Доходи населення, їхні види і джерела формування.

Сукупні доходи населення, їхній рівень, структура, за­соби одержання і диференціація є показниками еко­номічного і соціального добробуту суспільства. Розподіл їх має яскраво виражене соціально-політичне забарвлення, визначаючи майнову і соціальну диференціацію.

Розподіл доходів тісно пов'язаний з розподілом ресурсів. Через диференціацію доходів у громадському житті вияв­ляються ті взаємозв'язки, що приховані за розподілом ре­сурсів. Всі економічні процеси протікають у певному соціальному середовищі, тому розмежування економічної і соціальної сторін систем суспільної взаємодії умовно й аб­страктно. Аналіз розподілу результатів виробництва у фор­мі розподілу доходів дозволяє оцінити, чи правильно сус­пільство вирішує питання розподілу.

Традиційна суперечка між прихильниками і супротивни­ками державного регулювання у сфері розподілу зводиться до проблеми співвідношення між ефективністю і рівністю. Постановка проблеми рівності неминуче втягує нас у сферу оцінкових суджень, що є основою нормативної макроеко-номічної теорії. Нормативна економіка ставить за мету опи­сати ідеальні (з погляду різних світоглядних систем) моделі суспільного устрою. Позитивна економічна теорія вивчає вже існуючі системи відносин. Єдність і розбіжність пози­тивних і нормативних економічних теорій найбільш яскраво виявляється в дебатах із приводу співвідношення між рівністю й ефективністю. Прийнято вважати, що, здійснюю­чи ефективний розподіл обмежених ресурсів, ринок припус­кає «помилки» у розподілі доходів. Це аж ніяк не явне твер­дження, що кочує сторінками підручників, основане на то­му, що економічна ефективність штучно відривається від її соціального утримання.

Державне регулювання економіки спрямовано на підви­щення ефективності суспільного виробництва, забезпечення соціальної справедливості і стабільності. Та сфера державно­го регулювання, яку називають соціальною, повинна задо­вольняти всі перераховані цілі. Більшість економістів вважа­ють, що нерівномірність у розподілі доходів або розподіл на багатих і бідних -- явище стійке, що зберігається навіть на фоні значного росту рівня життя. Чи може державне втру­чання скоротити ганебні для суспільства злидні і яку ціну прийдеться за це заплатити? На чому буде оснований суспільний вибір: на економічному або політичному процесі ухвалення рішення? Теоретично коректно визначити, яку ча­стину суспільного доходу варто перерозподілити на користь найбідніших, неможливо. Як економічний, так і політичний процеси прийняття рішень не гарантують відсутності прора-хунків. Економічний аналіз може оцінити наслідки прийня­тих рішень, інформаційну базу яких подає даний розділ.

Будь-яке суспільство є складним утворенням, що скла­дається з людей, об'єднаних певними ознаками. Однією з ос­новних характеристик людини в сучасному суспільстві є розмір і засоби одержання нею свого сукупного доходу. Доход у самому загальному виді — це та сума грошей, що ми зароб­ляємо або одержуємо протягом певного часу (як правило, за рік). Розмір доходу, оцінюваний у грошах, представляє собою номінальну величину. Реальний доход — це сума товарів і послуг, що можна придбати на грошові доходи. Розбіжність між реальними і номінальними доходами утворюється за ра­хунок інфляції, податків і натуральних трансфертів.

Весь створений у суспільстві продукт може бути пода­ний як сума доходів від чинників, що беруть участь у його виробництві. Функціональний розподіл доходів - - це роз­поділ їх між основними чинниками: праця, капітал, при­родні ресурси і підприємницькі спроможності. У результаті функціонального розподілу доходів формуються такі пер­винні доходи, як заробітна плата, відсоток, рента і прибу­ток. У системі чинників виробництва основний взаємозв'я­зок стосується капіталу, тому для спрощення функціональ­ний розподіл можна уявити як співвідношення між дохода­ми від праці і від власності. Функціональний розподіл до­ходу показує частки доходу, що припадають на працю і ка­пітал, а задачею макроекономіки є простежити зміну спів­відношень долей праці і капіталу в сукупному доході суспі­льства, виявити причини змін й оцінити їх.

Проблема взаємодії праці і капіталу явно або приховано є центральною в будь-якому із альтернативних напрямків економічної теорії, що різняться в трактуванні кінцевої ос­нови доходів. Основою відмінностей у поясненні джерел до­ходів служать альтернативні теорії вартості.

Відповідно до трудової теорії вартості (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс) єдиним джерелом вартості є жива праця в матеріальному виробництві, що створює нову вартість. Марксистська теорія доходів основана на теорії додаткової вартості. Під останньою розуміють частину нової вартості, створену працею найманих робітників і безоплатно при­власненою капіталістами. Трудова теорія вартості, ідеї якої сформульовані класиками політекономії і розвинуті Марк­сом і використана як основа теорії експлуатації й усіх із цим пов'язаних висновків. Марксистська теорія додаткової вартості як інструмент аналізу використовує співвідношен­ня між частками капіталу і праці у створеній вартості. Ха­рактерно, що цей показник використовується для виміру ступеня експлуатації праці капіталом і залежить від трива­лості робочого дня і продуктивності праці.

Загальна тенденція норми додаткової вартості визна­чається співвідношенням класових сил. Поряд із нормою додаткової вартості марксизм використовує й інші показни­ки для виміру частки трудового доходу. У теорії накопичен­ня обґрунтовується висновок про відносне погіршення поло­ження пролетаріату, що виявляється в падінні його частки в національному доході, сукупному суспільному продукті і національному багатстві. Сучасна економічна теорія також аналізує тенденції долей доходу капіталу і праці.

Пануюче, в сучасній економічній теорії пояснення дже­рел і принципів формування доходів основано на теорії чинників і їхньої граничної продуктивності. Теорія гранич­ної продуктивності акцентує увагу на аналізі функціональ­них зв'язків між різноманітними частинами доходу.

