економічні інтереси є соціальною причиною політичних дій. Політична влада є лише породженням економічної влади. Разом з тим, політична влада, будучи породженням економічної, має самостійність, що відкриває широкі можливості для політичного впливу на економічні процеси. Але самостійність політичної влади не можна абсолютизувати.
Створення культу політичної влади, спроби за допомогою адміністративного примусу “обійти” економічні закони неминуче спотворюють суспільну еволюцію.
Друга група закономірностей — політико-соціальні, що характеризують розвиток політичної влади як особливої соціальної системи зі своєю внутрішньою логікою і структурою. Основною закономірністю системи політичної влади є зміцнення стабільності. У різних системах політичної влади закономірність реалізується по-різному. Авторитарна система для зміцнення стабільності об'єктивно вимагає максимальної концентрації влади, широкого застосування насильства.
Демократична система ґрунтується на поділі влади (судова, законодавча, виконавча), опирається на принципи зацікавленості, згоди і консенсусу.
Третю групу закономірностей складають закономірності політико-психологічні, що віддзеркалюють взаємини між особистістю і владою. З політико-психологічних закономірностей найбільш цікавою є досягнення та наступне утримання влади політичним лідером, що є особливою цінністю та метою всієї його діяльності. Ця закономірність уперше була сформульована ще Н.Макіавеллі.
Цементуючим початком, необхідним елементом політології як науки виступають її принципи.
Принципи— це результат узагальнення, висновки з усіх законів і категорій, що виступають як відправні положення науки.
Для політології найбільш важливими принципами є:
§ об’єктивності;
§ історизму;
§ соціального підходу;
§ пріоритету загальнолюдських цінностей;
§ врахування політичних реальностей;
§ врахування даних інших наук.
Питання про основні категорії політології є важким і поки дискусійним. Пояснюється це головним чином порівняно недавньою постановкою в нашому суспільстві питання про політологію як науку і навчальну дисципліну.
Основні категорії політології:
-загальносистемні;
- інституціональні;
- особистості.
Категорії політології охоплюють такі сфери як:
Ø діалектика політичного буття і політичного пізнання (сюди відносяться поняття: політичні відносини, політична ідеологія, політична психологія та ін.),
Ø взаємозв'язок політики і суспільства (поняття: політична влада, політична система, громадянське суспільство, партія та ін.),
Ø систему відносин “людина і політика” (поняття: політичні потреби, політичний лідер, політична культура, політична соціалізація та ін.).
Безпосередньо політологія використовує категорії усіх гуманітарних наук і конкретизує їх у своїх найбільш загальних поняттях.
В якості теоретичного фундаменту політологія використовує такі загальносоціологічні категорії, як суспільство, культура, цивілізація, прогрес, революція, політичне розуміння, виробничі сили, виробничі відносини та ін.
При вивчені політичних уявлень і процесів політична наука використовує різноманітні методи дослідження.
Метод – це спосіб, підхід, інструмент яким користується певна наука для досліджень
Політична наука використовуває сукупність методів дослідження політики. (Див.: схема №1).
Соціологічний метод – виявлення залежності політики від потреб суспільства, соціуму, соціальної обґрунтованості політичних явищ.
Функціональний метод – вивчення залежності між політичними явищами, наприклад, між політичним строєм і рівнем економічного розвитку, між кількістю партій і виборчою системою, між ступенем урбанізації населення і його політичною рухомістю та ін.
Метод структурно-функціонального аналізу – розглядання політики як системи, що має складну структуру, кожний елемент має визначне значення і виконує специфічні функції, направлені на задоволення причин, що відповідають потребам системи.
Бихевіористичний або поведінковий метод – застосування в політиці методів, які використовуються в конкретних науках і конкретній соціології, та вивчення за посередництвом конкретного дослідження багатообразної поведінки окремих особистостей і груп.
Інституційний метод – вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється діяльність держави, партії, організацій та об'єднань.
Антропологічний метод – вивчення зумовленості політики природою людини як родового суспільства (істоти), маючого набір основоположних потреб (в харчах, одязі, житлі, духовному розвитку, безпеці та ін.).
Діяльносний метод – припустимо розгляд політики як специфічного виду суспільної діяльності, що реалізується в підготовці, прийнятті та виконанні обов'язкових для усіх громадян державних рішень.
Критично-діалектичний метод – орієнтує на критичний аналіз політики, виявлення протиріч як джерел його розвитку.
Порівняльний метод – передбачає зіставлення однотипних політичних явищ (політичних систем, партій, будь-яких заходів реалізації одних і тих же політичних функцій і т.п.) з ціллю виявлення їх загальних рис і специфіки знаходження оптимальних шляхів рішення задач.
Субстанціональний метод – потребує виявлення і дослідження тієї першооснови, яка складає специфічну якісну визначеність політики, як приклад влада.
Історичний метод – вивчення політичних явищ в їх послідовному часовому розвитку, виявлення зв'язку минулого, теперішнього і майбутнього.
Кількісні методи виходять з того, що політичні явища можуть піддаватися
вимірам. Найбільш популярні наступні методи кількісного характеру: статистичні методи політичної активності, анкетні дослідження і опитування, лабораторні експерименти.
Політичний маркетинг- методи вивчення, збирання, організація та виробництва інформації.
Політологія також використовує загальнонаукові методи, до яких відносяться аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, моделювання та ін.
Усі перелічені методи, що використовуються політологією, підпорядковані отриманню добротного знання, об'єктивних даних про політичні процеси та тенденції їх розвитку.
Політична наука займає важливе місце як в теоретичному усвідомленні політичних реальностей, так і в практичному функціонуванні суспільства. Специфіка політологічного знання зумовлює роль і функції цієї науки в суспільстві.
Функції політичної науки (див.: схема №2).
Теоретико-пізнавальна або гносеологічна функція – узагальнення і оцінка, систематизація і аналіз, вивчення і пояснення політичних явищ. Політологія призвана давати аналіз політичних умов, засобів і форм рішення соціальних проблем, встановлювати основні фактори, що визначають політику.
Методологічна функція полягає в розробці способів, методів і принципів теоретичного дослідження політики і практичної реалізації отриманих знань.
Світоглядна функція містить знання про цінності, ідеали і норми цивілізованої політичної поведінки, політичної культури, що сприяє оптимальному функціонуванню політичної системи.
Мотиваційно-регулятивна функція (близька до світоглядної) – це функція виробки політичної поведінки людей.
Експертно-прогностична функція направлена на аналіз політичної практики, вивчення загальносуспільного погляду, визначення основних тенденцій розвитку політичної системи і політичного життя суспільства, передбачення шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки і передбачення подальших політичних дій.
Функція політичної соціалізації обумовлює формування громадянської і політичної культури громадян.
Аксіологічна функція полягає в оцінці політичних процесів з гуманістичних позицій. Людське вимірювання політики розширює можливості політичної науки і її активний гуманістичний вплив на світові політичні реальності.
Основні тенденції розвитку політичної науки (див.: схема №3):
Ø пріоритет прав людини над правами держави;
Ø верховенство закону в політичному житті;
Ø розподіл влади;
Ø політичний плюралізм;
Ø забезпечення політичної стабільності та безпеки суспільного життя.
Дата добавления: 2015-09-18; просмотров: 2588;