Примітки. 1) Акты Ю.З.Р. XV, с. 137-9, два листи з того самого дня, 18 травня с.с

¹) Акты Ю.З.Р. XV, с. 137-9, два листи з того самого дня, 18 травня с.с. до київського воєводи і до київського полковника.

²) Акты Ю.З.Р. IV, с. 128.

³) Ці слова стоять нижче, але я думаю, що вони сюди належать.

⁴) “нарокомъ гетманомъ нинЂ”.

⁵) “многихъ вЂрнЂя” с. 129; цю довгу мову подав я в скороченню.

⁶) Скуратов пише, що пpиїxaв він 16-гo с. с. (с. 130) Апухтін — що 15-го, (акти VII, с.240).

⁷) “в остуду в. ц. в-ву учинялъ”

⁸) Акты Ю.З.Р. VII, с. 245-6, дата в Чигрині 22 червня с. с. З приводу стилізації цієї грамоти, котру Апухтін попросив собі показати перше ніж прийняв її, вийшла небезінтересна, з історично-побутового більше ніж з політичного погляду дискусія. В титулі царя стояв вираз “на високих полатахъ”, Апухтін звернув увагу, що краще було б написати “на высокихъ престолЂхъ Російскаго царствія”. Гетьман обстоював, що так завсіди писалося: за покійника Б. X., і за його часів, але Апухтін наставав, що царського титулу треба “стеречь накрепко”, і більше так не писати, і гетьман поступивсь і обіцяв — с. 244.

⁹) Розуміється, не можна бути певним, що патріарші титули сказав гетьман, а не записав дяк.

¹⁰) Властиво: “о благословеніи грамоты”, себто: грамоты о благословеніи.

¹¹) Там же, с. 244.

¹²) Там же, с. 243.

¹³) Акты Ю.З.Р. VII, с. 246.

¹⁴) Білгород. ст. 399, л. 12, 57, 75.

¹⁵) Білгород. ст. 602. л. 98.

¹⁶) Там же, л. 45.

¹⁷) “Статті” своєї дати не мають, але з того що 6 (16) вони вже висилались Ромодановському і Шереметєву, виходить, що складано їх в перших днях червня с. с., коли ще не було відомостей про кінець Пушкаря.

¹⁸) Тут і в інших місцях я переводжу московську конструкцію в першу особу.

¹⁹) “отдать за пристава”.

²⁰) “за гетмана учнут стоять”.

²¹) “на тЂх заводчиков о раде”.

²²) Покорочую многословну фразеологію.

²³) “до пряма” — дописано потім.

²⁴) Я переклав би: “в переважній більшості”.

²⁵) “толко немногие”.

²⁶) “А что на раде о гетманском выборе или о иных о какихъ статьяхъ полковники и черкасы и чернь приговорят всЂ, и ему (Р-му) дЂлать все по их правам, смотря по тамошнему дЂлу”.

²⁷) “полная” — дописано.

²⁸) “Да какъ о том о всемъ з гетманомъ договоръ учинитца”, л. 93.

²⁹) “Вороніжця Сергія Лихобритова”.

³⁰) Білгород. ст. 602, л. 148, l50.

³¹) Білгооод. ст. 399, л. 52, теж в стовбці 602, л. 155.

³²) Акты Ю.З.Р. VII, с. 244-5.

³³) Ці вісті переказує в своїй одписці Шереметєв — Білгор. 602, л. 170, походять вони з 14-15 с. с. липня очевидно.

³⁴) В оригіналі помилково “іюля”.

³⁵) З Карпового городища — Ромодановський пішов звідти 18 (28) червня — Білгор. ст. 602, л. 148.

³⁶) Білгор. ст. 399, л. 84.

³⁷) Білгород. ст. 399, л. 61, 100, 107.

³⁸) Грамота і наказ Портомоїну — Акты Ю.З.Р. IV, ч. 72 і 73.

³⁹) Білгород. ст. 602, л. 875-6 дата: з Чигрина 13 липня. По даті приписка: “А коли які татари у нас знайдуться, то це не покликані, а в посольстві прислані”. До цього Крекшін мовляв від самого гетьмана чув, що татари у нього єсть, кочують з жінками і дітьми, тисяч 15, від Чигрина верст за 60, Крекшін сам їx бачив, як приїздять до Чигрина на торг, “і по дворах п'ють”. “А у гетьмана живе Маметша Сулешов, мабуть в заставі (в аманетах)” — л. 173.

⁴⁰) Комбінуючи слова Виговського в його листі з тим, що оповідав Крекшін, Шереметєв в своїй одписці переказував їх в такій формі: до Києва сам гетьман їхати не хоче, а готов з'їхатися верстов за п'ять або за шість (л. 165).

⁴¹) Білгород. ст. 602, л. 166-8.

