МАРШ НА КИЇВ, “КИЇВСЬКА СУПЛІКА”, ВИШГОРОДСЬКА ЛЄҐЕНДА, РАДИВИЛ ВСТУПАЄ ДО КИЇВА, ПОГРОМ КИЇВА, КИЇВСЬКА ПОЖЕЖА 16 ЛИПНЯ, ЗНИЩЕННЄ МІСТА, БЛЬОКАДА ЛИТОВСЬКОГО ВІЙСЬКА.

Ся київська паніка являється справді дуже характеристичним показчиком настроїв і відносин того моменту, коли Хмельницький з старшиною старався опанувати ситуацію на Подніпровю. Досить яскраво описує її сторонній свідок, московський піддячий, що переїздив Київ коло 20 н.с. липня, себто кілька день після Димерської битви. “Польські люде пішли були на Київ, і київський полковник Антін не допускаючи їх до Київа стрів за 15 верст; билися весь день і козаки польських людей побили і до Київа їх не допустили. А коли був бій, київські міщани свої пожитки з Київа вивозили і самі втікали за Дніпро, а Київ покинули порожнем. Утікаючи і пожитки вивозячи з великого страху одні одних топтали, і між ними в Київі на улицях і на перевозах був великий стиск.

“Полковник київський Антін писав гетьманові до Корсуня, що він за Київом стояв заставою і кілька разів бився з Ляхами, і до Київа не допустив. А київський митрополит і печерський архимандрит писали до нього (Антона) сильно його прохаючи: Їм стало напевно відомо, що гетьман Радивил посилає на них велику військову силу, наказавши їм побити на заставі київського полковника і козаків, а потім іти до Київа і там церкви й доми до решти знищити, а Киян, яких застануть-усіх вирубати. Против такої великої сили він, київський полковник, стати не може, тому нехай би він в Київі против Поляків більше не стояв, а вийшов би геть, а митрополит вишле до Радивила своїх післанців, щоб він не велів руйнувати церков і побивати православних християн. Бо вони-всякого стану люде, духовні й світські, хочуть бути в підданстві і всій волі королівській, а що козаки против короля стоять, і війну ведуть і Київом володіють,-се чиниться не з їх волі. Тоді полковник з застави зійшов з козаками, і став у двох милях вище Київа, і йому стало відомо, що митрополит послав до Радивила свого післанця дуже прохаючи його, щоб він прислав своє військо для охорони Київа-а вони хочуть бути у всій волі королівській” ¹).

До нас справді заховалась ся “київська супліка”, вислана київським духовенством і міщанством після димерськоі битви-тільки розуміється не до Радивила, що стояв тоді під Любечом і ще роздумував, чи йому йти на Чернигів чи на Київ,-а до старшини й усього лицарства передового відділу, що йшов під проводом Ґонсєвского. Документ інтересний і вартий того, щоб його навести в цілости (в перекладі):

Світлійшим і вельможним ї. м. панам реґіментарям й. кор. м. війська в. кн. Литовського і всьому рицарському колу найнижчий посилаючи поклін, слізно просим аби ваші милости, наше милостиве панство, зволили показати милосердє як над нами самими, так і над домами божими і над усім містом Київом і не позволили хоругвам його пустошити. Бо ж ми ніколи не підносили руки нашої против помазанника божого, а за щасливе панованнє його маєстат божий благали. Навпаки богато шляхти і шляхтянок ми заховали живими під час тих завірюх, і вони самі про се розкажуть перед вашими милостями, нашими мил. панами. І ми давно б уже в. мл. нашому милостивому панству заявили нашу відданість-коли б нам був дозволений вільний переїзд. Отже ще раз просимо охорони від імпетів воєнних. Дано в Київі у св. Софії 24 іюля р.б. 1651. В. м. всього добра зичливий богомолець і униженний слуга з усіми підписаними Сильвестр Косів митрополит київський і галицький. Йосиф Тризна архимандрит київський печерський з усею в Христі братією. Бурмістри й райці міста й. кор. м. Київа ²).

Як я вже зазначив, військо козацьке було сильно обурене такою малодушною поведінкою Київа. Гетьман вислав докірливого листа на руки митрополита, ще суворішу догану полковникові, що він послухав митрополичого прохання і без гетьманського наказу покинув Київ; велів йому вернутись назад і боронити Київ. Полковник виконав сей наказ і вернувся. Але що гетьман не зміг фактично виконати своєї обіцянки-прислати сильної підмоги, та полковникові прийшлося вдруге опорожнити місто, коли литовське військо приступило під місто.

