Київська Русь

Вступ до теми. Першу державу східних слов’ян літописи та інші пам’ятки давньої літератури називають Рус­сю, або Руською землею, вчені-історики – Київською, або Давньою Руссю. Належала вона до найбільших, еко­номічно, політично й культурно розвинутих держав середньовіччя.

Головним писемним джерелом вивчення історії Русі є літописи. Найвідоміші серед них «Повість времен­них літ» (скла­дена у Києві близько 1111 р.), Київський XІІ ст., Галицько-Волинський XІІІ ст., а також Новгородські (їх кілька), Суздальський, Московський, Никонівський та ін.

Русь багато важила в політичному житті Європи і Близького Сходу. Протягом півтисячоліття вона за­туляла собою європейський світ і Візантію від кочовиків причорноморських степів. Спустошливі вторгнення спочатку хозар і болгар, далі печенігів, торків, берендеїв, ковуїв, половців, вис­нажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч і завдавали шкоди, але не могли підірва­ти економічного життя Русі. І лише страшний удар орд Батия, загибель сотень тисяч руських воїнів та мирних жи­телів зруйнував цю державу, але, загинувши сама, Русь послабила ворожу силу і тим врятувала від спаплюження й загибелі всю Європу.

Формування Києворуської держави.В процесі розселен­ня слов’ян великі й малі союзи племен поступово переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня – племінні княжіння, що являли собою додер­жавні об’єднання. «Повість» роз­повідає, що після смерті Кия, Щека і Хорива «почав рід їх тримати княжіння у полян». Складалися й інші княжіння. На півдні Східної Європи це відбувалося у VІІІ, а на півночі – в ІX ст. Перша ж східнослов’янська держава сформувалася нав­коло Києва в середині ІX ст., її умовно називають Київським князівством. Якраз воно і стало тим етнокультурним, політичним й соціальним осердям, довкола якого наприкінці ІX ст. почала зростати Руська держава.

Головними ознаками виникнення державності в ранньосередньовічному суспільстві істо­рики вважають наявність відчуженої від народу влади, стягання данини для її утримання, розміщення населення за територіальним (а не племінним) принципом, а також успадкування влади князем.

Безсумнівно, у перших племінних княжіннях існував примітивний апарат влади. Але в них ще не відбулося відокремлення потомственої знаті, крім князівської.

Невелика територія Київського князівства охоплювала землі навколо Києва, головним чином в межах проживання полян. А першими князями, існування яких достеменно відоме, стали Дір (830–850-ті рр.) і його наступник Ас­кольд. Згідно літопису, обидва вони «володіли полянами й були ратними (воюва­ли) з древлянами й ули­чами». Йдеться про спроби підкорити землі цих племінних княжінь, як і поло­чан.

Досить ефектно князівство Аскольда сповістило світ про своє існування й початок боротьби за першість з Візантією на Чорному морі. У 860 р. руський флот з 200 лодій раптово вдерся до бухти Царгорода (Констан­тинополя). Напад виявився настільки несподіваним, що берегова сторожа не встигла натягти над поверхнею води ве­летенський ланцюг і зачинити вхід до бухти. Візантійському урядові довело­ся сплатити контрибуцію ватажкові русичів, аби він припинив об­логу й повернувся додому.

До часів правління Аскольда деякі вчені відносять і першу спробу введення християнства як офіційної релігії на Русі. І саме це, згідно з однією з історичних версій, стало причиною антикнязівського заколоту, ініціаторами котрого виступили місцеві волхви й знать. Для реалізації своїх планів вони звернулися до Новгорода, де з 870 р. утвердилося правління запрошеного варяга – Рюрика. В 879 році Рюрик помер і залишив свого малолітнього сина Ігоря під контролем фактичного регента Олега.

Саме останній зробив вирішальний крок на шляху становлення східно­слов’янської державності. Близько 882 р. Олег, прозваний сучасниками Віщим, здійснив похід до Києва, де й вокняжився, вбивством Аскольда поклавши край полянській князівський династії Кия. Олег оголосив Київ стольним градом новоствореної держави: «Хай буде Київ матір’ю градам руським». Північ і Південь Русі об’єдналися воєдино, що знаме­нувало виникнення вже загальнорусь­кої держави. В Києві відновився язичницький культ.

Олегове князювання (882–912) поча­лося зі створення опорних пунктів центральної вла­ди у племінних княжіннях, зі встановлення на підвладних землях порядку стягання данини (до цього поляни й сіверяни сплачували її хозарам). По тому «Почав Олег воювати древлян і примучив (підкорив) їх, збираючи з них данину по чорній ку­ниці». До кінця правління князеві піддалися ще й ільменські словени, кривичі, радимичі, уличі, можливо, дуліби та хорва­ти, а також неслов’янські племінні об’єднання – чудь і меря.

[[Варязьке (норманське) походження Олега, а також деякі інші факти, дали підстави вважати норманів засновниками держави у східних слов’ян. Автори цієї теорії – німецькі історики на російській службі: Г.Байєр, Г.Міллер, А.-Л.Шльоцер. Проти неї з переконливою критикою виступали М.Ломоносов, М.Грушевський, інші відомі вчені.

По-перше, процеси державотворення почалися у східних слов’ян набагато раніше, ніж влада у Києві була захоплена загоном варягів, очолених Олегом. По-друге, скандинави були досить нечисленними і дуже швидко ослов’янилися на нових землях, їхні етнічні, ментальні риси розчинилися в місцевому середовищі. Вже син Ігоря, наступника Олега, та Ольги отримав слов’янське ім’я Святослав.]]

Держава Олега залишалася не досить консолідованою. Влада київсько­го володаря в землях племінних княжінь була слабкою, а системи управління, стягання данини й судочинства – примітивними й діяли час від часу, коли наїжджали княжі дружинники з Києва. Та країна була, як на свій час, економічно розвину­тою й мала велику військову потугу.

907 р. Олег здійснив грандіозний похід на Візантію, внаслідок якого русичі отримали чималу контрибуцію й здобули особливі пільги (яких не мала жодна інша країна) для своїх купців і послів. 911 р. русько-грецька угода була суттєво доповнена. Договори 907, 911 рр. стали першими дипломатичними й правовими ак­тами Руської держави.

Пізніше Олег здійснив кілька походів в землі Арабського халіфату на південно-західному узбережжі Каспійсь­кого моря. Близько 912 р. 500 його лодій досягли Волгою берега Каспію. Можливо, саме в цьому поході і наклав головою князь, обставини смерті якого залишаються за­гадковими.

Будівництво держави продовжив вихований Олегом син варязького конунга Рюрика Ігор (912–945). Він знову приєднав до держави княжіння уличів і древлян, що відпали було після звістки про кончину Олега.

Ігор поширив свою владу на східний Крим і Тамань, де було створене Тмутараканське князівство, вчинив два великих походи на Візантію: 941 р. (не дуже вдалий) та 944 р. (завершився підписанням менш вигідної, ніж Олегові, союзної угоди). Більшого успіху було досягнуто в поході 943 р. на узбережжя Каспію, коли руські воїни заволоділи багатими містами Дербентом і Бердаа.