⁴²) Лист митрополита до Шереметєва з Чигрина 24 с.с. липня — очевидно переданий через Корсака, митрополит до певної міри звиняється, що поїхав до Чигрина не побачившися з ним: не думав, що так далеко заїде, аж в дорозі дістав листа від Юрася.

“А понеже не случися нам со благородиєм вашим видетися на отЂзде нашем — не надЂяхом ся далече от Києва отити, аж нужда церкви святои і исправления духовныя наступили, для которых от Києва отдалитися нам се случило, яко то до Суботова на освящения церкви, на котороє листовне от є. м. п. Юрего Хмельницкого умолени быхом, тамже в тыхже нуждах церковных і є. м. п. гетмана Іоанна Виговского посЂтихом в ЧигринЂ”. Білгор. ст. 602, л. 183.

⁴³) Білгород. ст. 602. л. 178-181.

⁴⁴) Там же, л. 182.

⁴⁵) Переводжу на першу особу — Білгород. ст. 602, л. 185.

⁴⁶) “ХотЂл государь вольности нашея перед прежним прибавить, а не убавить”.

⁴⁷) “Поляки де над нами неправду чинили, да что де над ними сталось? А в неволю де не дамся. Наша де вольность велика”.

⁴⁸) В ркп. Лухмане.

⁴⁹) В ркп. “За Днепр”, але з тексту ясно, що тікали на правий бік.

⁵⁰) Це могло бути в перших днях серпня с. с.

⁵¹) Білгород. ст. 602, л. 200, поворот Корсака і Яблонского — 28 с. с. липня.

⁵²) “Говорил с большим серцем и приказывал з угрозами”.

⁵³) Білгород. ст. 602, л. 196.

⁵⁴) Сівск. ст. 215, л. 14.

ІВ. СЕРБИН ПРО НАСТРОЇ ВИГОВСЬКОГО, ЧИГРИНСЬКА РАДА В ЛИПНІ 1658 Р., ВІДОМОСТІ В. ЗАГОРОВСЬКОГО, РОЗМОВА ГЕТЬМАНА З ЗАГОРОВСЬКИМ, РОЗМОВИ ГЕТЬМАНА З ПОРТОМОЇНИМ, ПОХІД ЗА ДНІПРО, НАСТУП Д. ВИГОВСЬКОГО НА КИЇВ.

Цитований вище полк. Сербин на допитах в Москві так ретроспективно представляв тодішні настрої і ситуацію ¹):

Бувши в Чигрині, після походу на Полтаву, довідався гетьман, що Барабаш почав знову збирати своєвільників і замишляє на нього похід. Зібравши силу людей, пішов Барабаш до кн. Ромодановського, а той велів йому людей розпустити, самого ж Барабаша з військом лишив у себе в полку. Гетьман кілька разів посилав до князя, щоб видав йому Барабаша і сотників, але той їх не прислав, а гетьман бачачи, що йому неприятелів його не видають, став так міркувати, що то з царського наказу. Стало йому відомо, що Ромодановський прийшов уже під Лубні, і Барабаш все з ним; він підозрів, що Ромодановський хоче поставити замість нього гетьманом. До того ж цар велів бути в полкових городах воєводам. Гетьман боявся за свою долю; покликавши одного разу Сербина, говорив, що як царські люди налягатимуть, він перейде до Браслава, сербинового полку: велів йому приготовити там двір і запаси для людей і коней, а коли й там неможна буде триматись, піде до Криму або до Волощини. Скликав полковників на раду до Чигрина, і на тій раді полковники говорили, що воєводів по городах неповинно бути, тільки самі полковники, як давніше. Тоді гетьман послав по татар, і прийшло їх до 40 тисяч; тоді він виправив їх за Дніпро, і сам пішов узявши полковників: чигринського, корсунського й іркліївського, а за Дніпром зібрав усіх задніпрянських (лівобічних) полковників і пішов на Ромодановського, на те щоб він видав йому Барабаша, і щоб воєводів в козацьких городах не було; інакше він їх до городів не пустить, велить з ними битись. Братові ж своєму, Данилові, з полковниками київським, білоцерківським, паволоцьким і браславським — цим самим Ів. Сербин, велів приступити під Київ і послати до Шереметєва, щоб вони з Києва вийшли з своїм військом і йшли до Москви. Коли б він їх не послухав — постаратись заняти Київ і знов таки радити Шереметєву і тов., щоб вийшли з Києва. Коли ж не вдасться Києва зайняти, то дати їм спокій і чекати гетьмана: він повернувшися договориться тоді з Шереметєвим ²).

Ця рада, що згадує тут Сербин, мусила відбутися в Чигрині коло 20 (30) липня: Виговський може і не видумував, коли казав посланцям Шереметєва 14 (24) про таку нараду, на котру він скликав уже полковників.

