Санітарно-захисні зони

Санітарно-захиснізони – території навколо шкідливих об’єктів з обмеженим режимом землекористування, де забороняється розміщення об'єктів, пов'язаних з постійним перебуванням людей(таке визначення випливає зі ст.114 ЗКУ).

NB. Схоже визначення закріплено у ДСТУ 2156-93 «Безпечність промислових підприємств. Терміни та визначення». За ним, санітарно-захисна зона – це «територія навколо потенційно небезпечного підприємства, в межах якої заборонено проживання населення та ведення господарської діяльності і розміри якої встановлюються проектною документацією за погодженням з органами державного регулювання безпеки відповідно до державних нормативних документів». Між тим, очевидні і відмінності: напр., за ДСТУ в межах зони забороняється будь-яка господарська діяльність, що із ст.114 ЗКУ та інших актів законодавства не випливає. Звичайно, визначення ДСТУ не може коригувати режиму санітарно-захисних зон, що встановлений актами вищої юридичної сили.

Спеціальні положення про санітарно-захисні зони передбачені у ст.24 ЗУ «Про охорону атмосферного повітря», ст.45 ЗУ «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», ст.15 ЗУ «Про видобування та переробку уранових руд», ст.20 ЗУ «Про електроенергетику», ст.ст. 21 та 32 ЗУ «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об’єктів».

Розмір та особливості правового режиму санітарно-захисних зон визначаються актами законодавства про забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення (насамперед, санітарними нормами і правилами): Державними санітарними правилами планування та забудови населених пунктів, затв. наказом МОЗ України №173 від 19.06.1996, п.3 Правил охорони електричних мереж, затверджених ПКМ від 04.03.1997 №209, наказом МОЗ України «Про затвердження державних санітарних правил та норм» №239 від 01.08.1996, п.п.3.5, 3.6. Державних санітарних правил та норм «Гігієнічні вимоги щодо облаштування і утримання кладовищ в населених пунктах України», затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 01.07.1999 №28 та ін.

Розміри та режим санітарно-захисних зон визначаються також нормативними документами у галузі будівництва: ДБН Б.2.4-1-94 «Планування і забудова сільських поселень», п.10 ДБН 360-92** «Планування і забудова міських і сільських поселень», ДБН Б.2.4-3-95 «Планування і забудова сільських поселень. Генеральні плани сільськогосподарських підприємств», ДБН Б.2.4-4-97 «Планування і забудова сільських поселень. Планування та забудова малих сільськогосподарських підприємств та селянських (фермерських) господарств» тощо.

Основою для встановлення санітарно-захисних зон є санітарна класифікація підприємств, виробництв та об'єктів, що наведена у додатку №4 до згаданих вище Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів. Підприємства за шкідливістю поділяються на 5 класів, відповідно до яких встановлюються санітарно захисні зони від 50 до 3000 м.

Санітарно-захисна зона навколо кладовища. Фрагмент генерального плану с. Крюківщина Києво-Святошинського р-ну Київської обл.1 (цифрову копію більшого розміру див. на сайтіwww.amm.org.ua)   У лівій частині схеми – кладовище; проведена на відстані 300 м від його межі червона лінія позначає межу санітарно-захисної зони. В межах зони відсутні житлові будинки.

Проблема. Законодавство є недостатньо чітким у питанні про те, хто несе тягар розроблення проекту санітарно-захисної зони та її встановлення (адже розмір деяких санітарно-захисних зон визначається не «автоматично», а розраховується під конкретний об’єкт). Вбачається, що такий тягар має нести власник джерела шкідливого впливу. У разі, якщо санітарно-захисна зона не встановлена, відповідна проектна документація на будівництво (ст.31 ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності») при її експертизі має оцінюватися негативно, затверджена вона бути не може.

Проблема. Розміщення житла у санітарно-захисній зоні підприємства, або навпаки –розміщення підприємства на небезпечній відстані від житла, є порушенням законодавства, проте не зовсім очевидно, які правові наслідки воно повинно тягнути. Як видається, у першому випадку відповідні будинки підлягають виключенню із житлового фонду у зв’язку із непридатністю для проживання (ст.7 Житлового кодексу України), а у другому права власників житла мають захищатися шляхом пред’явлення позову про припинення порушення або в адміністративному порядку шляхом обмеження або припинення діяльності підприємства, що справляє негативний вплив на територію санітарно-захисної зони (п. «а» ст.42 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»).