Польсько-католицький фактор в українській історії

Вступ до теми. Попри всі свої недоліки Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для українського народу сприятливі умови існування. Слов’янські князі хоч і підпорядковувалися литов­цям, однак мали великий вплив у суспільній, економічній, релігійній та культурній царинах життя. Перехід українських земель до Польщі поставив під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності. Водночас під владою Речі Посполитої нечувано зміцніли економічні зв’язки українських теренів із Заходом. В нових, надзвичайно тяжких умовах національного та релігійного гноблення єдиною силою, спроможною відстоювати інтереси свого народу, бороти­ся за політичне самовизначення, згуртовувати довкола себе український соціум, стало запорізьке козацтво.

Україна у складі Речі Посполитої. Наступ Польщі на західні землі України розпочав король Казимир ІІІ Великий, у квітні 1340 р. вступивши в Галичину. Місцеве населення не захотіло сприйняти цю владу. Невдовзі галицькі бояри відновили своє правління краєм. Їх підтримала у цій боротьбі Литва.

Протягом понад двох десятиліть поляки у союзі з угорцями билися з литовцями, підтримуваними більшістю українців, за Галичину й Волинь. Називалося це хрестовим походом проти язичників-литовців та схизматиків-православних. Нарешті, у 1366 р. Казимир ІІІ підпорядкував собі майже всі зазначені землі. Територія Польщі зросла приблизно в 1,5 рази. Лише частина Волині залишилася під владою Литви.

Спочатку поляки дуже обережно впроваджували свої порядки, та досить швидко почався наступ на православ’я, підтриманий папою римським, а також впровадження латини як офіційної мови. Фактично західноукраїнські терени перетворювались на польську провінцію, тут нав’язувались чужоземні правова та адміністративна системи. Всі привілеї та права надавалися винятково польській знаті та католицькому населенню.

Обидві держави, і Литва, і Польща, перебували під загрозою з боку Тевтонського ордену. Литва, виснажена експансією на схід, крім того страшилася зростання могутності Московського князівства. Поступово визріла ідея її об’єднання з Польщею. В 1385 р. у невеликому білоруському місті була укладена Кревська унія: за руку польської королеви Ядвіги, що означало титул короля Польщі, литовський князь Ягайло (1377–1392) зобов’язувався приєднати землі Литви та України до Польської корони й навернути литовців у католицизм.

Разом з литовськими присяжні грамоти на вірність польському королю підписали київський, волинський та новгород-сіверський князі. Однак спроби швидкого впровадження в життя умов унії посилили опозицію в середовищі литовської та руської верхівок. Очолив спротив князь Вітовт (1392–1430), кузен Ягайла. У 1392 р. Вітовт змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством Литовським. Від польського короля Вітовт був залежним на ленних засадах, що означало право влади над даною територією за умов виконання військової або адміністративної служби.

Вітовт був здібним та енергійним правителем. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, він запровадив управління своїх намісників в удільних руських князівствах, що звело нанівець колишню їхню автономію.

Князь прагнув витіснити татар з Причорномор’я, однак у битві з татарським військом 12 серпня 1399 р. на Ворсклі зазнав нищівної поразки. Це змусило його дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він підписав договір (Віленська унія), згідно з яким великокняжа влада в Литві та землі, у тому числі українські, після смерті Вітовта мусили повернутися Ягайлові.

Військо Вітовта взяло участь у формуванні польсько-литовсько-руської армії, що виступила проти Тевтонського ордену. Очолив цю армію Ягайло, який, ставши польським королем й охрестившись, отримав ім’я Владислава ІІ Ягелла. 15 липня 1410 р. під Грюнвальдом об’єднані сили оточили й завдали нищівної поразки тевтонському війську.

За Городельською угодою 1413 р. Вітовт домігся, щоб Литовське князівство й після його смерті зберігало автономію (на основі васальної залежності від польського короля). Водночас ця унія обмежила участь православних у державному управлінні: лише католики могли бути представлені у великокняжій Раді. Знать же католицького віросповідання Великого князівства Литовського зрівнялась у правах зі шляхтою Королівства Польського, що вбило клин між литовськими феодалами та православним руським народом і його знаттю.

Розширенню сфери впливу католицизму сприяла роздача католицькій церкві українських земель, заснування кількох католицьких єпископських кафедр.

