Механізм зовнішньоекономічної діяльності

1. Міжнародні економічні відносини, їх види

Ефективність будь-якої національної економіки залежить не лише від результатів її внутрішньої діяльності, а й від її участі у світових економічних відносинах, ступеня її інтег­рації у світове господарство. Існують різні форми міжнарод­них економічних відносин: міжнародна торгівля товарами та послугами, міжнародний рух капіталів, міжнародна міграція робочої сили, міжнародна кооперація виробництва тощо.

Ступінь активності країни у світових економічних відно­синах макроекономічна наука оцінює такими показниками:

• Рівень експорту. Це відношення обсягу товарів та по­слуг, що експортуються, до обсягу ВВП, виражене в про­центах. Рівень експорту залежить не лише від здатності країни конкурувати на світовому ринку, а й від потреб країни в імпорті, оскільки доходи від експорту мають покривати витрати на імпорт;

• Структура експорту, тобто питома вага окремих груп товарів, залежно від ступеня їх переробки, у загальному об­сязі експорту. Відповідно до своєї структури експорт може мати сировинну або технологічну спрямованість, що характеризує місце країни у міжнародній галузевій спе­ціалізації. Так, переважна частка продукції обробної промисловості в експорті країни є ознакою високого науково-технічного рівня її промисловості.

• Рівень імпорту. Він характеризує рівень залежності національної економіки від світового господарства, тобто характеризує потребу в товарах, які не виробляються в даній країні, або виробництво яких у цій країні є неефек­тивним. Імпортозалежність України (як відношення обсягу
імпорту товарів до ВВП) за 2000 р. становила 42%;

• Структура, імпорту. Україна відноситься до країн з високою залежністю від так званого критичного імпорту, до якого належать переважно енергоресурси. В 2000 р. частка паливно-енергетичної продукції у загальній вартості імпорту України становила 46%. Стосовно інвестиційних товарів (машин та устаткування), які сприяють активізації інвестиційних процесів в економіці та структурній перебудові, то їхня частка у загальному обсязі імпорту незначна - 16%.

• Співвідношення між імпортом та експортом капіталу. Міжнародний рух капіталу здійснюється як у підприємниць­кій формі (прямі та портфельні інвестиції), так і в позичковій
(довгострокові, середньострокові та короткострокові кредити).

Прямі інвестиції - це такі інвестиції, які забезпечують інвестору управлінський контроль над об'єктом, в який вкладається капітал. Портфельні інвестиції не дають права управляти об'єктом інвестування. Вони здійснюються, як правило, пакетами акцій, на які, згідно з поширеною прак­тикою, припадає не більше 25% загального капіталу фірми.

Найбільш привабливою формою залучення іноземного капіталу є прямі інвестиції. Капітал у цій формі дає змогу не­резидентам створювати за кордоном нові фірми, купувати суттєву частку капіталу вже діючої фірми або повністю купу­вати фірму. За період незалежності Україна залучила прямих іноземних інвестицій обсягом приблизно 3,3% ВВП, а за міжнародними стандартами рівень, що перевищує 5%, розцінюється як досить високий. В розрахунку на душу насе­лення серед країн з перехідною економікою Україна займає одне з останніх місць, близько 30 дол. США, тоді як у країнах з перехідною економікою на душу населення в серед­ньому припадає 100 дол. США прямих іноземних інвестицій.

2. Міжнародні фінансово-економічні організації

Здійснення зовнішньоекономічних зв'язків між окреми­ми країнами передбачає необхідність встановлення міжна­родних режимів, які визначали б загальні норми та прави­ла для всіх суб'єктів світових економічних відносин. У сфері міжнародної торгівлі товарами та послугами такий режим регламентується міжнародною організацією ГАТТ/СОТ (Генеральна угода з тарифів і торгівлі — світо­ва організація торгівлі). Вона функціонує на базі міжуря­дового багатостороннього договору, котрий обумовлює певні вимоги до міжнародних торговельних відносин.

Основні завдання ГАТТ/СОТ полягають в тому, щоб про­тидіяти протекціонізму на національному та регіональному рівнях, сприяти лібералізації міжнародної торгівлі, зокре­ма через регламентацію дій урядів щодо регулювання зовнішньоторговельної діяльності країн. У своїй діяльності ГАТТ/СОТ керується принципами обов'язкового застосу­вання у взаємній торгівлі режиму найбільшого сприяння, недискримінації, взаємних митних та немитних поступок.

У сфері міжнародних валютно-фінансових відносин ве­лику роль відіграє така організація, як Міжнародний ва­лютний фонд (МВФ). Статутом МВФ передбачено, що він співробітничає з країнами-членами цього фонду з питань, пов'язаних із загальною фінансовою нестабільністю країни. В основі діяльності МВФ лежить надання кредитів краї-нам-членам цього фонду для підтримки курсу національної валюти, на фінансування дефіциту платіжного балансу та обслуговування зовнішнього боргу.

Капітал фонду утворюється за рахунок внесків країн-членів. Квоти для кожної з них визначаються відповідно до їх економічного потенціалу, тобто в залежності від величи­ни їхнього ВВП. Ця квота визначає також і обсяги можли­вої допомоги кожній країні з боку фонду у разі виникнен­ня у неї фінансових проблем.