Порівнюючи його лист і розмову з середини липня с. с. і десять день пізніше, в присутності Корсака і Касагова, відчувається більша твердість тону і рішучість боротьби — цілком ультимативний тон і виразна заповідь безоглядної війни. Це можна вважати за результат тієї липневої ради — що крім політики супроти Москви мала обговорити також останні вісті з Польщі: результати місії Тетері, соймові ухвали ³), готовість польського уряду йти на далекосяглі політичні уступки. Очевидно, не без впливу цих відомостей взято твердий курс супроти Москви. Очевидно в повній мірі оцінено значення вихідної помилки, proton pseudos цієї політики — допущення московських воєводів до Києва і рішено не тільки не приймати нових воєводів, але позбутись і київських. По друге — рішено було сповнити те, що замишляв Богдан в 1654 р.: знищити повстанські кадри, що під протекторатом московських воєводів осідали під границею Гетьманщини на Слобідщині: випалити, вирубати ці емігрантські слободи, вивести назад або розпудити і позбавити притулку емігрантів, що вийшли після погрому Пушкаря і чекати догідної хвилі для нового повстання. Логічним доповненням мусили б бути аналогічні репресії на Запоріжжі — в спілці з Кримом.

Мабуть до цієї ж таки ради, а не до котроїсь ранішої належить оповідання Ів. Сербина на допиті в Москві — можливо ухильчиве, обраховане на те, щоб промостити собі дорогу до московської служби — я переказую його в скороченій і спрощеній формі, в першій особі.

“Чому (Виговський) почав війну против в. г-ря, того (не) знаю, а чув так, що король прислав до нього і до козаків, щоб він піддався, а король його зробить великим чоловіком і дасть йому в володіння всю Малу Русь, і Виговський на те польстився. Полковники ж і козаки того не знали, тільки брат його Данило та Немирич і Груша писар. А Виговський задумавши (піддатись королеві) скликав раду — полковників і козаків, і на ній став говорити, що прислав йому в. г-р таку грамоту, щоб наказати полковникам пустити до всіх городів царських воєводів. Та щоб наказав козакам в гарній одежі не ходити тільки в кафтанах серм'яжних і лаптях, і жінки їх також щоб не носили гарної одежі і чобіт. Переписати у всіх майно і взяти всього четверту частину на государя. Хто з козаків заб'є бика, аби дав орта, а від курки деньгу. Показував на раді царську грамоту, ніби таку прислано йому, і козаки повірили і так говорили: Коли государ таке хоче з нами робити, ми такої неволі терпіти не хочемо. Про те, що він хоче піддатися польському королеві й покликати на поміч татар, він на раді не виявив. А після ради скоро государеві зрадив і війну почав; але як прийшло польське військо, ⁴) а на поміч гетьманові татари, багато полковників і козаків почали говорити, що Виговський поступає не добре — піддався полякам і татарам, а від вел. государя христіанського їх відлучив: краще було їм всяку неволю терпіти від государевих людей — хоч би кіньми по їх головах їздили, було б їм лекше, ніж бути в підданстві у короля і ляхів. А Виговський почувши це, багатьох полковників і заслужених (добрих) скарав на смерть, став в усім панувати (учинился им во всем силен), всі його боялися, і козацькі полки мусили воювати з царським військом, тому, що боялись кари (и он против государевых людей своим полком стоял, боялся от него казни) ⁵).

Про себе особисто Ів. Сербин розповів дещо на допиті в Москві 16 (26) листопада, коли його розпитувано спеціально про таких як він чужоземців у Запорізькім війську: як він туди попав, і чи багато було у Виговського волохів, сербів, венгрів й інших чужоземців, і служили вони за плату, чи “своєю охотою”. Сербин розповів, що він з роду шляхтич з Нового Базару в Сербській землі, родич сербського митрополита Гавриїла (“по родству был ему дядя” — неясно, хто кому, але мабуть митрополит був дядьком полковника). Вийшов з сербської землі років тому з п'ять, “жив у Хмельницького”, воював з поляками, Хмельницький його полюбив і зробив браславським полковником; було в його полку козаків тисяч з 12 або й більше. А з Виговським “як він в. г-реві зрадив, волохів, сербів і венгрів служебних людей не було, — жили у нього в дворі, небагато, чоловіка 30 або трохи більше” ⁶).

В перших днях серпня н. с. був у гетьмана ігумен Мгарського монастиря Віктор Загоровський — з доручення патріарха Никона, Ртіщева і Хитрово, у котрих він оббивав пороги в Москві, їздивши по милостиню весною того року. Патр. Никон доручив йому передати Виговському його благословення і розпитати, чим він незадоволений. Не знати, чи був це наслідок жалів гетьмана переказаних через Апухтіна, що досі немає благословенної грамоти патріарха, чи незалежно від того проворний ігумен вистарався собі таке доручення від патріарха і від бояр — референтів українських справ, щоб мати притоку побувати у гетьмана і від нього теж щонебудь випросити. Але результат був той, що в останніх днях серпня, кажу, був він у Виговського і мав з ним розмову на тему його жалів на московський уряд і його представників на Україні, і цю розмову описав в листах до патріарха і обох згаданих бояр, в однакових більше менше виразах ⁷).