Наступ почався в перших днях серпня. Першого або другого головне литовське військо війшло в контакт, в околицях Вишгорода, з передовим відділом Ґонсєвского. 2 серпня стали на Оболоні, під подільським укріпленнєм і почали зводити гарці з козаками ³). Другого дня прийшла під місто на байдаках Радивилова піхота. Для сильнішого вражіння князь велів підняти на байдаках як найбільше значків, не тільки литовських, а й польских, щоб здурити київську залогу, мов би то з ним прийшло й польське військо. Одночасно став приготовляти сухопутний наступ, дуже старанно й обережно, рахуючися з тим що оповідали “язики”: що козаки знову в Київі й сподіваються помочи від Хмельницького (Comm.).

З сим кількаденним постоєм литовського війська в Вишгороді, коли воно готовилося наступати на Київ, звязується популярна київська легенда про подільську святиню-чудовну ікону Божої матери, що досі переховується в головній церкві Київського Брацтва і вважалася його головною святощю. Мовляв коли Радивилове військо стало в Вишгороді, оден з вояків, бушуючи в тутешній церкві, ударив зброєю по лиці Божої матери; від того зробився знак, кров потекла і под. Тоді вночи Божа мати з'явилася Радивилові і загрозила, що коли він не помститься за її обиду, то не вийде відти. Радивил другого дня велів повісити того безбожника і спішно вийшов не зробивши Вишгородові ніякої шкоди. А ікона потім чудесно приплила Дніпром під Брацький манастир і була монахами поставлена в нім ⁴). Одначе аналіз ріжних подробиць сеї лєґенди не знаходить у Радивидовім поході 1651 р. відповідних фактів, так що сей мотив: збезчещення ікони і чудесні знаки на ній, чи-чудесна пімста її, видима річ, не звязалася міцно з конкретною обстановою Радивилового походу по гарячим слідам подій, хоч вона й давала для сього опорні пункти. Вишгородський священик Василь, в числі инших еміґрантів вийшовши з ріднею до Путивля, в чолобитній цареві жалівся, що лядське військо, несподівано прийшовши в 1651 р. на Вишгород, церкву спалило, батька і брата сього Василя розстріляли при тім Німці, майно їх розорили, і рідня їх тепер стоїть з иншими Черкасами еміґралтами під Путивлем-про ікону нічого ⁵).

Наступ на Київ призначався на 4 січня. Одна частина кінного війська мала наступати просто від Вишгороду, старою і колись утертою дорогою-що нею ходили на Київ чернигівські князі: під Дорогожичі і св. Кирила. Друга мала обійти і зайти під Старий Город, на св. Софію, від т. зв. Пробитого Валу-що польські антикварі звязували з лєґендарним наступом на Київ двох Болеславів. Одночасно піше військо мало приступити від Дніпра на байдаках. Вистріл гармати на світанку мав дати знак початку наступу всім частинам (Соmm.).

Але козацька залога не чекала сього знаку. Не дочекавшися помочи від гетьмана, вона вважала свої сили занадто слабими супроти неприятеля, при неприязнім настрою міщанства в додатку. Урядова реляція каже, що се демонстрація литовських і польських хоругов на байдаках осягнула свою мету: полковник Антін набрав відповідного респекту і рішив уступитись. Про се митрополит чи хтось з його людей зараз же сповістив Радивила: якийсь митрополичий чоловік викрався “стороною ходячи” й приніс князеві листа з повідомленнєм: “Антін злякавшися байдаків, що загородили всю ріку, і переконавшися, що прийшов сам гетьман (Радивил), виїхав наче щоб доглянути глибини рік і смерком на човні утік, а за ним виїхав і Аркуша з кіннотою в поле під Печерський манастир”. Так оповідає литовська реляція ⁶); але Єрлич говорить про вихід за даним гарматним гаслом ввечері з 3 на 4 серпня-очевидно зовсім не тайний. З тим вийшли і всі хто вважав себе чим небудь скомпромітованим перед Поляками: небогато хто зістався з міщанських домів. Наздогін за козаками вислано литовські під'їзди, які приїхали аж під Трипіллє, розсліджуючи, чи козацьке військо не заложилося десь під Київом, і після сього Радивил почав займати покинений і безборонний Київ. Полковник Корф, висланий ним до міста з відділом драґонів, застав лиш кількадесять людей, що не вийшли своєчасно, здебільшого тому що загуляли.