У 1420-х рр. Вітовту вдалося розширити кордони свого князівства на півдні аж до узбережжя Чорного моря. Площа цієї держави становила близько 800 тис. кв. км (для порівняння: теперішня Литва має площу 65,2 тис. кв. км).

Після смерті Вітовта в 1430 р. українці, спираючись на підтримку деяких литовських магнатів, обрали великим князем литовським молодшого брата короля Ягайла – Свидригайла, сіверського князя, який підтримував тісні зв’язки з українським православ’ям. Побоюючись втрати частини земель, поляки окупували Поділля та Волинь. Водночас вони підбурили частину литовців обрати великим князем Сигізмунда, молодшого брата Вітовта. Якійсь час між цими сторонами тривали сутички, та потім почалися переговори, в яких взяв гору Сигізмунд (1506–1548), котрий тримався пропольської політики.

Тільки за часів більш як 40-річного правління Сигізмунда І, коли вдалося добитися політичної стабільності, об’єднати зусилля для боротьби проти зростаючої татарської загрози, ідея унії вкоренилася у свідомість української політичної верхівки.

Кілька слів про сусідів князівства Литовського. В 1443 р. в результаті ослаблення центральної влади Орди, татарська знать, що населяла Крим, заснувала незалежне Кримське ханство. З 1475 р. воно стає васалом султанської Туреччини. В середині XV ст. кримські татари починають здійснювати регулярні набіги на території Причорноморських степів й України, що знаходились під владою князівства Литовського. Великі набіги здійснювалися в середньому раз на 10 років, менші – щорічно. Кожний вершник мав від 2 до 6 коней. Не сходячи з сідел майже цілодобово, пересідаючи на ходу з одного коня на другого, татари за короткий час переходили значні відстані. Їхні набіги відзначалися несподіваністю і швидкістю.

Під час набігів татарська орда, розділившись на багато загонів, захоплювала величезні простори і досягала найбільш глибинних районів Польщі, Литви, України і Росії. Так, у 1527 р. татарське військо досягло Пінська і Любліна, в 1571 р. – спалило і розграбувало Москву.

Наприкінці XV – на початку XVІ ст. на основі Московського князівства утворилася єдина Російська держава. Важливим етапом на шляху її зміцнення було повалення в 1480 р. ординського іга.

Князь Іван ІІІ офіційно проголосив своїм головним завданням боротьбу за «збирання» всіх земель Київської Русі, вважаючи їх своєю «вотчиною». Вже в 1487 р. він спробував дипломатичним шляхом примусити Литву визнати за ним титул «государя і великого князя всея Русі», однак зазнав невдачі.

У 1494 р. великий литовський князь Олександр, намагаючись уникнути конфронтації з Московщиною, вирішив узяти шлюб з дочкою Івана ІІІ. Згідно з укладеним договором відбувся перехід статусу збирача всіх руських земель до Московської Русі. Проте тиск на Литву не припинився: Іван ІІІ звинуватив зятя у тому, що він пригноблює православних. Це стало приводом до початку в 1498 р. російсько-литовської війни, успішної для Росії, яку підтримала певна частина українських та білоруських феодалів Литовської держави.

Взагалі, польський тиск і вплив негативно позначилися на мирних раніше взаєминах між литовцями та українцями. Вибух невдоволення української знаті стався у 1508 р., коли впливовий магнат Михайло Глинський організував, за участю козаків, антилитовське повстання. Проте того ж року сильне польсько-литовське військо змусило Глинського втекти до Москви.

На початок XVІ ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське близьке до занепаду. У 1522 р. Москва відбила в нього Чернігів і Стародуб на північному сході України, а в 1549 та 1552 рр. воно постраждало від двох великих вторгнень татар. Криза досягла своєї критичної межі під час війни з Московським царством, що тривала з 1562 до 1570 рр. Тепер вже Литва дивилася на Польщу як на свого рятівника.

1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія, внаслідок підписання якої утворилася Річ Посполита (в перекладі з польської – «Республіка»). Нова держава мала єдиного вибор­ного короля, сейм, грошову та податкову системи, здійснювала єдину зовнішню політику. Велике князівство Литовське певною мірою зберігало свою автономію, зокрема місцеве врядування, військо, скарб­ницю та систему судочинства. Та тепер, до Польської корони відходили всі україн­ські землі, що раніше належали литовцям. І вже Річ Посполита стала найбільшою в Європі державою.