Гетьман “з великим жалем” поскаржився насамперед, що його обмовляють перед царем “нібито я зламав віру і присягу, а це на мене не покажеться! Аби тільки мені не було обиди від присланих (від царя очевидно), а я вірний і зичливий слуга ц. в-ва”.

“Як другу обиду” вказав, що В. Б. Шереметєв в Києві не то що міщан тримає в в'язниці, але й козаків та духовних ображає, жорстоко поводиться без причини, грозиться відбирати церковні маєтності, і інше робить, чого й описати не можна. За велику обиду собі вважає гетьман, що він називає себе гетьманом, а його, Виговського, за ніщо має, і не знати, робить він те з царського наказу чи ні.

“Третю обиду має від кн. Ромодановського, що прийшовши між черкаські городи, досі про себе йому ніякої відомості не дав, а що гірше — не тільки при собі тримає Барабаша й інших його неприятелів, йому, гетьманові, не видаючи, але ще й дозволяє їм писати листи, бунтуючи поспільство”.

“Далі сказав пан гетьман: Відомо мені від козаків і московських людей, що при нім (Ромодановським) пробувають, що й на мене він похваляється: хоче вхопити. Через це я покликав під Чигрин велику орду, а коли буде милость і жалування від ц. в-ва і за ті обиди я буду задоволений, то зараз же готов татар відправити. Але маю сумніви в милості до мене й. ц. в-ва, тому що на ніодне писання відповіді не мав: писав про те, як швагра мого вбили — нема нічого; писав через В. П. Кікіна перемігши Пушкаря — і на це нема нічого; писав до патріарха і теж на ніодин лист не дістав відповіді. Не знаю — чи не доходять мої листи, чи щось інше з ними діється”.

9 (19) серпня приїхав з “царським милостивим словом” Портомоїн; їхав дуже спішно — 5 (15) був ще в Путивлю тільки. З того, що бачив одмічає тільки, що застав у Чигрині у гетьмана багато татар. По приїзді того ж дня у вечері закликано його до гетьмана. Передав царську грамоту і переказав похвали за вірну службу. Гетьман відповів такою промовою: “Служба моя і старання моє ц. в-ву відомі, досі я служив ц. в-ву і всякого добра бажав і далі рад. Тільки пишуть до мене з різних полків полковники, осавули і сотники, що В. Б. Шереметєв і Г. Г. Ромодановський призвані нібито для війни і хочуть мені кінець зробити (известь). Кн. Ромодановського люди по різних містах людей побивають і грабують, а він сам возить з собою своєвільників: Барабаша і Лукаша, і багато козаків прийняв до свого полку. Тому я для обережності, не чекаючи поки царські люди прийдуть на мене війною, сам іду за Дніпро з військом Зап. і з татарами: буду тих своєвільників шукати, а коли царські люди будуть за них стояти, або якінебудь зачіпки чинитимуть у черкаських городах, я мовчати не буду. А на Київ пошлю мого брата Данила з військом і з татарами, щоб воєводів відти вислав, а город поставлений у Києві за царським указом — щоб знищив і розкидав; а коли не виїдуть (Шереметєв з товаришами) — обложити їх у Києві”.

Портомоїн згідно з інструкцією вичитав похвали Виговському за вірну службу, нагадав недавні обіцянки зложені перед Хитрово, а далі став гамувати від таких неймовірних планів, ним висловлених: “Того тобі, гетьмане, і думати неможна, не то що говорити! В. Б. Шереметєв і Г. Г. Ромодановський прислані на твоє ж прохання, а не для війни. А що тут пишуть полковники, осавули і т. д. на царських ратних людей, тому вірити не треба!”.

Гетьман на це сказав: “Нераз писав я в. государеві на Пушкаря, але ласки мені від в. государя не було довгий час. Я з Пушкарем упорався сам, і як своєвільники почали вже були заспокоюватися, прислано в черкаські городи кн. Ромодановського, а той прийняв до свого полку силу своєвільників і тримає їх у себе. А як царським указом велено йому вступитися з Прилуцького полку, його люди йдучи дорогою, по селах людей били, грабували, всяке насильство чинили, по полях все збіжжя потолочили”.