Війни, що приносили славу та багатство князям і дру­жинникам, відривали від мирної праці багато народу, у війнах гинули тисячі людей, що по­слаблювало економіку держави. Головним джерелом постачання війська зброєю, харчами, кіньми слугувало стягання данини, яку князі прагнули увесь час збільшувати. Особливо жорстоким було насильницьке збирання полюддя, що безпосередньо йшло на утримання дружини. Саме під впливом дружинників Ігор, зібравши полюддя в землі древлян, невдовзі повернувся туди, щоб стяг­ти його вдруге, за що був забитий повсталим людом. Зі смертю князя закінчився перший етап у розвитку державності на Русі.

Свято­слав, син Ігоря, був ще хлопчиком, і на князівський престол сіла його дружина Ольга (945–964). Вона вия­вила себе розумним, енергійним і далекоглядним державним діячем. Ольга жорстоко придушила пов­стання древлян навесні 945 р., штурмом здобувши їх головне місто Іскоростень. Водночас княгиня, певно, збагнула, що настав час встановити розмір данини із залежного населення.

Ольга регламентувала повинності (запровадила «уроки»), створила устави, що їх застосовували дружинники, зби­раючи данину, виконуючи адміністративні й судові функції. Спеціально послані представники князівської адміністрації почали приймати данину від населення в укріплених пунктах – «становищах». Ольга влаштувала опорні пункти центральної влади на місцях, поширила адміністративну і судову системи на всі підвладні Києву землі племінних княжінь.

Настання другого етапу в розвиткові руської державності ознаменувалося візитом Ольги до Константи­нополя близько 946 р. Уперше володар Русі прийшов до Візантії на чолі мирного посольства. Княгиню урочисто прийняв імператор Константин Багрянородний. Правителі уклали союзну угоду.

Ольгу було похрещено патріархом та імператором у головному храмі Візантійської імперії – Софійському соборі. Але руське суспільство виявилось неготовим до запровадження християнст­ва. Навіть сина не змогла княгиня схилити до нової віри.

У 959 р. руське посольство було виряджене до імператора Священної Римської імперії.

Недовге князювання Свя­тослава (964–972) сповнене майже без­перервними походами і битвами, внаслідок яких Руська держава значно розширилась. Ось як характеризує князя, прозваного Хоробрим, літопис: «Коли Святослав виріс і змужнів, став він збирати багатьох воїнів хоробрих. І легко ходив у походах, мов барс, і багато воював. У походах же не возив за собою ні возів, ні казанів, не варив м’яса, але, тонко нарізавши конину чи звіри­ну, чи яловичину і засмаживши на вугіллі, так їв. Не мав він і намету, але спав, підіславши пітник з сідлом у головах. І посилав до інших земель із словами: «Хочу на вас іти!»

Святослав повернув під свою владу племінне княжіння в’ятичів, що потра­пило під зверхність хозарів. Для цього йому довелося здійснити похід у межиріччя Оки і Волги. У 968 р. князь завдав нищівної по­разки Хозарському каганатові. Потім він звернув погляд на південь, утрутившись у затяжну війну між Візантією й Бол­гарією. На чолі вели­чезного на той час війська (60 тис. воїнів) Святослав вирушив до Болгарії, розбив сильну болгарсь­ку армію й закріпився на Дунаї.

Того ж таки 968 р. на Київ раптово напали печеніги, яким фактично сам Святослав відкрив дорогу на захід, розгромивши хозарів. Вчасно попереджений гінцем князь спішно повернувся до стольного граду й відігнав нападників.

Безперервно воюючи 5 довгих років, Свято­слав занехаяв державні справи, за що йому дорікали кияни: «Ти, княже, шукаєш чужої землі й про неї дбаєш, а свою залишив на­призволяще». Зрозумівши справедливість цих закидів, Свято­слав провів адміністративну реформу, перед тим як вирушити знову до Болгарії. Стар­шого сина Ярополка він посадив намісником у Києві, молодшого Олега – в Овручі, стольному граді Древлянської землі, де, мабуть, ще не вщухли сепаратистські настрої. Позашлюбного сина Володимира послав правити від свого імені до Новгорода Великого, бо­ярство якого завжди прагнуло відокремитися від Києва. Цим Святослав продовжив справу зміцнення влади київсько­го князя у землях племінних княжінь.

Похід 969 р. склався менш успішно. Князеві довелося воювати не лише з болгарським царем Бо­рисом, а й з новим візантійським імператором Іоанном Цимісхієм, що порушив мирну угоду з прямодушним і чесним русичем. Імператор з переважаючими силами змусив Святослава зачини­тися в болгарському місті Доростолі й обложив його. Але візантійцям не вдалося здобути міста. У 971 р. знесилені сторони уклали мирний до­говір, який позбавив Русь переваг у зовнішньополітичних зносинах. Водночас Іоанн Цимісхій зобов’язався випустити військо Святослава із зброєю, забезпе­чивши його харчами на зворотний шлях.

Проте підступний імператор, змовившись з печеніга­ми, вирішив позбутися небезпечного суперника. В дорозі додому Святославу з військом довелося зазиму­вати у степу, поблизу дніпровських порогів. Навесні 972 р., коли русичі вирушили до Києва, на них зненацька напала орда хана Курі. Свято­слав загинув у бою.

Між його синами розпочалася запекла боротьба за владу. Олег і Володимир не бажали визнавати верховним князем старшого брата. Щоб стати єдинов­ладним володарем, у 977 р. Ярополк відправився з військом на Овруч. Олег програв йому битву й трагічно загинув біля брами міста. Не чекаючи нападу, Володимир попрямував до Скандинавії, набрав військо із варягів, професійних воїнів, і 978 р. сам рушив на Київ. У короткій війні Ярополк загинув.

Русь періоду розквіту. Форму Руської держави ІХ–Х ст. історики визначають як дружинну, адже панівний прошарок складався з верхівки княжої дру­жини. Протягом тривалого часу вона утворювала примітивний адміністративний апарат, стя­гала данину й чинила суд на місцях.

Існування цієї форми державності завер­шилося за Володимира Святославича (978–1015), прозваного згодом Великим. З другої половини його князювання Русь набула ознак ранньофеодальної монархії. Своєю діяльністю він ніби з’єднав дві доби: пізню родоплемінну й ранню феодальну.

Князівська дружина перестала брати участь у державних справах. На пер­ший план висунулися бояри, прошарок яких складався з тих же старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії.

Володимир очолив державу все ще не досить консолідованою. Влада племінних вождів і князів на місцях, у віддаленні від центру на багато днів кінного шляху, була майже безмежною. Вони неохоче виконували накази київського князя й привласнювали багато данини, що належала йому. Протя­гом 981–984 рр. Володимир повернув до складу Русі землі племінних княжінь хорватів і дулібів, відновив владу Києва над княжіннями радимичів і в’ятичів.

