Координація правоохоронної діяльності

Одним із головних факторів об'єднання зусиль правоохоронних органів, протидії злочинності є координація взаємодії правоохоронних органів. Саме за її допомогою певні соціальні відхилення, злочинність може й має бути поставлена під державний контроль.

Координація правоохоронної діяльності - це одна з управлінських функцій, що об'єднує й систематизує зусилля правоохоронних органів для досягнення загальної соціальне бажаної мети.

Координацію діяльності правоохоронних та інших державних і недержавних органів по боротьбі зі злочинністю в структурно-функціональному й функціонально-рольовому значенні можна визначити як спеціальну систему теоретико-методологічних і праксеологічних засад інтерпретації методів і методик упорядкування та взаємоузгодження організаційно-управлінської діяльності правоохоронних та інших державних і недержавних органів і організацій з метою створення ефективної організаційно-управлінської та правової системи перманентного контролю за криміногенними процесами в суспільстві та превентивної протидії злочинності.

До основних складників координації управління правоохоронними органами можна віднести такі форми координації: спільні засідання колегій, оперативні наради; обмін інформацією, спільні виїзди в регіони (області, райони) для надання допомоги; створення спільних слідчо-оперативних груп; запровадження й використання єдиних банків даних; взаємне використання можливостей підготовки кадрів; проведення спільних семінарів, конференцій; розробку й здійснення спеціальних операцій; видання методичних рекомендацій та інших організаційно-розпорядчих документів щодо здійснення боротьби зі злочинністю.

Характерною особливістю координації управління правоохоронними органами є те, що під час її здійснення формують конкретні цілі, коригуючі чи підтримуючі внутрішні та зовнішні фактори впливу щодо забезпечення узгоджувальних дій правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю, створюють ситуацію, за якої досить часто потрібно самостійно приймати оперативні рішення. Координацію визначають як необхідний складник усіх процесів управління, що охоплює значний спектр діяльності щодо реалізації цілей управління. За характером координація має бути самостійним засобом організації управління та застосовуватися для забезпечення узгодження функціонування автономних підрозділів різних правоохоронних органів, що мають спільну мету.

Координація, як і будь-яка функція й форма управління, має відносну самостійність у своєму розвитку й тому може випереджувати зростаючі вимоги або відставати від них. Настав час координаційного управління, яке повинно спиратися на самостійність і відповідальність органів управління правоохоронними органами, здатних гнучко реагувати на зміни оперативної обстановки в сфері боротьби зі злочинністю та забезпечувати високий кінцевий результат за рахунок цілеспрямованої орієнтації кожного підрозділу правоохоронного органу на частку максимального позитивного внеску до загального результату. Проте це не означає, що потрібно відмовитися від інших функцій і форм управління. Необхідно більш тонко й диференційовано застосовувати їх залежно від рівня складності системи правоохоронного органу, що здійснює управління або яким управляють, та співвідношення стимулюючих впливів управлінського механізму з обов'язковим урахуванням характеру відносин між учасниками управління шляхом поєднання зусиль по боротьбі зі злочинністю в процесі розв'язання кардинальних завдань.

Великого значення набуває також розробка координаційних процедур у зв'язку з динамікою розвитку координації під час виконання тих чи інших завдань, функцій, що надалі дозволить визначити першочергові дії і зміст тактичних операцій при документуванні та розслідуванні злочинів. Крім того, своєчасне нормативне забезпечення процедур координації сприятиме посиленню відповідальності керівників координуючих органів і виконавців за досягнення кінцевої мети. Особливо важливе значення має процедурне забезпечення не тільки на першочерговому етапі організації виявлення злочинів, які вчиняють організовані групи, але й під час проведення тактичних операцій, які забезпечують розв'язання значної кількості завдань, що потрібно вирішити в процесі боротьби зі злочинністю.