Портомоїн виправдував Ромодановського, мовляв він на те й тримає Барабаша у себе, щоб його видати гетьманові, тільки гетьман з ним не бачився, а про інших своєвільників він, Портомоїн, не чував. Гетьман на це відповів: “Я з кн. Ромодановським не бачивсь, але про своєвільників йому писав, і посланців до нього посилав не раз; а тепер я зібрав військо Зап. і татар і йду за тими своєвільниками: коли будуть їх ховати в царських городах, або полках, я за них і з государевими ратними людьми, буду битись, і коли станеться государевим людям якась шкода, то вже то буде не з моєї вини”.

Портомоїн намовляв, аби замість іти походом, гетьман написав в цій справі до царя, інакше нарушить присягу, і вся вина впаде на нього. Гетьман на це нібито нічого не відповів, він приймав при Портомоїні лист від Шереметєва, і так сказав: “Багато В. Б. пише про порозуміння, та все мені з ним побачитися не вдається; як я буду під Києвом, тоді про це поговоримо”, і з цим відправив до дому і Портомоїна і посланця Шереметєва ⁸).

12 (22) серпня недалеко Чигрина (за 5 верст) стрів гетьмана — як він їхав до Бужинського перевозу, московський чоловік стародубець Курдюмов, що мав до нього справу, і пробув з ним два дні, поки гетьман перевозився через Дніпро. Оповідав, що при нім приїхав до гетьмана від Тетері з Корця “поляк Макеєвский”, а гетьман Курдюмову говорив так: “Говорять москалі, нібито я від них тікаю, а я не тікаю, іду до них у гості, хоч незваний — до Сумського городу та під Білгород — шукати своєвільників, а коли вони від мене тікатимуть, то піду за ними хоч би й до Москви!”. А дворяни гетьманські казали: “В. государ розіслав по наших городах своїх воєводів, щоб наші вільності знищити, а наше військо вільне, звикло жити в вільності без воєводів” ⁹).

З українських літописців коротенько розповів про цей похід тільки Величко. “Схиляючись до Польщі, повідомив він короля про свою побіду над Пушкарем і про дальші свої заміри і покликавши з Криму орду, ще більшу ніж у попереднім поході, і прилучивши до неї козацькі полки обох сторін Дніпра, він знову рушив з Чигрина і після успенія пройшовши повз Лубень виявив явну зраду супроти пресв. монарха свого. — Впав з військом до царської держави, під пограничний городок Камінне ¹⁰), але наробив тільки трохи шкоди сільським людям, а городка хоч добував, але нічого йому зробити не міг і трохи покрутившися коло Веприка і також нічого корисного для себе не справивши, рушив зі стидом під Гадяч і став недалеко нього. Сюди приїхали до нього посли — комісари польського короля” (наступає оповідання про Гадяцький трактат), а відправивши королівських послів Виговський повернув до Чигрина і розпустив військо (с. 183-6 нов. вид.).

Московські одписки і вісті дають можливість значно уточнити історію цього походу.

Козак Грицько висланий з Білгорода на звіди оповів: 28 серпня (с. с.) він був у Гадячі, і при нім пройшло повз Гадяч багато татар: ідуть під новий город Камінний — йшли “порознь” — (невеликою масою). А 29 серпня тою ж самою (дорогою) ішли до Гадяча полковники і багато козаків, а від Гадяча ті полки пішли теж під Кам'яний, інші ж ватаги (многіе люди) йшли іншими дорогами. До Гадяча заїздили полковники і з ними трохи козаків, і гадяцькі родичі оповідали Грицькові (на підставі очевидно того що чули від тих приїжджих): Виговський напевно в Комишні, теж з великим військом, рушивсь, і собі йде за тими передовими полками під Гадяч, а відти піде війною на Кам'яний, Суми, Недригайлів: взявши ті городи хоче всіх людей віддати татарам, і після того зложить раду. І таке ще оповідав Грицько: в Веприку вхопили 4 хетмишських черкасів, Васька Сподарюку з тов., і Васька з одним тов. повезли до гетьмана, а двох товаришів всадили до тюрми в Веприку ¹¹).

Воєвода м. Кам'яного, Пр. Карпов, писав Ромодановському: 1 вересня в десятій годині дня приступили татари і козаки з полків гетьмана І. Виговського під Кам'яне, і був бій: убито двох на смерть і відігнано табуни кінські і худобу, а тепер полки Виговського стоять недалеко Кам'яного. До цього Карпов додав такі відомості кам'янчанина Федька: татари і козаки стоять на Груні, 4 версти від Олешні, в великому числі. Виговського скоро ждуть до Гадяча, вже його обози туди прийшли. Барабаша в Ніжені “отняли”, а царських людей, що були з ним послані, взято в полон (482 л. 575).

Тиждень пізніше той же Карпов писав Ромодановському: Гетьман з усім військом стоїть за 15 верст від Кам'яного в Липовій Долині, а татари й козаки щодня “приганяють” під Кам'яне в великім числі. 7 вересня с. с. наїздили в 4 години дня, був з ними бій і відігнали вони коней і худобу (л. 68).