Близько 988 р. Володимир провів адміністративну реформу. Вождів основних племінних княжінь замінили 12 його синів. Так було зламано сепаратизм племінної верхівки, а Русь стала об’єднаною країною. Це значно зміцніло систему державної влади на місцях: в усіх ключових містах від імені київського князя збирали данину, управляли і чинили суд його намісники (сини й старші дружинники), котрі, в свою чергу, мали у підлеглості урядовців нижчого рангу, що порядкували у волостях.

Тоді ж князь «по­чав ставити міста по Десні й по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. І почав набирати мужів кращих від словенів, і від кривичів, і від чуді, і від в’ятичів, ними населяв міста (порубіжні), тому що була війна з печенігами». Була створена величезна за роз­махом (вали простягалися майже на тисячу км) складна й розгалужена система валів, фортець, укріплених міст, що мала захистити Русь від пе­ченігів.

Для протидії набігам кочовиків Володимиру необхідна була сильна армія. Отож він упровадив військову реформу, встановивши феодальну організацію війська – службу за право володіти землею. Це зміцнило й власну владу князя.

Володимира, який здійснив також судову реформу, заслужено називають першим реформато­ром на Русі. З літопису відомо, що князь дбав про «Устав земляний», започаткував вироблення уставу (закону), який регулював би суспільні правові відносини, вдосконалив чинний кодекс звичаєвого права – «Закон Руський» – для пристосування його до вимог часу. Володимирів «Устав земляний» продовжив політично-правову лінію, яку накреслила своїми «уставами» й «уроками» княгиня Ольга.

Першою ж реформою князя була релігійна. Одразу по утвердженні на київському столі Володимир спробував запровадити повсюдно монотеїстичний культ, вважаючи, напевне, що йо­го одноосібній верховній владі має відповідати єдиний для всіх у державі бог – Перун. (До того слов’яни-язичники найбільше шанували Дажбога – бога Сонця й добра, Перуна – бога грому, Сварога – бога неба, Дану – богиню води, Стрибога – бога вітрів, Велеса – бога худоби. При цьому місцеві племені культи виводили на провідні позиції різних богів.)

Проте перша релігійна реформа була приречена на неуспіх. Стара, віджила язичницька віра не відповідала новим відносинам у суспільстві, що швид­ко оновлювалось. Тоді Володимир вирішив запровадити докорінно нову державну релігію. Його вибір припав на християнство православного (візантійського) обряду. Крім традицій, закладених ще Аскольдом і княгинею Ольгою, владному Володимирові у цій вірі не могло не сподобатись підпорядкування церковного владики світському володарю.

[[Нагода не примусила себе довго чекати. 986 р. візантійський імператор Василій, проти якого повстали земельні магнати, попросив у могутнього київського князя допомоги. Володимир не відмовив, але висунув умову: одруження із сестрою імператора Анною. Натомість Василій зажадав, щоб правитель Русі охрестився сам і запровадив цю віру по всій своїй землі. На таких умовах і було укладено русько-візантійську угоду.

Володимир відрядив до Візантії великий як на ті часи (6-тисячний), добре озброєний і дисциплінований загін відбірних воїнів. За їх допомогою Василій здолав ворога, однак віроломний імператор спробував обманути київського князя й відмовив йому в руці сестри. Розлючений Володимир здійснив стрімкий похід до Криму, що належав тоді Візантії, й обложив місто Херсон (околиця нинішнього Севастополя).

Після здобуття русичами Херсона, що був головною житницю імперії, Василій був змушений спішно відіслати сестру до переможця. Урочистий шлюб відбувся у цьому місті восени 989 р. Навесні наступного року Володимир з дружиною повернувся до Києва й енергійно заходився насаджувати християнство. Василій (таке ім’я отримав й руський князь, охрестившись) по всій країні «наказав будувати церкви й ставити їх на тих місцях, де раніше стояли ідоли».

В літописі події трьох років – 988, 989 і 990-го зведені під одним – 988-м, що традиційно вважається роком запровадження нової віри на Русі. Спочатку були похрещені лише жителі Києва, Новгорода і ще кількох міст. Руські люди, яких обертали в нову віру насильно, неохо­че відмовлялися від релігії батьків і дідів. Тому хрис­тиянізація розтяглася на кілька століть.

Запровадження християнства сприяло зростанню міжнародного престижу держави, зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Значний по­штовх дала нова ідеологія піднесенню культури: поши­рилися писемність і книжність, руські люди познайомилися з кращими здобутками світової літе­ратури і науки. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні (скрипторії), і незабаром країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі.

Поширенню нової віри сприяло те, що церковна служба правилася слов’янською мовою. Однак це викликало й певну культурну замкненість країни, коли латиномовне письменство залишалося довгий час невідомим, а запозичення надбань європейської цивілізації відбувалось, головним чином, через слов’янську літературу з Болгарії, Сербії та частково через власні переклади грецьких книг. Варто мати на увазі й те, що тогочасна візантійська еліта, відірвана від загальної течії світової суспільної думки, перебувала у стані наростаючої духовної кризи. В подальшому впровадження візантійської моделі християнства зумовило стійку тенденцію відставання Русі від Заходу в багатьох сферах суспільного життя, особливо після розколу християнства у 1054 р. на православну та католицьку гілки.]]

Завдяки старанням Володимира Русь стала найбільшою за розмірами країною в Європі. Завершився процес формування її державної території, визначилися кордо­ни, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східнослов’янської етнокультурної спільності. На сході Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на заході – Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німа­ну, Західної Двіни, на півночі – Чудського, Ладозького й Онезького озер, на півдні – Дону, Росі, Сули й Південного Бугу.

Ця могутня імперія складалася з різних племен, мов, релігій і розвивалася не як етнічна, а як політична держава. Руські люди становили переважну більшість її населення. Разом з ними проживало понад 20 інших народів, у тому числі тюркських (печеніги, торки, берендеї, половці, каракалпаки), балтських (лити, пруси, ятвяги), угро-фінських (чудь, весь, меря, мурома, мордва). Неслов’янські племена вливалися до складу Русі здебільшого мирним шляхом, адже впливи слов’ян сприяли їхньому економічному, суспільному та культурному розвитку.

За Володимира Святославича завершився другий етап у складанні державності на Русі. Третій, заключний, припадає на роки правління в Києві його сина Ярослава.

Розбудована Володимиром держава наприкінці його життя виявилась не такою вже згуртованою. Близько 1012 р. за­мислив лихе проти київського князя вихований ним пасерб Святополк, намісник у Турові. В 1014 р. відмовився сплачувати данину власний син Ярослав, князь Новгородський. Влітку наступного року, готуючись до походу, аби приборкати сина, київський князь раптово помер. Між його нащадками розгорілася кривава боротьба. У ній загинули Святослав та малолітні Борис і Гліб (за їх вбивство Святополк прозваний літописцями Окаянним, від імені біблійного братовбивці Каїна, проте зі скандинавської «Еймундової саги» випливає, що Борис і Гліб загинули від руки Ярослава).