Враховуючи транснаціональний характер злочинності, значну роль у координації дій правоохоронних органів будь-якої країни мають відіграти відповідні міжнародні угоди. Прикладом розв'язання зазначеної проблеми може бути дотримання "десяти основних принципів", ухвалених "великою сімкою", щодо вдосконалення міжнародного співробітництва в сфері боротьби з фінансовими злочинами й іншими порушеннями законодавства та угоди, в основу яких покладено Конвенцію про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом. Більш предметне правоохоронні органи співпрацюють тоді, коли між собою вступають у міжнародні відносини на основі рішень, прийнятих на урядовому або міжвідомчому рівні. В той же час, аналізуючи вказані правові акти, слід зазначити, що склалася така практика, коли угоди в більшості випадків розробляють центральні органи влади й управління, а самі правоохоронні органи - учасники й виконавці цих норм міжнародних зв'язків - у їхній розробці участі майже не беруть. У міжнародних угодах, де закріплено принципові положення про розвиток і співробітництво на перспективу, також майже не враховано інтереси та пріоритети правоохоронних органів, їх кадрові, матеріальні, інформаційні та інші види ресурсів, що потім несприятливо відображається на виконанні визначених завдань. Є й інші причини, що негативно впливають на міжнародне співробітництво з питань боротьби зі злочинністю.

Тому, насамперед, доцільно ресурсно забезпечити заходи, передбачені угодами, щодо ефективнішої реалізації потенціалу таких форм взаємодії, як обмін оперативною та іншою інформацією, яка має взаємний інтерес, проведення спільних оперативно-розшукових заходів щодо попередження та викриття злочинів; обмін досвідом роботи; організація спільних наукових досліджень. Доцільним є також визначення пріоритетним зміцнення багатосторонньої, особливо в межах СНД, міжнародно-правової бази співробітництва по боротьбі зі злочинністю, особливо злочинів із використанням високоякісних технологій, корупцією й легалізацією (відмиванням) доходів від злочинної діяльності та інших національних законодавчих актів.

Наявний стан взаємодії органів внутрішніх справ, служби безпеки, податкової та митної служб по боротьбі зі злочинністю також потребує суттєвого вдосконалення, а не обмежується лише проведенням епізодичних спільних оперативно-профілактичних операцій. Позитивним прикладом розв'язання зазначеної проблеми може бути Угода про інформаційне співробітництво між Державною митною службою та Державною податковою адміністрацією України, яка ефективно діє четвертий рік, але такі угоди поодинокі.

Договірні відносини щодо скоординованої діяльності сприятимуть правоохоронним органам передбачати та своєчасно вносити до своїх дій певну автономність регулювання взаємовідносин у межах чинного законодавства, що дозволить цілеспрямовано розширювати компетенцію тих чи інших підрозділів управління за рахунок її перерозподілу, поєднувати методи централізованого керівництва з оперативним управлінням і самостійністю правоохоронних органів, спрощувати процедури міжвідомчого узгодження рішень і здійснювати звільнення верхніх рівнів управління від обов'язкового затвердження рішень, які приймають підлеглі в ініціативному порядку для реалізації мети, поставленої вищими органами та нормативне закріпленими завданнями, визначеними договором про співпрацю в галузі боротьби зі злочинністю.

Договори мають сприяти єдності в регулюванні всього комплексу відносин, що складаються між учасниками договору в ході його реалізації на основі чіткого правового врегулювання відносин. Це допоможе пов'язати суто управлінську діяльність із оперативною, дозволить використовувати й поєднувати правовий, організаційний, управлінський і мотиваційний механізми координації управління правоохоронними органами по боротьбі зі злочинністю.

Аналіз використання позитивного досвіду співпраці закордонних поліцейських структур свідчить, що, обравши шлях удосконалення системи правоохоронних органів, завжди корисно реально оцінити свій власний досвід і, разом з тим, звернутися до практики та напрацювань учених інших країн у цій галузі. Зарубіжні держави - як різні суспільно-політичні утворення зі своєю історією, особливостями державного устрою, політичною системою, культурою та традиціями - мають свої підходи до координації діяльності власних правоохоронних органів. З метою співпраці в міжнародному масштабі вони розробили й застосовують ефективне законодавство, знайшли можливість фінансового забезпечення, створення та функціонування низки міжнародних правоохоронних організацій по боротьбі з транснаціональною організованою злочинністю, яку визнано загрозою світового масштабу.

