Історія Польщі. поклав два пальці правої руки на Євангеліє і виголосив текст присяги

поклав два пальці правої руки на Євангеліє і виголосив текст присяги. Далі король тричі приклався коронним мечем до плечей Альбрехта, котрий продовжував стояти на колінах (цей ритуал знаменував прийняття князя в лоно польського рицарства), і при кожному такому доторканні казав: "Знеси цей удар, але жоден більше - ні". Врешті, Сиґізмунд І одягнув на його шию ланцюг як символ денної залежності. Згодом відбулося прийняття в польські рицарі багатьох прибулих з Альбрехтом з Князівської Пруссії.

Невдовзі після принесення присяги у тому ж 1525 р. Альбрехт офіційно склав з себе повноваження великого магістра. Цим він формально поклав кінець існуванню Тевтонського ордену. Альбрехт також офіційно визнав лютеранство. Згідно з поширеною в Німеччині в роки реформації засадою "чия територія, того й релігія" (cuius regio, eius religio) населення Князівської Пруссії теж мало перейти в лютеранство. Імператор Карл V Краківського трактату не визнав. Він викликав Альбрехта на імперський суд для з'ясування мотивів, якими тойкерувався, йдучи на підписання трактату. Альбрехт на суд не з'явився, за що був ним засуджений на вигнання (баніцію) з імперії. Негативно до трактату поставився і папа.

Після секуляризації Тевтонського орденута частина його керівництва, що висловила незгоду з цим актом, перебазувалася до Німеччини і оголосила про подальше його існування. З часом гідність великого магістра ордену стала синекурою (бездіяльною посадою) молодших потомків Габсбурґів. У 1923 р. орден перестав бути рицарським, перетворившися на шпитально-харитативну організацію.

У 1563 р. Сиґізмунд Август, щоб мати в особі Альбрехта І Гогенцоллерна союзника у війні Польщі і Литви з Москвою, дав згоду на те, щоб у майбутньому дідичні права на Князівську Пруссію були передані бранденбурзькій (курфюрстській) лінії Гогенцол-лернів. У перспективі це нічого доброго Польщі не віщувало. Після смерті Альбрехта І в Князівській Пруссії правив його син, розумово відсталий та психічно неврівноважений Альбрехт II Фрідріх (1568-1618). З 1577 р. з дозволу польських королів він перебував під опікою спершу спорідненого з Гогенцоллернами ансбахського маркграфа Ґеорга Фрідрі-ха, а згодом бранденбурзьких курфюрстів Йоахима Фрідріха й Йоганна Сиґізмунда. Останньому, по безпотомній смерті Альбрехта II Фрідріха, у 1618 р. Сиґізмунд III передав Князівську Пруссію у ленно-дідичне володіння. Таким чином, в одних руках було поєднано правління в Бранденбурзькому маркграфстві і Князівській Пруссії. Це сприяло послабленню політичних зв'язків Князівської Пруссії з Польщею. Наступниками Йоганна Сиґізмунда у правлінні в Князівській Пруссії (та Бранденбурґії) були його син Ґеорг Вільгельм (1619-1640) і внук Фрідріх Вільгельм (1640-1688). Обидва вони, як і Йоганн Сиґізмунд, присягли на вірність польському королеві і Речі Посполитій, хоча загалом проводили незалежну від неї зовнішню політику.

У другій і третій чвертях XVI ст. відносини Польщі з Габсбургамибули спокійними. На 1587-1588 pp. у цих відносинах спостерігався спалах ворожнечі у зв'язку з намаганням Максиміліана Габсбурга зайняти польський престол. У 1589 р. за сприяння римського папи Польща уклала з Віднем Битомсько-Бендзінський трактат, за яким Габсбурги зобов'язалися не втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої і не вступати в союзи з державами, спрямовані проти неї. Відтоді відносини Австрійської монархії й Речі Посполитої до першого поділу останньої у 1772 р. були в основному добросусідськими. У 1613 р. Річ Посполита уклала з Віднем союз. На початку Тридцятилітньої війни Польща, як зазначено вище, надала Габсбургам допомогу, відрядивши до Словаччини загін лісовчиків.

