КЛАСИФІКАЦІЯ МЕТОДІВ ВИХОВАННЯ ЗА СТРУКТУРОЮ ОСОБИСТОСТІ

Якщо виховання служить формуванню особистості, то його методи логічно співвіднести з її складовими. На цій основі побудовано класифікацію, до якої ввійшли п’ять основних методів виховання: переконання, спонукання, привчання, навіювання та наслідування. Логіка їх відповідності структурним компонентам особистості подана в таблиці 4.4.

1. Переконання– це процес логічного обґрунтування тези (антитези),що потребуєнаявностізмістовної інформації та свідомого ставлення до неї вихованців, які сприймають (не сприймають) її.Реалізується він у єдності розуміння та переживання внаслідок явної чи прихованої дискусії, що відбувається заради формування та зміни наявних поглядів, ставлень тощо.

У вихованні переконання фігурує як етична категорія, бо в його основі лежить узагальнений усвідомлений досвід людства, та як категорія педагогічна, тобто передача знань, уявлень про світ, формування понять, світогляду тощо. Палітра переконуючих впливів дуже різноманітна, це не лише слово, а й приклад, самостійний пошук, новизна та лаконічність, значущий Інший тощо. Застосування методу переконання може йти кількома шляхами:

1) інформативним, коли поняття про Добро та Зло даються в готовому вигляді (образно, логічно, доказово, тобто переконливо) як інформація, що сприймається без заперечень;

2) пошуковим, коли діти самі шукають відповідь на питання: що є Добро, а що – Зло;

3) дискусійним, коли заради відпрацювання спільної позиції стикаються різні точки зору на вирішення певних проблем (моральних, естетичних, екологічних тощо);

4) просвітницьким, спрямованим на взаємне збагачення при спільній участі в певній діяльності (виставки, доповіді, презентації, часописи тощо) [26,гл.2].

Форми реалізації методу переконання теж різноманітні. Це: розповідь, бесіда, участь у дійствах, дискусіях тощо. Розглянемо дві з них: індивідуальну бесіду та дискусію.

Індивідуальна бесідавикористовуєтьсяз метою вирішення проблеми, що виникла, віч-на-віч із вихованцем. Одним із варіантів її проведення, може бути наступний алгоритм:

1. Чітке лаконічне (одним реченням) формулювання того, що хочете довести. Наприклад, внаслідок ... ми з тобою потрапили в скрутну ситуацію;

2. Своє сприйняття ситуації (Я-висловлювання: розумію, ти не міг вчинити інакше);

3. До чого це привело (але тепер маємо ...);

4. Признання своєї безпорадності таодночасна подача того, що треба зробити вихованцю;

5. Пропозиція своєї допомоги (у чому саме), не переймаючи ініціативи (Якщо ти це зробиш, ми підемо з тобою до директора й владнаємо справу);

6. Засвідчення впевненості в тім, що вихованець прийме вірне рішення [2,74-76].

Дискусіяпроводиться в разі потребиспільного вирішення суперечливої ситуації. Вона спонукає до виявлення відмінностей у розумінні питання, їх обґрунтування та уміння відстояти свою позицію або відмовитись від неї. Етапи проведення дискусії:

1. Вступне слово ведучого: чому і про що будемо дискутувати;

2. Виступи школярів з альтернативними точками зору, їх обґрунтування;

3. Зауваження з боку опонентів (сумніви, заперечення, питання «на засипку»);

4. Захист своєї точки зору: відповіді, що нейтралізують сумніви, уточнюють, розширюють, поглиблюють бачення проблеми;

5. Критика, перевірка запропонованої ідеї, реконструкція аргументації з метою перевірки її на міцність;

6. Контраргументація: захист альтернативної позиції, протидія іншої думки;

7. Завершення, підбиття підсумків відповідно до поставленої мети (обмінялися думками ...; дійшли згоди стосовно ...; знайшли вихід із скрутного становища; розібралися в життєвих проблемах – яких саме; наблизились до істини; відібрали конструктивні пропозиції – що саме; поповнили банк ідей тощо) [17,120-122].