Різноманітні напрямки економічної теорії по-різному пояснюють джерела доходів, але вони єдині в тому, що кожний виробничий чинник пов'язаний із певним доходом, що дає можливість інтегрувати різноманітні уявлення. Трактування основних проблем теорії доходів у сучасних умовах значно відрізняється від уявлень минулого. Ріст національного добробуту і створення систем соціального ре­гулювання значно згладжують проблеми класового проти­стояння. Проте аналіз співвідношення долей праці і капіта­лу в сукупних доходах визнається загальнозначущим і ши­роко використовується в сучасному економічному аналізі.

На базі функціонального розподілу доходів розрахо­вується частка трудового доходу в сукупних доходах. Цей по­казник можна уявити відношенням між добутком заробітної плати на чисельність зайнятих і розміром сукупних доходів. Характерно, що історична тенденція частки праці (у сучас­них системах обліку до осіб найманої праці відноситься дуже широке коло зайнятих, у той час як у марксистській теорії під долею праці розуміють зарплату пролетаріату) у марк­сизмі оцінюється як така, що знижується, у той час як опо­ненти доводять ріст частки праці в сукупних доходах.

Серед чинників, що впливають на частку праці, виділяють такі, як ріст пропозиції праці, ріст основного капіталу і зміну технологій.

Фактичні дані про частку трудового доходу оцінюються на основі прийнятих на Заході форм національного рахівництва. Прослідковується загальна тенденція до росту частки трудово­го доходу, що складає біля 80% сукупного доходу. Підкресли­мо, що до трудового доходу відносяться доходи всіх осіб най­маної праці, включаючи вищий управлінський апарат корпо­рацій.

4. Розподіл доходів і еволюція соціальної структури суспільства.

Функціональний розподіл доходів відбиває реальний йо­го розподіл серед громадян в умовах, коли можлива одно­значна ідентифікація соціального статусу як особи найма­ної праці, так і власника майнового капіталу. У сучасних умовах у наявності розмивання соціального статусу, що ви­ражається в тому, що наймані робітники одночасно є влас­никами капіталу, володіючи різноманітними видами цінних паперів, нерухомістю, організуючи приватний біз­нес. Якщо біля 90% населення враховується національною статистикою як особи найманої праці і водночас частка власників (з урахуванням членів сім'ї) доходить до 50%, то в наявності диверсифікація соціального статусу, що значно згладжує проблему класового протистояння.

Диверсифікація соціального статусу тісно пов'язана з підвищенням ступеня рухомості соціально-економічної ієрархії і мобільністю праці.

Функціональний розподіл доходів, як бачимо, не відображає доходи сімей і приватних осіб, що можуть во­лодіти різними виробничими чинниками. Сукупні доходи населення формуються з різних джерел і перерозподіляють­ся між сім'ями в залежності від їхнього розміру і складу. Персональний розподіл доходів вимірює розподіл доходів між сім'ями. Персональний розподіл доходів відрізняється значною нерівномірністю, виміряти яку можна на основі ме­тодології Парето-Лоренца-Джівт. Ще на початку XX в. В. Парето на основі фактичних даних про розподіл доходів сформулював закон, названий його ім'ям. Відповідно до «за­кону Парето» між рівнем доходів і числом їхніх одержувачів існує обернена залежність, інакше кажучи, персональний розподіл доходів стійко нерівномірний, причому рівень нерівномірності в розподілі доходів - коефіцієнт Джівті-Парето - у різних країнах приблизно однаковий. У кон­цепції Парето диференціація доходів розглядається як незмінна і незалежна від соціальних і політичних чинників величина.

На основі даних про розподіл доходів усі сім'ї можна об'єднати у певні доходні групи. Співставивши частку кож­ної із груп і сукупного доходу, можна побудувати графік, що ілюструє диференціацію доходів.

Якщо доходи розподіляються рівномірно, то кожна гру­па сімей повинна одержувати доход, що відповідає її пи­томій вазі, а графік розподілу доходів буде поданий бісект­рисою ОА на рис.2. Протилежна абсолютній рівності гіпотетична абсолютна нерівність відповідає ситу­ації, коли 1% сімей одержує 100% доходу, а інші не одер­жують нічого. У цьому випадку графік розподілу доходу поданий кривою, що збігається з осями системи координат із вершиною в точці В.

Рис. 2. Криві концентрації доходу (Лоренца).

Фактично розподіл доходів відображається кривими виду І, II, III. Чим ближче криві фактичного розподілу до бісектри­си ОА, тим більш рівномірний розподіл доходів є в дійсності. Розбіжність видів кривих фактичного розподілу пов'язана з тим, що в них враховуються доходи, І — до відрахування по­датків, II — після відрахування податків, III — з урахуванням трансфертних платежів. Обернена залежність між відносними розмірами доходу (багатства) і числом їхніх одержувачів, ви­ражена графічно, називається кривою концентрації, або кри­вої Лоренца. Ступінь нерівності (або ступінь концентрації) ма­тематично виражається площею фігури над кривою фактично­го розподілу, співвіднесеною з площею трикутника ОАВ, -індекс Дживті. Узагальнення фактичних даних на базі описа­ної методології використовується для оцінки ступеня нерівності розподілу доходів у різні періоди часу, між різни­ми країнами або групами населення.

Розмір доходів тісно пов язании із багатством і добробу­том сімей. Взаємозв'язок доходів і багатства прямий (рівень доходу визначає розмір багатства) і обернений (чим вище ба­гатство, тим вище доходи від нього). Фактичні дані про роз­поділ багатства спеціалісти оцінюють як менш надійні, ніж інформація про поточні доходи. Диференціація доходів у порівнянні з диференціацією багатства (майновою дифе­ренціацією) кількісно більш стала. У різних країнах спів­відношення між ступенем диференціації доходів і багатства різне, але якщо диференціація доходів за останні роки ма­ло відрізняється, то диференціація багатства, на думку спе­ціалістів, росте. Це побічно підтверджує, що ріст частки до­ходів від власності, що випереджає — багато в чому резуль­тат інфляційного перерозподілу.

