Примітки 3 страница. 8) Книга носить безконечний тутул, якого шкода цїлого й виписувати: 'Еκανoρδωσις аłbo perspektywa і

⁸) Книга носить безконечний тутул, якого шкода цїлого й виписувати: 'Еκανoρδωσις аłbo perspektywa і оbiaśnienie błędow, hеrezуеу і zabobonów w Grekoruskiey cerkwi disunitskiey tak w artykułach wiary jako w administrowaniu sacramentów i w inszych obrządkach i ceremoniach znayduiących się..., в Кракові 1642. Виїмки і витяги з неї у Голубєва І. c.

⁹) Трактат має теж довший титул Λιδoς albo kamien z procy prawdy cerkwie swietey prawosławney ruskiey na skruszenie falecznociemney perspectiwy albo raczey paszkwilu od Kassiana Sakowicza byłego przed tym kiedyś archimandritę dubienstaego unita, iakoby o błędach, hаеrеsiасh y zabobonach cerkwie ruskiey w uniey nie będącey tak w artikulach wiary iako w administrowaniu sakramentow y inszych obrządkach y ceremoniach znауduіąсусh się.. , 1644 ст. 424 Передрукований з примітками Саковича в ч. І т. IX Архива Ю З. Р. Автором її Сакович (в своїх критичних замітках) і православні вважали Могилу — так само як називали його автором і катехізіса і требника. Але правдоподібнїйше вважати всї сї видання колєктивним дїлом Могилиного кружка з більшою або меньшою участю самого Могили.

¹⁰) От напр квітка полєміки, яка може характеризувати сей полємічний тон обох сторін на глузуваннє Саковича з земних поклонів православних, що вони głowe na ziemie połozywszy owdzie iako działa narychtowane nazad powystawulą, Лїтос відповідає Na ciebie to i na podobnych tobie, ktorzyscie z cerkwi uciekli y z niеy szydzicie, Bogu głowę skłaniaiąc, działa rychtuią. Рrzуmiz wdzięcznie wet za wet.”

¹¹) Ще більш рішучо, розумієть ся, наставав на тім Сакович в своїх замітках до Лїтоса; чи випустив їх друком, зістаєть ся неясним. В історії польської лїтератури Вишнєвского фіґурує відповідь його п. з : Oskard ałbo młot na skruszenie kamienia shizmatyckiego, rzuconego z łarwy kiiowskiey ріесzаrskiеу od nieakiegoś Euzebia Pimina... wykonany,... w Krakowie, 1646, але істнованнє такого друку зістаєть ся непевним, і ми маємо тільки рукописні замітки Саковича, часто дуже інтересні, пороблені на примірнику Лїтоса і видані тепер разом з ним (Архивъ Ю. З. Р. І. IX).

¹²) Памятники кіев. ком. І ² с. 152.

¹³) Галятовський каже навіть, що на сїм соборі був предложений до потвердження пізнїйший требник (Мессія правдивий с. 321). Але се дуже сумнївно — хіба якісь начерки його, або части могли там бути, декотрі ж без сумнїву пізнїйших років.

¹⁴) Він має два варіанти: повнїйші примірники, з додатковими статями для монастирів мають 1759 карт in folio, коротші звичайні — 1655 листів. Титуловий лист має дату 16 грудня 1646 р.; ґравюри, робота славного Ілїї, датовані 1644 р. (завважу, що в реєстрі його праць — в Словарі Ровинского поминенї сї ґравюри Требника — численнї і дуже інтересні). Зміст требника (оглав) передр. у Сопікова Опытъ рос. библіографіи V, дод. Про його також у Макарія Xl с. 604 і д.

¹⁵) Πατερκον albo zywoty ss. oycow pieczarskich, obszyrnie słowenskiem ięzykiem przez sw. Nestora... napisany, teraz zaś z graeckich, łacińskich, słowiańskich i połskich pisarzow obiasniony... przez S. Kossowa, ep. mscisławskiego. Витяги в Архиві Ю. З. Р. І. VIII.

¹⁶) Τεοατουργημα lubo cuda, ktore były tak w samym swiętocudotwornym monastyru Pieczarskim, iako y w obydwu swiętych pieczarach... wierne i pilnie teraz... zebrane y swiatu podane praez w. o Athanasiusa Kalnofoyskiego. zakonnika tegoż s. mon. Pieczarskiego. 1638 (виїмки тамже). Друге анальоґічне виданнє, випущене також Кальнофойським, як додаток до Тературґіми, але меньшого значіння Parergon cudow swiętych.. w monastyru Kupiatyckim, napisanych od wiel. o. Hil. Denisowicza igumina.. przez eiusdem Teraturgunatis autora w. o. At. Kalnofoyskiego przydane... Київ, 1638.

¹⁷) В Архиві Ю. З. Р. ч. І, т. VII.

¹⁸) Про обидва видання особливо у Голубєва П. Могила II с. 268 і д.