Аналіз звітів міжнародних організацій, статистичних даних про стан боротьби зі злочинністю в різних країнах підтверджує важливість міжнародного співробітництва по боротьбі зі злочинністю. Навіть ті держави, які не мають тісних політичних і економічних контактів, здебільшого не нехтують контактами в галузі протидії злочинності. Великого значення надають таким формам взаємодії у боротьбі зі злочинністю, як підписання та реалізація міжнародних договорів щодо надання допомоги в кримінальних справах; виконання рішень і запитів іноземних правоохоронних органів; регламентація кримінально-правових питань; обмін інформацією.

Проведення спільних наукових досліджень із питань боротьби зі злочинністю; обмін досвідом; спільна підготовка кадрів, взаємне надання матеріально-технічної і консультативної допомоги.

Інститут координації управління правоохоронними органами по боротьбі зі злочинністю є самостійним, організаційно-правовим елементом, спрямованим на забезпечення узгодженого функціонування автономних цілеспрямованих систем для виконання законодавче визначених завдань, який на правовій основі має впорядкувати та узгодити їх спільну діяльність із метою ефективного попередження, викриття та розслідування економічних злочинів.

Координацію управління правоохоронними органами по боротьбі зі злочинністю як організаційно-правову категорію слід будувати на принципах законності, процесуальної самостійності й відповідальності, узгодженості дій, активного використання власного та світового досвіду в зазначеній сфері державного управління. Поєднуючою ланкою взаємодії правоохоронних органів повинна стати законодавче визначена організаційна система управління як органічна єдність управлінського механізму та організаційної структури, яка б зобов'язувала керівників правоохоронних органів із державних позицій оцінювати ситуацію щодо стану криміналізації суспільства та сфер економічної діяльності, визначати сутність нових проблем і способи їх розв'язання у взаємодії з іншими правоохоронними органами. Необхідно визнати першочерговими такі заходи протидії злочинності: законодавче закріплення пріоритетності міжнародно-правових норм боротьби зі злочинністю; приведення національного законодавства у відповідність до міжнародно-правових норм; забезпечення точного, повного, всебічного й безперешкодного застосування національно-правових норм, які відповідають світовим стандартам як у власній практиці роботи правоохоронних органів, так і у відносинах із відповідними органами взаємодіючих іноземних держав.

Доцільно врахувати та використати фактори, що сприяють активізації міжнародних зв'язків по боротьбі зі злочинністю: значне її поширення; потреба протидії їй світовими масштабами; адекватний рівень розвитку міжнародного співробітництва правоохоронних органів; прагнення багатьох держав сприяти активному залученню України до міжнародного співробітництва; наявність реальної перспективи збільшення масштабів відмивання "брудних коштів", розповсюдження наркотиків і тероризму в світі в цілому; активізація діяльності в міжнародних організаціях, насамперед за програмами ООН та РАТР з питань міжнародного співробітництва по боротьбі зі злочинністю.

Забезпечення умов, за яких особливо ефективними в боротьбі з економічною злочинністю мають стати заходи щодо координації управління органами правопорядку, фінансовими та регулятивними структурами в єдиній системі обміну інформацією, що перетворять їх на своєрідну клірингову систему для сприяння обміну необхідною інформацією з питань економічної злочинності та фінансових порушень, допоможе правоохоронним органам своєчасно вийти на слід злочинних елементів та їхніх доходів кримінального походження. Сутність координації полягає в об'єднанні зусиль правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю, насамперед організованою, в запобіганні їй, в узгодженні дій, додержанні законодавства, зокрема процесуального.