Іншим конкретним способом вивчення диференціації до­ходів є обчислення децильного коефіцієнта. Для цього виді­ляються дві крайні доходні групи населення, кожна з яких складає 10% від загальної кількості сімей. В першу групу включаються сім'ї з найбільшим середнім доходом в розра­хунку на одну людину, а в другу — з найменшим доходом. Відношення показників доходу першої групи до другої по­казує, наскільки диференційовані доходи в країні. Макро-економічний аналіз свідчить, що допустимий ступінь дифе­ренціації доходів не повинен перевищувати 5-7 разів, що означає достатній рівень зацікавленості у збільшенні до­ходів для першої групи населення і, разом з тим, захище­ності тих, хто знаходиться в другій групі.

Диференціація доходів формується під впливом різних чинників, пов'язаних з особистими досягненнями або неза­лежних від них, що мають економічну, демографічну, со-ціобіологічну або політичну природу. Серед причин нерів­номірності розподілу доходів виділяють: розбіжність в спроможностях (фізичних і інтелектуальних), розбіжність в освіті і кваліфікації, працьовитість і мотивацію, фахову ініціативність і схильність до ризику, походження, розмір і склад сім'ї, володіння власністю і положення на ринку, удачу, везіння і дискримінацію.

Все різноманіття чинників, що впливають на дифе­ренціацію доходів, можна умовно розділити на ті, що зале­жать від доходоотримувачів, а також ті, що не залежать від особистих зусиль. Межа між цими групами чинників може бути більш-менш рухомою: вроджені здібності і талант мо­жуть не привести до росту доходу і не знайти застосування, у той час як скромні здібності можуть бути розвинені в резуль­таті освіти і сильної трудової мотивації; володіння власністю в спадщину може привести як до її збільшення, так і до втра­ти об'єктів власності і доходів від неї. Чинники диференціації по-різному впливають на ступінь нерівномірності розподілу доходів. У цілому доходи розподілені більш нерівномірно за чинниками власності, чим за трудовими, але співвідношення між цими чинниками різне в різних країнах і в різний час.

Всі чинники диференціації доходів, що не залежать від особистих зусиль, виконують роль своєрідних бар'єрів на шляху підвищення доходного статусу. Державний перероз­поділ доходів і соціальної політики в цілому покликаний ліквідувати наслідок одних бар'єрів і нейтралізувати або послабити дію інших. Розвиваючи систему державної осві­ти і медичного обслуговування, приймаючи закони, що охо­роняють права людини, обмежують дискримінацію за стат­тю, віком або етнічними ознаками, держава сприяє форму­ванню доходів як процесу, що об'єктивно розвивається.

5. Соціальна справедливість та економічна ефективність

Соціальна орієнтація економіки передбачає підпорядкованість господарства задачам розвитку особистості. Необхідність формування соціальне орієнтованої економіки зумовлена такими факторами:

- задачами гуманізації суспільних відносин, відвернення зростання бідності і злочинності;

- науково-технічною революцією, головним рушієм якої є творча праця, неможлива без задоволення розумних потреб робітника.

Соціально орієнтована економіка сформувалась у країнах Південної Америки і Західної Європи.

Соціальна орієнтація економіки у перехідний період та період побудови соціально орієнтованої перехідної економіки означає:

- досягнення раціонального рівня споживання для більшості населення, що передбачає, зокрема, скорочення диференціації у рівні споживання благ і послуг до меж, при яких зберігаються стимули до кваліфікованої праці і ефективного підприємництва;

- створення умов для кваліфікаційної творчої праці, що тісно пов'язано з якісною зміною структури економіки (перш за все скорочення до мінімуму застосування тяжкого фізичного труда і екологічно шкідливих виробництв);

- перехід від хронічного дефіциту споживчих товарів та послуг до
широкого пропонування їх на ринку;

- формування ефективної системи соціального захисту, який повинен містити: захист від безробіття; забезпечення допомоги непрацездатних груп населення; поєднання державної і страхової систем соціального захисту.

Соціальна справедливість у сфері економіки - це відповідний системи економічних відносин (переважно відносин розподілу) уявленням, потребам та інтересам, які панують у даному суспільстві. Так, в різні епохи вважалось справедливим розподіл благ у залежності від таких критеріїв: за статусом народження (аристократ, вільний плебей, раб); за становищем (чиновник, простолюдин); за майном (власник, пролетар); за працею; за їдоками (у селянській громаді в Росії). У теперішній час в суспільстві склалось три основні критерії соціальної справедливості: зрівняльна, ринкова (розподіл доходів за фактором виробництва) і трудова.

Економічна ефективність - це спосіб дій, що забезпечує отримання в результаті здійснюваних зусиль і витрат ресурсів максимального (найкращого) результату.

Економічна ефективність, у принципі, суперечить соціальній справедливості з таких сферах, як перерозподіл ресурсів на користь малозабезпечених, підтримка загальної зайнятості, рішення екологічних проблем тощо. Суперечність між економічний ефективністю і соціальною справедливістю - це відбиття суперечності між виробництвом і споживанням.

У сучасних умовах застосовується більш широке поняття соціально-економічної ефективності, що містить категорії соціальних видатків (захворюваність, забруднення навколишнього середовища тощо) і соціальних благ (здоров'я, освіта, науковий потенціал). Таке розширення поняття економічної ефективності пов'язано з прагненням до соціального консенсусу або хоча б до пом'якшення соціальних протиріч, без чого взагалі неможливо нормальне функціонуванні економіки.

Економічна ефективність, спрямована на збільшення суспільного "пирога", досягається найліпшим чином, як показав досвід останніх десятиріч, у рамках ринкової системи з переважанням приватної власності і при певній регулюючій ролі держави. Така система неминуче породжує посилення соціальної диференціації, оскільки в ній переважає розподілення за факторами виробництва, якщо держава усувається від перерозподілу доходів громадян.

Соціальна справедливість реалізується головним чином через перерозподіл доходів між різними групами населення, що обмежує стихійну дію механізмів ринкової економіки. Розвиток сучасної ринкової економіки передбачає певну міру вирівнювання доходів, створення соціальних гарантій і рівних стартових умов для всіх верств населення.