У 1015 р. Ярослав вокняжився в Києві. Під час першого князювання йому довелося відбивати напад численного війсь­ка степовиків. 1017 р. «прийшли печеніги до Києва й врубалися в Київ, і ледве надвечір здолав їх Яро­слав і переміг печенігів».

1018 р. Святополк, котрий утік 1015 р. до Польщі, захопив бу­ло Київ. Та взимку Ярослав вибив його з міста. Навесні 1019 р. Святополк повернувся разом з печенізькою ордою. Вирішальна битва сталася на р. Альті на Пе­реяславщині й принесла перемогу Ярославу, котрий бився в перших рядах війська.

Ярослав Володимирович (1019–1054) доклав багато зусиль до відновлення централізованої держа­ви, що послабилася під час міжусобної війни й вторгнень печенігів. Наприклад, він не зупинив­ся перед тим, щоб кинути до в’язниці рідного брата Судислава – псковського князя, котрий прагнув до самостійності.

У 1024 р. Ярослав зіткнувся з братом Мстиславом, котрий княжив тоді в Чернігові, і розділив з ним по Дніпру Південну Русь. Після скону Мстислава, у 1036 р. Ярослав став, як пише «Повість», «самовладцем Руської землі».

Першочерговим завданням київського князя був захист від печенігів. Ярослав продовжив фортифікування південних рубежів й «почав ставити міста по Росі». Але й ця захисна лінія не допомог­ла. 1036 р. величезна орда прорвала її й оточила Київ. Князь із загонами вийшов з міста. В результаті «злої січі» печеніги були остаточно розгромлені. А на місці перемоги над нападниками Ярослав наказав закласти Собор Святої Софії.

Основна маса печенігів після поразки відкочувала у Візантію, частина перейшла на прикордонну службу до руських князів, інші залишилися в степу, приєднавшись до менш войовничих торків (гузів), що перекочували сюди зі сходу.

Упродовж майже всього князювання Ярослава русько-візантійські відносини були дружніми. Однак 1043 р. спалахнула війна, спричинена зміною політичного курсу нового імпера­тора Константина ІX Мономаха, що почав чинити перешкоди русь­ким купцям. Морський похід русів на Царгород був невдалим. Тоді Ярослав направив послів до Германії й ряду інших європейських країн, збиваючи коаліцію проти Візантії. До того ж переможці самі потребували допомоги в бо­ротьбі проти навали печенігів, й імператор почав шукати шляхів замирення. Підпи­сану 1046 р. русько-візантійську угоду незабаром скріпив шлюб сина Ярослава Всеволода з цесарівною Марією.

1048 р. король Франції Генріх І посватався до доч­ки Ярослава Анни. Інша дочка Ярослава, Єлісавета, стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, ще одна, Анастасія, побралася з угорським королем Андрашем І. Київський володар був зв’язаний союзною уго­дою з польським князем Казимиром, за якого видав сестру Добронегу. Інші сини Ярослава були одружені: Ізяслав – з польською княжною, Святослав – з онукою цісаря Генріха ІІ. Дружиною ж самого князя була дочка шведського короля Олафа Інгігерда. При дворі Ярослава подовгу жили англійський та норвезький принци. Все це принесло великий міжна­родний авторитет Руській державі.

Багато зусиль док­лав Ярослав для створення нових і розбудови існуючих міст, насамперед Києва. У стольному граді, площа якого порівняно з добою Володимира збільшилася у 7 разів, проживало близько 50 тис. мешканців. Укріплена частина Києва – дитинець сягнула 90 га. «Місто Ярослава» оточили глибокі рови, заповнені водою, та веле­тенські земляні вали, що мали довжину 3,5 км, висоту – 14 м, товщину в основі – близько 30 м. На валах стояли високі дубові стіни. Місто прикрасили Золоті ворота. Разом з розташованими довкола ремісничо-торговельними по­садами площа Києва склала 380 га.

З ім’ям Ярослава пов’язаний розквіт русь­кої культури, насамперед книжності. Сам князь «до книг виявляв охоту, читаючи їх і вночі, і вдень». За це йо­го і прозвали Мудрим. Тоді ж у Києві було утверджено митрополичу кафедру, а на Русі виникли монастирі. Митрополитом київським Ярослав призначив Іларіона. Зроблено це було без відома константинопольського патріарха, що мало на меті вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.

Князь виступив ініціатором проведення кодифікаційних робіт, завдяки чому з’явився перший писемний збірник правових норм «Руська правда».

За князювання Ярослава будівництво держави завершилось. Русь сягнула зеніту свого розквіту й могутності, зрівнявшись із Візантією та Германською імперією. Стабілізувалися державна територія й кордони, вдосконалився дер­жавний апарат. Було нарешті подолано місцевий сепаратизм. Полюддя все більше замінювалось м’якшими, прогресивнішими формами данини, що відповідало прогресуючій феодалізації суспільства.

Помер князь на 76-році життя і був похований у мармуровому сар­кофазі в Софійському соборі. На жаль, сини Ярослава не змогли підтримати державу на тому рівні, на який во­на піднеслася за їхніх діда й батька.

[[Суспільний устрій, господарство, розвиток культури. Великий київський князь зосереджував у своїх руках всю повноту влади – законодавчу, виконавчу, судову та військову. У своїй діяльності він спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви. Дружина становила собою постійне військо, що у внутрішніх справах виконувало роль апарату примусу. За свою службу старші дружинники (бояри, великі феодали) одержували землі, молодші («отроки», «діти боярські», «пасинки») – частину військової здобичі або плату. На перших порах дарувалась не територія, а право стягувати з відповідного міста чи села податки. Така форма феодального землеволодіння – помісна – не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. Згодом дедалі більшого поширення набирає вотчина – спадкове, вільно відчужуване володіння.

На політичні рішення князя могли впливати поради та позиція боярської ради, утвореної зі старших дружинників, міської верхівки, вищого духовенства. Боярська рада користувалася правом «вето».

У періоди послаблення князівської влади важливу роль відігравали віча – народні збори дорослого чоловічого населення. Крім жителів міста, право їхнього скликання мали князь та митрополит. Віче володіло досить широкими можливостями впливу – аж до вигнання неугодного князя та запрошення іншого.

Основними верствами феодально залежного населення були:

смерди – більшість селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

закупи – люди, які втративши в силу різних обставин власне господарство, змушені були подаватися в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

рядовичі – селяни, котрі уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

челядь – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала, їх могли продавати, дарувати, передавали у спадщину;

холопи – населення, яке перебувало у цілковитій власності феодала.

Переважна більшість мешканців міст була ремісниками різних спеціальностей. Вони об’єднувались у корпорації на кшталт західноєвропейських цехів. Чимало городян займалися торгівлею. Міські ринки становили водночас головні площі, на яких вирувало життя, зокрема збиралися віча.

