Національний рух і повстання. кордон, робили спроби відновити діяльність Національного уряду

кордон, робили спроби відновити діяльність Національного уряду. Однак російська поліція вдалася до провокації, утворивши фіктивний повстанський "уряд", з допомогою якого заманила до королівства і заарештувати кількох закордонних емісарів. Після цього спроби відбудови повстанської організації припинилися.

Польський повстанський рух розвинувся також у Литві, Білорусі та Україні.Досвід Листопадового повстання підказував польським змовникам в цих землях, що без включення до боротьби непольського селянства визвольний зрив заздалегідь приречений на поразку. Тому радикальні діячі "червоних" у Литві робили наголос на розв'язанні земельного питання. Провінційний Литовський комітет на чолі з К. Калиновським ще до початку повстання провадив агітацію серед литовських і білоруських селян на Поліссі та Гродненщині, обіцяючи їм землю і волю. Після початку повстання "червоні" втягнули до збройних загонів чимало селян. 3. Сєраковський утворив великий 2,5-тисячний загін, який завдав кілька поразок російським військам. К. Калиновський зумів організувати потужні загони білоруських селян на Гродненщині. У боях з російськими військами ці керівники або загинули, або були страчені. "Білі", які навесні 1863 р. здобули перевагу у Національному уряді, прагнули спертися на шляхту і землевласників, щоб насамперед "встановити кордони майбутньої Польщі". Вони утворили у Вільно Відділ для управління провінціями Литви, керівником якого призначили свого прихильника Якуба Ґейштора (1827-1897). Він намагався залучати до руху переважно шляхту, землевласників, духовенство, обмежуючи соціальний характер руху. Влітку 1863 р. царський уряд сконцентрував в литовсько-білоруських землях чималі військові сили, провів масові арешти, які дезорганізували повстанські сили. Віденський генерал-губернатор генерал Михайло Муравйов (1794-1866) отримав необмежені повноваження для придушення повстання, застосовував засади колективної відповідальності і жорстокий терор, за що отримав прозвище "Вішатель". Кілька поселень було знищено, а їх мешканців заслано до Сибіру. Окремі партизанські загони протривали тут лише до кінця 1863 р.

В Україні Провінційний комітет на Русі, що охоплював своєю діяльністю Правобережну Україну, Поділля і Волинь, ретельно готувався до повстання. Були створені таємні комітети, місцеві органи влади. Ще до початку повстання серед змовників відбувся розкол з приводу ставлення до українського селянства і відновлення Польщі в кордонах 1772 р. Частина конспіраторів (В. Антонович, Т. Рильський та ін.) перейшли до українського табору і відмовилися від участі в повстанні. Після початку Січневого повстання у Варшаві Провінційний комітет змінив назву на Виконавчий відділ тимчасового уряду на Русі. Змовники видрукували і поширили Заяву, в якій проголошували відбудову Польщі в кордонах 1772 p., запровадження демократичних свобод, закликали українських селян виступити спільно з поляками. Наприкінці березня 1863 р. вони розповсюдили ще один документ - Золоту грамоту - звернення до українських селян (видрукуваний українською мовою золотими літерами), де наголошувалося, що повстання скероване проти самодержавства за демократичну Польщу, в якій кожний отримає широкі права і свободи, а селяни - земельні наділи у шість моргів. У жодному документі не йшлося про окремі права українців. Керівники Виконавчого відділу Е.Ружщький, А. Яблоновський, А. Хамєц робили спроби підняти селян на повстання, але зустрілися з ворожим ставленням з їхнього боку. Невеликі загони, що складалися зі студентів, інтелігенції та шляхти, у травні 1863 р. зробили спробу з'єднати сили на Київщині, але дуже швидко були розгромлені царськими військами. Українські селяни не мали довіри до польської шляхти, легко піддавалися офіційній пропаганді про "польських панів і соціалістів". На Волині "білі" не допустили розгортання повстання, а загін Е. Ружицького, який прибув сюди з Київщини, був змушений незабаром перейти

Історія Польщі

до Галичини, де його інтернували. Невдачею закінчилася спроба повстанчих загонів з Люблінщини під проводом генерала Юзефа Висоцького (1809-1873) в липні 1863 р. пробитися в Україну, щоб ініціювати тут повстанський рух. На Волині вони були розгромлені російськими військами. Така ж доля спіткала полковника Зшмунта Мілков-ського (1824-1915), який організував у Болгарії польський загін і з ним безуспішно намагався пробратися в Україну через Румунію.

Повстанський уряд у Варшаві не планував збройних акцій в Австрії та Пруссії, частково з огляду на міжнародну ситуацію, сподіваючися на загострення їх відносин з Росією. Сталося інакше. Пруссія зайняла ворожу позицію щодо повстанців і тлумила будь-які акції солідарності польських патріотів. Австрія поступово змінила нейтралітет на неприхильність. Тим не менше, і Познанщина, і Галичина стали базою для формування збройних загонів, які поспішали на допомогу Варшаві, а також тереном збору матеріальних засобів для підтримки повстання. У січні 1863 р. князь Адам Сапєга (1828-1903) створив у Львові Комітет Східної Галичини, який вербував добровольців і збирав кошти для повстанців. Великий повстанський загін польських патріотів з Галичини під проводом генерала Антоній Єзьоранського (1821-1882) навесні і влітку 1863 р. вів успішні бойові дії на терені Люблінщини. Близько 3 тис. добровольців прибули до королівства з польських теренів Пруссії. Багато з них воювали в складі повстанської бригади під командуванням генерала Едмунда Тачановського (1822-1879), що діяла в Мазовії та Каліському воєводстві. У Познані в лютому 1863 р. граф Ян Дзялинський (1829-1880) утворив повстанський комітет, який вербував добровольців і постачав повсталих зброєю та матеріалами. Коли прусська поліція вийшла на нього і збиралася заарештувати, він втік до королівства, де взяв участь у бойових діях. На останній стадії повстання чимало його учасників змогли знайти притулок у Галичині і на Познанщині.

