Українська культура – самобутня європейська культура.
Розв’язуючи проблеми, пов’язані з кожною із національних культур, неможливо обійти увагою питання про її походження. Національну культуру вартувало б розглядати насамперед через історію конкретної держави. Проте, як засвідчує і новітня, і давня історія, політичні кордони, зазвичай, лишаються лише штучними і нестійкими утвореннями. Вони змінюються значно швидше, ніж традиції народів, які закріплені у складному комплексі побутової й соціальної поведінки населення, у його менталітеті, що віддзеркалюється у мові, здобутках матеріальної та духовної культури.
Вагомішим доцільно вважати не політичні, а мовні й територіальні ознаки кожної з культур. Однак, розвиток суспільства призвів до суттєвого розгалуження мов і значної культурної диференційованості народів. Отже, сама мова не могла бути вирішальним чинником у формуванні культури. Вона вбирала весь життєвий досвід народу, сприяла його відтворенню в наступних поколіннях і сама змінювалася в часі і просторі. Незмінним можна було вважати лише територіальний фактор. Упродовж тисячоліть на планеті змінювалися і клімат, і довколишні ландшафти й у сучасному світі навряд чи можна знайти народ, який за останні тисячоліття хоча б раз не змінив місця проживання, не зазнав асиміляційних та інших впливів.
Таким чином, жоден фактор, що визначає нації сучасного світу, не може пояснити самобутність кожної національної культури. Тільки у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних факторів, що діяли в конкретному історичному часі, й формувалися народи теперішнього світу, а разом із ними зростали їх унікальні культури.
Не є винятком і культура України. Її особливості, без сумніву, здебільшого зумовлені природно–географічними характеристиками регіону, з одного боку, надзвичайно сприятливого для землеробства, з іншого, різні ландшафтні зони українських земель та їх кліматичні умови завжди приваблювали різні народи. Це робило українську територію небезпечною для існування, прискорювало міграційні процеси, пожвавлювало культурний обмін між народами. Водночас це призводило і до винищення тих культур, які плідно розвивались на наших землях упродовж тисячоліть. Не випадково, що такі високі культури, як трипільська, чорноліська та інші, які майже досягли у розвитку межі переходу до ранньокласової цивілізації, так і не здолали цього через нашестя диких і войовничих народів.
За характером українська культура належить до культур слов’янського типу. Як визнано сучасними вченими, культурний етногенез стародавнього населення України вирізнявся складністю й багатолінійністю. В ідеологічному, етнопсихологічному, філософському, життєдіяльному планах східний слов'янин, а відтак і українець – не одвічна біологічна й історична данність, а наслідок тривалої еволюції людського життя на наших землях, спадкоємець усіх попередніх народів, котрі спільними зусиллями витворили підвалини його специфічно національного способу життя та світогляду.
Дослідники українського менталітету одностайно підтверджують його емоційно–почуттєвий характер. Українська душа не схильна до аскетизму – послідовного тривалого зречення від будь – якої втіхи, насолоди життям. Нація, попри релігійність душі, а також трагічний історичний досвід, демонструє величезну життєлюбність і життєздатність з орієнтацією на сьогодення. В українському менталітеті виявляється також і позитивне колективне несвідоме начало, як довіра до доброї матері – природи. Воно спонукає до вневненої співпраці з нею, що є запорукою активності людини у світі. Звідси, дивовижні працездатність і працелюбність українського народу.
Мабуть, найцікавіший фактор становлення психіки українця – соціальний феномен “спільноти”, “малого гурту”, об’єднаного емоційно–почуттєвого, а не “спілки” на підвалинах єдиної мети. Із цим пов’язаний індивідуалізм українців.
Поєднання індивідуалізму з ідеєю рівності та недопустимості насильства влади – чи не найстійкіший інваріант української душі, а отже, і національного характеру впродовж усієї трагічної історії України. Звідси – непереборний і невтримний, органічний і масовий потяг до волі.
Отже, Україна отримує довгождану можливість привести у відповідність організаційні форми політичного життя до національного характеру свого народу. На порядку денному – побудова створеної держави, що відповідала б традиційним уявленням українців про “Волю, Правду, Долю”.
Етнокультурні проблеми походження українців постали перед наукою давно. Тривалий час у тлумаченні причин походження українського народу перевага надавалася міграції. Роль і значення аборигенного фактора або замовчувалися, або зводилися нанівець. Усі набутки українського народу, зокрема в культурі, подавались як випадкові явища. Із такою тезою не погоджувались окремі вчені, проте їхній голос був або заборонений, або не почутий. Наукові розвідки з питань етногенезу та культурогенезу українців були поодинокими.
На сьогоднішній день на підставі аналізу пам’яток, джерел, історичних хронік і новітніх наукових розвідок можна стверджувати про автохтонне походження українців. Головні з них такі: спільний фізично – етнічний тип; мовний фактор, ґрунтовно досліджені і вивчені топоніми і гідроніми; археологічні пам’ятки, які мають спільні риси, характерні тільки для однієї території; основні види господарської діяльності – землеробство і скотарство, що спостерігаються по всій історичній вертикалі; мистецькі твори, зокрема кераміка, які мають характерні ознаки лише певного географічного ареалу; світоглядно-обрядова система, що сформувалась і функціонувала впродовж тривалого часу в праслов’янських і слов’янських народів.
Усе наведене дає змогу стверджувати, що на території України спостерігалися єдність культурних процесів, велика щільність населення, територіальне поширення культури. Сформувалася, збереглась і, попри всі негаразди, дійшла до нашого часу, мова.
Основоположником теорії автохтонізму є видатний український археолог В.Хвойка. Внаслідок ґрунтовних археологічних досліджень він довів, що український народ не мігрант, а корінне, споконвічне населення, яке створило, трансформувало, дало тенденції розвитку культурних процесів і що ці процеси мають свої, притаманні лише території України, особливості.
На основі автохтонної теорії вибудував фундаментальну історію України – Русі М.Грушевський. Його дослідження продовжили Д.Дорошенко В.Петров, М.Брайчевський та інші.
Питання про генетичні витоки української культури, як європейської культури, на сучасному етапі має неабияке значення. Українська культура належить до найдавніших культур Європи. Вона розвивалась у тісному зв’язку із європейськими культурами, збагачуючи їх, і, одночасно, збагачуючись за рахунок кращих надбань цих культур. Століттями Україна була щитом, який охороняв Європу від диких кочівників, захищаючи її культуру. Ця цивілізаційна місія дозволила розквітнути європейській культурі, але була важким тягарем для нашого народу. Сучасна українська культура, як культура європейська, повинна враховувати ці фактори, а народи Європи не повинні їх ніколи забувати.
Контрольні запитання
1. Вкажіть суттєву різницю між матеріальною та духовною культурою. Що, на Вашу думку, є первинне?
2. Яка відмінність у розвитку між Європейським та Східноазійським культурними регіонами?
Дата добавления: 2015-09-18; просмотров: 854;