Могутньою і прекрасною були ма­теріальна та духовна культура Русі. Її народ зводив величні кам’яні храми в містах та дерев’яні церкви в селах, розкішні палаци, здебільшого з каме­ню й цегли, в два, три й більше поверхів – для князів, пишні дерев’яні хороми для великих бояр, ошатні дерев’яні зрубні жит­ла – для середніх прошарків населення (бідно­та тулилась у напівземлянках), створював могутні фортифікаційні споруди своїх великих і малих міст, будував на тисячі верст захисні вали проти кочовиків, що увійшли до народної пам’яті під поетичним наймен­ням «змійові вали». Навіть порівняно невеликі гради являли собою справжні фортеці з могутніми земляними валами, на яких стояли дубові стіни з численними баштами.

Значного розвитку в Київській Русі набула церковна архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці, який потім назвали Десятинною церквою (на його утримання князь брав десяту частину доходів своїх підданців). Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. Ярославом Мудрим було зведено найбільший храм держави – Софійський собор. За його зразком побудовані: Спаський собор у Чернігові, Софійські собори – у Новгороді та Полоцьку.

Витривалі й працелюбні русичі вирощували хліб (основні зернові куль­тури: жито, просо, ячмінь, пшениця й овес; у лісовій зоні використовувалась підсічна система із застосуванням легкої сохи; в степах й лісостепу – перелогова система, плуг із залізним на­ральником). Не останнє місце посідало скотарство (великими стадами корів і кіз, табунами ко­ней, отарами овець володіли князі й багаті бояри). Русичі мали розвинені ремесла: ковальське, ювелірне, гончарне, обробку шкіри, дерева й кістки, виготовлен­ня виробів із скла – браслетів, намиста, перснів, кубків, пляшок, віконного скла. Залізо масово добувалося з болотяної руди. Кожна жінка досконало володіла домашніми ремеслами: прядінням, ткацтвом, виготовленням одягу. Багато продукції постачали промисли: мисливство й рибальство, бортництво – добування меду диких бджіл, бджільництво.

На весь світ уславились вироби руських майстрів, наприклад дорогоцінні зо­лоті речі з перегородчастими емалями й більш скромні срібні прикраси. Як і золоті діадеми, князівські барми, іконки, ковтки, хрестики тощо, срібні карбовані браслети з черню київського виробництва на­лежать до найвитонченіших зразків середньовічного мистецтва.

Купців руських добре знали на торгах міст Візантії, країн Кавказу й Арабського Схо­ду, Поволжя (Хозарський каганат і Волзька Бол­гарія), Германії, Франції, Угорщини, Чехії, Польщі. На продаж вони везли шкурки куниць, лисиць, бобрів, білок, мед і віск, вироби ремісників (це були шкіряні й металеві вироби, зокрема зброя, витвори ювелірів). Гнали вони й рабів (в самій Русі рабовласництво поширення не набуло). Додому ж поверталися із чужоземними золотими й срібними виробами, посудом, дорогими тканинами (шовк, парча, оксамит), олією, вином, фрук­тами, різноманітними ремісничими виробами.

Торгівля викликала до життя грошовий обіг. Крім традиційного засобу розрахунків – шкурок хутрових звірів – на ранньому етапі (VІІІ–Х ст.) на Русі оберталися арабські дірхеми, візантійські номісми і міліаресії, західноєвропейські динари. За Володимира Святославича та Ярослава Мудрого Русь карбувала власні гроші – срібники і златники. З ХІ ст. при розрахунках у великих торгівельних операціях використовувалися срібні зливки – гривни. Останні відомі трьох типів – київського, чернігівського та новгородського.

Міста виступали культурними осередка­ми. Тут діяли школи й книгописні майстерні, виготовлялися твори прикладного мистецтва, при храмах та мона­стирях існували бібліотеки, писалися ікони, складалисялітописи та агіографії – житія святих. Творилася й усна історія у вигляді переказів і легенд, дружинних пісень та билин, інших фоль­клорних пам’яток.

Найвідоміший монастир – Києво-Печерський, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у Чернігові.

Перші школи в Києві, а можливо і в інших великих містах Русі, започаткував Володимир Святославич. Ярослав Мудрий організував школу в Новгороді, де навчалося триста дітей. Крім початкової освіти, існувало й «навчання книжне», котре передбачало вивчення богослов’я, філософії, риторики, граматики – прообраз майбутньої вищої школи.]]

Занепад Руської держави. Стаття 1054 р. «Повісті» відкривається словами: «Помер великий князь руський Ярослав. Ще за життя свого він дав заповіт синам своїм, мовивши їм: «Ось я залишаю світ цей, сини мої живіть у любові... я доручаю замістити мене на столі моєму в Києві старшому си­нові моєму, брату вашому Ізяславу, слухайтесь його, як слухались мене, він замінить вам мене; а Свято­славу даю Чернігів, а Всеволодові – Переяслав, а Ігореві – Володимир (Волинський), а Вячеславу – Смоленськ».

Запровадивши спільне управління державою всім князівським родом, Ярослав поклав початок удільному устрою. Влада великого князя позбулася своєї економічної основи, що посилило його залежність від уділів. Престолонаступництво мало здійснюватися за встановленою чергою: по смерті київського князя його місце займав чернігівський князь, до Чернігова переходив переяславський, до Переяслава – волинський і так далі. Після смерті всіх синів Ярослава княжити в Києві мав почати найстарший нащадок його першого сина. Життєздатною така громіздка система бути не могла: непорозуміння почалися вже за перших Ярославичів.

Бра­ти Ізяслава не забажали визнавати його верховним володарем і дивились на міста із землями, що заповів їм батько, як на особи­сту спадкову власність – «вотчину». Ізяславу довелося укласти союз із двома мо­лодшими братами – Святославом і Всеволодом. На Русі встановилася незнана раніше форма правління, яку називають тріумвіратом.

Всі державні справи брати вирішували разом: ви­давали закони («Правда Ярославичів»), ходили в походи на торків і половців (кипчаків, куманів), перевели брата Ігоря з Володимира до Смоленська тощо. Але здебільшого дбали про збільшення власних володінь. 1057 р. Ізяслав захопив Волинь, а коли незабаром потому помер Ігор, тріумвірат поділив між собою Смоленську волость, нічого не залишив­ши синам покійного. Ізяслав, Святослав і Всеволод 1067 р. заволоділи Полоцькою землею, а її князя Все­слава кинули до київської в’язниці. Новгород привласнив Святослав, Смоленськ – Всеволод. Все це викликало обурення серед молод­ших Ярославичів і посіяло зерна подальших усобиць.

Після невдалої битви з половцями на р. Альті (1068 р.) тріумвірат дав тріщину й став розпадатися. 1073 р. Святослав звинуватив Ізяслава у змові з не­давнім ворогом Всеславом полоцьким, з допомогою Всеволода вибив старшого брата з Києва і сів на йо­го місце. Так скінчився майже 20-літній тріумвірат Ярославичів. Ізяслав утік до Польщі, далі до Германії, та зміг повернутися до Києва лише по смерті Свято­слава, наприкінці 1076 р.