Правовою базою організації взаємодії є:

- конституційні вимоги щодо захисту прав людини й громадянина;

- кримінально-процесуальне законодавство, що встановлює єдині завдання перед слідчими органами й органами дізнання вповноважених міністерств і відомств стосовно виявлення, розкриття, запобігання злочинам, провадження в кримінальних справах і розшуку винних осіб;

- галузеві акти законодавства, які встановлюють функції та повноваження відповідних правоохоронних органів щодо організації взаємодії;

- функціональні (спеціальні) акти законодавства;

- укази, розпорядження Президента України та постанови Уряду з питань боротьби зі злочинністю й правоохоронної діяльності;

- державні програми боротьби зі злочинністю;

- міжнародні договори України з питань взаємодії у сфері боротьби зі злочинністю;

- відомчі та міжвідомчі нормативно-правові акти (накази, інструкції);

- акти Генеральної прокуратури України з питань організації взаємодії слідчих підрозділів, які мають міжгалузевий характер.

Взаємодія як організаційно-правова категорія ґрунтується на таких основних принципах:

- неухильне додержання законності, конституційних прав і свобод громадян усіма суб'єктами взаємодії;

- комплексне використання сил і засобів суб'єктів взаємодії за умови чіткого розмежування компетенції;

- процесуальна самостійність співробітників правоохоронних органів, які беруть участь у спільних міжвідомчих заходах, насамперед слідчих;

- персональна відповідальність уповноважених керівників, на яких покладено функцію координації зусиль, за організацію та наслідки заходів, насамперед спільних оперативно-розшукових і слідчих дій;

- узгодженість під час планування спільних заходів;

- безперервність у організації та керівній діяльності, оперативно-розшукових заходах і провадженні в справах із розкриття злочинів;

- активне використання новітніх наукових і технічних досягнень у роботі із запобігання, розкриття та розслідування злочинів;

- постійний типовий обмін інформацією між працівниками різних відомств, працівниками слідчих і оперативних підрозділів одного відомства з додержанням правил нерозголошення даних попереднього розслідування й оперативно-розшукових заходів.

Конкретні завдання працівників правоохоронних органів, які беруть участь у організації, керівництві та безпосередньому здійсненні взаємодії, випливають із загальних завдань, обумовлених законодавством. Такими завданнями є:

- запобігання, розкриття, всебічне й об'єктивне розслідування злочинів;

- забезпечення невідкладних організаційних, слідчих і оперативно-розшукових заходів;

- забезпечення профілактичних заходів щодо запобігання злочинності, насамперед організованих злочинів і фактів корупції;

- своєчасне викриття та притягнення до відповідальності осіб, які вчинили правопорушення, а також здійснення заходів, спрямованих на відшкодування потерпілим заподіяної матеріальної шкоди.

Систему координації можна розглядати як соціально-правову модель, складниками якої є: 1) владно-організуючі рішення з координації; 2) методи координації; 3) форми координації; 4) договірні засади координаційної діяльності; 5) прямі зв'язки між правоохоронними органами. 1. Владно-організуючі рішення з координації діяльності правоохоронних органів України. Ці рішення є актом свідомості й волі людини або спільноти, за юридичним змістом - способом встановлення правових норм або їх застосування в конкретних життєвих ситуаціях. Рішення приймає уповноважений державний орган або посадова особа з питань, що належать до їхньої компетенції.

Координаційне рішення - це акт управління, за допомогою якого суб'єкт координації визначає підстави виникнення, зміни або припинення узгоджених дій щодо безпосередніх суб'єктів координації. В основі координаційного рішення має бути системне узгодження функцій відповідних правоохоронних органів і компетенції уповноважених осіб.

Вимоги, що пред'являють до управлінських рішень такі: законність; наукова обґрунтованість юрисдикційністю (або визначення повноважень суб'єктів); високий рівень компетентності учасників процесу прийняття рішень; конкретність; своєчасність надання й отримання інформації та прийняття рішення.