Тим часом князеві дали знати, що митрополит їде до нього з св. Софії в кареті, щоб стрінути його на дорозі і просити пожалувати місто і церкви. Радивил вислав на зустріч митрополитові своїх людей, з жаданнєм вияснення, чого до нього їде митрополит, і як він оправдує нельояльне поведеннє духовенства і всеї громади м. Київа. Тут одначе з'явилися ті свідки, до котрих відкликувався митрополит в своїм листі до Ґонсєвского: та шляхта, що переховувалася в Київі під протекторатом митрополита і архимандрита. Вони свідчили перед князем, що митрополит, архимандрит й инші манастирі переховували їх самих, їх жінок і дітей, і навіть того ранку їм грозило бути порубаними і потопленими, коли б їх не зберігло духовенство: вони замкнулися було по манастирях, і до тих манастирів уже почали приступати, напевно вирубали б і їх і їх духовних протекторів, коли б не приступило княже військо. Супроти таких представлень Радивил мусив переложити гнів на милость. Післав стольника литовського до маґістрату з жаданнєм, щоб міщанство відновило свою присягу на вірність королеві, видало б корогви, армату і ключі городові-і обіцяв за те повну безпечність. Від духовенства взято в застав ректора академії, а справу його відіслано на рішеннє короля ⁷).

Місто розділено на дільниці між хоругвами, для порядку і безпечности, а сам Радивил з своїм штабом зробив парадний в'їзд до Старого Городу, через Золоті Ворота, вступаючи в сліди Волеславів ⁸). Цитована реляція описує се так: “Сам (Радивил) війшов у город з військом через Золоті Ворота-названі так тому, що король Болеслав, добуваючи Київа, напереді в'їхав через ворота і вдарив їх шаблею що була позолочена-і з того часу прозваний був Сміливим. Стрічав його (Радивила) митрополит і архимандрит печерський з усім духовним чином, але купців і міщан було мало, тому що богато їх зійшлося з козаками і повтікало до українських міст; инші вийшли з козаками або по манастирях поховались. Війт з писарем клали князеві під ноги корогви і ключі городові віддали, і зложили наново присягу. Князь заїхав до св. Софії, і митрополит з усім собором служив молебень і співали стих: “Тебе Бога хвалим”. А військо все стояло під земляним валом”.

Прибічний маляр князя Абрагам фон Вестерфельд, що товаришив князеві в сим поході, компонуючи рисунки-очевидно для проєктованого (але не здійсненого) ілюстрованого опису його київських тріумфів) представив між иншим і сі сцени: входу Радивилового війська через зруйновані Золоті Ворота та стрічі Радивила під брамою св. Софії, в доволі реальній обстанові ⁹). Навпаки, велика памяткова медаль, зроблена на звеличеннє сього факту, представляє капітуляцію Київа в стилізованих античних формах, і тільки краєвид Київа на горізонті дає сьому образові дещо реальне ¹⁰). Пишна напись: “От поламані київські луки і бунтівничі тули (колчани) передає Радивил тобі, королю Казимире!” ¹¹) вказує на призначеннє, з яким робилась ся памятка.

Але ні сервілізм київського духовенства, ні свідчення шляхти, ні щедрі запевнення Радивила що до безпечности і незайманности не забезпечили її Київу. Правда, місто не було віддане “на поток і розграбленнє” офіціяльно, і на сій підставі ріжні польські джерела катеґорично говорять, що ніякого грабування ні насильства не було позволено. Але в дійсности і сам Радивил в ролі любителя старини і мистецтва досить дав себе в знаки київським памяткам ¹²). І його військо під претекстом розшукування бунтівників, захопленої у Поляків здобичи і т. д. досить госпоподарило в в київських коморах-як оповідали київські післанці в польськім таборі, коли обидва війська-коронне і литовське-нарешті з'єдналися ¹³). В оповіданнях же ріжних вістунів та втікачів з Київа, що розбіглися на всі боки, за Дніпро і за московську границю, сі подробиці виростали в жахливий образ київського знищення ¹⁴). А доправила його величезна пожежа, що вибухла в місті 16 серпня н. с.. бушувала потім ще гірше 17 серпня і страшенно знищила Подол.