Тим часом у чвари втрутилися обійдені дядьками й жа­даючі багатих волостей-вотчин їх небожі Олег Святославич і Борис Вячеславич. Вони вигнали з Черніго­ва, вотчини Олега, Всеволода Ярославича, де той сів, коли Святослав утвердився в Києві. Ізяслав прийшов на допомогу братові, разом 3 жовтня 1078 р. по­близу Чернігова вони розгромили Олега з Борисом. Але Ізяслав сам загинув у тій битві, й у Києві вокняжився Всеволод. На Русі відновилась одноосібна монархія. Та їй було далеко до минулої могутності.

Всеволод Ярославич виявився слабким правителем. Його влада поширювалася лише на частину держави – Волинська, Турівська, Муромська землі не підкорились йому. Оскільки князь не любив воювати й ходити в походи, а віддавав перевагу бесідам з вченими людьми й читанню книжок (знав 5 іноземних мов), військову справу він доручив синові Володимиру, як тільки тому виповнилося 12 чи 13 років (в історію він увійшов за родовим іменем матері, доньки візантійського імператора Марії, – як Мономах). Практично державою правив сімейний дуумвірат.

Посадивши сина Володимира князем у Чернігові, Всеволод зневажив переважні права на місто синів свого старшого брата Святослава. Тож довелося йому захища­тися від небожів – Святославичів, Давида й Святослава Ігоровичів, а також троюрідних онуків – Рюрика, Володаря й Василька Ростиславичів.

Кончина Всеволода у 1093 р. круто змінила перебіг політичних подій. Сталося несподіване: Володи­мир, що за життя батька став фактичним правителем Русі й мав найбільшу військову силу, не бажаючи розпалювати чвар, добровільно поступився престолом на користь кузена Свято­полка (той, як син старшого брата Всеволода Ізяслава, мав переважні права на Київ).

Та міжкнязівські усобиці тривали. Святополк не зумів власними сила­ми приборкати бунтівників, тому уклав союз із Мономахом. Разом вони збройно змусили Свято­славичів утихомиритися. В 1096–1113 рр. Руссю пра­вив дуумвірат Святополк – Володимир.

Відновлення державної єдності було украй необхідним, адже ще з кінця 1070-х рр. половецькі ха­ни посилили натиск на Переяславщину й південну Київщину. Крім того, Олег Святославич, а за ним й інші князі (переважно чернігівські), почали використовувати степовиків у боротьбі з суперниками на Русі.

Становище особливо загострилося на початку 90-х рр. Майже щороку летюча половецька кіннота вдиралася на Русь, убивала й полонила ти­сячі людей, палила оселі й міста, витоптувала поля. Навіть об’єднані сили Святополка київського і Во­лодимира, в ту пору чернігівського князя, були у 1093 р. розбиті половцями біля р. Стугни, на підступах до Києва. Тому з 1094 р. з ініціативи Мо­номаха руські князі почали гуртуватися проти половецьких ханів.

У 1097 р. в Любечі зібрався князівський з’їзд, який проголосив об’єднан­ня сил проти половецької загрози. Було вирішено припинити чвари і скасувати принцип спадкоємності, запроваджений Ярославом Мудрим. Кожен князь отримував успадковані від батька землі – вотчину, а всі спірні питання мали розв’язуються на князівських з’їздах. Протягом наступних років збиралося ще кілька з’їздів: Витичівський 1100 р., на Золотчі 1101 р. й біля Долобського озера 1103 р.

Між 1103 і 1116 рр. з ініціативи й під командуван­ням Мономаха відбулося 5 великих переможних походів на степ. Після цього половецькі хани ще чверть століття не насмілювалися нападати на Русь.

У 1113 р. помер Святополк. Кияни не лю­били нещирого й скупого князя, котрий благоволив лихварям і сам спекулював сіллю. Його смерть збу­рила повстання в Києві. Віче із заможних городян покликало на престол Володими­ра, але той не одразу погодився. Немолодий вже князь вагався, чи варто брати на плечі важку ношу керівництва державою. Тільки друге посольство переконало його. Мономах вокняжився в Києві й просидів на престолі до смерті (1125).

Володимир відновив єдиновладну монархію, при цьому визнав за краще не порушувати проголошених за його ініціативою рішень Любецько­го з’їзду: кожен володіє власною вотчиною. Але найменші спроби внести розбрат між князями, вийти з-під влади великого князя швидко й жорстоко придушувались.

За Володимира зміцнилися династичні зв’язки: сам він був одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, донька – за угорського короля.

Син Володимира Мстислав (1125–1132) теж підтримував єдність Русі, гасив князівські чвари й дбав про консолідацію держави. За допомогою інших князів здійснив кілька успішних походів на половців, загнавши їх за Дон і Волгу, за що був прозваний літописцями Великим. Князь розвинув добрі стосунки з сусідами. Одна з його дочок вийшла заміж за норвезького короля Сіґурда, друга – за датського короля Кнута Лаванда, третя – за майбутнього імператора Візантії Андроніка Комніна, четверта – за угорського короля Гейзу ІІ.

Після смерті Мстислава Володимировича Русь, начебто несподівано, розпалася на півтора десят­ка князівств, володарі яких, принаймні частина з них, заходилися суперничати з великим князем київським. З 40-х рр. останній перетворився лише на формального главу держави.

Та цей процес, що дістав назву феодальної роздробленості, був цілком закономірним. Причини роздробленості полягали в тому, що впродовж другої полови­ни XІ – першої половини XІІ ст. у країні сформувався клас землевласників-феодалів. Вони стали значною економічною, а відтак і політичною силою. Суспільний поступ привів до вирівнювання соціально-економічного розвитку в центрі держави і в її окремих частинах. Якщо раніше політичне, суспільне, економічне й культурне життя зосе­реджувалось у Наддніпрянщині, то в XІІ ст. стрімко піднеслися осе­редки інших земель. Їхні князі й бояри почали вважати обтяж­ливою залежність від Києва, дбали здебільшого про власні володіння, їх дедалі менше цікавили загальноруські справи.

Передоднем роздробленості історики називають князювання на київському престолі Ярополка (1132–1139), брата Мстислава. Він не зміг зберегти єдиновладдя на Русі, зате одверто піклувався про інтереси свого клану, що викликало протидію інших членів великої родини Мономаха.

Проте Києворуська держава у середині XІІ ст. не розпалася. Змінилася лише форма її устрою. Відносно єдину й централізовану монархію змінила монархія федеративна. Державою спільно керувало об’єднання найвпливовіших і найсильніших князів (так званий «колективний сюзеренітет»). Головні питання внутрішньої й зовнішньої політики розв’язу­валися на з’їздах – снемах. Київ залишався стольним градом й мрією чи не кожного видного члена родини Рюрико­вичів. Супер­ництво за головний престол велося між двома князівськими кланами: Мономашичами й Ольгови­чами. З часом у це втрутилися й князі з роду галицьких Ростиславичів. Посівши ж престол, кожен князь перетворювався на активного поборника загальноруської єдності.

«І настала смута в усій Руській землі». Київ переходив з рук в руки (за сто років – 46 разів). Відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких ніколи не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Потім стали відносно самостійними Володимиро-Суздальська, Галицька та Волинська землі.