В координаційному рішенні поєднуються формальні та неформальні складники управлінської роботи. У реальній дійсності кожен суб'єкт рішення має власні бажання, прогнози, власний образ реальності. Суб'єкт рішення передбачає тенденції розвитку організацій, модифікує вплив різних факторів, передбачає наслідки, що залежать від нього. Спільна координована діяльність проходить через призму людської поведінки, яка виявляється в неформальних зв'язках відповідної ієрархії відносин і системі інформації.

Важливе значення під час прийняття рішень мають суб'єктивні фактори, які доцільно враховувати. Такими є:

- особисті якості правоохоронців, які беруть участь у координаційній діяльності;

- їхні статусні ознаки;

- міра делегованих повноважень і залучення їх до розробки й прийняття рішень;

- правове становище (статус) правоохоронного органу. Заходи щодо реалізації рішень із координації діяльності правоохоронних органів адресовано таким суб'єктам:

- безпосереднім виконавцям наказу, розпорядження, в якому зазначено програму дій для виконання такого рішення з відповідними термінами;

- суб'єктам, що забезпечують своєчасність виконання рішень;

- суб'єктам, що відповідають за організаційне та матеріальне забезпечення виконання рішення, за організацію координуючих зв'язків тощо.

Отже, управлінське рішення з координації діяльності правоохоронних органів України - це владно-управлінський акт, у якому логічно викладено компетенцію вповноважених суб'єктів щодо здійснення координаційних дій, насамперед правоохоронними органами з їх структурними підрозділами й окремими працівниками, які потрібні для досягнення поставленої мети, виконання завдань, забезпечення інтересів, що охороняють.

2. Методи координації діяльності правоохоронних органів. Методи координації - це засоби та способи організації координатором управлінських організаційних і субординаційних відносин. Методи координації мають владний і обов'язковий характер. До того ж силу впливу використовують не тільки для примусу, а й для доцільної узгодженості діяльності.

Перевага методів координації, на відміну від інших, полягає в тому, що їхнє джерело пов'язано не лише зі статусом органу, який його застосовує, а й зі змістом тих завдань, що стоять перед кількома органами.

Методи координації застосовують комплексно, поєднуючи всі компоненти правоохоронної діяльності.

Розглянемо найважливіші методи координації правоохоронної діяльності.

Для розв'язання завдань, поставлених перед правоохоронними органами щодо необхідності координації заходів зі швидкого реагування на зміни в соціальній, економічній і нормативно-правовій сферах, важливим методом має стати прогнозування. Воно пов'язане з екстраполяцією, моделюванням і експертними оцінками.

Прогнозування - це один із найактивніших елементів оперативно-аналітичної роботи.

Воно додає результативності діяльності правоохоронних органів і їх структурних підрозділів усіх рівнів. Прогноз може бути ефективним тільки в разі постійного й безпосереднього контакту аналітиків з керівником, який приймає рішення.

Мета прогнозування - визначити напрями й форми діяльності та наслідки реалізації прийнятих рішень. Прогнозування, відрізняючись від інших форм передбачення, має враховувати змінний характер людської діяльності, яка активно формує майбутнє. Прогноз - це інформація про майбутнє, що втілюється в формі управлінського рішення.

Основи прогнозування майбутнього можна поділити на дві групи:

- реальні, тобто ті, що історично виникли як початок майбутнього (теперішні);

- номінальні - ті, які вже створюють люди або будуть чи можуть бути створені.

Вивчення лише наявних обставин недостатньо для прогнозування. Для правоохоронних органів розпізнати можливі дії об'єктів координаційних зусиль не менш важливо, ніж розпізнати фактичні обставини справ.

Прогнозування має бути безперервним, а сам процес повинен мати пошуковий характер.

Саме безперервне прогнозування враховує взаємодію факторів прогностичної ситуації і викриває становлення необхідного, бажаного майбутнього під контролем зацікавленого правоохоронного органу.