Досвід розвинутих країн з ринковою економікою демонструє механізм поєднання соціальної справедливості і економічної ефектив­ності. "Коштовна" робоча сила спонукає економіку досягати приросту виробництва і поліпшення якості за рахунок науково-технічного прогресу, застосування ресурсо- і трудозберігаючих технологій.

У перехідній економіці реалізація задач соціальної справедливості ускладнена достатньо незначними розмірами суспільного "пирога", що стримує перерозподільні процеси. Разом з тим соціологічні дослідження вказують на зрушення масових уявлень про соціальну справедливість від зрівнювальних до ринкових.

6. Економічна ефективність і рівність

Ефект перерозподілу доходів неоднозначне оцінюється і прихильниками, і супротивниками державного втручання в цей процес. За розрахунками А. Оукена, відтік через «Діри ху­дого цебра, перерозподілу* складає більше 70% доходу. «Діри» неминучі у всякому перерозподілі і виникають за ра­хунок підриву стимулів до ділової активності (і трудової, і підприємницької), росту адміністративних витрат на здійснен­ня програм підтримки доходів. У результаті будь-який пере­розподіл національного доходу на більш рівні частки веде до зменшення його загального розміру. У результаті динаміка до­ходів залежить як від росту валового продукту, так і від за­собів його розподілу. І ріст, і падіння доходів можуть супро­воджуватися як посиленням, так і зниженням їхньої дифе­ренціації. Реальний перерозподіл здійснюється стихійно і мо­же набувати прихованого, неконтрольованого характеру. У ре­зультаті соціальні пріоритети, що висуваються і декларують­ся політичними лідерами, видаються достатньо далекими від результатів урядових програм. В кінцевому підсумку розподіл доходів детермінується не політикою, а економічними закона­ми. Політика повинна лише нейтралізувати бар'єри на шляху підвищення соціально-економічної мобільності в суспільстві і надавати чіткі орієнтири для ідентифікації соціальне значи­мих типів поведінки. У сучасних умовах спостерігається про­цес зміни систем переваг і критеріїв максимізації корисності. Усе більш значимими стають такі загальнолюдські цінності, як охорона навколишнього середовища, зміцнення здоров'я і розвиток творчого потенціалу, політична і соціальна стабільність окремих країн і людської цивілізації в цілому.

Альтернативні концептуальні підходи до державного пе­рерозподілу доходів можна зводити до проблеми протистав­лення рівності й ефективності. Відомо, що ринкова система в числі інших основних питань економіки містить і роз­поділ доходів, тобто відповідає на питання «для кого», «ко­му». Розподіл доходів, як ми бачили, відрізняється нерівномірністю. Ринкова система не забезпечує реалізацію права на працю, на освіту, медичне обслуговування тощо, і, в кінцевому рахунку, не містить у собі гарантій соціаль­ної справедливості і рівності. Складність проблеми полягає в тому, що такі поняття, як справедливість і рівність, пов'язані з оцінними судженнями, що грунтуються на різноманітних перевагах, смаках і поглядах. Оцінні суд­ження пов'язані з філософськими, етичними категоріями, що знаходяться за межами економіки, але це не означає, що економічний аналіз не може внести свій внесок у дослідження цих явищ. Економічна теорія не може піти далі пояснення наслідків і розрахунку вигод і витрат різних варіантів рішення питання про співвідношення рівності й ефективності. Економічний аналіз — це інфор­маційна база для прийняття рішень про пріоритети соціальної політики. Загальнолюдський зміст понять «рівність» і «справедливість» - вічна, позаісторична про­блема усіх світоглядних систем. Водночас категорії «рівність» і «справедливість» мають конкретно-історичний зміст, оскільки реалізація теоретичних концепцій здійснюється конкретними урядами і політичними ор­ганізаціями у сформованих економічних і політичних умо­вах. З погляду економіки критерії рівності і справедливості пов'язані з відповідністю економічних відносин джерелам і цілям економічного росту в конкретно-історичних умовах національних моделей економіки.

Суспільство, збільшуючи виробничі та розподільчі мож­ливості, може удосконалювати систему розподілу. Перехід від одного стану економіки до іншого може розглядатися як поліпшення стану суспільства, якщо ті його члени, чий добробут підвищився, можуть компенсувати втрати, поне­сені іншими членами суспільства, і при цьому зберегти рівень добробуту, принаймні, рівний вихідному. Цей висно­вок відомий як принцип компенсації Калдора-Хікса.

7. Рівень життя і бідність.

Сукупні доходи суспільства в цілому і кожного з його членів справедливо оцінювати як показники економічного добробуту. Одержувані населенням доходи складають базу певного рівня життя.

Визначення рівня життя основано на оцінці кількості і якості споживчих життєвих благ (матеріальних і духов­них). Рівень життя оцінюється як забезпеченість населення життєвими благами і як ступінь задоволення потреб людей у певних благах.

Склад життєвих благ дуже різний. Поряд із доходами населення на рівень життя впливають умови життєдіяль­ності, під впливом яких складається певним чином і стиль життя і оцінюється його якість.

Система показників рівня життя, що рекомендується ООН, включає широке коло характеристик умов життя. Виділяють 12 груп показників.

1. Народжуваність, смертність та інші демографічні харак­теристики.

2. Санітарно-гігієнічні умови життя.

3. Споживання продовольчих товарів.

4. Житлові умови.

5. Освіта і культура.

6. Умови праці і зайнятість.

7. Доходи і витрати населення.

8. Вартість життя і споживчі ціни.

9. Транспортні засоби.

10.Організація відпочинку.

11.Соціальне забезпечення.

12.Свобода людини.