Паралельно з походом на задніпрянських ворохобників, — що заразом мав метою закрити Україну від московських наступів і мішань, мали розвиватися операції, призначені на те щоб вибити з Києва московську залогу і до решти замкнути Україну від Москви. Але ці операції скрахували самим мізерним способом і тим сильно підірвали динаміку гетьманської акції. А причиною було головно те, що серед козацької київської залоги виявилася зрада. Тим часом як полковник київський Яненко-Хмельницький вірно стояв по стороні гетьманського уряду, “наказний” Василь Дворецький, що звичайно заступав його під час виїздів, стояв на услугах московських воєводів, вчас остеріг їх про козацький наступ на Київ і далі, очевидно, давав всякі потрібні інформації. Що правда, сам Виговський не дуже мудро відкрив свої наміри перед посланцями Шереметєва, нібито бажаючи залякати його і московський уряд — але тим самим в значній мірі засудив на провал свої плани.

5 (15) серпня доносив Шереметєв цареві, прийшов Дворецький і розповів: Посилали ми до Чигрина, до гетьмана за відомостями писаря Івана Якимовича і він написав нам, що у гетьмана багато татар, і поляків він сподівається. Хоче з татарами і поляками обложити вас, воєводів: голодом виморити і воду відвести. Наказано мені, щоб (козаки і) міщани при собі майна не держали, вивезли з міста, — щоб їх татари і козаки не пограбували. До Києва прислано багато козаків, піших і кінних, в додаток до київського полку, велено їх закватирувати по міщанських домах. А по всіх городах розіслано накази старшині, щоб царських військових людей і гінців не пропускали, а затримували і арештували ¹²).

Дійсно, завважає Шереметєв, козаків до Яненка все прибувало, а міщани і вся інша київська людність вивозили свої сім'ї і майно човнами і байдаками “на Дніпро”, на острови, а інші виїздили з міста зовсім. Вважаючи на це 11 (21) послав Шереметєв свого дяка до полковника Яненка і магістрату, з офіціальним запитанням, пощо це люди виїжджають? Кого бояться? Полковник сказав, що люди бояться татарського наступу і козацького грабіжу; а магістратські ще більше сказали дякові, і потім самому Шереметєву, прийшовши до нього, міщани роз'їздяться тому що бояться Яненка і козаків.

Потім того ж дня прийшли вони знову і розповіли, що до Василькова прийшов полковник Гоголь з левенцями, тисяч 20, і міщани тим налякані. Другого дня прийшов ще “шляхтич київського полку Ян Куровський” і потвердив цю звістку, додавши, що досі левенці ніколи в війську Запорізькім не служили і до нас не приходили, а бували завсіди на Волощині.

Повідомляючи про це все царя того самого дня Шереметєв писав, що він цілком серйозно рахується з перспективою гетьманського наступу на Київ і попереджує, що може і не буде в стані далі повідомляти про себе, коли опиниться в облозі.

Потім 16 (26) серпня прибігли робітники, що були вислані на роботу в ліси — рубати дерево для київських укріплень — декотрі побиті, постріляні, інші пограбовані й обдерті. Розповіли, що це постріляли їх з луків татари, а побитих і пограбованих били і грабували козаки; дехто лишивсь і на місці убитий. Наступає на Київ велике військо. Воєводи вивели своє військо з укріплень і вислали розвідку. Ці “під'їздчики” під'їздили під козацьке військо, були там полковники: білоцерківський Іван Кравченко, браславський Іван Сербин, подільський Остап Гоголь. Побачивши московське військо під городом, готове до бою, козацьке військо стало за Либеддю “від Києва дві версти”.

Воєводи послали до них своїх людей — спитати, чого вони прийшли і татар привели, людей били і стріляли? Кравченко з товаришами своїми відповіли, що послав їх гетьман, татар з ними нема, прийдуть з Данилом Виговським: прийде він і прийшли вони для переговорів з воєводами, бо сам гетьман пішов з військом і з татарами за Дніпро, мовляв на Барабаша ¹³).

Потім прийшли під Київ ще два полковники: паволоцький та Саблинський (?) з пішим військом. А 23 серпня (2 вересня) зрана присунув Данило Виговський з козацьким військом і татарами, зайняв московську худобу і став зганяти сторожеві пости. Заразом з його наказу полковник Яненко велів побивати в місті московських людей, що прийшли туди купувати хліб, і займати самий “посад” (мабуть прилеглі до московського городу частини). Шереметєв, зіставшися в городі, пильнувати його оборони, вислав на Виговського своїх товаришів, і ті звели з ним бій, а в той же час Яненко повів наступ на московський город від Киселівки — забувши свою присягу, дану Шереметєву, що він гетьманського наказу не виконає і з царськими людьми в ніякім разі битися не буде. Шереметєв вислав з города против нього стрільців і салдатів під проводом голови Зубова, і йому вдалося відгромити козаків, і збити їх з позицій на Киселівці. Одночасно вів наступ Д. Виговський від Золотих Воріт, але його відбили також, і він відійшов під Печерський монастир, і туди перейшли ті полковники, що стояли над Либеддю, і тут під Печерським монастирем заложено козацький обоз, а поруч стали татари.