Варто зазначити, що українська знать підтримувала ідею унії, оскільки прагнула здобути права, якими користувалися польські шляхтичі (приміром, не сплачувати деякі податки). Польща, котра перебувала на вершині економічної та політичної могутності, приваблювала й тим, що могла забезпечити захист від набігів кримських татар.

Після 1569 р. українські землі Польщі було поділено на 6 воєводств: Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське та Белзьке, чим ліквідовувалися залишки адміністративної системи давніх руських князівств. Внаслідок частих набігів татар Київське воєводство, найбільше за площею, фактично знелюдніло – осіле населення відходило на північ та захід.

Впродовж XІV–XV ст. на теренах України сформувалися три суспільні стани: шляхта (знать, що отримувала привілеї за службу королю чи великому князеві), міщани (мешканці міст) та селяни. Останні складали майже 80% всього населення. Колективістську общинну форму землекористування було зламано, запроваджувалося наділення землею кожної сім’ї. Водночас селяни мусили нести повинності перед феодалами, спершу досить невеликі: за право користування землею справляли відробіткову або натуральну ренту.

З метою колонізації Південно-Східної України оголошувалися «слободи» – пільги від панщини та повинностей на 10–20 років, чим користувалося багато селян.

Окрему, і досить численну, суспільну верству населення становило православне духовенство – «церковні люди».

Важливе значення в житті населення України мав кодифікований звод законів, відомий під назвою Литовський статут (перше видання – 1529 р., доповнювався у 1566 та 1588 рр.). Він опирався на «Руську правду» і включав елементи звичаєвого права, а також підтверджував шляхетські права й впроваджував нові юридичні поняття, що походили з Німеччини. До речі, мешканці багатьох міст користувалися так званим магдебурзьким правом, яке передбачало самоврядування цих населених пунктів, можливість мати власний суд, земельну власність та звільнення від феодальних повинностей. Львів його отримав ще у 1356 р., Київ остаточно – у 1497 р.

Однак українське населення міст було нечисленним, бо штучно обмежувалося польською владою. Проводився курс на усу­нення українців від участі в міському самоуправлінні, яке в найбільших містах почало зосереджуватися в руках поляків. Чинилися перешкоди при вступі до цехів – фахових ремісничих об’єднань, у заняттях ремеслами, промис­лами, торгівлею, що могло забезпечити вищий, ніж у селян, рівень життя. Внаслідок цього в економічному житті великих міст провідну роль почали відігравати, крім по­ляків, представники інших національностей (вірмени, євреї).

Здійснювалася фактична ліквідація православної віри (закриття православних храмів і монастирів, масове спорудження костьолів і кляш­торів (монастирів), знущання над релігійними почуттями православних, насильницьке обернення в католицтво чи уніатство тощо). Православні релігійні процесії перебували під забороною, а православне міщанство примушували платити повинність католицьким священикам. Православним єпископам заборонялося засідати в сенаті.

Протиріччя між українцями і поляками наростали. Унаслідок зерно­вого буму XVІ ст. в Західній Європі, спричиненого притоком з Америки золота й срібла та стрімкого зростання цін на харчові продукти, економіка України, як і власне польська, стала вкрай неврівноваженою, однобокою, адже майже вся господарська діяльність зосереди­лася на виробництві сільськогосподарської продукції. Водночас міста й промисловість почали занепадати.

Поряд із порушенням економічної рівноваги спостерігалися великі й де­далі зростаючі соціальні диспропорції: дворянство Речі Посполитої здобувало над­звичайні привілеї, в той час як умови життя селянства різко погіршувалися. Так, 1457 р. шляхта отримала право судити своїх селян. А 1505 р. сейм заборонив селянам кидати свої села без дозволу пана.

Землеволодіння магнатів та шляхти інтенсивно зростали. Наприклад, на Лівобережжі виникла своєрідна держава в державі, так звана «Вишневеччина» з центром у Лубнах. Вона була закладена Олександром Вишневецьким, черкаським і канівським старостою. Основними джерелами зростання великого феодального землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення феодалами общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель. На середину XVІ ст. вільних общинних земель в Україні практично не лишилося.

Суттєвому збільшенню виробництва та вивозу зерна сприяло запровадження нової форми панських маєтків – фільварків. Ці багатогалузеві господарчі комплекси базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча й зберігали значні риси натурального господарства.