Перераховані показники розглядаються як основні. Поряд із ними для оцінки і обрахування рівня життя виділяють ряд інформаційних показників, що не є, на думку експертів, без­посередніми характеристиками рівня життя. У число інфор­маційних показників входять національний доход і валовий внутрішній продукт на душу населення з урахуванням серед­ньорічних коефіцієнтів їхнього росту і ряд інших. Про показ­ники ВВП на душу населення треба сказати особливо, тому що існують спроби використовувати його як узагальнюючого. Експерти вважають, що використання цього показника, особливо для цілей міжнародного зіставлення рівнів життя, можливе тільки за натуральною формою — через зіставлення обсягів життєвих благ, прямо або побічно споживаних насе­ленням. Трудності міжнародних зіставлень в основному пов'язані з урахуванням курсів національних валют.

У економічній теорії подані спроби оцінити рівень жит­тя і його якість через вільний час і позаринкові його вит­рати в сфері домогосподарств. Концепція чистого еко­номічного добробуту¹ — це оцінка ВВП, скоригована з ура­хуванням вільного часу і праці в домогосподарствах, а та­кож витрат на охорону навколишнього середовища. При всій важливості цих складових рівня життя показник чис­того економічного добробуту використовується як розра­хунковий і офіційною статистикою не застосовується.

Будь-який узагальнюючий показник, синтетичний по­казник — завжди складна проблема. На думку спеціалістів, єдиний показник рівня життя в даний час не є ні можли­вим, ні бажаним на макроекономічному рівні. На мікрорів-ні проблема зводиться до виміру тих складових рівня жит­тя, що можуть бути кількісно визначеними. Задоволеність населення життєвими благами залежить від розміру реаль­них доходів, а ступінь задоволення потреб оцінюється на ос­нові зіставлення розрахункових і реальних споживчих бюд­жетів сімей. Розподіл населення за доходами оснований на розмежуванні низько-, середньо- і високодоходних груп сімей, кожна з яких має свій раціональний споживчий бюд­жет. На основі аналізу розміру і структури витрат низько-доходних груп населення розраховують бюджет мінімуму матеріальної заможності і межу бідності.

Бідність прямо пов'язана з нерівномірністю розподілу доходів і майна. Водночас бідність не піддається точному визначенню (так само як щастя і добробут). У найзагальні-шому виді ідентифікація бідності заснована на зіставленні строго визначеного набору потреб і можливостей їхнього за­доволення для певних груп населення. Потреби оцінюються на основі так званих споживчих кошиків, диференційова­них за доходними, віковими, фаховими й іншими ознаками. Мінімальні споживчі бюджети як основа для ідентифікації бідності у свою чергу диференційовані і розраховуються як бюджети фізіологічного мінімуму, як мінімум підтримки здоров'я і благопристойності, як бюджети мінімального статку. Мінімальний статок — це ті межі сімейного доходу, за яких не забезпечується відтворення суспільно-прийнят­них умов існування, на його основі визначається поріг бідності і розраховується прожитковий мінімум.

Рівень прожиткового мінімуму залежить від соціально-економічних чинників і більш рухомий ніж поріг бідності. Поріг бідності, як показує досвід, не відбиває росту спожи­вання, збільшуючись за рахунок росту цін. Кількісна оцінка порогу бідності здійснюється на основі даних про вартість продуктів харчування, виходячи з раціональних норм спо­живання і частки витрат на харчування в сімейних бюдже­тах. Виявлено, що низькодоходні сім'ї витрачають на харчу­вання відносно більше засобів, ніж високодоходні; питома вага вартості харчування залежить також від розміру сімей: малочисельні сім'ї витрачають на харчування відносно більше, чим сім'я більшої чисельності. Виникає своєрідна «економія від масштабу сім'ї» не тільки у відношенні витрат на харчування, але й інших споживчих витрат. Логіка взаємозв'язку вартості харчування і порогу бідності полягає в тому, що якщо низькодоходна сім'я витрачає на харчуван­ня 1/п частину свого бюджету, то поріг бідності буде дорівнювати вартості харчування, помноженої на п.

Проблема виміру бідності основана в кінцевому рахунку на тому колі потреб, задоволення яких визнається суспіль­не необхідним. Розрізняють абсолютну бідність і альтерна­тивні її визначення, що враховують моральний збиток від сприйняття бідності.

Фактична інформація про бідні прошарки населення по­казує, що бідність нерівномірна серед різних груп населен­ня: молодих і пристарілих, сімейних і самотніх, зайнятих і безробітних. Поширення бідності різне між міським і сільським населенням, у різних територіальних і природно-кліматичних регіонах, між різними етнічними групами на­селення. Те, що вважається бідністю в одній країні, розці­нюється як достатній рівень комфорту в іншій.

В аналізі бідності велике значення має питання про її усталеність не тільки в суспільстві в цілому, а й для кож­ної сім'ї, для окремої людини. Дослідження показують, що бідні сім'ї неоднорідні за термінами перебування в таких умовах життя. Умовно можна виділити хронічну (застійну) і поточну бідність. Критерій розмежування цих форм бідно­сті пов'язаний із терміном бідності і можливістю переходу в більш доходні групи.

Диференціація причин бідності приводить до не­обхідності розрізняти типи бідності для того, щоб визначи­ти специфічні заходи для її ліквідації або скорочення.

Усталеність бідності як макро- і мікроекономічного яви­ща необхідно розглядати в контексті більш широкої про­блеми, пов'язаної із соціально-економічною структурою суспільства і її еволюцією. Мобільність праці (і робочої си­ли) — змістовна, функціональна, просторова і тимчасова -є необхідною рисою сучасного ринку. Поняття мобільності може бути застосовано і до інших виробничих ресурсів.

Соціальна мобільність характеризує ступінь рухомості соціально-економічної ієрархії суспільства. Всі форми соціально-економічної диференціації суспільства фокусу­ються в майновій, доходній диференціації населення. У будь-якому реально існуючому суспільстві незалежно від рівня його розвитку і моделі функціонування існують ба­гаті і бідні. Грубо кажучи, це і є майновий статус. Суспіль­ний прогрес відбивається в ступені жорсткості закріплення певного статусу за індивідами.

При заданій структурі суспільної субординації можли­вості зміни соціального статусу для окремої людини і його сім'ї можуть широко варіюватися. Чим більш рухомою і гнучкою є система суспільної ієрархії, тим більш висока соціальна мобільність, тим більш демократичною виглядає система суспільного устрою.