В ночі козаки копали шанці в двох місцях під монастирем, для свого табору, але на світанку вислав на них Шереметєв своїх товаришів з усім військом, і їм удалось розбити табор і змусити козаків і татар до утечі. Яненко з своїми козаками — чи за попереднім планом, чи помітивши цей несвоєчасний наступ московської залоги, повів приступ під московську фортецю від Щекавиці, але воєвода Борятинський підоспів з побойовища і цей приступ відбив, а Шереметєв післав частину війська на обоз Яненка, що стояв на Щекавиці, і збив його відти.

Так описує Шереметєв ці бої в своїй реляції ¹⁴), може більш блискуче для себе ніж воно в дійсності було: його люди забрали армату, обоз, клейноти Виговського, так само Яненка, Данилові козаки з переляку кинулись тікати і потопилися у Дніпрі, а Яненкові в Почайні. Слідом одначе козаки повертаються і засідають в шанцях наново, але московське військо вибиває їх вдруге, та при стількох боях, понесло невеликі утрати в убитих і ранених.

Взяті в полон козаки, числом 152, на допиті заявляли — оповідає далі Шереметєв у своїй одписці, що вони ішли на Київ “по большой неволЂ”: старшина примушувала наступати, навіть рубали непослушних. Вони просили їм вибачити і пустити їх: служитимуть вірно і свою братію намовлятимуть, а ту старшину, що їх силоміць примушувала йти в бій вони намовившися з черню поб'ють, або поарештують і приставлять до воєводів. Шереметєв дав себе намовити і привівши до присяги їх пустив з листами до козаків і міщан, щоб вони не приставали до зрадників — Виговського і старшини, а йшли до київських воєводів і присягали на вірність цареві: інакше царське військо прийде і поб'є їх і їх родини.

Так писав Шереметєв цареві; до рук гетьмана попав один з цих листів, адресований до міста Трипілля — “сотникові, осавулові, бурмистрові і отаманові городовому”. В нім описується зрада гетьмана і порушення присяги — самовільним походом на Пушкаря, в спільці з татарами, нападом на Київ і походом на військо Ромодановського і пограничні царські городи; взяті в полон під Києвом козаки на допиті оповідають, що старшина їх посилала на Київ неволею, “а котрі не йшли, тих била і рубала”, тому їх за присягою пущено вільно. “А ви, ц. в-ва полковники, сотники, отамани, осавули, козаки і міщани і вся чернь, — до зрадника Ів. Виговського не приставайте і вповайте на ласку вел. государя, а ми від неприятелів ваших будемо вас боронити, скільки нам біг поможе. Ви ж з Трипілля приїздіть до Києва з запасами і товарами і нічого не бійтесь: товарів і запасів у вас дурно брати не будуть, а купуватимуть за що слід” ¹⁵).

Як бачимо, погрози згаданої Шереметєвим, тут нема — але могли бути й такі грамоти, як він пише.

На лукавство київських міщан Шереметєв поскаржився цареві: задовго до приходу Дан. Виговського вони розповіли воєводам, що козаки кажуть їм робити фортифікації на Щекавиці (“вал земляной”), але вони відмовились, і просять воєводів, дозволити їм, коли б був напад на Київ, звезти сім'ї й майно до московського городу. Воєводи дали на це згоду і кілька разів потім нагадували їм, щоб вони перевозились, але вони цього не зробили, а довідавшися, що скоро має прийти Дан. Виговський, почали вивозити своє майно на човни, на Дніпро. Воєводи посилали їх запитати, нащо вони це роблять замість перевозитися до городу, і міщани (магістратські очевидно) відповіли, що вони це роблять з наказу гетьмана: бояться щоб не пропасти, коли козаки город візьмуть. А коли почалася канонада з Щекавиці, найбільше в тім працювали міщанські гармати, вивезені з дрижипільської кампанії.

“А тепер стоять на островах; ми їм писали, щоб верталися до Києва, як вернуться ми їм за те “виговоримо” і намовою приведемо до присяги”, кінчить своє звідомлення про цей епізод Шереметєв.