Для того, щоб дискусія не перейшла в банальну суперечку, коли кожен чує лише себе, доцільно дотримуватись наступних правил:

· сперечатися з обраноїпроблеми, не переходячи на особистості. Головне в дискусії – аргументи, факти, логіка, доказовість;

· прагнути встановити істину, а не демонструвати своє красномовство;

· чітко формулювати власну думку, бути впевненим, лояльним, лаконічним;

· поважати думку опонента, прагнути зрозуміти логіку його тверджень;

· демонструвати витримку та стриманість щодо альтернативних думок і опонентів;

· уникати реплік, які принижують людську гідність;

· проявляти самокритичність, уміти з гідністю визнати хибність своєї позиції при недостатній її аргументованості тощо [57, 202].

Для того, щоб використання методу переконання було ефективним, воно повинне відповідати певним педагогічним вимогам,до яких можна віднести:

1) актуальність і своєчасність обговорення проблеми;

2) опору на досвід вихованців;

3) ретельний добір змісту (фактів, прикладів) для створення атмосфери зацікавленості, навіть захопленості;

4) забезпечення активної позиції кожного учня (проблемні питання, участь у дійствах та ритуалах, заздалегідь придумані заперечення очевидного тощо);

5) загальний позитивний фон: підтримка, повага, толерантність (суперечка, а не свара);

6) врахування вікових та гендерних особливостей дітей;

7) ставка на індивідуальність, врахування рівня сподівань;

8) доцільна наочність;

9) компетентність і впевненість педагога, його етико-естетична виразність (зацікавленість, міміка, пантоміміка, мовлення, зовнішній вигляд, тактовність, гумор, організованість тощо).

Антиподом переконанню є моралізування,колиінформація й вимоги декларуються багаторазово, безапеляційно та бездоказово. Наприклад, «І не соромно ...», «Кожний повинен ...», «В таких випадках потрібно ...» тощо. Як правило, те, що моралізується, давно відоме й зрозуміле всім, а тому не ефективне. Чим частіше повторюються такі сентенції, тим менше вони беруться до уваги.

2. Метод спонуканнявикористовується для створення та закріплення певного емоційно-вольового фону, настрою на участь у діяльності, спрямованій на реальну допомогу іншим, внаслідок якої розвиваються вищі людяні якості, почуття, прагнення, інтереси, потреби. А.С. Макаренко вважав, що такий фон повинен бути мажорним, радісним, піднесеним, таким, що приносить задоволення.

Форми реалізації цього методу можна угрупувати відповідно до завдань, які вони вирішують.

1. Збудження почуття гідності, бажання діяти на радість і користь людям та собі: захоплення радісною перспективою (ближньою, середньою, дальньою), доброю справою, що має реальні позитивні наслідки та моральне навантаження.

2. Збудження та поглиблення почуття відповідальності за себе та своїх товаришів:товариська вимога, контроль за її дотриманням, нагадування, допомога, осуд (словом, поглядом, жестом, мімікою тощо), що викликає незадоволення собою та бажання виправити помилки, стати кращим, критика (доброзичлива, обґрунтована, аргументована, конструктивна), іронія (глузування, що не ображає), позбавлення права участі в колективних справах. Перелічені форми впливу застосовуються в зазначеній послідовності. Міра їх використання визначається виховною доцільністю: там, де достатньо нагадування, не треба критикувати й т. ін.

3. Збудження та поглиблення віри в свої сили:довіра, подяка, звернення по допомогу тощо.

Найбільш ґрунтовно метод спонукання в показаному ракурсі подано в методиці колективного виховання за І.П. Івановим.