Правлячі кола Польщі нічого не зробили, щоб повернути їй ті сілезькі землі, котрі опинилися поза її кордонами. До 1620 р. ці землі входили до складу Чеської держави. До 1526 р. у ній правила Ягеллонська династія: Владислав (1471-1516; Сілезією він володів 148

Відродження і шляхетська демократія

з 1490 р.) та його син Людовік (Ї5Ї6-І526). Людовік, який був й угорським королем, загинув біля містечка Могач, що в Угорщині над Дунаєм, що у ній чесько-угорське військо було розгромлене турецьким султаном Сулейманом І Пишним (1520-1566). Людовік не залишив після себе потомства. Над Центральною Європою нависла загроза подальшої експансії Османської імперії. За цих умов на чеський престол був обраний син Карла V-Фердинанд І (1526-1564; у ці ж роки він був угорським королем, а у 1556-1564 pp. ще й імператором); у Чеській державі сподівалися, що він за допомогою свого батька зможе захистити її від турків.

Після Фердинанда І у Чеській державі до 1619 р. правили Габсбурги, які водночас були угорськими королями й імператорами: Максиміліан II, Рудольф II і Маттіас. Під час антигабсбурзького повстання (1618-1620) чехи обрали своїм королем курфюрста Пфальца (історичної області в Німеччині) Фрідріха (1619-1620). Після трагічної для чеського народу битви на Білій Горі (поблизу Праги), що відбулася 8 листопада 1620 р. (у ній повсталі були розбиті імператором Фердинандом II Габсбургом), він втратив національну незалежність. У землях Чеської корони (це поняття як територіальне зберігалося і після 1620 р., воно охоплюючи, як і до того, також Сілезію) повністю запанували Габсбурги (після Фердинанда II правив Фердинанд III).

Нічого не зробила Польща й для того, щоб включити до свого складу Західне Помор'я,хоча певний час така можливість існувала. Тамтешній князь Богуслав X у 1513 і 1518 pp. звертався до Сигізмунда І з пропозицією приєднати цей край до Польщі або укласти між ними вічний союз. Цю ідею підтримали примас Ян Ласький та велико-польська шляхта, проте заперечили впливові малопольські можновладці, котрі побоювалися, що реалізація плану ускладнить відносини Польщі з імперією, особливо з Бранден-бурзьким маркграфством. У результаті вигідна для Польщі пропозиція БогуславаХ зависла у повітрі. Цим скористалася Бранденбургія, котра у 1529 р. змусила князя Західного Помор'я укласти з нею династичну угоду, що відкривала Гогенцоллернам шлях до опанування цієї території: угода передбачала, що як вигасне князівська династія Західного Помор'я, то воно ввійде до складу Бранденбурзького курфюрства. У 1637 р. безпотомно помер князь Західного Помор'я Богуслав XIV і тоді ж на більшій частині його території запанували шведи. Польща приєднала до своїх володінь леннозалежні від себе Битовську і Лемборкську землі (вони були включені в Королівську Пруссію). Слупську землю захопила Бранденбургія. Цей стан володіння Західним Помор'ям був закріплений Вестфальським миром 1648 p., яким закінчилася Тридцятилітня війна.

Реформаційнийрух

31 жовтня 1517 р. монах августинського монастиря Мартін Лютер (1483-1546) прибив до дверей церкви в саксонському місті Віттенберзі, в університеті якого викладав, свої знамениті 95 тез, спрямовані проти продажу індульгенцій (грамот про відпущення гріхів). Тези містили основні положення його віровчення. Ця подія поклала початок ідеологічному та соціально-політичному рухові, який у XVI ст. розвивався у формі боротьби проти католицької церкви. Рух охопив багато країн Західної і Центральної Європи, у тому числі й польські землі. За ним з кінця XVII ст. закріпилася назва реформація (латин, reformatio - виправлення, перетворення).