Оскільки влада, багатство та привілеї в Речі Посполитій все більше асоціюва­лися з поляками, то серед людей, котрі не могли ототожнювати себе з поль­ською культурою, зростало невдоволення. А привілейований стан шляхти справляв значний асиміляторський вплив на українську знать. Внаслідок цього відбувалося масове її зречення православ’я, перехід у католицизм, а також на польську мову. Українці стрімко втрачали свою еліту – шляхту.

Все ж невелика купка українських магнатів лишалася відданими своїй вірі: вони засновували у власних володіннях православні школи та друкарні. Найбільшим покровителем православної віри був князь К.Острозький (1527–1608) – «некоронований король України» – один з найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої. На Волині йому належало більше ніж 900 міст і сіл. У 1578 р. князь засновує друкарню, якою керував І.Федоров, у 1580 р. відкриває Острозьку академію.

В містах з другої половини XV ст. почали виникати православні братства, які протистоячи зростаючому тиску польсько-католицьких елементів, опікувалися вдовами й сиротами своїх померлих членів, підтримували шпиталі, засновували школи, надавали своїм членам безпроцентні позички. Значну роль у боротьбі за релігійну та професійну рівноправність українського громадянства, православних з католиками відіграло Львівське братство, засноване першим (1463 р.). У 1615 р. було засноване Київське богоявленське братство.

Братські школи ставали центрами формування нової української еліти, науковими осередками, кузнею політичних провідників, сприяли формуванню інтелектуального потенціалу нації, створювали передумови для відкриття навчальних закладів вищого типу (Київський колегіум).

Між православними українцями і католиками-поляками розгорілася справжня релігійна і культурна вій­на. Розвиваючись як боротьба передусім між різними вірами (у той час для всіх європейців релігія була основним ідеологічним питанням), вона поклала початок першій в українській історії великій ідеологічній дискусії. Мова йшла перш за все про те, котра з церков справді забезпечує спа­сіння душі – православна чи католицька.

Оскільки українці зазнавали утисків в Речі Посполитій, міщани – дискримінувалися в містах, а православна знать ігнорувалася при розподілі службових посад, кілька православних єпископів вирішили укласти між своєю церквою та Римом унію. Наприкінці 1595 р., після таємних переговорів, двоє з них поїхали до Риму, де папа Клемент VІІІ проголосив офіційне визнання унії.

Католицька влада теж була зацікавлена у зближенні своєї та православної церков в Україні. У 1589 р. була проголошена автокефалія Московського патріархату, глава якого отримав титул патріарха Московського і всієї Русі. Отже Москва мала можливість втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої під приводом захисту православних.

Коли розійшлася звістка про укладену єпископами угоду з папою, православна громада вибухнула від обурення. Князь Острозький пригрозив Польщі підняти збройне повстання. Щоб розв’язати конфлікт, у 1596 р. в м. Бересті (нині Брест) був скликаний церковний собор – з метою об’єднати католицьку та православну церкви в Україні. Але наслідки Берестейської унії були прямо протилежні: при збереженні перших двох, виникла ще й третя церква – уніатська, або греко-католицька. Цей поділ українців на дві конфесії поклав початок багатьом різким відмінностям, які пізніше розвинулися між східни­ми та західними українцями.

Релігійна полеміка кінця XVІ – початку XVІІ ст. піднесла дедалі зростаючу напруженість між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. Католицька Польща тепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству.

Проте розглянутий період ніс не лише невдачі для українського суспільства: релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, а ворож­неча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.

Починаючи з 1597 р. на засіданнях сейму та сенату Речі Посполитої українська православна шляхта повела боротьбу за захист своїх прав, проти наступу католиків та уніатів, які, користуючись підтримкою держави, отримали контроль над більшістю парафій, церковних урядів, прибирали до рук майно.

Безпосереднім приводом до розгляду «українського питання» на сеймі 1597 р. став арешт та знущання над екзархом Константинопольського патріарха Никифором, який активно підтримував православних у Бересті. Його звинуватили у шпигунстві на користь іноземної держави. Католицька більшість сейму не відгукнулась на вимогу православних делегатів припинити політичне переслідування. К.Острозький вимушений був порушити це питання на засіданні сейму. «За віру православну чиниш наступ на права наші, ламаєш вольності наші і, кінець-кінцем, на сумління наше налягаєш, – звертався він до короля, – цим присягу власну ламаєш... Не тільки сам я, сенатор, зазнаю кривди, але бачу, що справа йде до остаточної загибелі всієї Корони Польської, тому що відтепер ніхто вже не застережений у своїх правах і вольностях, і скоро настане велика смута». Однак позитивне рішення ухвалене не було, Никифор помер в ув’язненні.

