Історія Польщі. зняти її з показу. Остання вистава "Дзядув" ЗО січня 1968 р

зняти її з показу. Остання вистава "Дзядув" ЗО січня 1968 р. перетворилася на патріотичну маніфестацію, під час якої група університетської молоді на чолі з К. Модзелєвським протестувала проти її заборони. У залі пролунали гасла "незалежність без цензури", "Міцкевич без цензури". Після вистави дійшло до вуличної демонстрації, учасники якої (близько 300 осіб) рушили до пам'ятника А. Міцкевичу, щоб покласти квіти. Під час походу лунали заклики "Вільне мистецтво! Вільний театр!". Біля пам'ятника міліція розігнала учасників, затримавши 35 молодих осіб. Події навколо "Дзядув" викликали обурення творчого середовища. Студенти і науковці подали до сейму офіційний протест, під яким стояло понад 3 тис. підписів. На надзвичайному засіданні варшавського відділення Союзу польських літераторів 29 лютого 1968 р. було ухвалено резолюцію з вимогами відновлення вистави "Дзядув", повернення свободи творчості. Пролунали звинувачення на адресу влади, яку названо "диктатурою неписьменних" (С. Кісєлєвський).

На протести творчих середовищ влада відповіла репресіями, ініціатива яких виходила з МВС. Були проведені арешти серед студентів Варшавського університету, які вирізнялися активністю під час маніфестації та збору підписів під зверненнями. У лютому 1968 р. в стінах Варшавського університету тривала "війна листівок". Група активних студентів, які пізніше отримали назву командос (від назви членів революційних загонів, які діють в тилу ворога), закликали до активних дій протесту. Серед "командосів" було чимало осіб єврейського походження, проте всі вони виступали з патріотичних і демократичних позицій. Натомість спецслужби поширювали в університеті провокаційні листівки, в яких зазначалося, що "командоси" прагнуть дискредитувати добре ім'я студента "в інтересах сіоністів і Радіо "Вільна Європа", а "Міхнік, Елюмштайн, Шляйфер не можуть і не будуть нас вчити патріотичній традиції нашого народу". 8 березня 1968 р. на площі перед Варшавським університетом студенти організували віче на захист "Дзядув" і виключених студентів. Крім цього, організатори вимагали гарантії конституційних прав. У цей час на площі з'явилися представники "робітничого активу", які закликали зібраних розійтися і почали затримувати активістів. Коли віче закінчувалося, на його учасників напали загони міліції і ЗОМО, які багатьох студентів брутально побили, а 20 осіб заарештували. Того ж вечора були проведені нові арешти серед студентів і викладачів Варшавського університету. Акції протесту поширилися на студентське середовище інших міст.

Офіційна пропаганда представила події 8 березня як дії хуліганів і "золотої молоді", організаторами яких були діти високих керівників партії та держави єврейського походження. Це викликало обурення студентів Варшави та інших міст, які виступили зі стихійними протестами і демонстраціями, що були придушені силами МО і ЗОМО. Влада організувала "контрмітинги" робітників під гаслами "студенти - до навчання, літератори - до пера", "геть з сіонізмом". Від 12 до 19 березня протести й демонстрації студентів і науковців пройшли в Лодзі, Торуні, Познані, Кракові, Любліні та інших університетських містах. У Катовіцах дійшло до масових демонстрацій студентів і робітників, які були розігнані з допомогою водометів. У Вроцлаві до студентів семи вищих навчальних закладів, які оголосили 48-годинний страйк, приєдналися робітники місцевих підприємств.

