Виникнення і розвиток феодальної держави у Сербії

Дещо пізніше, ніж у болгар, держава виникає у сербів. Ще в Х ст. у Сербії зберігається ділення на племена, народні віча, ради старійшин.

Сільська община знаходиться в розквіті, сімейні відно-сини на перехідній стадії від групового шлюбу до індивідуальної сім’ї сучасного світу.

Декілька поколінь нащадків одного батька живуть разом, під одним дахом, одним двором. Вони сукупно володіють майном, разом обробляють землю, їдять і одягаються із спільних запасів. Це те, що називається задругою (великою сім’єю, общиною).

Вища влада в задрузі належить сімейній раді, в яку вхо-дять усі дорослі жінки і чоловіки, але безпосереднє управлін-ня знаходиться у руках вибраного усіма домачина.

Важливі справи, у тому числі і суд над винуватим, вхо-дили в компетенцію сімейної ради, і ні один значний продаж чи купівля не могли здійснюватися без згоди.

Сільські общини об’єднувались жупою, так називався невеликий регіон, де жило декілька родів.

У ХІ ст. з розвитком феодальних відносин були зроблені перші спроби об’єднання регіонів. Ці спроби призвели до ре-зультату через століття, в княжіння великого жупана центрального сербського регіону Рашки – Стефана Немана. Син Не-мана, Стефан Першовінчаний, присвоює собі титул короля. Найбільшого розвитку Сербська держава досягла за видатно-го військового і політичного діяча Стефана Душана (1308 – 1355 рр.), якому вдалося подолати сепаратизм місцевих кня-зів, а також примусити візантійських, угорських і болгарсь-ких феодалів припинити на деякий час вторгнення в Сербію. У 1345 р. він проголосив себе “королем Сербії, Дуклії, Хлу-му, Зети, Албанії і Примор’я, володарем немалої частини Болгарського царства і господарем майже всієї Візантійської імперії”, а через рік коронувався “царем сербів і ромеїв”. Проте після його смерті Сербія знову розпалась на самостійні князівства й володіння, чим і скористались король Угорщини і султан Османської Туреччини. Частина території Сербії не-забаром відійшла Угорщині та Венеції.

У 1389 р. об’єднане слов’янське військо в битві на Косовому полі зазнало поразки від переважаючих сил турків-османів, і Сербія стала васалом Туреччини.

Суспільний лад

Згідно з положеннями Законника Стефана Душана феода-ли поділялись на дві основні категорії: великі й малі властелі і властеличі. Властелі мали спадкоємні землі (баштину). За службу властеличам давали пронії, які мало чим відрізнялись від бенефіціїв. Великий соціальний прошарок становили ме-ропхи-залежні селяни, а також раби, які називались отроками. Крім того, зберігався прошарок вільних селян, так званих себрів, яким Законник забороняє будь-які зібрання (сходки): “Себрового собору хай не буде. Якщо ж знайдеться якийсь збирач, то відріжуться йому вуха і хай висмаляться йому вії” (ст. 68).

Меропхи жили на властельській землі, відбуваючи пан-щину і сплачуючи оброк. У ст. 67 Законника сказано: “Меро-пхам закон на усій землі. На тиждень хай працюють два дні на поміщика і дають йому на рік царський перпер і безоплатно хай косять йому сіно одинь день, і обробляють виноградник один день, а хто не має виноградника, нехай виконують йому інші роботи один день”. Крім того меропхи відбували повинності ще й на користь держави.

До видання Законника меропхи користувалися правом переходу від одного володільця до іншого. Законник позба-вив їх цього права і передбачив репресії за сприяння у втечі невільній людині “у чужу землю”. У ст. 97 Законника говори-лось: “Хто полегшить втечу чужої людини у чужу землю, зо-бов’язаний доставити господарю сімох”.

Державний лад

Царська влада обмежувалась собором, в якому засідали вищі світські й духовні феодали. Оскільки Законник прийма-ли на соборі, знать внесла в нього низку вигідних для неї до-повнень.