Надалі українські православні почали ретельніше готуватися до сеймів, виносити на них значиміші політичні питання, шукати союзників і вступати в коаліції. Так, на сеймі 1599 р. вперше виступила організована коаліція (конфедерація) православних і протестантів. На сеймі 1603 р. українці підкріпили свої вимоги демонстрацією військової сили – під командуванням О.Острозького (сина К.Острозького) до місця проведення сейму прибув двохтисячний загін.

Використовувалася й тактика компромісів. Король, потребуючи згоди сейму щодо витрат на війну зі Швецією, вимушений був піти на поступки православним. З-під влади уніатів дозволено було звільнити Києво-Печерський монастир, а право обирати його архімандрита отримали київська шляхта та духовенство, що сприяло перетворенню Києва на оплот православ’я в Україні. На сеймі 1607 р. король зобов’язався роздавати посади та маєтки православної церкви лише «людям руського народу» і «чисто-грецької релігії», скасовував судові декрети проти православних осіб духовного звання.

У 1623 р. припинилося судове переслідування православної церковної ієрархії, що постала у 1620 р. за підтримки козаків. Проте рішення сейму (конституція), за яким дозволялося відкривати нові братства, церкви, монастирі, і яке гарантувало б вільне богослужіння за грецьким обрядом, не було враховане в остаточній редакції. В журналі сейму з’явився запис про відкладення конкретного рішення щодо цього. Все ж, це означало, що «де-факто» українське суспільство добилося визнання своїх вимог. Ще через шість років, у 1629 р., сейм легалізував Київське церковне братство зі шпиталем і церквою. Проте знову конституція виявилася половинчастою, в ній нічого не було сказано про братську школу. Ось так, крок за кроком, з більшим чи меншим успіхом українству вдавалося в низці випадків відстоювати свої права.

Українське козацтво. На кінець XVІ ст. центр подій в Україні знову пере­міщується на схід у Придніпров’я, яке протягом довгого часу лишалося мало­заселеним. На порубіжних із татарами землях формується новий стан – козацтво. Тюркське за походженням слово «козак» означало вільних, незалежних від пана людей. Вперше цей термін використано у Початковій монгольській хроніці (1240).

Заселення прикордонних окраїн – досить характерне явище початкового періоду східноєвропейської історії. Схожі з козаками соціальні групи виникли в Росії, на Дону, в Угорщині, Хорватії та інших християнських землях, на їхніх незалюднених кордонах з Оттоманською імперією. Але ніде ці «периферійні» стани не відіграли такої великої ролі в суспільстві, як на Україні.

Існує низка версій, спрямованих на з’ясування походження козацтва. Зокрема існувало чимало спроб «вивести» козацтво від більш давніх степових народів – хозарів (козарів), чорних клобуків, черкесів (черкасів), татар. Інші автори генетично пов’язували козаків з різними групами слов’янського населення Київської Русі, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої (автохтонна, болохівська, бродницька, уходницька, захисна, соціальна теорії тощо).

Утворення козацтва було тривалим процесом. Вже у ХІІ–ХІІІ ст. на півдні України з’являються бродники та берладники – вільні ватаги воїнів, які, крім війни зі степовиками, займалися уходництвом, торгівлею. Їх вважають безпосередніми пращурами козацтва.

Перші згадки про українських козаків зустрічаються в історичних джерелах 80–90-х років ХV ст., коли йдеться про населення центральної України, яке ходило на різні промисли («в уходи») – полювання, рибальство, видобуток солі, селітри або займалося охоронною службою на кордоні між князівством Литовським і Кримським ханством.

Польсько-католицький гніт, що поширився у заселених західних районах України, породжу­вав численних утікачів, особливо поміж селян, які надавали перевагу небезпекам прикордонного життя перед кріпацтвом. Тож в середині XVІ ст. чисельність козаків значно зросла.

Заснував Запорозьку Січ нащадок великого князя литовського Ольгерда Дмитро («Байда») Вишневецький (1516–1563), черкаський і канівський староста. Впродовж 1553–1554 рр. він зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на острові Мала Хортиця укріплення, що стали заслоном від татар. Незабаром Байда зі своїми козаками організував кілька походів у Крим.