МВФ фінансує не комерційні проекти, а проведення еко-номгшої політики. У своїй діяльності МВФ керується принципом обумовленості, згідно з яким країни-члени фон­ду можуть отримати кредит лише за умов, якщо вони беруть на себе певні зобов'язання щодо внутрішньої еко­номічної політики. Ці зобов'язання оговорюються в спеціальному меморандумі між фондом і урядом.

У відносинах з країнами колишнього Радянського Союзу МВФ застосовує три типи програм, які реалізуються почер­гово. Перша — програма трансформації економіки у рин­кові відносини. Друга — програма «стенд-бай», яка є про­грамою короткострокового фінансування, тобто терміном на 12-13 місяців, і спрямована на здійснення першочергових заходів, необхідних для досягнення макроекономічної стабілізації. Третя -- програма розширеного фінансування, яка розрахована на три роки і спрямована на закріплення досягнень початкової стабілізації за програмою «стенд-бай», і, в першу чергу, на структурну перебудову економіки.

Крім МВФ важливу роль у міжнародних валютно-фінан­сових відносинах відіграє Світовий банк (СБ). Його членами можуть бути лише країни-члени МВФ. Кошти Світового банку складаються із таких елементів: 1) статутного капіта­лу, утвореного шляхом придбання його акцій країнами-чле-нами банку; 2) позичкових коштів, які Світовий банк одер­жує на світовому фінансовому ринку шляхом емісії своїх облігацій; 3) доходів, отриманих від власної діяльності.

Основна функція Світового банку -- надання довгостро­кових позик під досить високі відсотки. Вони надаються як державним, так і приватним підприємствам за наявності гарантій з боку відповідних урядів. До групи Світового бан­ку входять його філії: 1) Міжнародна фінансова корпо­рація; 2) Інститут Економічного розвитку; 3) Багатосторон­ня Агенція Гарантії Інвестицій.

В межах Європи важливу роль у Міжнародних фінансо­вих відносинах відіграє Європейський банк реконструкції та. розвитку (Євробанк). Мета діяльності цього банку полягає у фінансовому сприянні переходу країн Центральної і Східної Європи, включаючи і країни колишнього Радянського Союзу, до ринкової економіки. Основний капітал Євробанку складає 10 млрд. ЄВРО. До його акціонерів входять країни як Євро­пи, так і Америки. Найбільшим акціонером Євробанку є СІЛА, частка якої складає 1 млрд. ЄВРО. Внесок України як акціонера становить 80 млн. ЄВРО.

Основні функції Євробанку — сприяння переходу до ринко­вої економіки через фінансування життєздатних проектів у дер­жавному та приватному секторах економіки, а також сприяння в здійсненні програм структурної перебудови та приватизації. 3s статутом цього банку не менше 60% обсягу його фінансування мають бути спрямовані на реалізацію проектів у приватному секторі. При цьому кошти, які виділяються на проекти приват­ного сектора, можуть складати не більше 35% від загальної вар­тості проекту, а решта фінансування цих проектів має забезпе­чуватися за рахунок інших джерел. Рівень фінансування про­ектів у державному секторі не обмежується 35% їхньої вартості.

Кредити Євробанку надаються під досить високі відсот­ки. Так, за проектами приватного сектора вони складають 13-17% річних і надаються терміном від трьох до семи років. Щодо умов фінансування проектів державного секто­ра, то вони є більш м'якими.

3. Теорії міжнародньо торгівлі

Розвиток зовнішньої торгівлі відбувається на основі ви­год країнам, які беруть у ній участь, або, іншими словами, чим визначаються напрями зовнішньоторговельних потоків.

Участь кожної країни у світовому поділі праці породжує проблему її економічної доцільності, інтерес до якої еко­номічна наука проявляє вже давно. А.Сміт сформулював те­орію абсолютної переваги і, полемізуючи з меркантилістами, показав, що країни зацікавлені в розвитку зовнішньоторго­вельних потоків, оскільки мають вигоду незалежно від того, експортерами чи імпортерами вони є.під абсолютною перевагою розуміють здатність країни виробляти той чи інший товар ефективніше, тобто з меншими витратами, у порівнянні з будб-якою іншою країною. Д. Рікардо довів, що принцип абсолютної переваги є лише окремим випадком за­гального правила, і обгрунтував теорію порівняльної переваги, що є теоретичним обгрунтуванням економічної доцільності міжнародного поділу праці. Історично світові економічні відно­сини починалися із торгівлі товарами. Тому дана теорія й спи­рається на порівняльні переваги в торгівлі.

Класичним варіантом теорії порівняльних переваг є те­орія порівняльних витрат Рікардо. Вона грунтується на по­ложенні, згідно з яким окремі країни спеціалізуються з ви­робництва тих товарів, які мають відносно більш низькі ви­трати порівняно з іншими країнами. Рікардо пропонує враховувати не абсолютні, а порівняльні витрати. Він виходить з того, що ціна товару — це грошова форма вираження мінової вартості, тобто мінова вартість одного товару знаходить своє відображення через певну кількість другого. При цьому в основі мінової вартості лежить відношен­ня абсолютних витрат.