3. Метод привчання –це організація певних дій дитини, що внаслідок багаторазового повторення стають нормами поведінки. Він націлений на свідоме залучення дитини до форм суспільної поведінки й використовується для формування діяльнісно-практичної сфери особистості. У якості форм реалізації цього методу виступають вимога, вправа, режим, традиція, доручення, творча гра, змагання. Вони розглянуті в попередній класифікації.

4. Метод навіювання спрямовано на підсвідомість вихованця. Він являє собою неусвідомлене, некритичне засвоєння певних дій, поглядів, реакцій тощо. Його використання потребує від вихователя найбільшої відповідальності та дотримання правила «не нашкодь». В. Леві визначив наступні побажання тим, хто користуватиметься виховним навіюванням.

1. Давайте собі час, витримуючи доречні паузи, протягом яких можна зорієнтуватися в ситуації. Не поспішайте з реакцією, бо діти не люблять метушні.

2. Давайте йому (школяреві) час. За даними психологічних обстежень майже кожна друга дитина не встигає за тим темпом, що пропонують дорослі, а кожна десята повільніша за останніх.

3. Не навіюйте негатив («застудишся та захворієш», «машина задавить», «віддам тебе дідькові» тощо), бо потім буде дуже важко звільнитись від таких руйнівних застережень.

4. Навіюйте позитив, бо всі діти прагнуть бути кращими і, не дивлячись ні на що, хочуть чути підтвердження цьому, тому кожен день з дитиною треба починати радістю, а завершувати миром.

5. Не навіюйте нереального. Казки потрібні, але знання життя потрібніше. Наприклад, дитині-каліці весь час говорять «яка ти гарна!», вона вірить цьому, а потім стає малим деспотом, вимагаючи підтверджень стосовно своєї вродливості. Коли життя принесе спізніле прозріння, воно виллється у внутрішній конфлікт, а там недалеко й до біди.

Життя показує, що найбільші песимісти виростають із дітей, що виховувались занадто оптимістично: сьогодні все гарно, а завтра буде ще краще. І ось коли очі раптово відкриються на всі негаразди, то життя може втратити сенс (нащо воно таке потрібне). Тому не закривайте дитячі очі на реальність, нехай сумніваються, обурюються, шукають свої шляхи та свої відповіді на існуючі проблеми.

6. Будьте впевненими, тоді виховне навіювання досягне мети.

7. Давайте відпочинок від навіювань.

8. Поважайте таємницю. Без дозволу читати листи чи щоденник – то великий злочин, а робити це за проханням (із дозволу) вихованця – то велике щастя.

9. Враховуйте стан дитини (горе, радість, роздратованість тощо), бо саме від нього найбільше залежить результат виховного впливу
[31, 54-55].

5.Метод наслідування в педагогічній літературі фігурує у вигляді прикладу.Стосовно класифікації методів виховання за структурою особистості, він несе в собі інтегративне (бо стосується одноразово всіх її сфер) і регулятивне (бо регулює дію попередніх методів) навантаження (див. табл.4.3). Використання цього методу спирається на феномен психічного впливу (зараження), результати багатосторонньої оцінки та рефлексію вихованця (примірювання ситуації, поведінки, образу тощо до себе). Наслідування буває зовнішнім і внутрішнім. При внутрішньому наслідуванні почуття та логіка вчинків засвоюються інтуїтивно, наслідування складним психічним особливостям відбувається відразу, в цілому. Спілкуючись з іншою людиною (особливо авторитетною), школяр сприймає й відчуває значно більше, ніж може висловити: не тільки голос, жести, манери, а й узагальнені згустки всього психічного складу, способу мислення й бачення, що карбуються в ньому і підсвідомо «ліплять» образ [30, 205]. Зовнішнє наслідування відбувається завдяки оцінюванню окремих явищ, моментів, якостей, які дитина свідомо хотіла б мати (так говорити, так ходити, так лаятись). Унаслідуються не лише позитивні моменти та якості, буває і навпаки, відповідно до приказки про заборонений плід, який здається солодшим, або при передозуванні позитиву (порушення принципу амбівалентності).