Прогнозування сприяє прийняттю рішень щодо пріоритетних напрямів взаємодії МВС, СБУ, Генеральної прокуратури, ДПА, Державного комітету у справах охорони державного кордону, Державного митного комітету, Управління державної охорони.

3. Форми координації. Форми взаємодії правоохоронних органів можна поділити на організаційні та процесуальні.

До організаційних форм взаємодії належать:

- спільне планування дій (організаційних, запобіжних, профілактичних, слідчих і оперативно-розшукових);

- взаємний обмін інформацією про попередні й очікувані результати;

- взаємний обмін інформацією про результати та наслідки взаємодії;

- інформування про отримані дані в односторонньому порядку;

- спільний аналіз матеріалів (насамперед оперативно-розшукових) і планування їх реалізації;

- внесення узгоджених коректив у спільний план заходів;

- матеріально-технічне та криміналістичне забезпечення здійснення спільних заходів;

- використання спеціальних знань, науково-технічних заходів, засобів і методів під час здійснення оперативно-розшукових заходів, розкриття та розслідування злочинів;

- проведення спільних нарад, колегій і конференцій суб'єктів взаємодії для визначення основних напрямів координаційних заходів, аналізу наслідків і визначення заходів щодо усунення недоліків;

- проведення спільних занять суб'єктів координації, у тому числі з запрошенням представників інших відомств, навчальних закладів, науково-дослідних установ для підвищення кваліфікації та професіоналізму.

Процесуальні форми (стосуються лише оперативно-розшукових і слідчих дій):

- виконання доручень і вказівок слідчого, які обов'язкові для виконання провадження органом дізнання розшукових і слідчих дій;

сприяння на вимогу слідчого під час провадження окремих слідчих дій; виконання доручень слідчого під час провадження слідчих і розшукових дій органом дізнання іншої адміністративно-територіальної одиниці; розшук обвинуваченого, який переховується від слідства або якщо його місцеперебування невідоме;

вжиття заходів щодо встановлення особи, яка вчинила злочин;

- повідомлення слідчого про результати оперативно-розшукових заходів у кримінальних справах, які передано слідчому до встановлення особи, яка вчинила злочин;

- порушення кримінальної справи й проведення щодо неї невідкладних слідчих дій і оперативно-розшукових заходів стосовно злочинів, провадження попереднього слідства щодо яких обов'язкове;

- участь спеціаліста в огляді місця події;

- проведення експертиз, у тому числі в позавідомчих експертних закладах.

4. Договірні засади координації в управлінні правоохоронними органами України. Дієвим інструментом встановлення та регулювання координаційних зв'язків, що має ефективну дію, як вважаємо, має бути договір. Договір - акт про взаємну згоду в установленні зв'язків, що має юридичну силу.

При укладанні координаційного договору одна сторона зобов'язана здійснити на користь іншої певний вид управлінської, оперативної або інші види діяльності, а друга сторона має право вимагати здійснення їх, тобто виникають зобов'язальні відносини.

Підтримання зв'язків між управлінськими системами - правоохоронними органами має зумовлювати встановлення координаційних відносин між ними на тих самих зобов'язальних підставах.

Формування координаційних діянь на основі договору має свої переваги.

Так, договір дозволяє встановити між сторонами формальні відносини з чіткою регламентацією взаємних прав і обов'язків.

Обов'язковість договірних відносин сприятиме виникненню формальної визначеності сторін, тобто правоохоронних органів, і взаємній визначеності прав та обов'язків, забезпечить їх юридичним захистом.

Укладання договору передбачає добровільність у прийнятті на себе зобов'язань. Це дасть змогу правоохоронним органам здійснювати координаційну діяльність без спеціальних вказівок, приписів.

Договірні відносини сторін мають передбачати таку умову додержання домовленостей, як санкціонована відповідальність.