Теорія Рікардо пояснює переваги міжнародної торгівлі, враховуючи головним чином міжнародні відмінності у при­родно-кліматичних умовах виробництва товарів. Проте з розвитком промисловості, насамперед обробної, їхня роль як фактора виробництва помітно зменшилася. Вирішальну роль стали відігравати виробничі фактори суспільного походження.

Теорія порівняльних переваг переконливо доводить, що міжнародна торгівля зумовлена наявністю відмінностей між країнами у відносних витратах, проте вона залишає без відповіді визначальне питання: чому виникають ці відмінності? Намагаючись відповісти на це запитання, шведський економіст Елі Хекшер та його учень Бертиль Олін у 20-30-х pp. сформулювали нову теорію міжнародної торгівлі — неокласичну двофакторну модель. На їхню дум­ку, відмінності у відносних витратах між країнами (або відмінності у формі кривих виробничих можливостей) пояснюються головним чином тим, що, по-перше у вироб­ництві різних товарів фактори використовуються у різних співвідношеннях і, по-друге, відносна забезпеченість країн факторами виробництва є нерівномірною.

У відповідності з теорією Хекшера-Оліна, країни будуть намагатися експортувати ті товари, які потребують для сво­го виробництва інтенсивного використання відносно над­лишкових і невеликих затрат дефіцитних факторів, в обмін на товари, які виробляються з використанням факторів в оберненій пропорції. Отже, у прихованому вигляді експор­туються надлишкові фактори та імпортуються дефіцитні фактори виробництва. Варто підкреслити, що мова тут іде не про кількість факторів виробництва, що їх має країна, а про відносну забезпеченість ними. Якщо в даній країні будь-якого фактора вироб­ництва більше, ніж в інших країнах, то ціна на нього буде відносно нижчою. Відповідно, і відносна ціна того продук­ту, у виробництві якого цей дешевший фактор використо­вується, буде нижчою, ніж в інших країнах. Саме так виникають порівняльні переваги, які визначають напрями зовнішньої торгівлі.

Теорія Хекшера-Оліна вдало пояснює багато закономірно­стей, які спостерігаються в міжнародній торгівлі. Країни дійсно вивозять переважно продукцію, в затратах на вироб­ництво якої домінують відносно надлишкові для них ресурси.

Проте структура виробничих ресурсів, якими володіють промислово розвинені країни, поступово вирівнюється. У середині 50-х pp. відомий американський економіст Василь Леонтьєв емпірично перевірив основні висновки те­орії Хекшера-Оліна і прийшов до парадоксальних висновків. Використавши модель міжгалузевого балансу «затрати-випуск», побудовану на основі даних про економіку СІЛА за 1947 p., В. Леонтьєв показав, що в американсько­му експорті переважали відносно трудомісткі товари, а в імпорті — капіталомісткі. Враховуючи, що в перші повоєн­ні роки у США, на відміну від більшості їхніх торговель­них партнерів, капітал був відносно надлишковим факто­ром виробництва, а рівень заробітної плати значно вищим, цей емпірично отриманий результат явно суперечив тому, що передбачала теорія Хекшера-Оліна, і тому отримав на­зву парадокс Леонтьєва. Подальші дослідження підтвер­дили наявність цього парадоксу у повоєнний період не ли­ше для США, але й для інших країн (Японії, Індії тощо).

Неодноразові спроби пояснити такий парадокс дали змо­гу розвинути та збагатити теорію Хекшера-Оліна завдяки врахуванню додаткових обставин, які впливають на міжна­родну спеціалізацію, зокрема:

• неоднорідність факторів виробництва, перш за все робочої сили, яка суттєво відрізняється за рівнем кваліфіка­ції. У зв'язку з цим в експорті промислове розвинених країн може відображатися відносна надлишковість висококваліфікованої робочої сили і спеціалістів, у той час як країни, що розвиваються, експортують продукцію, яка потребує значних затрат некваліфікованої праці;

• значною є роль природних ресурсів, що, як правило, вико­ристовуються у виробничому процесі тільки в поєднанні з великою кількістю капіталу (наприклад, у галузях добувної промисловості). Це певною мірою пояснює те, що екс­порт із багатьох країн, які розвиваються і мають великі за­паси природних ресурсів, капіталомісткий, хоча капітал у цих країнах і не є відносно надлишковим фактором;

• вплив на міжнародну спеціалізацію зовнішньоторговельної політики, яку проводить уряд. Ця політика може обмежувати імпорт і стимулювати розвиток внутрішнього вироб­ництва та експорт продукції тих галузей, де інтенсивно ви­користовуються відносно дефіцитні фактори виробництва.

У другій половині XX ст. істотний вплив на розвиток міжнародної торгівлі почав справляти науково-технічний прогрес. Це знайшло своє відображення в моделях неотехнологічяої теорії. Найбільшого поширення серед них набу­ла модель технологічного розриву, автором якої є англійсь­кий економіст М. Портер, її суть полягає в тому, що міжна­родна торгівля може виникати навіть за однакової наяв­ності у країнах виробничих факторів, але за умов техно­логічного розриву між ними.