Соціальна, мобільність — це ступінь легкості, із якою лю­дина може змінити свій суспільний статус. Суспільний статус у сучасних ринкових системах у якості головної складової має статус майновий (доходний), але не вичерпується ним. Важливі також суспільне визнання (престиж) певних видів діяльності, що залежать від національних, культурних, істо­ричних і політичних умов життєдіяльності суспільства.

Чинники, що впливають на соціальну мобільність, настільки ж різноманітні і неоднорідні, як і чинники дифе­ренціації доходів. Обмеження мобільності пов'язано з на­явністю бар'єрів соціальної конкуренції, до яких відносять­ся усі форми дискримінації: прихованої і відкритої, право­вої і психологічної, інституціональної й ін. Однією з форм мобільності в сучасних умовах є диверсифікація соціально­го статусу.

8. Державне регулювання розподілу доходів і система соціального захисту

Формування сукупних доходів населення охоплює їхнє ви­робництво, розподіл, перерозподіл і використання. Розподіл до­ходів розпочинається на етапі формування доходів власників виробничих чинників (функціональний розподіл). Персональ­ний розподіл номінальних доходів є результатом перерозподілу. Проходячи через сімейний бюджет, обсяг душового доходу змінюється в залежності від розміру і структури сімей, співвід­ношення утриманців і осіб, що мають самостійні доходи. Розмір реальних доходів залежить від параметрів інфляційного проце­су. Головним же каналом перерозподілу доходів є державне ре­гулювання цього процесу. Податкова система і державні транс­ферти (грошові і натуральні), система соціального забезпечення і страхування показують, що сучасна держава втягнута в ши­рокомасштабну діяльність з перерозподілу доходів.

Будь-яка з форм державного регулювання (у тому числі соціальна) утворюється з матеріальних, інституціональних і концептуальних складових. Відзначимо, що соціальне ре­гулювання не є виключним привілеєм держави, воно охоп­лює не тільки перерозподіл доходів, але й інші показники рівня життя. Об'єктами соціального регулювання є охоро­на навколишнього середовища і захист прав споживача. Соціальне регулювання здійснюють інституційні одиниці, профспілки, церква та інші неурядові організації. Ма­теріальна основа державного регулювання залежить від об­сягу національного виробництва і тієї його частки, що пе­рерозподіляється централізовано, через державний бюджет. Інституціональна основа пов'язана з організацією процесу перерозподілу і діяльністю відповідних установ (у тому числі неурядових). Концептуальна основа державного регу­лювання — це теорія, що одержала статус урядової доктри­ни, що лежить в основі соціальної політики держави.

Альтернативні концептуальні підходи до державного пе­рерозподілу доходів можна зводити до проблеми протистав­лення рівності й ефективності. Початки цієї проблеми знахо­дяться в області розподілу ресурсів. Класична теорія вважає, що ринок спроможний раціонально розподілити обмежені ресурси. Відповідно до так званої «ефективності Парето» стан системи є стабільним, якщо ніякий перерозподіл ре­сурсів (або продуктів) не може поліпшити становище одного з учасників господарського процесу, не погіршуючи станови­ще інших. Розподіл доходів при цьому характеризується як стійко нерівномірний. Класична теорія вважає, що розподіл доходів не піддається зміні, а будь-який державний перероз­поділ заздалегідь приречений. Неокласичний напрямок кри­тично оцінює нерівномірність розподілу доходів. Починають­ся спроби знайти такий критерій ефективності, який зістав­ляв би процеси, що торкаються доходів відразу багатьох спо­живачів. З цього погляду ефективним може бути визнаний такий перерозподіл доходів, при якому приріст багатства ви­гравших більше втрати багатства тих, що програли.

Прихильники державного перерозподілу доходів під­тверджують, що рівність у розподілі доходів є необхідною умовою максимізації загальної корисності доходів усіх спо­живачів. Цей висновок цілком достовірний в умовах, коли обсяг усього доходу, що перерозподіляється, — фіксований. Критики державного перерозподілу справедливо вважають, що стимулюючий ефект пов'язаний не тільки з розміром, але і з засобом розподілу доходів. Тому будь-який перероз­поділ доходу, що переслідує ціль максимізації загальної ко­рисності в поточному періоді, неминуче веде до зниження доходу (і загальної корисності) у наступному.

Співвідношення між рівністю й ефективністю в прак­тиці зводиться до пошуку таких форм і засобів перероз­поділу, що мінімізували б негативний вплив перерозподільчих процесів на ефективність, одночасно максимізувавши позитивний результат у формі скорочення бідності.

Державна політика доходів полягає у перерозподілі їх через держбюджет шляхом диференційованого оподаткування різних груп отримувачів доходу і соціальних виплат. При цьому значна доля національного доходу переходить від верств населення з високими доходами до верств з низькими доходами. Всі розвинені країни світу створили системи соціальної підтримки малозабезпечених.

Соціальні трансферти - це система заходів, грошової або натуральної допомоги малозабезпеченим, не пов'язаної з їх участю в господарчій діяльності у теперішній час або в минулому. Метою соціальних трансфертів є гуманізація відносин у суспільстві, запобігання росту злочинності, а також підтримка внутрішнього попиту.

Держава, що організує через бюджет перерозподіл доходів, вирішує проблеми підвищення доходів малозабезпечених верств населення, створює умови для нормального відтворення робочої сили, сприяє послабленню соціальної напруженості і т. ін. Ступінь діяння держави на процес перерозподілу доходів можна виміряти обсягом і динамікою витрат на соціальні цілі за рахунок центрального і місцевих бюджетів, а також розміром оподаткування доходів.

Можливості держави у перерозподілі доходів багато в чому обмежується бюджетними надходженнями. Нарощування соціальних витрат понад податкові надходження призводить до перетворення їх у могутній фактор росту бюджетного дефіциту та інфляції. Збільшення соціальних витрат держбюджету, навіть у межах отриманих доходів призводить до надмірного росту податків, здатному підірвати ринкові стимули.