Процес подрібнення князівств характеризують наступні цифри: якщо на середину ХІІ ст. їх налічувалося 15, то на середину ХІІІ ст. – близько 50. Місцеві князі реформували державний апарат, створювали власні збройні сили. Князівства тепер ділилися на волості, куди князі призначали своїх посадників. Однак феодальна роздрібненість аж ніяк не була специфічною рисою Русі. На початку ХІІ ст. в Європі не існувало жодної централізованої держави.

[[Складання української народності. Русь була федеративною та багатоетнічною державою. Враховуючи слабкий контроль центру над тими 15 слов’янськими племенами, що увійшли до її складу, говорити про консолідацію населення країни в єдиний давньоруський народ (зі спільною мовою, культурою та з чіткою етнічною самосвідомістю) недоречно. Місцеві розбіжності в побуті, звичаях, мовних діалектах, фольклорі в ІX–XІІІ ст. були досить відчутними. Літописець повідомляв: «Усі племена мали свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов». Простори держави були заселені нерівномірно, а окремі частини розділені широкими і непрохідними лісами та болотами. Тож і територіальна єдність Русі була відносною.

Формування майбутньої української народності відбувалося на основі південно-західних племінних союзів (полян, древлян, сіверян, тиверців, волинян, уличів, дулібів, білих хорватів), котрі займали Київську, Чернігово-Сіверську, Переяславську, Волинську, Галицьку, Подільську землі, а також Бу­ковину і Закарпаття. А на Середній Наддніпрянщині, в Київській землі, утворилося етнічне осердя ук­раїнського етносу, навколо якого поступово згуртувалося населення інших південноруських зе­мель. Видатною є роль Києва у цьому процесі. При цьому південноруські землі вже у VІІІ–ІX ст., як і згодом, випереджали північні в соціально-економічному та культурному розвитку років на сто, а то й на двісті.

Показово, що українська мовна специфіка виразно простежується у письмових джерелах Галичини, Києва, Чернігова ще з ХІІ–ХІІІ ст.

Стосовно назви «Русь» в історичній літературі точилося багато суперечок. Сучасні науковці вважають, що це слово – іраномовного походження, пов’язане з назвою сарматських племен (роси, росомани, роксолани). На межі VІІІ–ІX ст. воно поширилося на Середньому Дніпрі, і літописні поляни стали називатися, як повідомив давній автор, руссю. З часом ця назва поширилася й на інші племена, що увійшли до складу Київської князівської держави. Вірогідно, зі словом «русь» пов’язані й давні назви річок зазначеного регіону – Рось, її приток Росави й Роставиці.

Гіпотеза про норманське коріння слова «русь» не може вважатися прийнятною, оскільки жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги. Крім того, один із найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840–880) чітко називає русів слов’янським племенем.

Назва «Україна» є історично пізнішою. У 1187 р. її вперше фіксує Київський літопис. Спочатку вона вживалася для визначення земель порубіжжя.

За Середньою Наддніпрянщиною раніше, ніж за інши­ми землями Південної Русі, закріпилося імення «Україна», яким пізніше, з XVІІ ст., стали познача­ти етнічну територію українського народу. Хоча ще до цього вживалася назва «народ український». Наприклад, чи не першим, наприкінці ХVІ ст., її почав застосовувати київський католицький єпископ, українець за походженням Й.Верещинський. Цим терміном він позначав усе українське населення, використовуючи його замість поширених назв географічного походження: «подоляни», «волинці» тощо.

Розпад Русі у ХІІІ–ХІV ст. не призвів до суттєвих змін населення в Україні. На це вказує, зокрема, антропологічний тип більшості українців, єдиний для княжої, козацької і сучасної України. Українська людність ХVІ–ХVІІІ ст. усвідомлювала себе прямим нащадком Київської держави. Як і тоді, українці продовжували називати себе руським народом. Вони добре усвідомлювали свою окремішність від сусідів – литвинів (білорусів) та москалів (росіян).

Отже Київську Русь, козацьку та сучасну Україну можна вважати послідовними, генетично пов’язаними фазами життя одного етносу – українського народу. Це не слід розуміти так, що людність Південної Русі – то українці. Головні риси українського етносу на той час лише формувалися. Тому південних русичів правильніше вважати праукраїнцями.

Варто пам’ятати, що слов’янські племена території сучасної України постали під сильним впливом іранських народів Надчорномор’я (скіфів, сарматів) та греко-візантійської цивілізації. Своєрідність білоруської нації спричинило формування на слов’янській основі (племена кривичів, дреговичів і радимичів) з участю балтських елементів. Подальший їхній розвиток відбувався у складі Київської Русі, а пізніше – Литовсько-Польської конфедерації. Становлення російського етносу почалося в ході слов’янської колонізації (ільменські словени, в’ятичі) лісових обширів, заселених балтськими й угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та ін.). Згодом, у ХІІІ–ХV ст. великий вплив на росіян справили контакти з татарами Власно російська історія почалася з відокремлення у XІІ ст. Володимиро-Суздальського князівства.]]

Навала орд Батия.Наприкінці XІІ у сте­пах Монголії склалася сильна протодержава, яка за своєю соціальною сутністю була родо­племінною. Велике й могутнє об’єднання союзів племен очолив Темучін, у 1206 р. обраний Чингіс-ханом (великим ханом). Майже одразу монгольська верхівка розпочала завойов­ницькі війни проти сусідів, загарбавши країни Середньої Азії. 1223 р. у битві на р. Калці, недале­ко від пониззя Дніпра, 25-тисячне монгольське військо на чолі з Джебе й Субедеєм розгромило дру­жини південноруських князів, підтриманих половцями. Поразка була жахливою: загинуло 9 князів та 90% руських воїнів.

То бу­ла лише розвідка боєм. Через півтора десятиліття онук Чингіс-хана Батий, якому дід заповів похід на Захід і «подарував» ще не завойовану Європу, розпочав вторгнення за Волгу. Наприкінці 1237 р. величезне добре вишколене кінне військо (від 150 до 200 тис. воїнів) вдерлося на руські землі.

Батиєва навала застала Русь роз’єднаною і страшенно ослабленою, загрузлою в міжкнязівських чварах, у зіткненні егоїстичних інтересів різних кланів. Князі знали, що монголи готуються до походу, але, поглинені ворожнечею, нічого не вдіяли, щоб об’єднати сили. Нечисленні княжі дружини, навіть за підтримки погано озброєного й наспіх зібраного міського ополчення, не мали змоги стримати на­тиск ворога, що мав перевагу в десятки разів.

Протягом кінця 1237 – зими й весни 1238 рр. монголи здобули штурмом, розграбували й спалили Рязань, Владимир-на-Клязьмі, Ростов, Углич, Твер та інші міста. Заледве не всіх їх мешканців завой­овники винищили.

Майже рік потому (до весни 1239 р.) чужинські полчища провели в надчорноморських степах. Відпочив­ши й підгодувавши коней, вони захопили Переяслав, потім Чернігів. Далі Батий намірився захопити Київ. Однак кияни відмовилися здати місто на вимогу одного з його воєвод – Менгу-хана, а сам він на штурм не наважив­ся.