М. Портер виділяв такі детермінанти, що формують се­редовище, в якому розвиваються конкурентні переваги га­лузей і фірм:

• фактори виробництва певної кількості і якості;

• умови внутрішнього попиту на пропозицію даної галузі, його кількісні і якісні параметри;

• наявність підтримуючих галузей, конкурентноздатних на світовому ринку;

• стратегія і структура фірм, характер конкуренції на внутрішньому ринку.

Названі детермінанти конкурентної переваги утворюють систему, взаємно посилюючи і обумовлюючи розвиток один одного. До них додаються ще два фактори, які можуть сер­йозно впливати на обставини в країні: дії уряду і випадкові обставини.

Нові технології, що вперше виникають в будь-якій країні, дають їй можливість виробляти традиційні товари з меншими затратами або випускати нові товари. В обох ви­падках країна, що першою застосувала технічне нововве­дення, одержує порівняльні переваги і спеціалізується на експорті високотехнологічних, наукомістких товарів, ліцензій та прямого інвестування чи на експорті порівняно дешевих традиційних товарів.

Технологічний розрив між країнами в окремих галузях виробництва не є постійним. Він поступово долається, але може виникати знову, проте в інших галузях, між іншими країнами і на більш високому рівні науково-технічного прогресу.

Процес такого долання у довгостроковому періоді почи­нається з перетікання ресурсів із галузі в галузь. Таким чином, з плином часу на ринках факторів вироб­ництва поновлюється втрачена рівновага між попитом і пропозицією, і рівень доходів поступово вирівнюється. Про­те це не означає, що в довгостроковому періоді ставки до­ходів повертаються до рівня, який існував до запроваджен­ня зовнішньоторговельних відносин.

Таким чином, у довгостроковому періоді розвиток зовнішньої торгівлі призводить до зростання доходів влас­ників того фактора виробництва, який інтенсивно викорис­товується в експортних галузях, і до зменшення доходів власника фактора виробництва, який інтенсивно використовується в галузях, що конкурують з імпортом. Дана ідея відома як теорема Столпера-Семюелсона і справедлива за певних припущень (наявність досконалої конкуренції, віль­не перетікання факторів виробництва між галузями, незмін­ність загальної пропозиції факторів виробництва тощо).

Із теорії Хекшера-Оліна й теореми Столпера-Семюелсона випливає: чим більшою мірою той чи інший фактор вироб­ництва спеціалізований на виробництві експортної про­дукції, тим більшим є виграш внаслідок зовнішньої торгівлі (обернене твердження справедливе для фактора, який сконцентрований в імпортозамінному виробництві).

На практиці для виміру ступеня експортної чи імпорт­ної спеціалізації факторів виробництва можна використо­вувати дані про частку доходів цих факторів у доданій вар­тості експортних та імпортозамінних виробництв, а також у національному доході в цілому.

До цього часу ми розглядали вплив розвитку зовнішньої торгівлі на розподіл доходів при незмінній пропозиції факторів виробництва в економіці в цілому. Проте в довгостроковому періоді пропозиція факторів виробництва не запишається незмінною: збільшується запас капіталу, зростає пропозиція трудових ресурсів, розробляються нові родовища корисних ко­палин, у господарський обіг можуть залучатися нові землі.

Варто підкреслити, що пропозиція різних факторів вироб­ництва збільшується в різній пропорції, а це зумовлює відмінності в динаміці виробництва у різних галузях. Припу­стимо, що країна експортує трудомістку та імпортує капіта­ломістку продукцію. Якщо відбувається випереджувальне зростання пропозиції праці, то спостерігатиметься розширен­ня виробництва і, відповідно, доходів у експортних галузях. Проте воднораз може відбутися скорочення виробництва і до­ходів у капіталомісткому виробництві, яке конкурує з імпор­том, оскільки зростаючий експортний сектор буде «відтягува­ти» на себе частину зайнятого там капіталу.

В 1955 р. англійський економіст Т. Рибчинський охаракте­ризував співвідношення між зростанням пропозиції факторів та нарощуванням обсягів виробництва, яке відоме як теорема Рибчинського: зростання пропозиції одного з факторів вироб­ництва приводить до збільшення обсягів виробництва і до­ходів у тій галузі, де цей фактор використовується відносно інтенсивніше, і до скорочення виробництва й доходів у галузі, де цей фактор використовується менш інтенсивно.

Одним із конкретних проявів закономірності, яка опи­сується теоремою Рибчинського, є так звана «голландська хвороба». Коли в 70-х pp. Голландія почала розробку родо­вищ природного газу в Північному морі, то швидкі нарощу­вання обсягів видобутку газу супроводжувалося перетікан­ням ресурсів у цю галузь із галузей обробної промислово­сті, що призводило до скорочення в них обсягів випуску та експорту. Аналогічні процеси спостерігалися також у Великій Британії, Норвегії та інших країнах, де велась інтен­сивна розробка нових родовищ.