“Згоріло домів більше як дві тисячі і кілька церков, а саме Пречистої на ринку, в котрій переховувалися книги ґродські і земські, і всі пропали, манастир жіночий св. Фрола, церква Доброго Миколи, кляштор Бернардинський-і дзвони погинули”, записує Єрлич. А польський обозовий дневник додає такі подробиці: “16 серпня показався огонь над Дніпром і до 60 домів зрівняв з землею; але костел св. Яцка піхота оборонила. 17 серпня в полудні знов показався огонь-такий страшний, що я такого ніколи не бачив. Насамперед згорів костел оо.бернардинів з кляштором, школи, вірменська церква, дві старинні церкви дізунітів (православних): одна св. Трійці, друга заложена ще Володимиром князем київським. Самих шляхетських домів згоріло коло 300. Над вечір прийшов до того ще такий страшний вихор, що нам, як з гори дивилися, привиджувалося пекло, або Содома й Гомора. Напевно пропав би й наш обоз, коли б не був заложений на високій горі, також і річи й товари, бо всі крамниці погоріли, і з того незчислима шкода. Костел оо. домініканів зістався цілий, бо оден вояк загасив поломінь в бані, що вже тліла з годину або більше. Костел катедральний также зацілів від огню” ¹⁵).

Хто був причиною сього огню, се лишилось незвісним, і давало привід до ріжних, досить характеристичних здогадів. Єрлич глухо складає біду на “своєвільників” (себ то козаків) що вчинили се “для грабунку”. Коховский згадує про поголоски, що обвинувачували в сім литовське військо-воно мовляв умисно спалило місто, аби з нього не покористувалося коронне; але се були безпідставні чутки, поясняє автор,-бо маґістрат вислідив, що причиною був якийсь божевільний крамар: він запалив свою крамницю, і сам кинувся в огонь ¹⁶).

Твардовский навпаки вважає се “штуками” Хмельницького: що він хотів викурити Радивила з Київа огнем, і взагалі знищити його разом з містом,-на те кілька разів починав пожежу. Звязує з пожежею і козацький напад, що стався того ж дня. Під Київ прийшов тоді значний відділ козаків з Татарами (понад три тисячі, як рахують) і пробував обложити обоз Радивила, користуючи з неладу і замішання, викликаного пожежею; але не мав серіозного успіху: його відогнано по перших невеликих успіхах.

Та чи була ся київська пожежа козацькою штукою, чи ні, в кожнім разі пробуваннє по ній в Київі для литовського війська стало менш догідним-тим більше що козацька небезпека тим часом наростала все далі. Запіллє Радивилові забрано: сильне козацьке військо обступило в Любечу литовську залогу під проводом мозирського старости: Пободайло потроху перекинув сюди свої головні сили, кількадесять тисяч, як писав воєвода Кисіль, і вони тримали Литовців в облозі аж до загального замирення, перерізавши дніпрову артерію Радивилові. В дорічю Припети-в Брагиню, в Загалі й ин. знов появилися великі ватаги повстанців ¹⁷). А в сусідстві Київа не переставали появлятися козацькі під'їзди, і вісти про зріст козацьких сил приходили все трівожніші.

Про козацьке військо ходили всякі побільшені відомости: сам тільки табор Хмельницького рахували вже на півтораста тисяч ¹⁸). “Которого якобы не убыло ничого под Берестечком: так их зараз многоплодная зродила против Ляхов козацкая матка”-висловлюється пізніший козацький літописець ¹⁹). Сполученнє обох військ-литовського й коронного в таких обставинах ставали для них потребою все більш пекучою, просто питаннєм життя й смерти ²⁰).

Маємо лист Радивила до Потоцкого писаний безпосереднє по згаданім козацькім наступі (“зсівши з коня”-як він починає). Радивил сповіщає про відомости, одержані від бранців: вони оповідали, що Хмельницький не хоче ніяк допустити сполучення литовського війська з коронним, і покладаючися на пасивність коронного-не сподіваючися з його сторони яких небудь ворожих кроків (се був досить їдовитий натяк), він хоче всі сили свої звернути на литовське. Тому Радивил пильно просить Потоцкого як найсильніш наступати на козаків і розривати їх сили-бо йому одному на собі їх витримувати приходиться тяжко. Одночасно просить післати кінний рейд під Васильків, завчасу повідомивши Радивіла, щоб він міг з тим скомбінувати свої власні операції ²¹).

Рудавский згадує також “патетичний” лист його до Вишневецького, котрим він закликав його до безоглядної боротьби з Хмельницьким ²²). Коронні реґіментарі мусіли ратувати литовських тріумфаторів, що так необачно загналися слизькою стежкою Болеславів.