Січ являла собою військовий табір і, водночас, козацьку громаду, товариство, організоване на кшталт напівчернечого, напівлицарського ордену, зі своїми звичаями, законами. Головним елементом політичного устрою Війська запорізького була загальна козацька рада. Вона обирала кошового отамана і старшину (суддю, осавула, писаря тощо). Кошовий був військовим головнокомандуючим, зосереджував всю повноту вищої виконавчої, адміністративної та судової влади. У воєнний час він мав право діяти як необмежений диктатор, але без загальної ради всього Війська не міг приймати принципових рішень.

Запорозька Січ розташовувалася в недосяжності від урядової влади. Однак чимало козаків проживало й у порубіжних містах. Як і січовики (ще їх називали низовим козацтвом), городові козаки ігнорували урядову владу, визнаючи лише своїх старшин. З 1572 р. польський уряд наймав певну кількість козаків до себе на службу, вносячи їх до реєстру (списку). За службу вони отримували хутори навколо Переяслава, інших прикордонних міст. Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали більше, ніж прості селяни. Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками. Часто стосунки між тими й іншими ставали досить напруженими.

Для козаків, як реєстрових, так і низових, був установлений власний «присуд», тобто вони вийшли з-під юрисдикції місцевої адміністрації. Завдяки цьому козацтво відокремилося від решти населення Речі Посполитої й почало оформлятися в самостійну станову групу.

У 20-ті роки ХVІІ ст. уряд Речі Посполитої санкціонував адміністративно-територіальну побудову реєстрового війська з шести територіальних полків на королівських землях. Невдовзі потому старшина Війська Запорізького розділилася на реєстрову, з розміщенням у прикордонних містах, та нереєстрову – з дислокацією на Січі.

Походи козаків проти татар, а особливо проти їхнього сюзерена – Оттоманської імперії – наймогутнішої держави тогочасного світу, приносили їм гучну славу. Вже у 1595 р. австрійські Габсбурги (правляча династія) послали на Січ свого посла для укладення угоди про спільний виступ проти турецьких військ у Молдові. Встановив контакти із запорожцями й папа римський.

Найбільшого розмаху козацькі походи сягнули між 1600 та 1620 рр. Однак треба пам’ятати, що далеко не кожен з козацьких походів мав характер відплатної або ж упереджувальної акції чи був умотивований іншими благородними намірами – війною за віру, потребою визволити побратимів тощо. Частина з них зводилася до корисливого пограбування турецьких берегів.

Отже, Січ діяла як суверенна держава, вступаючи у війни й підтримуючи власні зовнішні стосунки. М.Костомаров назвав Січ «християнською козацькою республікою», і це визначення стало класичним.

Все ж, мова має йти тільки про деформований варіант державності: інтенсивність розвитку військової сфери супроводжувалася примітивністю економічного сектора (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури). Але в процесі українського державотворення Запорозька Січ свій яскравий слід, безумовно, залишила.

Поряд із зростанням значення козацтва новою енергією наповнювалося українське релігійне й культурне життя. Київ знову став центром православ’я. Для релігійної та культурної верхівки Києва, значна частина якої була пов’язана з Могилянською колегією, це був час духовного злету й інтелектуаль­ного розвитку.

Висновки до теми. Польське проникнення в українські землі наприкінці XІV – в середині XVІ принесло з собою примусову католизацію і полонізацію місцевого населення, тотальну колонізацію краю. З одного боку це відкривало шлях до оволодіння українською знаттю надбаннями європейської культури та цивілізації, з іншого – загрожувало українцям цілковитою денаціоналізацією. Люблінська, а згодом Берестейська унії посилили процеси окатоличення та ополячення українства. Загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин між чужоземною панівною верхівкою і поневоленим людом прискорило формування козацтва – надійного захисника й оборонця свого народу від колоніального гніту та нападів татар і Туреччини. У Придніпров’ї, на порубіжжі цивілізованого світу, з новою гостротою розгорілася давня боротьба між осілим людом та кочовиками, посилювана затятим протистоянням хри­стиянства та ісламу.

Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати напади татар, сприяючи в такий спосіб освоєнню окраїн. Але в міру того як вони вдоскона­лювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи щораз пере­конливіші перемоги над ворогами, українське суспільство стало дивитися на козаків не лише як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти. Козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв’язанні цих ключових питань, на кілька наступних століть забезпечивши українське суспільство тим проводом, який воно втратило внаслідок полонізації української знаті. Фактично козацтво посіло те місце, яке в інших країнах належало дворянству.