4. Торгівельна політика, її інструменти

Під торговельною політикою розуміють макроекономічну політику, яка впливає на обсяги зовнішньої торгівлі через податки, субсидії та прямі обмеження на ек­спорт або імпорт. Незважаючи на те, що зовнішня торгівля приводить до зростання економічного добробуту всіх кра­їн - як експортерів, так і імпортерів, - на практиці вона ніде не розвивалась дійсно вільно, без втручання держави.

Інструменти, які використовує держава для регулюван­ня міжнародної торгівлі, можна поділити на тарифні (що ґрунтуються на застосуванні митних податків) та нетарифні (квоти, ліцензії, субсидії, демпінг тощо).

Найпоширенішим способом обмеження торгівлі є імпортне мито — податок, який накладається на кожну одиницю товару, що завозиться до країни. При запровад­женні митного податку вітчизняна ціна імпортного товару піднімається вище світової ціни.

Існує три основних види митних податків:

• адвалерне мито — запроваджується у вигляді відсотка від митної вартості товару.

• специфічне мито — визначається у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру (ваги, площі, бсягу і т.ін.).

• комбіноване мито — визначається як поєднання ставок адвалерного та специфічного мита.

Для того, щоб зрозуміти економічний вплив імпортного мита на споживача, вітчизняного виробника, на добробут на­ції в цілому, застосуємо апарат кривих попиту і пропозиції.

Таким чином, запровадження імпортного мита і пов'язане з ним наступне підвищення цін призводять до того, що:

а) вітчизняне виробництво зростає (з S₀ до Sj оди­ниць);

б) внутрішнє споживання скорочується (з D₀ до dj оди­ниць);

в) імпорт скорочується до величини Mj.

Легко помітити, що від запровадження мита в першу чер­гу страждають споживачі, оскільки вони змушені тепер пла­тити дорожче за весь товар (вітчизняний та імпортний) і, відповідно, споживати його менше. Через те, що внутрішня ціна товару піднімається з рівня P_w до рівня P_D, надлишок споживача як вимірник його вигод скорочується, і тоді чисті втрати споживачів від запровадження імпортного мита утво­рюють область (а + b + с + d).

Запровадження митного податку на імпорт відповідає інте­ресам вітчизняних виробників товарів, які конкурують з імпортом. З одного боку, вони можуть розширити обсяги ре­алізації, оскільки імпортні товари стають дорожчими і спожи­вачі «переорієнтовують» попит на продукцію вітчизняного ви­робництва. З іншого боку, як це зазначалося раніше, зростан­ня ціни на імпортні товари дає змогу вітчизняним виробни­кам теж підвищити ціни і отримати додатковий виграш.

Надли­шок виробників, який з економічної точки зору визнача­ється як різниця між виручкою від реалізації товару та ви­тратами на його виробництво, а з геометричної точки зору є площею, що обмежена кривою внутрішньої пропозиції та лінією ціни, зростає. Розмір цього додаткового виграшу ви­робників у галузі, яка конкурує з імпортом, відповідає площі області d.

Таким чином, виграш вітчизняних виробників від запровад­ження ввізного мита (область а) є значно меншим, ніж втрати спо­живачів (область а + Ь + с + d). Причина проста: виробники виграють за рахунок підвищення цін лише на вітчизняні товари, а споживачі змушені платити однаково високу ціну за товари як вітчизняного, так і імпортного виробництва.

Крім того, що ввізне мито впливає на інтереси спожи­вачів і виробників, воно також є важливим джерелом до­ходів для державного бюджету. Розмір цього доходу визна­чається як добуток ставки імпортного податку на обсяг імпорту, який підлягає оподаткуванню: tMj. Графічно це передається областю с.

Важливо, проте, підкреслити, що ввізне мито буде лише тоді давати доход державі, коли воно є обмежувальним, тоб­то не настільки високим, щоб повністю перекрити дорогу імпортним товарам. Заборонне мито доходу державі не дає.

Митний податок, як правило, запроваджують для обме­ження імпорту з метою захисту вітчизняних виробників від іноземної конкуренції. Проте інколи держава йде на обме­ження експорту. Запровадження вивізного мита може бути доцільним у тому випадку, коли ціна на якийсь продукт пе­ребуває під адміністративним контролем держави і утри­мується на рівні, нижчому за світовий, завдяки тому, що виплачуються відповідні субсидії виробникам. У такому ви­падку обмеження експорту є необхідним заходом на підтрим­ку достатнього рівня внутрішньої пропозиції і запобігання надлишкового експорту субсидійованого продукту. Звичайно, держава може бути зацікавленою в запровадженні вивізного мита і з точки зору збільшення надходжень до бюджету.

Вивізне мито використовують в основному країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою. Промис­лове розвинені країни використовують його рідко, а в США оподаткування експорту взагалі заборонене конституцією.

Припустимо, що країна є експортером, але уряд країни прагне підтримати внутрішню ціну на рівні, нижчому за світовий, і з цією метою запроваджує вивізне мито.

