Історія Польщі. століття було відкрито нафтові родовища в районі Борислава, але промисловий видобуток нафти почався пізніше

століття було відкрито нафтові родовища в районі Борислава, але промисловий видобуток нафти почався пізніше. Поки що тут добували озокерит, що використовувався для виробництва свічок. Але вже тоді розпочалася спекуляція теренами, на яких було відкрито родовища нафти. Назагал Галичина запишалась одним з найменш розвинутих у промисловому відношенні тереном австро-угорської імперії, де часто панували злидні і голод.

Процеси індустріалізації і модернізації значною мірою визначали соціальну структуру суспільства. Руйнування станових перешкод, яке розпочалося ще в першій половині XIX ст., прискорилося в другій половині століття після проведення земельних реформ. І хоча станові відмінності ще тривалий час позначалися на житті суспільства, капіталістичні відносини вносили зміни у становище і свідомість усіх представників колишніх станів.

Найбільшу частку польського суспільства надалі становило селянство. Земельні реформи поступово перетворили селян із залежних господарів у вільних, зобов'язаних проявляти господарську ініціативу. Це відразу спонукало тривалий процес диференціації селянства, в якому виявлялися крайні наслідки: зменшення числа заможних селян, які перетворювались у капіталістичних фермерів з використанням найманої праці; і збільшення безземельних наймитів, які йшли у найми або шукали кращої долі в містах чи за кордоном. Обставини життя змушували селян тягнутися до освіти і знань. У другій половині століття активно виникають гуртки і товариства просвітнього характеру, які поряд із елементарними знаннями поширювали національні і соціальні ідеї. Селянство виявилось сприятливим грунтом для їх сприйняття і незабаром проявило тенденції до самоорганізації.

Змінилося також становище польської шляхти. Вона втратила станові привілеї і змушена була брати участь у громадському житті й економічних стосунках. Значні залишки станових привілеїв зберегла тільки польська аристократія, яка найшвидше знаходила спільну мову з правлячами колами Росії та Австро-Угорщини. Натомість більша частина шляхти була змушена шукати засобів для виживання у військових та адміністративних структурах держав-загарбниць, у т.зв. вільних професіях і різного роду службах. Можна стверджувати, що шляхта значною мірою причинилася до виникнення польської інтелігенції, внісши до її лав частку традиційних станових забобонів. Особливо велика кількість польської шляхти творила адміністративний апарат, науку, освіту і культуру в Галичині. Чимало шляхтичів брали участь у громадському і господарському житті Познанщини і Королівства Польського. Упродовж XIX ст. чисельність осіб, пов'язаних із розумовою працею, зросла у всіх країнах-загарбницях майже в десять разів. Наприкінці цього століття шляхетська приналежність перестала бути основним критерієм відбору для навчання і праці. Формувалися нові соціальні поділи. Представників шляхти майже не трапляється серед підприємців і торговців.

Остання обставина, а також соціальна політика імперської влади сильно вплинула на формування буржуазної верстви в польських землях. Склалося так, що ще в першій половині XIX ст. підприємці і банкіри походили переважно з інонаціональних елементів, переважно німців та євреїв. У другій половині століття серед них з'явилися також поляки, але їхній відсоток залишався незначним- Це зумовило орієнтацію і співпрацю буржуазії з урядами держав-загарбниць.

Іншим чином позначалися процеси індустріалізації на становищі ремісників, торгівців, дрібних власників. Ці соціальні групи в умовах капіталістичного ринку досить швидко диференціювались у двох напрямах: деградації і переходу в стан робітництва або люмпен-пролетаріату, а також соціального авансу через сприятливу кон'юнктуру на ринку. Так, варшавські шевці наприкінці століття утворили кооператив, який успішно

У період модернізації

виробляв дешеве взуття для російського ринку. З другого боку, тільки незначна частина ремісників знаходила своє місце на ринку, решта змушена була тяжкою працею заробляти на прожиття. З розвитком промисловості ані ремісники, ані дрібні торгівці здебільшого не витримували конкуренції і розорювалися, поповнюючи ряди пролетаріату.

Новою соціальною групою, народженою хвилею індустріалізації, було робітництво (пролетаріат). Його формування в другій половині століття значно прискорилось. Цьому сприяло вивільнення значної кількості "зайвих" робочих рук на селі, які шукали заробітку в містах. Відбувалося поглинання фабриками збіднілих ремісників, торговців і навіть шляхти. У 1865-1885 pp. кількість робітників, зайнятих у промисловості, зросла у Королівстві Польському з 70 до 140 тис. осіб, у польських землях під владою Німеччини - з 160 тис. до 314 тис, у Галичині і Цєшинській Сілезії під владою Австро-Угорщини -з 35 тис. до 55 тис. осіб. Слід зазначити, що із загальної кількості найманих робітників (приблизно 500 тис. чоловік) у промисловому виробництві 1885 р. було зайнято лише трохи більше 100 тис. Розподіл робітництва по теренах був нерівномірний - переважна більшість робітників зосереджувалась у Верхній Сілезії, Лодзі і Варшаві. Робітниче середовище ще виразно поділялося на постійних робітників більших підприємств, сезонних робітників, випадкових заробітчан, прислугу тощо. Значний процент найманих робітників становили жінки і діти.