***

Ключові терміни та поняття:автокефалія; Військо запорізьке; воєводство; городові козаки; греко-католицька церква; Запорозька Січ; католизація; католицизм; кіш; кляштори; коаліція; козацтво; козацька рада; козацька старшина; колонізація; конфедерація; костьоли; кошовий отаман; ленна залежність; Литовські статути; магдебурзьке право; магнати; міщани; Московська Русь; пани; полки; полонізація; реєстр; реєстрові козаки; республіка; Річ Посполита; сейм; селяни; січовики; слободи; унія; уходи; фільварки; «церковні люди»; цехи; шляхта.

Основні дати та події: 1340–1366 р. – експансія Польщі на Галичину і Волинь; 1370–1392 рр. – князювання Ягайла, Великого князя Литовського; 1385 р. – Кревська унія; 1413 р. – Городельська унія; 1401 р. – Віленська унія; 1410 р. – Грюнвальдська битва; 1443 р. – заснування Кримського ханства; 1463 р. – створення Львівського братства; 1480 р. – кінець ординського іга; 1506–1548 рр. – Сигізмунд, Великий князь Литовський; 1508 р. – повстання під проводом М.Глинського; 1553–1554 рр. – заснування січі на о-ві Мала Хортиця; 1569 р. – Люблінська унія; 1572 р. – створення козацького реєстру; 1580 р. – відкриття Острозької академії; 1596 р. – Берестейська унія.

Імена: Вітовт; Вишневецький Дмитро (Байда); Вишневецький Олександр; Глинський Михайло; Іван ІІІ; Казимір ІІІ Великий; Острозький Костянтин (Василь); Острозький Олександр; Свидригайло; Сигізмунд I; Федоров Іван; Ядвіга; Ягайло (Владислав ІІ Ягелл).

Перевірте себе: Коли почалася польська експансія на руські землі? Яких ще сусідів мало Русько-Литовське князівство і в яких стосунках з ними перебувало? Коли Московія перебрала функції «збирання руських земель»? Що мають на увазі під терміном «католизація»? На які соціальні верстви поділялось суспільство в ХV–ХVI ст.? Коли і з яких причин виникло козацтво?

Поміркуйте: Порівняй умови етнокультурного розвитку українців під владою Литовсько-Руського князівства і Польщі. Яку з уній, укладених між Польщею і Литвою можна назвати династичною? Яку – державною? Яку – церковною? Які позитивні або негативні наслідки мали унії для населення українських земель? Чому українське козацтво посіло те місце, яке в інших країнах належало дворянству?

Вивчіть самостійно: Проблема походження козацтва і Запорізької Січі в історичній науці. Політика полонізації в ХVІ – І половині XVІІ ст. Братства і сеймова боротьба проти полонізації й покатоличення.

Рекомендована література:

v Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорозька Січ як український феномен. – К., 1995.

v Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996.

v Голобуцький В.А. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

v Горбань В.І., Нагорна Т.В. Проблема походження козацтва в історичній науці: Навч. матеріал. – Полтава, 1998.

v Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.

v Наливайко Д.С. Козацька християнська республіка. – К., 1992.

v Щербак В.О. Українське козацтво: Формування соціального стану (Друга половина ХV – середина ХVІІ ст.). - К., 2000.

v Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3-х томах. – К., 1990–1993.

Допоміжна література:

v Антонович В.Б. Про козацькі часи в Україні. – К., 1991.

v Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991.

v Боєчко В.Ф., Чабан А.Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва // Український історичний журнал­. – 1999. – № 2.

v Борисенко В., Заремба С. Україна козацька. – К., 1993.

v Гійом Левасер де Боплан. Опис України. – Львів, 1990.

v Гурбик А. «Українська Атлантида»: До історії виникнення першої Запорозької Січі // Пам’ять століть. – 1998. – № 5.

v Гуслистий К. Запорозька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу. – К., 1964.

v Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. – К. – Запоріжжя, 1997.

v Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 83–123.

v Козацькі Січі: нариси з історії українського козацтва ХVI–ХIХ ст. – К. – Запоріжжя, 1998.

v Кощуба М.В. З історії боротьби проти унії. – К., 1986.

v Яковлєва Т.Г. Кримсько-турецький фактор у політиці гетьманів України // Український історичний журнал. – 2003. – № 2.