Запровадження вивізного мита робить експорт менш прибутковим, тому виробники збільшують обсяги реалізації на внутрішньому ринку. Це призводить до падіння внутрішньої ціни на величину вивізного мита. Зменшення внутрішньої ціни стимулює зростання внутрішнього споживання, але водночас вітчизняні виробники скорочують обсяги виробництва. Скорочуються і обсяги експорту. Який же вплив вивізного мита на до­бробут? Споживачі в країні виграють від зниження цін і збільшення споживання цукру (область а + Ь). Виграє також і держава, отримуючи в бюджет доходи від експортного ми­та (область d). Проте виробники, сплачую­чи фактичний податок за експорт, зазнають великих втрат (область а+ b + с + d + е). В цілому чисті втрати країни від запровадження вивізного мита дорівнюють області (с + е). Таким чином, експортний податок є ніби дзеркальним відо­браженням імпортного мита, з тією лише відмінністю, що тут основні втрати мають не споживачі, а виробники.

Ефективність зовнішньої торгівлі для країни оцінюється показником «умови торгівлі» - це співвідношення ек­спортних цін даної країни до її імпортних цін.

В цілому зростання цього показника свідчить про поліпшення умов торгівлі й підвищення добробуту нації, а його зменшення вказує на погіршення умов торгівлі і па­діння добробуту. Дійсно, якщо ціни на експортні товари країни на світовому ринку зростають у порівнянні з цінами на ту продукцію, яку вона імпортує, це означає, що за кож­ну одиницю свого експорту країна може отримати більше імпортних товарів.

Митні тарифи залишаються найважливішим інструмен­том зовнішньоторговельної політики. Проте в останні роки набули значного розширення форми і методи нетарифних торговельних обмежень. За оцінками фахівців, їх нині існує не менше п'ятдесяти. Особливо активно нетарифні методи регулювання торгівлі використовують промислове розви­нені країни. В середині 90-х pp. приблизно 14% товарів, які імпортуються країнами ЄС, США та Японією, підпадали під основні нетарифні обмеженая: імпортні квоти, добровільне обмеження експорту та антидемпінгові заходи. Нетарифні обмеження є менш відкритими, ніж митні податки, а тому надають урядові більше влади при здійсненні економічної політики та створюють певну невизначеність у міжнародній торгівлі. У зв'язку з цим одним із найважливіших завдань, які стоять перед Всесвітньою торговельною організацією, є поступова заміна кількісних обмежень, або так звана та­рифікація їх (заміна кількісних обмежень еквівалентними за рівнем захисту митними тарифами).

Найпоширенішою формою нетарифного обмеження є квота. Квотування — це обмеження в кількісному чи вартіс­ному вираженні обсягу продукції, яку дозволено ввозити до країни (імпортна квота) чи вивозити з країни (експортна квота) за певний період. Як правило, квотування зовнішньої торгівлі здійснюється шляхом її ліцензування, коли держа­ва видає ліцензії на імпорт чи експорт обмеженого обсягу продукції і водночас забороняє неліцензовану торгівлю.

Ліцензії можуть мати і самостійне значення, як інстру­мент зовнішньоторговельної політики, коли, наприклад, держава надає право якому-небудь імпортерові завозити то­вари без обмеження або лише із зазначених країн (так зва­на генеральна ліцензія). Існує також практика автоматич­ного ліцензування, коли для ввезення чи вивезення певних товарів потрібно одержати ліцензію, що дає змогу державі здійснювати нагляд за торговельними потоками і, в разі не­обхідності, швидко запроваджувати обмежувальні заходи.

З початку 70-х pp. великого поширення набула особли­ва форма кількісного обмеження імпортних надходжень — добровільні обмеженая експорту (ДОЕ), коли не країна-імпортер запроваджує квоту, а країни-експортери самі бе­руть на себе зобов'язання щодо обмеження експорту в пев­ну країну. Звичайно, на практиці такі експортні обмежен­ня є не добровільними, а вимушеними: вони вводяться або під політичним тиском країни-імпортера, або ж під впли­вом погроз застосувати жорсткіші протекціоністські заходи (наприклад, почати антидемпінгове розслідування).

Добровільне експортне обмеження є, по суті, тією ж кво­тою, але запроваджує її не країна-імпортер, а країна-експортер. Проте наслідки застосування такого інструменту регулювання зовнішньої торгівлі для економіки країни, яка імпортує, мають ще негативніший характер, ніж при використанні митного податку чи імпортної квоти. Якщо імпорт у дану країну внаслідок угоди з торговельними партнерами про ДОЕ дорівнює певній величині, то внутріш­ня ціна підвищується, попит скорочується, пропозиція з боку вітчизняних виробників зростає і т.д. Проте, замість того щоб отримати доход від ввізного мита або від продажу імпортних ліцензій на аукціоні, держава тепер ніби віддає частину вигод зарубіжним експортерам.

Окрім цього, навіть після введення ДОЕ звичайно зберігається ввізне мито, яким раніше оподатковувався імпорт даного товару. Оскільки імпорт скорочується, то скорочується й доход держави від імпортного мита.

Водночас, незважаючи на додаткові втрати, країни-імпортери часто наполягають на тому, щоб їхні торговельні партнери вводили ДОЕ. Основною причиною, напевне, є те, що цей досить дієвий інструмент кількісного обмеження імпорту і захисту внутрішнього ринку раніше формально не заборонявся положеннями ГАТТ.