У новому адміністративному діленні держави був послі-довно проведений принцип територіального розподілу насе-лення. Країна поділялась на округи, жупи, села. На чолі адмі-ністративних одиниць стояли чиновники царя: намісники, жупани, челники. Властелі мали свою адміністрацію. Їм ви-давали спеціальні дипломи (хривосули), які нагадували іму-нітетні грамоти (ст. 37).

Судовий устрій у Сербії, як і в будь-якій феодальній державі, складний. Існували панські суди над кріпосними, церковні суди над церковними людьми, особливий суд, який здійснювався чиновником, що стягував мито та ін.

Але головне місце належало царському суду – придвор-ному, регіональному, міському. Наприклад, обласний суд більшу частину часу (як це було в Англії і Франції) проводив у роз’їздах, здійснюючи нагляд за всією юстицією у країні.

Досить тривалий час у Сербії продовжував існувати ста-ровинний суд поротників (суд присяжних).

“Порота” або ”рота” – це присяга, клятва. Поротники приносили присягу, що будуть судити по совісті. У “великій справі” належало брати участь 24 поротникам, у “середній” – 12, у “малій” – 6. Мирити сторони заборонялось. Законник зобов’язував поротників або виправдати, або звинуватити. Рішення приймалось більшістю голосів (ст. 153). Цей суд був становим.

Ініціатива в кримінальному переслідуванні за державні і релігійні злочини належала державі.

У церковних судах Сербії панували інквізиційні форми судочинства. Заохочувались доноси, навіть якщо це робили раби. За це їм обіцяли свободу.

Широко застосовувались старі форми ордалій. І злодій, і робітник повинні “пройти через залізо”. Обвинувачений по-винен вийняти розпечене залізо із вогню і донести його від церковних воріт до вівтаря (ст.152). Застосовувався і поєди-нок, але тільки в тому випадку, коли виникав конфлікт між двома особами в поході (ст.132). Вони мали битися один на один і ніхто не міг втручатися, інакше йому загрожувало від-січення руки.

Широко застосовувались показання свідків. Але вірили тільки самим першим свідченням, наступні не брали до уваги (ст. 169). Розгляд справ був відкритий та усним. Але при цьому писався протокол і судове рішення фіксувалось на папері (ст. 165).

Пам’яткою права Сербії ХІV ст. є Законник сербського короля Стефана Душана, який був прийнятий у період найбільшої економічної і політичної могутності середньовічної Сербії. Перша частина Законника була затверджена на з’їзді (зборі) феодальної знаті в 1349 р., друга його частина – в 1354 р. Текст Законника дійшов до нас у багатьох списках, із яких ні один не є оригіналом.

Законник давав детальні вказівки щодо кримінальної відповідальності за пограбування, зраду, підробку монети. Санкції за такі злочини були суворими, причому в деяких ви-падках передбачалось покарання навіть родичів засудженого. За розбій і пограбування дозволялось пограбувати все село, в якому жив винний, а сільського старосту і жителів могли примусити відшкодувати збитки. Грабіжника вішали донизу головою, злодієві виколювали очі (ст. 46; 151).

Чим вищим було становище злочинця в суспільстві, тим меншою була його відповідальність, “якщо властель уб’є сер-ба, нехай платить тисячу перперів; якщо ж серб уб’є властеля, то відрубають йому обидві руки, і нехай заплатить триста перперів” (ст. 94). Дійсним і законним визнавався тільки церковний шлюб (ст. 3).

Законник закріплював феодальні порядки, які тримались на жорстокій експлуатації селян, ремісників. Проте він дещо обмежував судове й адміністративне свавілля великих феода-лів і місцевої знаті.
Отже, у розвитку держави і права західних і південних слов’ян ми бачимо загальні закономірності: наявність станово-представницької монархії, самобутність права, його класовий характер. Спільним є і те, що у слов’янських державах не склався абсолютизм, і те, що всі вони втратили незалежність.