Соціальне становище найманих робітників усіх польських земель було тяжким. Умови праці і платня не регулювалися законодавством, а визначалися підприємцем і залежали від його волі. Робочий день на фабриках тривав від 12 до 16 годин на добу (для дітей - до 8), практикувалися різноманітні покарання і штрафи за найменші провини. Водночас спостерігалося формування групи кваліфікованих робітників, які відрізнялися від інших вищою платнею і привілейованим становищем. Уже в середині XIX ст. швидко формувалось усвідомлення окремого соціального становища робітників, зайнятих на великих підприємствах текстильної, гірничої і металургійної промисловості. У 1861 р. дійшло до стихійних масових заворушень робітниць фабрики Шайблєра в Лодзі, в ході яких вони знищували механічні верстати.

Уряди змушені були все частіше втручатись у конфлікти робітників і підприємців. Російські власті аж до 90-х років XIX ст. не вдавалися до заходів регламентації стосунків робітників і працедавців, забороняли будь-які форми соціальної взаємодопомоги працюючих на випадок каліцтва або нещасного випадку. Натомість у Пруссії з 1864 р. було дозволено створювати професійні спілки для взаємної підтримки, а у 1874 р. запроваджено примусове соціальне страхування від нещасних випадків. Соціальна допомога і пенсійне забезпечення з'явилися тут наприкінці 80-х років XIX ст., але їх значущість була невеликою, оскільки внаслідок жахливої експлуатації мало хто з робітників доживав до 50 років. Найбільш ліберальні інструкції щодо взаємин робітників і підприємців діяли в Австро-Угорщині: 1867 р. тут було дозволено створювати профспілки, незабаром - проводити страйки, а трохи згодом запроваджено соціальне страхування. Проте заробітки були найнижчими через наявність великої кількості вільних робочих рук на ринку праці. Скупчення великих мас людей на різних за величиною підприємствах і майстернях, антигуманні умови праці та експлуатації людських сил, відсутність регламентації стосунків з працедавцем - усе це породжувало природний протест, згуртовувало робітництво, сприяло усвідомленню ним свого соціального становища. Поширення соціалістичних ідей падало на сприятливий ґрунт і спричиняло виникнення нового явища - організованого робітничого руху.

Процеси індустріалізації вносили суттєві зміни у соціальну структуру і суспільну свідомість поляків. Руйнувалися стани і станові перегородки, на їх місці виникали нові соціальні поділи: на великих землевласників і буржуазію, з одного боку, і дрібних земле-

Історія Польщі

власників і робітництво - з другого. Водночас зростала чисельність строкатого шару інтелігенції та службовців, який відрізнявся порівняно високим рівнем освіти і близькістю до демократичних верств населення. Шляхта, що позбувалася своїх станових привілеїв і поповнювала ряди інтелігенції, залишалася стійким носієм патріотичних традицій, поширювала їх на інші верстви.

Цивілізаційний поступ, який проявлявся у зростанні міст і комунікацій, підвищенні рівня освіти і культури населення, розширенні контактів із зовнішнім світом, формуванні традиції національних повстань, сприяв формуванню національної свідомості демократичних верств ~ селян, ремісників, робітників. Ця свідомість складалася також за рахунок протистояння непольським впливам у сфері політики, релігії, мови, звичаїв і традицій. Русифікація, онімечення руйнували локальні міські та сільські спільноти, викликали стихійний опір населення і гуртували його на мовно-релігійних засадах. Важливу роль відігравала позиція католицької церкви, яка виступала на захист мови і традицій корінного населення, зазнаючи переслідувань у відповідь з боку окупаційних властей. На зміну традиційній становій конфронтації, в якій селянство частіше займало антишляхетські позиції, приходять ідеї національного солідаризму, усвідомлення приналежності до однієї нації, що позбавлена рівноправного становища з іншими європейськими народами. Національна свідомість дуже повільно опановувала селянство, зберігаючи перешкоди станових антагонізмів і прив'язаність до монархій. Тільки наприкінці XIX - початку XX ст. можна говорити про її поширення на більшість польського селянства, що було наслідком активної просвітницької і громадської діяльності польської інтелігенції та духовенства.

Суспільно-політичні програми і рухи

На роздоріжжі. Після поразки Січневого повстання виникла нова хвиля політичної еміграції, яка охопила близько 10 тис. осіб. Більшість вигнанців оселилась в європейських країнах, де поєдналась із "старими" емігрантами. Вони не змирилися з поразкою і прагнули продовжувати боротьбу на традиційних ідейних підставах. Група Готелю Лямбер у Парижі, яку очолював Владислав Чарторийський, продовжувала утримувати дипломатичні контакти з урядами європейських країн. Князь Адам Сапєга, якому вдалося втекти з львівської в'язниці, де він перебував за участь у повстанні, емігрував на Захід і там намагався схилити емігрантів до продовження повстання. Однак з цього нічого не вийшло, і "червоний князь", як його називали, незабаром повернувся до Галичини.