Польське повстання 1863-1864 pp. було найбільшою визвольною акцією у XIX ст. Воно продемонструвало зміцнення патріотичних настроїв серед поляків, зростання національної свідомості серед ширших соціальних верств - ремісників, міщан, селян, котрі самими обставинами втягувалися до активного суспільно-політичного життя. Розв'язання селянського питання відсувало на другий план традиційні соціальні суперечності між селянами і шляхтою-землевласниками, створювало фунт для національної консолідації. Аристократія і шляхта втрачали монополію на представництво національних інтересів; розширення соціальної бази національного руху неодмінно вело до демократизації політичних програм. Важко переоцінити вплив повстання і посвяти багатьох його учасників справі національного визволення на формування суспільної свідомості сучасників. Повстанці і польська справа знайшли живий відгук і солідарність серед демократичних кіл європейської громадськості.

Разом з тим, численні жертви і руйнування, яких зазнали поляки під час повстання і після його придушення, викликали певне' розчарування у збройних методах боротьби, стимулювали пошук нових альтернатив відстоювання національної справи. Водночас повстання сприяло подальшому утвердженню в польській суспільно-політичній думці застарілого уявлення про неодмінну умову відродження Польщі в її "історичних кордонах", де литовцям, білорусам і українцям відводилася пасивна роль статистів. Міф "польських кресів" отримав чергове дієве підсилення.

Наслідком повстання були численні людські і матеріальні втрати. У сутичках і боях загинуло до 40 тис. осіб, десятки тисяч повстанців були заслані до Сибіру. Понад 3460 маєтків учасників були конфісковані. Нова багатотисячна хвиля повстанців поповнила ряди польської еміграції. Російське самодержавство приступило до рішучого усунення залишків автономії Королівства Польського.

Національний рух і повстання

Польська духовна і матеріальна культура доби романтизму

Загальні умови. Період 30-50-х років XIX ст. став часом глибокого зламу у свідомості як європейських народів, так і поляків. Він характеризувався змінами суспільних умов життя, якісними зрушеннями у суспільній свідомості. У той час, коли підхорунжі у листопаді 1830 р. напали на Бельведерський палац, на заході континенту рушили перші паротяги, на морях з'явилися пароплави, а на фабриках - ткацькі верстати. Старі станові порядки руйнувались під впливом ліберально-демократичних ідей і способу господарювання. Фізичний і духовний стан людей зазнавав суттєвих змін: активна життєва позиція, діяльність, особиста творчість і праця швидко перетворювались на вищу цінність існування, породжували віру у невичерпні можливості людського генія, покликаного змінити світ на краще, спонукали бачити в кожній людині особистість, руйнували станові перегородки. Ідеї романтизму з його безмежною вірою в творчі сили нації, що спираються на особливий "національний дух", а також історичним покликанням кращих її представників у його пробудженні, стали могутнім джерелом і стимулом для польської культури цього періоду. Саме тоді в творчості мислителів і митців були окреслені духовні цінності, що склали підвалини свідомості новочасної польської нації, яка формувалась, вбираючи в себе елементи величного минулого Речі Посполитої, демократичні народні традиції, месіанську віру у неминучість відродження нації і держави. Один з ідеологів Листопадового повстання М. Мохнацький писав: "Сутністю нації є не сукупність людей, що проживають на певному просторі, а швидше зібрання їхніх власних уявлень, почуттів і думок". Діячі польської культури значною мірою причинилися до формування і поширення національної свідомості серед поляків. І відбулося це за несприятливих політичних умов, коли зазнали невдачі спроби відбудови незалежності, а найбільш творчий елемент був змушений залишити вітчизну і творити в еміграції.

Польський романтизм рішуче повернув погляд від палаців і домівок шляхти до села і селянина - носія найдавніших цінностей, освячених тривалістю мови і звичаїв, прив'язаністю до землі і традицій. Не випадково один з ідеологів Листопадового повстання Людвік Набєляк (1803-1884) писав, що джерела національності слід шукати, по-перше, в переказах і піснях громади, по-друге - в дослідженні минулих подій і сучасного становища і, по-третє - давніх пам'ятках слов'янських народів. Намагаючися проникнути в глибини "національного духу" і знайти там підкріплення для оптимістичної візії майбутнього, польські мислителі і митці поширили нове поняття патріотизму, що грунтувалося на любові до простого люду, обов'язку його освіти і просвіти. Ідея перебудови порядків на засадах свободи і соціальної справедливості швидко поширювалась у суспільстві після поразки Наполеона. її зміст добре відбив ще юний А. Міцкевич в Оді молодості, яка закликала нові покоління віддати всі сили службі в ім'я цієї ідеї:

Сурмлять весняні води, ' Передсудів гинуть льоди.

Встань, зорянице свободи,

Порятунку сонця веди!

(переклад Д. Павличка) Емоційна піднесеність, внесена романтизмом до літератури і мистецтва, не могла не проявитися передусім у поезії, музиці, історії. Один з видатних польських поетів і визвольних діячів С. Гощинський, передаючи тогочасні переживання багатьох поляків, зазначав, що "не поети творять поезію, а поезія творить поета", і спричинене це "поетичністю польської землі" й "поезією історії Польщі". Саме тому головні маніфести