З метою захисту національних виробників держава може не тільки обмежувати імпорт, але й стимулювати експорт. Однією з форм стимулювання експортних галузей є екс­портні субсидії, тобто пільги фінансового характеру, які на­даються державою експортерам для розширення вивозу то­варів за кордон. Внаслідок таких субсидій експортери отри­мують можливість продавати товар на зовнішньому ринку за нижчою ціною, ніж на внутрішньому. Експортні субсидії можуть бути прямими (виплата дотацій виробникові, коли він виходить на зовнішній ринок) і непрямими (пільгове оподаткування, кредитування, страхування тощо).

У відповідності із правилами ГАТТ/СОТ, застосування експортних субсидій заборонене. Якщо ж вони все-таки ви­користовуються, то країнам, які імпортують, дозволено за­проваджувати протекціоністське компенсаційне ввізне ми­то. Воно завдає шкоди країні, яка його впроваджує, але в цілому для світового господарства комбінація експортних субсидій та компенсаційного мита вигідна, оскільки зали­шає сукупний добробут у світі без змін.

Поширеною формою конкурентної боротьби на світово­му ринку є демпінг — міжнародна дискримінація в цінах, коли країна, яка експортує, продає свій товар на якому-не-будь закордонному ринку дешевше, ніж на іншому (най­частіше вітчизняному).

Демпінг може спричинятися, по-перше, державною зовнішньоторговельною політикою, коли експортер отримує субсидію. По-друге, демпінг може бути наслідком типово монополістичної практики дискримінації в цінах, коли фірма-екс-портер, яка займає монопольне становище на внутрішньому ринку, при нееластичному попиті максимізує доход, підвищу­ючи ціни, тоді як на конкурентному закордонному ринку при достатньо еластичному попиті вона досягає максимізації дохо­ду шляхом зменшення ціни та розширення обсягу продажів.

У відповідності із правилами ГАТТ/СОТ, з метою захи­сту від демпінгу держава-імпортер може запроваджувати антидемпінгове мито. Це стає можливим за умови, коли спеціально проведеним дослідженням вдається довести сам факт демпінгу. Проте часто фірми, які виробляють імпор-тозамінну продукцію, ініціюють антидемпінгове розсліду­вання, коли насправді демпінгу немає, а низькі ціни імпортних товарів пояснюються нижчим рівнем витрат у іноземних конкурентів. У цьому випадку існує небезпека зловживання антидемпінговим законодавством і перетво­рення його в чисто протекціоністський інструмент, що мо­же призвести до підвищення ціни імпортних товарів та об­меження конкуренції на внутрішньому ринку.

Запровадження антидемпінгового мита, як і звичайного ввізного мита, підвищує внутрішні ціни і призводить до втрат у добробуті країни. Проте, якщо введення антидем­пінгового мита примусить фірму, яка здійснює демпінг, ще більше знизити експортну ціну, то країна-імпортер зможе отримати додатковий виграш.

Надзвичайною формою державного обмеження зовнішньої торгівлі є економічні санкції, наприклад, торго­вельне ембарго - заборона державою ввезення до якої-небудь країни або вивозу із якої-небудь країни товарів.

Країна вводить ембарго на торгівлю з іншою країною, як правило, з політичних мотивів. Економічні санкції стосовно якої-небудь країни можуть також мати колективний харак­тер, наприклад, коли вони вводяться за рішенням ООН.

Із теорії зовнішньої торгівлі очевидно, що наслідком за­провадження ембарго є економічні втрати як для країни, котра його вводить, так і для країни, проти якої воно вво­диться. Але, для третіх країн, які не приєдналися до ембар­го, з'являється можливість отримати додатковий виграш.

Метою введення ембарго, проте, є не прагнення отрима­ти економічні вигоди, а бажання здійснити тиск на країну для досягнення певних політичних цілей. З цієї точки зору успіх ембарго найімовірнішим буде тоді, коли: по-перше, країна, котра вводить ембарго, має високу еластичність експортної пропозиції, тобто може досить безболісно скоро­тити обсяги свого експорту; по-друге, у країни, проти якої вводиться ембарго, низька еластичність попиту на імпорт, тобто вона надто сильно залежить від зовнішньої торгівлі; по-третє, якщо санкції є масштабними і вводяться без по­передження, зненацька.

5. Види торгівельної політики

Наряду з основними інструментами зовнішньоторговель­ної політики, в останні роки великого поширення набули так звані технічні бар'єри — форма адміністративного регу­лювання, коли відбувається дискримінація імпортних това­рів на користь вітчизняних за допомогою специфічних стан­дартів якості, норм безпеки, санітарних обмежень тощо.

Незважаючи на те, що будь-який метод державного впли­ву на зовнішню торгівлю в абсолютній більшості випадків призводить до чистих втрат добробуту, вони широко використовуються практично всіма країнами світу. Це пояснюється тим, що існують групи населення, для яких політика про­текціонізму, тобто державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції, є вигідною. Ці групи насе­лення можуть чинити тиск на державу з метою обмеження торгівлі, і такий тиск часто має позитивний наслідок, тим більше що й самій державі застосування тарифних та деяких нетарифних методів регулювання торгівлі дає чималий доход.