Поразка повстання змусила політичних емігрантів задуматись над програмою дальших дій. З'явилися розбіжності між прибічниками підготовки наступного повстання і переходу до мирної "органічної праці". Члени Національного уряду часу Січневого повстання (А. Ґіллєр, К. Рупрехт та ін.) в еміграції виступили з обгрунтуванням ідейних засад, що лежали в основі повстанських документів. Не бачачи можливості продовжувати збройний опір, вони закликали співвітчизників до нагромадження національних сил і органічної праці. Іншої позиції дотримувався генерал Л. Мєрославський. У 1865 р. він відновив Польське демократичне товариство з програмою збройної відбудови Польщі в кордонах 1772 р. Однак лави товариства швидко ріділи.

Напередодні австро-прусської війни радикальні кола еміграції активізувалися в надії піднести "польську справу" на європейському рівні. У липні 1866 р. вони утворили Об'єднання польської еміграції (ОПЕ), на чолі якого стали колишні "червоні" генерали Валерій Врублевський, публіцист Юзеф Токажевич і письменник Зшмунт Мілковськии (публікувався під псевдонімом "Т.Т. Єж"; 1824-1915). Об'єднання згуртувало понад 700

У період модернізації

польських емігрантів з європейських країн, видавало часопис Нєподлєглосць. Під впливом соціалістичних ідей провідні члени ОПЕ критикували програмні засади Національного уряду часу повстання і вимагали перебудови аграрного устрою в дусі "громадівського соціалізму" (передачі усієї землі в руки селянських громад). Деякі члени керівництва (Ярослав Домбровський) проводили думку про необхідність відмовитись від кордонів Польщі 1772 р. і надати українцям, білорусам і литовцям право вільного самовизначення.

Польське повстання 1863-1864 pp. викликало симпатії до поляків з боку багатьох європейських організацій та угруповань ліберально-демократичного характеру. На захист прав поляків виступили робітничі організації. На одному з мітингів на захист поляків, що відбувся влітку 1864 р. в Лондоні, їхні представники вирішили утворити Міжнародне товариство робітників - 1-й Інтернаціонал. Восени того ж року ідея була реалізована. Один з ініціаторів і керівників Інтернаціоналу К. Маркс неодноразово виступав на підтримку незалежності Польщі. На першому конгресі організації було схвалено резолюцію про те, "що ціла і незалежна Польща є неодмінною умовою демократичної Європи". Частина польських емігрантів співпрацювала з Інтернаціоналом, окремі особи входили до її керівного органу - Генеральної ради (А. Жабіцький, К. Бобчинський, Е. Гольторп). Це були люди, які сприймали соціалістичні ідеї в їх демократичному звучанні й з огляду на прихильність до польського питання.

У франко-прусській війні 1870 р. польські емігранти одностайно виступили на боці Франції. У Ліоні був створений польський легіон добровольців, кілька польських військових брали участь у війні в складі французьких військ. Генерал Юзеф Гауке-Босак, який командував однією з французьких армій, загинув у боях під м. Діжон. У березні 1871 р. демократи Парижа утворили робітничу республіку - Комуну. Близько 400 поляків влилися в ряди комунарів. Керівні посади в Комуні посіли поляки Ярослав і Теофіль Домбровські, генерал Август Околович, Валерій Врублевський та ін. Комунари зазнали поразки, а чимало поляків загинуло в боях або були страчені французькими республіканськими військами.

У 70-х роках роль польської еміграції зменшилася. Чимало вигнанців повернулися на батьківщину, значна частина їх осіла у Галичині. Польські інтелектуальні кола на батьківщині стояли ближче до соціальних процесів, які тут відбувались. Вони шукали відповідей на нові виклики часу, формували ідеологію і політику під впливом нових ідейних течій, що поширювались в Європі.

Поразка повстання, репресії, політична ситуація на континенті викликали у частини польської громадськості, передусім елітарних верств, розчарування в можливостях збройної боротьби, зневіру у відбудові незалежної Польщі. З'явилися думки про те, що головним завданням польського народу є збереження національної ідентичності під владою чужоземних монархій, розвиток національної культури, підприємництва. Для цього треба підпорядкуватися владі загарбників, добиватися поступок від правителів трьох монархій, які повинні були належним чином оцінити угодові позиції. У 60-х роках формується лоялістична течія польського суспільно-політичного руху, що черпала ідейні настанови в консервативному середовищі аристократії та інтелігенції.

Лояльні консерваториздобули певний вплив у всіх польських дільницях. Але найбільш міцними були їхні позиції в Галичині під владою Австро-Угорщини, де консерватори, дійшовши до згоди з монархією, отримали в свої руки важелі управління багатонаціональним краєм. Тут найраніше були опрацьовані ідейні засади польського політичного консерватизму. їх творцями стала група аристократів та публіцистів, пов'язаних з Готелем Лямбер. 1869 р. у краківському часописі Пшегльонд польскі