Механізм соціальних трансфертів включає вилучення у вигляді податків частини доходів у середньо- і високодохідних верств населення і сплату допомоги найбільш нужденним та інвалідам, а також шляхом зміни цін, що встановлюються ринковими умовами, наприклад гарантуванням цін фермерам і введенням мінімальних ставок заробітної плати.

Держава безпосередньо втручається у первісний розподіл грошових доходів і нерідко установлює верхню межу збільшення номінальної заробітної плати. Економічне значення державного регулювання зарплати визначається тим, що її зміна впливає на сукупний попит і видатки виробництва. Політика доходів використовується державою для стримування росту заробітної плати з метою зниження видатків виробництва, підвищення конкурентноздатності національної продукції, заохочення інвестування, стримування інфляції. Держава, проводячи антиінфляційну політику, може тимчасово централізованим шляхом установлювати довгострокову межу росту заробітної плати з урахуванням загальних потреб економічного та соціального розвитку.

Методи здійснення політики доходів в умовах ринкової і перехідної до ринку економіки можуть бути різними. Перевага звичайно віддається методам добровільної згоди роботодавців і робітників за участю уряду, що не виключає застосування адміністративних заходів, державного контролю за зв`язком підвищенням зарплати з фінан­совими можливостями підприємства. У ряді країн Західної Європи існують так звані припустимі границі її підвищення, зафіксовані в загальнонаціональних програмах.

Найбільш ефективним способом державного регулювання заробітної плати в країнах з ринковою економікою є визначення гарантованого мінімуму (або ставки). Саме виходячи із мінімальних розмірів оплати праці і ведуться переговори між керівниками компаній і профспілками про укладення колективних договорів на різних рівнях, починаючи від підприємств і закінчуючи галузями.

У цих документах також домовляються про різні премії і доплати, диференціацію заробітної плати по галузям, у залежності від рівня кваліфікації.

В Україні мінімальний розмір оплати праці________________

Значний вплив на рівень реальних доходів населення чинить інфляція. Тому однією з найважливіших умов раціонального регулю­вання доходів є їх зростання при зростанні цін на споживчі товари (включно тарифи на послуги населенню).

Як вже зазначалось, для визначення впливу інфляції на реальні доходи використовуються індекс роздрібних цін на товари та послуги і індекс споживчих цін.

У західній статистиці застосовуються два види індексів роздрібних цін. Індекси першого типу розраховуються для установлення середньої зміни роздрібних цін тільки на ті товари і послуги, які покупаються певними верствами населення, частіше за все робітниками і службовцями. Індекси обчислюються на підставі реєстрації роздрібних цін для стандартного набору товарів і послуг, вага визначається по структурі споживчих витрат сімей робітників і службовців, установленої попередніми обстеженнями бюджетів цих сімей. Індекси вказаного виду належать до індексів "вартості життя".

Індекси другого виду розраховуються для установлення середньої зміни цін на всі товари, що реалізуються у роздрібній торгівлі. Це власне індекси роздрібних цін. Вони обчислюються також на підставі реєстрації роздрібних цін для певного набору товарів, але в цей набір, на відміну від наборів при обчисленні індексів першого ряду, не включаються послуги, що реалізуються поза роздрібної торгівлі; вага визначається за часткою окремих товарів у загальному обороті роздрібної торгівлі.

При обчисленні індексів цін треба вибрати також той період, за який беруться дані, використовувані для побудови ваги (тобто вибрати вагову базу). У залежності від вибору базисних або поточних вагів виникли дві формули: Ласпейроса (1871 р.) і Пааше (1874 p.).

Особливе значення має проблема захисту грошових доходів (заробітної плати, пенсій, допомог) від інфляції. З цією метою застосовується індексація, тобто збільшення номінальних доходів у залежності від росту цін.

Вибір концептуальних основ соціальної політики зале­жить від політичного процесу. Проте, якщо ринок не спро­можний «правильно» розподілити доходи, це не дає підста­ви вважати, що політичний процес спроможний знайти оп­тимальне рішення.

Державний перерозподіл доходів здійснюється через бюд­жетно-фінансове регулювання. Держава відповідно до пріори­тетів соціальної політики спеціальними соціальними програ­мами надає соціальні виплати у формі грошових і натураль­них трансфертів, а також послуг. Соціальні виплати і послу­ги різноманітні. Вони диференційовані за джерелами форму­вання і засобами фінансування, умовами надання їх колу одержувачів. Грошові соціальні виплати пов'язані з компен­сацією втрат (зменшенням) доходу в результаті: повної або часткової втрати працездатності; народження дітей; втрати годувальників або роботи (виплати по безробіттю, компен­сації витрат на перекваліфікацію та інші виплати без­робітним). Грошові соціальні виплати доповнюються повністю або частково безкоштовними послугами охорони здоров'я, освіти, житлового і транспортного секторів. Всі соціальні трансферти можуть носити одночасний характер або виплачуватися періодично протягом встановленого часу. Розмір соціальних виплат може залежати від законодавче встановлюваного мінімуму душового доходу або заробітної плати. Соціальні трансферти можуть приймати форму подат­кових знижок. Всі соціальні виплати оформляються в систе­му соціального страхування і соціального забезпечення, до­повнену державною добродійністю.

У країнах із ринковою економікою фінансування цих сфер здійснюється на тристоронній основі (держава, роботодавці й одержувачі доходів), а в країнах з адміністративно-командною економікою — централізовано. Реальні доходи населення в умовах командної економіки формувалися в основному за раху­нок зарплати і доходів із суспільних фондів споживання (СФС). Розподіл із СФС здійснювався на безкоштовній або частково платній основі відповідно до кількості і якості трудового внеску в суспільне виробництво, а також з урахуванням потреб.

Відомі різноманітні варіанти поєднання державної і приватної гілок соціальних виплат. Метою соціальної політики є заохочення усіх форм ділової активності, насам­перед трудової і підприємницької. Трудова активність ви­являється в підвищенні ступеня використання резервів праці, росту зайнятості і продуктивності праці, а підприєм­ницька характеризується обсягом і структурою інвестицій. Бувши об'єктивно взаємозалежними, ці форми діяльності здійснюються в кожний даний момент різними суб'єктами, що мають різні мотиваційні моделі поведінки. У результаті система державного регулювання повинна одночасно підтримувати доходи і створювати стимули підвищення ділової активності всіх ринкових суб'єктів.