Як прихильники, так і су­противники протекціонізму використовують цілий ряд додат­кових аргументів, які не завжди можна кількісно перевірити, а тому вони потребують особливої уваги та якісного аналізу. На користь протекціонізму наводяться такі аргументи:

• Стимулювання виробництва і збільшення зайнятості. Прихильники протекціонізму стверджують, що обмеження імпорту є необхідним, по-перше, для того, щоб підтримати вітчизняних виробників, зберегти робочі місця і цим самим забезпечити соціальну стабільність. По-друге, скорочення імпорту збільшує сукупний попит у країні, що стимулює зростання виробництва і зайнятості.

Проте суть проблеми полягає в тому, що вітчизняне вироб­ництво потребує захисту, бо воно є не досить ефективне, і політика протекціонізму, обмежуючи конкуренцію, створює умови для збереження такого стану. Окрім того, хоч імпорт скорочує зайнятість в імпортозамінних галузях, водночас він створює і нову зайнятість (пов'язану, наприклад, із закупкою, продажем, післяпродажним обслуговуванням імпортної про­дукції). Нарешті, держава може забезпечити підтримку вітчизняних виробників і ефективнішим, ніж протекціонізм, методом, з меншими втратами для добробуту суспільства.

• Захист молодих галузей. Досить часто наводиться аргумент, що протекціонізм є тимчасово вкрай необхідним, аби молоді перспективні галузі промисловості, які мають високий рівень витрат, змогли сформуватися, закріпити свої позиції. Як тільки їхня ефективність почне зростати, рівень протекціоністського захисту може зменшуватися.

Проте, по-перше, досить важко точно визначити, яка саме галузь є перспективною з погляду формування нових порів­няльних переваг країни. По-друге, такого роду протекціонізм значною мірою підриває стимули до підвищення ефектив­ності молодих галузей, внаслідок чого період «становлення» може затягнутися на довгі роки. Нарешті, по-третє, і у випад­ку з молодими галузями виробництва надання субсидій або інших пільг виявляється ефективнішим засобом підтримки, аніж зовнішньоторговельний протекціонізм.

• Збільшення доходів державного бюджету. В багатьох випадках держава проводить протекціоністську політику тому, що існує потреба в додаткових коштах для покриття дефіциту державного бюджету. Особливо популярний цей аргумент у тих країнах, де податкова система перебуває в стадії формування та існують значні труднощі із збиранням внутрішніх податків.

Звичайно, митний податок організаційно зібрати набага­то легше, ніж, скажімо, податок на прибуток. Проте надхо­дження до бюджету в цьому випадку залежать від ступеня цінової еластичності попиту на імпорт, і при досить високій еластичності доходи держави зростуть не при посиленні, а навпаки, при послабленні протекціонізму.

• Забезпечення економічної безпеки та оборони країни. Аргумент на користь протекціонізму щодо галузей, які ви­готовляють стратегічну та військову продукцію, має не економічний, а швидше за все військово-політичний характер. Стверджується, що надмірна залежність країни від імпорту може поставити її в скрутне становище у випадку виник­нення надзвичайних ситуацій.

Проте й цей на перший погляд справедливий аргумент вимагає ретельного конкретного аналізу. Зокрема, серйозні труднощі можуть виникнути при визначенні, які саме галузі мають відношення до забезпечення національної безпеки: до них можна віднести виробництво озброєння, продуктів хар­чування, комп'ютерів, одягу, автомобілів, енергоносіїв та ба­гато іншого. Важко назвати галузь, яка б не робила свого внеску в забезпечення безпеки країни. Окрім того, стимулю­вання за допомогою протекціонізму виробництва стратегічно невідновлюваних ресурсів (наприклад, нафти й газу) може створити залежність від імпортних поставок у майбутньому. Врешті-решт, і стратегічні галузі можна захищати ефек­тивнішим, ніж зовнішній торговельний протекціонізм, спо­собом (наприклад, субсидіями).

• Загострення міждержавних протиріч. Найчастіше політи­ка протекціонізму, яку проводить одна країна, спричиняє вживання відповідних заходів з боку її торговельних партнерів. Іншими словами, наслідком скорочення імпорту в результаті введення країною тарифних або нетарифних обме­жень зовнішньої торгівлі найімовірніше стане скорочення і її експорту, а отже, зменшення зайнятості, скорочення сукупно­го попиту тощо. Економічні протиріччя між країнами можуть загостритися настільки, що розпочнуться справжні торго­вельні війни, які матимуть дуже серйозні негативні наслідки для всіх причетних до цього сторін. Такий сценарій розвитку
подій у реальній дійсності зустрічається досить часто.

• Скороченая експорту і погіршення платіжного балансу. Протекціоністська торговельна політика, скорочуючиімпорт та збільшуючи чистий експорт країни, неминуче впливає на рівень обмінного курсу національної валюти, приводячи до його підвищення. У свою чергу, підвищення обмінного курсу стимулює імпорт і стримує експорт. В кінцевому випадку погіршується стан платіжного балансу країни, що має серйозні негативні макроекономічні
наслідки.