19 березня на зборах партійного активу столиці В. Гомулка виголосив промову, в якій підтримав тези пропаганди групи "партизанів" про зв'язок березневих подій з "сіонізмом" і "антисоціалістичними закордонними центрами". На зборах вперше пролунали інспіровані вигуки "Ґерек, Ґерек" на честь першого секретаря воєводського комітету ПОРП в Катовіцах Едварда Ґерека, який погрожував ворогам соціалізму гострими репресіями. У відповідь на виступ В. Гомулки 21 березня студенти розпочали

В умовах комуністичного експерименту

окупаційний страйк у варшавських університеті та політехніці. Вони твердили, що стоять на грунті соціалізму, але вимагають поваги до громадянських прав і свобод, скасування цензури. Через три дні страйк було припинено під загрозою закриття обох навчальних закладів. 28 березня у Варшавському університеті відбулося віче, яке схвалило Декларацію студентського руху. У ній йшлося про забезпечення демократичних прав і свобод, гарантованих Конституцією ПНР, скасування цензури і доступ до правдивої інформації.

Наприкінці березня розпочалися нові арешти студентів, професорів, опозиційної інтелігенції; кілька соціальних і гуманітарних факультетів університетів були тимчасово закриті. З високих посад у партійному й державному апараті звільнено батьків студентів-учасників акцій протесту. Загалом було заарештовано близько 2,5 тис. осіб. Студентів масово відправляли до війська, активних організаторів засуджено до різних строків ув'язнення за "порушення громадського порядку". ЗМІ невпинно розкручували кампанію проти "сіоністів" та інтелігенції як провідників "антипольських" впливів. У березні 1968 р. з ПОРП було виключено понад 8 тис. членів, переважно єврейського походження, звільнено 80 високих керівників. Під тиском влади близько 20 тис. євреїв та інтелігентів емігрували з країни (зокрема, В. Брус, Л. Колаковський, Я. Котт, А. Форд та ін.). Посаду голови Державної ради залишив Е. Охаб, дочка якого брала участь у березневих подіях, висловивши протест проти "антисемітського шабашу, організованого в Польщі різними темними силами". У відставку подав також міністр закордонних справ А. Рапацький.

Під час березневих подій група сеймових послів католицького кола "Знак" (Т. Мазо-вєцький, С. Стомма, Я. Заблоцький, Є. Завєйський) внесла запит до керівництва парламенту, в якому йшлося про брутальні дії органів правопорядку щодо студентів, порушення громадянських свобод і брутальну політику в галузі культури. Автори запиту закликали владу до діалогу з суспільством на засадах взаємної поваги і толерантності. 21 березня конференція єпископату католицької церкви ухвалила документ Слово єпископату Польщі про болісні події, в якому підкреслювалося, що всі справи, котрі поділяють людей, повинні розв'язуватися шляхом діалогу. Єпископат переслав також лист до прем'єра Ю. Циранкевича, в якому закликав уряд відмовитися від силових засобів вирішення суспільних проблем, звільнити з-під арешту студентів, вплинути на ЗМІ з метою об'єктивного висвітлення подій. Однак влада залишила ці звернення поза увагою.

У квітні 1968 р. відбулася сесія сейму, на якій було заслухано урядову інформацію про березневі події. Вона містила набір демагогічних положень про діяльність в Польщі "ворожих центрів ідеологічної диверсії^-", "сіоністів", які нібито намагалися повалити конституційний лад. На захист студентів і демократичних прав виступили лише посли "Знаку". Сейм затвердив нового голову Державної ради, яким став М. Спихальський. Посаду міністра оборони посів В. Ярузельський. У липні 1968 р. пройшов пленум ЦК ПОРП, на якому було затверджено зміни осіб на 111 номенклатурних посадах в партії. Однак група "партизанів" не змогла здобути вирішального успіху - перешкодити прибічникам В. Гомулки і Е. Ґерека, хоча М. Мочар став секретарем ЦК і кандидатом у члени політбюро.

Березневі події 1968 р. були своєрідним змаганням демократичних сил і кіл, що прагнули до зміцнення тоталітарної системи влади, спираючися не стільки на соціалістичні ідеї, скільки на шовінізм, ксенофобію, нетолерантність. Консервативні сили в ПОРП досягли поважного успіху в боротьбі за посади і владу, але водночас поглибили прірву між суспільством і правлячими колами. Серед багатьох поляків різних соціальних верств згасла надія на можливість діалогу з владою, впливу на її дії.