У реформаційному русі XVI ст. визначилося кілька напрямів (течій), що відкололися від католицтва (пізніше у результаті відокремлення від них з'явилися й інші течії"). У ньому взяли участь різні класи та соціальні угруповання, які вкладали в критику католицтва різний зміст і переслідували відмінні цілі. Послідовників цих напрямів у тому ж столітті стали йменувати протестантами, а саме явище - протестантизмом

Історія Польщі

(протестантством; від латин, protestor - заявляти, стверджувати). Ідеологи реформації висловлювали свої вимоги у формі релігійних учень, за якими, однак, проглядався цілком реальний, "земний" зміст. Вони стверджуваний, що людина для спасіння своєї грішної душі, в чому й полягає її призначення, не потребує посередництва церкви (в її католицькому розумінні), бо спасіння досягається не зовнішнім проявом релігійності (не "добрими справами"), а лише внутрішньою вірою кожного. Визнання цього принципу "виправдання вірою", який уперше чітко сформулював М. Лютер, було рівнозначне запереченню необхідності католицької церкви з її складною ієрархією на чолі з римським папою, духовенства, котре, за вченням католицької церкви, тільки й спроможне передати людині Божу благодать, потрібну для її спасіння. Реформатори оголосили єдиним джерелом релігійної істини "Священне Писання", а не "Священний переказ" (вчення отців церкви, постанови церковних соборів тощо). Звернення до відображеної в Новому Завіті ранньохристиянської церкви (її організації та джерел віровчення) відіграло важливу роль у реформації. Із заперечення католицької церкви витікало й заперечення її як великого землевласника (тому реформація супроводжувалася здебільшого секуляризацією церковних землеволодінь), монастирів, монашества, церковних десятин й інших поборів на користь духовенства й римської курії, а також пишноти католицького культу.

Як і в кожній країні римо-католицької Європи, церква на польських землях була великим землевласником (їй належало до одної п'ятої всіх земель). Найбільшими серед церковних феодалів були гнєзненський архієпископ, краківський і влоцлавський єпископи. Багатьма землями володіли окремі монастирі. Церква збагачувалася й за рахунок різних поборів з мирян. Церковна ідеологія панувала безроздільно. Залежність церкви від римської курії була непохитною. Перед тими, хто зважувався розхитати устої польської церкви, стояло нелегке завдання. Виконання його полегшувалося внутрішнім її розкладом. Широко розповсюдженими були зневага духовенства до виконання покладених на нього обов'язків, відсутність дисципліни, розпусне життя. Безодня пролягала між рівнем та умовами життя вищого і нижчого духовенства. Перше зазвичай походило із заможної шляхти і маґнатерії, вело світський спосіб життя, впадало за багатством, не цуралося симонії (купівлі-продажу церковних посад), підкупу, хабарництва. Характерно, що майже ніхто з вищого духовенства не взяв участі у реформаційному русі, не прилучився до справи оновлення католицької церкви. Правда, серед єпископів не бракувало тих, хто скрито симпатизував реформації, навіть протегував "єретикам", та прагматичні міркування стримували їх від відвертої підтримки реформаторів. Нижчий клір, чимала частина якого складалася з вихідців з міщан і селян, не допускався до багатих приходів, в основній своїй масі був малописьменний й культурно відсталий, позбавлений можливості впливати на суспільно-політичне життя країни.

Про великий вплив верхівки католицької церкви в державі промовисто свідчить, зокрема, той факт, що в сенаті сейму засідали всі вищі достойники, архієпископи та єпископи. З часу утворення Речі Посполитої католицька церква в ній адміністративно поділялася на Ґнєзненську і Львівську архієпископії, причому глава другої підпорядковувався главі першої. До складу Ґнєзненської архієпископії в межах Речі Посполитої входили: однойменна архієпархія та єпархії Познанська, Влоцлавська (Куявська), Плоцька, Краківська, Вармійська, Хелмінська, Жмудська (Жемайтська), Віленська; від 1582 р. вона включала Інфлянтську, а з 1636 р. - Смоленську єпархії. До цієї архієпископії належали також розташовані за межами Речі Посполитої Вроцпавська і Любуська (номінально) єпархії. Львівська архієпископія включала в себе однойменну архієпархію та єпархії Кам'янецьку, Перемишльську, Холмську, Луцько-Берестейську та Київську. Архієпископи та єпископи обиралися капітулами відповідних кафедральних соборів.