Ринкова система взаємодії містить різноманітні види ризиків, у тому числі ризик втрати або зниження доходів. Державні гарантії компенсації ризику втрати доходу (сис­тема державної підтримки доходів) складають основу сис­тем соціального захисту населення. Існуючі системи соціального захисту спрямовані на підтримку певного (га­рантованого) рівня доходів і споживання послуг охорони здоров'я, освіти й ін. соціальне слабких, малозабезпечених прошарків населення. У категорію малозабезпечених по­трапляють особи з доходами, що зменшуються у результаті погіршення стану здоров'я й інвалідності, народження дітей або старості, втрати роботи або годувальників тощо. Коло осіб, що є об'єктом соціального захисту, достатньо не­однорідне і значно розширюється в умовах дестабілізації національної економіки.

Однією з форм соціального захисту у зв'язку з підвищен­ням споживчих цін є компенсаційні і дотаційні виплати, які використовуються не тільки як тимчасовий захід, але й як постійний елемент соціального захисту. Мова йде про захист доходів населення від інфляції, який практично здійснюєть­ся різними способами. Серед них: адаптація, тобто підвищен­ня пенсій і доходів попередніх призначень у відповідності з динамікою цін і рівнем життя; компенсація — прямий пере­гляд ставок і окладів при укладанні колективних договорів, що застосовується при підвищенні цін на певні групи товарів широкого вжитку; індексація доходів населення — основна форма соціального захисту населення.

Усебічна система індексації склалась у 60 - 70-х роках у більшості країн Західної Європи. Звичайно індексація здійснюється як на загальнодержавному рівні (на підставі відповідного законодавства), так і на рівні окремих підприємств через колективний договір. Система індексації передбачає диференційований підхід у залежності від величини доходів: від повної компенсації найнижчих до близької до нуля компенсації найвищих.

У більшості промислове розвинутих країн індексація розповсюджується на меншу частину працездатного населення (наприклад, в США - на трохи більше ніж 10% найманих робітників, тоді як решта віддають перевагу добиватися тих чи інших надбавок до заробітної плати при перегляді колективних договорів). Разом з тим, індексація широко використовується для підтримки рівня життя пенсіонерів та інших осіб з фіксованими доходами.

Індексація доходів з економічної точки зору має і суттєві недоліки. Так, сприяючи зменшенню розривів у доходах низько- і високооплачуваних робітників, вона може негативно вплинути на прагнення робітників до більш напруженої праці. Крім того, індексація не сприяє проведенню антиінфляційних заходів. Внаслідок цих причин багаж держав Західної Європи у 80-х роках приступили до демонтування системи індексації: стали вводитися тимчасові паузи (причому, без подальшої компенсації), встановлюються верхні і нижні порогові рівні зростання цін, за якими індексація не застосовується.

Важливим напрямком в соціальній політиці при вирішенні питань захисту особистих доходів є підтримка найбідніших верств населенім Вирішальне значення у соціальному захисті цих верств населення має розвинена система грошових і натуральних допомог. Така системи існує у всіх країнах з ринковою економікою і є важливим соціальним амортизатором, що пом'якшує багато з яких наслідків її розвитку.

Для віднесення певних категорій населення до числа тих, що мають право на одержання соціальної допомоги, використовуються показники, що визначають рівень (поріг) бідності. Сама бідність в соціальній практиці вимірюється за допомогою прожиткового мінімуму.
Останній виражається у двох видах: соціальній і фізіологічній мінімумів. Соціальний мінімум, крім мінімальних норм задоволення фізичних потреб, містить витрати на мінімальні духовні і соціальні запити. Він являє собою сукупність товарів і послуг, виражених у вартісній формі і призначених для задоволення потреб, які суспільство визнає необхідними для збереження прийнятного рівня життя; при цьому передбачається, що бідні мають більш або менш нормальні житлові умови. Фізіологічний мінімум розраховано на задоволення тільки головних фізичних потреб і сплату основних послуг, притому протягом відносно короткого періоду (без придбання одягу, взуття та інших непродовольчих товарів).

Мінімальний споживчий бюджет (МСБ) являє собою соціальний мінімум коштів, необхідних для забезпечення нормальної життєдіяльності людини.

У залежності від відповідності доходів прожитковому мінімуми нужденна частина населення має право на одержання соціальної допомоги. При цьому у країнах з ринковою економікою практикується суворо виборчий підхід до визначення осіб, дійсно нужденних в цій допомозі. В основі цього підходу є різні процедури перевірки, серед критеріїв яких - рівень доходу, розміри особистого майна, стан здоров'я, сімейний стан і т. ін.

У країнах з ринковою економікою застосовуються вельми різноманітні форми соціальної допомоги, у тому числі різного роду грошові допомоги, не грошові форми допомоги (наприклад, продовольчі талони), дома для дуже старих тощо.

Система соціального захисту спрямована на підтримку ре­альних, а не номінальних доходів, тому поєднує у собі за­ходи, що компенсують втрату грошових доходів, та нату­ральні виплати і пільги. До останнього відносяться продо­вольчі талони, системи державного виховання, навчання дітей і перепідготовки дорослих, державне медичне і соціальне обслуговування тощо.

Матеріальною базою державного перерозподілу доходів є державні фінанси. Існуючі в сучасних умовах системи оподатковування дають у цілому слабкий ефект перерозподілу. Прогресивний вплив прямих податків звичайно по­слабляється регресивним ефектом від непрямих. Відзначи­мо, що непрямі податки відображаються в цінах, а це озна­чає, що вони впливають не тільки на номінальні, але й на реальні доходи. Причому всі платники непрямих податків, у тому числі і соціальне слабкі, беруть участь у фінансу­ванні витрат по виплаті соціальних трансфертів.