Договір дозволить включити узгоджені умови, на яких його укладають. За потреби необхідно оговорити зміни обсягу дій і характер взаємовідносин, що встановлюють. Як наслідок - особлива точність регулювання відносин, спрямована на забезпечення та реалізацію конкретного завдання, що містить певну мету.

Договірні відносини дозволять правоохоронним органам передбачати та вносити в свої відносини певну автономність регулювання взаємовідносин між собою, але в межах чинного законодавства.

Договори сприятимуть єдності в регулюванні всього комплексу відносин із координації зусиль, що складаються між учасниками договору в ході його реалізації.

Цільовий характер діяльності, яку передбачатимуть договори, відображення в них очікуваних результатів дасть змогу правоохоронним органам використовувати різні методи управління з координації зусиль.

Сьогодні чинними формами договірних відносин з координації зусиль правоохоронних органів у розкритті та розслідуванні злочинів є:

- міжнародні договори;

- міжнародні конвенції.

5. Прямі зв'язки між правоохоронними органами. Виникнення такої форми взаємодії пов'язано з потребою своєчасного отримання та використання інформації, що не завжди можливо за додержання так званої протокольної формально-процесуальної форми взаємодії. Особливості прямих зв'язків між правоохоронними органами полягають у тому, що самим учасникам цих відносин надають усі необхідні повноваження, які не потребують втручання вищих органів управління. Узгоджене розв'язання питань співробітництва правоохоронних органів здебільшого переносять на рівень основної ланки - структурних підрозділів або навіть окремих працівників (посадових осіб).

У системі цих відносин виникають і розвиваються різні зв'язки, в тому числі й ті, які встановлюють безпосередньо.

За рівнями організаційної структури можна виділити такі види прямих зв'язків:

а) між правоохоронними органами;

б) між правоохоронними органами, які належать до органів управління, та іншими органами управління;

в) між правоохоронними органами, які не належать до органів управління, та органами управління;

г) між правоохоронними органами та науково-дослідними установами.

Можна розглядати та групувати зв'язки за видами співробітництва (запобігання злочинності, виявлення та розслідування, науково-методологічне та ін.), за сферами здійснення злочинів (у банківській, інформаційній сферах і т. ін.), призначенням зв'язків (обмін інформацією, організація міждержавного співробітництва) та їх організаційною формою (координаційні та інтеграційні зв'язки). Правоохоронні органи мають використовувати форми прямих зв'язків пропорційно ступеню складності й невизначеності завдань, які розв'язують.

Серед поширених форм прямих зв'язків можна назвати такі:

а) використання прямих контактів між керівниками правоохоронних органів, що взаємодіють з приводу розв'язання загальної проблеми боротьби зі злочинністю;

б) встановлення взаємозв'язку між двома та більшою кількістю управлінь, відділів, інших підрозділів правоохоронних органів, що мають контакти з питань їх діяльності в сфері боротьби зі злочинністю;

в) створення тимчасових цільових груп для розв'язання завдань у сфері боротьби зі злочинністю, що стосуються кількох управлінь (відділів, інших підрозділів) правоохоронних органів;

г) створення постійно діючих груп для розв'язання міжфункціональних проблем, що періодично виникають у сфері боротьби зі злочинністю;

д) встановлення подвійної відповідальності в критичних точках розв'язання проблем у структурах координації управління правоохоронними органами по боротьбі зі злочинністю.

Отже, використання прямих зв'язків правоохоронними органами сприятиме найскорішому виконанню ними поставлених завдань, особливо коли йдеться про об'єднання зусиль для досягнення якоїсь мети.

Діяльність правоохоронців по боротьбі з такими видами злочинності, як організована злочинність та корупція, координує спеціально створений1 в Україні орган - Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, який створено відповідно до Указу Президента України від 26 листопада 1993 року № 561 (з наступними змінами та доповненнями). Таким чином, одним із основних факторів протидії злочинності виступає координація діяльності правоохоронних органів, яку здійснюють і потенційно можуть здійснювати за багатьма напрямами.