Наведу тепер оповідання Ів. Сербина — хоч воно держане в покаянних тонах, як заяви тих козаків — бранців, переказані Шереметєвим: Сербин теж оповідав це, попавши бранцем до московських рук, і розуміється, оповідав так, щоб зробити можливо сприятливе вражіння, і валив що можна на Данила Виговського та на П. Яненка, що не попали до московських рук ¹⁶). Запис, треба сказати, зроблено досить таки безтолково, записувалось на вибір, те що було результатом спеціальних запитань і дещо можна зрозуміти тільки доповняючи фактами даними одпискою Шереметєва та оповіданнями інших бранців: Василя Виговського, полковника овруцького, і татарина “Енбекова”.

Всі вони представляють так — одні більш виразисто, інші менш, — що експедиція ця не на те робилася, щоб заводити війну з москалями. Особливо виразно каже це Василь Виговський, вигорожуючи і гетьмана і себе разом: посилаючи брата Данила, гетьман велів йому стати з іншим полком під Києвом і чекати розпорядження, поки у нього щось вийде з царським військом на границі; наказав йому пильнувати, щоб з Києва московські люди не ходили чатами на козацькі городи і їх не воювали, а битися йому не велів: це Данило від себе зробив — прийшовши під Київ робив приступи і бився з царським військом, “без гетьманского веленья” ¹⁷). Не так виразно, але в тім же духу відзивається Сербин, як то ми вище бачили ¹⁸), і той “Енбеков”: сказано їм було, що йдуть вони з Дан. Виговським не для війни, а для охорони козацьких городів від царських людей ¹⁹).

Цим очевидно треба розуміти їх свідчення щодо контингентів, які брали участь в цих київських боях. Ів. Сербин — згідно з Шереметєвим (можливо, що він навіть приноровлявся до дат його одписок — вони могли бути йому подані при допитах) каже, що всього війська з Дан. Виговським під Києвом — козаків, левенців і татар, було 20 тисяч, але фактично в боях бере участь цілком невинне число: татар було з 500, а козаків з трьох полків яких 1000 ²⁰) — “Багато козаків з царськими людьми битись не хоче — тікають з полків, кажуть, що до них царської неласки нема (вони не хочуть воювати), а счинає бій і кров гетьман з полковниками і старшиною, що його тримаються. Так чи сяк грандіозні бої, в таких грандіозних рисах представлені Шереметєвим, сходять на дрібні сутички, без великого стратегічного значення, хоч і дуже немудро, з політичного погляду, зведені Данилом Виговським.

Прийшовши під Київ — оповідає Сербин, Дан. Виговський без гетьманського наказу, порадившися з Яненком велів бити царських людей на Торгу, а татарам велів зайняти кінські табуни, а Яненко взявся з своїм полком робити приступ від Щекавиці, заразом повести канонаду і “відтяти води в Дніпрі”. Сподівались, що все це примусить московську залогу до капітуляції. Так урадивши, Д. Виговський велів козакам і татарам підняти крик над Либеддю, і Яненко мав в той час наступати під город від свого табору. З понеділка на второк (під 23 с. с. серпня) вночі козаки з усіх полків поробили шанці коло Печерського монастиря, щоб не допускати з города до Дніпра — відтяти воду. Були в тих шанцях полковники: білоцерківський (Кравченко), Сербин і Богун, Сербинових козаків було з 300, Богунових і Кравченкових з 500. В понеділок і второк, як їх вибито з шанців, побито багато людей (з козацької сторони) і обози взято, і Дан. Виговський утік з бою сам-другий або сам-третій з челядниками: сівши на коня втік на Дніпро і сівши в човен утік Дніпром долі. Козаки, що втекли з бою, хотіли його за те вбити, що наробивши їм стільки лиха тікає. Дніпром Данило приїхав до Трипілля, там узяв підводу і проїхав до Корсуня, звідти до Білої Церкви і там став збирати військо. Білоцерківський полковник Ів. Кравченко прийшов до Білої Церкви пішо, паволоцький Богун — до Торчиці в одній сорочці, Гоголь — не знайшовши дороги до Білої Церкви опинився з своїми левенцями на Поліссі під Овручом, а Сербин тільки з трьома челядниками дістався до Браслава. Багато татар загубило коней своїх в Либеді, на грузьких місцях, з сідлами й юками і тікали піші ²¹).

В українській традиції ці київські бої зісталися під назвою “Скавичщини” (Скавика-Щекавиця). В т. зв. Чернігівськім літописці, що видав Мик. Білозерський, це оповідається так: “Данило Виговський підступив під город московський київський від монастиря Печерського, з військом козацьким, а полк. Яненко, стоячи з козаками на Щекавиці, добував московського города з другого боку. Але коли того дня Данило напився (“был весел”), Москва вийшовши з города Данилів обоз розбила, і тоді багато козаків згинули, а Данило ледво втік. Город Київ Москва весь спалила перед цим наступом (“прежде добывания своего”). “И тая война названа есть Скавичщина” ²²).