Минув рік, і восени 1240 р. головні сили Батия оточили стольний град землі Руської. Облога трива­ла 74 дні. Кияни доблесно билися зі страшним во­рогом, завдаючи йому значних втрат. Та перевага була не на їхньому боці. Основний удар монголи завдали з півдня, він припав на Лядські ворота. Не зупиняючись ні вдень, ні вночі, бухали тарани в браму і стіни фортеці, аж поки завойовники не змогли вдертися всередину. Це сталося 6 грудня. Дуже мало ки­ян зосталося серед живих.

По здобутті Києва орди Батия ринули на захід. Вони заволоділи Галицькою і Волинською землями й у середині 1241 р. вторглися до Польщі та Угорщи­ни, спустошивши їх. Але для завоювання Європи сил вже не вистачило: надто великих збитків зазнало військо монголів на Русі.

У 1242 р. Батий припинив похід на захід і, вогнем і мечем знову пройшовши руськими землями, привів свої орди у Пониззя Волги. Там монголо-татари заснували власну державу – Орду (в історичній літературі во­на виступає під назвою Золотої).

Монгольська верхівка спочатку вела кочовий спосіб життя, замінивши в степах знищену нею половецьку аристократію. Основним населенням степової частини Орди залишались половецькі племена. Монголи не внесли істотних змін в етнічний склад населення степів. З часом Золота Орда перетворилась у тюрко-монгольську державу.

Після описаних подій Києворуська держава перестала існувати. На Русі встановилося важке й принизливе вороже пануван­ня. Тривало монголо-татарське іго довгих 238 років.

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови.

***

Ключові терміни та поняття:бояри; варяги (нормани); віче; волості; волхви; вотчина; дружина; закупи; «змійові вали»; Золота Орда; католицизм; князівство; князь; колективний сюзеренітет; конунг; монотеїзм; намісники; печеніги; племінні княжіння; «Правда Ярославичів»; поліетнічна держава; половці; полюддя; помістя; посадник; православ’я; ранньофеодальна монархія; «Руська правда»; рядовичі; смерди; становища; татаро-монгольська навала; Тмутараканське князівство; тріумвірат; уділи; уроки; устави; федеративна монархія; феодальна роздробленість; холопи; челядь.

Основні дати та події: 870 р. – початок правління Рюрика в Новгороді; 882 р. – завоювання Олегом Києва; 882–945 рр. – І етап розвитку державності Русі; 882–912 рр. – князювання Олега в Києві; 912–945 рр. – князювання Ігоря; 945–1015 рр. – ІІ етап розвитку державності Русі; 945–964 р. – князювання в Києві Ольги; 946 р. – посольство княгині Ольги до Візантії; 959 р. – посольство княгині Ольги до Риму; 964–972 рр. – князювання в Києві Святослава; 988 р. – прийняття Руссю християнської віри; 1019–1054 рр. – князювання в Києві Ярослава Володимировича (Мудрого), ІІІ етап розвитку державності Русі; 1054–1073 – тріумвірат Ярославичів; 1125–1132 рр. – князювання в Києві Мстислава Володимировича; 1223 р. – битва на р. Калці; 1240 р. – взяття Києва ханом Батиєм.

Імена: Аскольд;Батий; Володимир Великий;Володимир Мономах; Дір; Ігор; Ізяслав, Святослав, Всеволод Ярославичі; Іоан Цимісхій;Кий; Костянтин Багрянородний; Костянтин Мономах;Мстислав Володимирович; Олег; Ольга; Рюрик; Святослав; Чингіз-Хан (Темучін); Ярослав Володимирович (Мудрий); Байєр Готліб; Міллер Герхард; Шльоцер Август-Людвіг; Ломоносов Михайло.

Перевірте себе: Коли почала складатися давньоруська державність? Кого з перших київських князів ви пам’ятаєте? Як називалась перша збірка писаних законів Київської Русі? Хто її створив? Які верстви населення існували в руському суспільстві? Що таке віче? Які реформи провів князь Володимир Великий? Чому князя Ярослава Володимировича називали Мудрим? Коли розпочалась монголо-татарська навала і які наслідки для Русі вона мала?

Поміркуйте: Чим характеризується кожен із трьох періодів розвитку Руської державності? Хто з київських князів прославився як реформатор, хто – як завойовник, хто – як дипломат? Чому варягів (норманів) не можна вважати творцями руської державності? Чи була феодальна роздробленість Русі закономірним історичним процесом? Чи можливо було б її уникнути?

Вивчіть самостійно: Норманська версія походження державності у східних слов’ян. Русько-Візантійські відносини в Х ст. Прийняття Руссю християнства. Суспільний устрій, господарство, розвиток культури Київської Русі в часи її розквіту. Складання української народності. Походження назв Русь і Україна.

Рекомендована література:

v Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996.

v Древние славяне и Киевская Русь. – К., 1989.

v Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.

v Котляр М.Ф. Введення християнства в Київській Русі та його наслідки. – К., 1985.

v Котляр М.Ф. Русь язичницька: Біля витоків східнослов’янської цивілізації. – К., 1993.

v Котляр М.Ф. Утворення Давньоруської держави. – К., 1993.

v Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства. – К., 1996.

v Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХII–ХIII вв. – М., 1982.

v Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1996.

v Толочко О., Толочко П. Київська Русь. – К., 1998.

Допоміжна література:

v Багринець В.М. Коли і як виникли назви Україна, українці. – Ужгород, 1997.

v Брайчевський М.Ю. Коли і як виник Київ. – К., 1963.

v Брайчевський М.Ю. Походження Русі. – К., 1963.

v Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. – К., 1989.

v Вілкул Т.Л. Володимир Мономах: тексти і версії // Український історичний журнал. – 2004. – № 1. – С.53-72.

v Вовк Т.А., Отрощенко В.В. Проблеми давньої та середньовічної історії України // Український історичний журнал. – 1997. – № 2.

v Історія Русів. – К., 1991. – С. 33–39.

v Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 15–66.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев’янко та ін. – Полтава, 1993. – Вип. І. – С. 3–6.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, Г.М.Аванесян, В.Я.Береза та ін. – Полтава, 1994. – Вип. ІІ. – С. 3–11.

v Котляр М.Ф. Спадок Ярослава Мудрого // Український історичний журнал. – 2000. – № 4.

v Крещение Руси. – М., 1990.

v Методичні рекомендації до вивчення історії України в запитаннях і відповідях для студентів всіх спеціальностей / Автори: В.І.Горбань, М.М.Полі­щук І.І.Дерев’янко та ін. - Полтава, 1997. – Вип. ІІІ. – С. 3–9.

v Петров В. Походження українського народу. – К., 1992.

v Ричка В.М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації // Український історичний журнал. – 2001. – № 2.

v Чмыхов Н. Истоки язычества Руси. – К., 1990.

v Шип Н.А. Дискусія про термін «Русь» // Український історичний журнал. – 2002. – № 6.