¹⁹) C. 103-4, 111-3, витяги у Голубева І. с.

²⁰) Див. т. VII с. 418 і д.

²¹) Ехеgеsis — передр. у Голубева Ист. Кіев. акад. дод. 12 і знову в Архиві l. VIII.

²²) Др. Щурат (Українські жерела до історії фільософії с. 29) в латинській рукописи XVII в. (Magna ars disserendi de qualibet materia) знайшов згадку, що Могила був учеником Варона (per summum nefas vituperatur, Varonem enim praeceptorem habebat eminentissimum), а патер Варон в 1609 р. був професором фільософії в єзуїтській колєґії la Flесhе в Парижі, відси здогад що й Могила був її вихованцем.

²³) Фундаційний акт в Архиві Ю. З. Р. І. VI ч. 303.

²⁴) Звісні такі курси сеї доби. Orator mohileanus, курс реторики, читаний Йос. Кононовичем-Горбацьким в р. 1635/6. Liber artis poeticae, читаний 1637-8 р., Котковський, як можна думати. Subsidium logicae, курс Кононовича-Горбацького 1639-40 р. Opus totius philosophiae, курс Ін. Ґізеля, читаний в р. 1645/6 і 1646/7 (два роки) — містить діалєктику, льоґіку, коментар до Аристотелевих трактатів про метеори, фізику, метафізику і трактат De Deo et angelis. Єсть крім того початок подібного-ж курса, може читаного Ґізелем в 1647-8. Нарештї Реторика Лазаря Барановича, на польській і латинській мові, читана мабуть в р. 1646-7. Див. у Петрова Кіевская академія во второй пол. XVII в.

²⁵) Памятники кіев. комиссіи II с. 190-3, про заходи Могили у Макарія XI с. 131. Варлаам Лащевський в передмові до своєї грецької граматики, виданої в 1746 р., каже, що грецької мови в київській академії не вчили сто лїт, але не знаємо, чи мав він докладні відомости про науку в могилянській добі.

²⁶) Єзуїт Ціховский, що виступав в сїм діспутї против Ін. Ґізеля, видав потім друковану історію його н. т. 1649.

²⁷) Нове виданнє Exegesis-a в Архиві Ю. З. Р. І. VIII с. 422, виписка також у мене в т. VII с. 477.

²⁸) Тексти у Голубєва П. Могила II с. 227. Православну правовірність Могили проти таких підозрінь боронив Галятовський в своїй книзї Stary kościoł zachodni (1678)

²⁹) Яблоновский в своїй моноґрафії про київську академію, говорячи про особу Могили, зіставляє як відкрите питаннє, наскільки вірно подозрівав Рутка в Могилї потайного католика (с. 130). А Кулїш в своїм Отпаденіи, дуже різко осуджуючи Могилу, як „Поляка въ православномъ облаченіи” (1 с. 186), вважає церковну полїтику могилянського кружка свідомо латинофильською: „Представители церковної ієрархіи, съ Могилой во главЂ, стали внушать, что церковь католическая отличает ся отъ православной только нЂкоторыми обрядами. Это отличіе Могила всячески сглаживалъ въ издаваемыхъ имъ требникахъ, приспособляя православное къ католичеству”, і т. д.

³⁰) Див. в т. VI c. 478.

³¹) Strony obiedwie w zgodzie v pokoiu zachować się mają, nie nаstерuiaс iedna na druge. Pisma y controwersie, ktore miеdzу sobą mieli, suррrimеrе у nаpotym zadnych, ktore zwykli еxасerbowac, nie wydawac — nanka y przyklady dobrymi zgode i milosc iednac — пункти 1632; в конституціях 1635 р.: wsystkie processy i litispendycye, między nimi z obudwa stron wszczęte, in perpetuum abolemus.

³²) Harasiewicz Annales ecclesiae ruthenae c. 352.

³³) Передрукована у Голубєва П. Могила II дод. с. 323 і д.

³⁴) Zwierciadlo albo zaslna od prew. i. m. oyca Р. W. Oranskiego… naprzeciw…, 1645.

³⁵) Supplementum ad historica Russiae monumenta ч. 72 — лист адресований до львівського брацтва, з датою 5 вересня. Подібний же лист з датою 31 VIII був адресований до унїатського митрополита — див. у Голубева П. Могила II с. 122 (в друковану опись митрополичого архива не війшов).

³⁶) Деклярація ся була друкована у Лукашевича Dzieje kościoła wyznania helweckiego, і з другої рукописи у Голубева П. Moгила II дод. 30, Голубєв (с. 142) наводить і дату сих переговорів - 1636 р., тим часом як Лукашевич клав їx на останнї роки Володиславового панування — як і у Єрлича переговори про компроміс положенї під р. 1647.

³⁷) У Гарасевича Annales c. 452.

³⁸) Cя обставина потверджує, що проєкт в сїй формі належить до сеї стадії компромісових заходів, так каже й Гарасевич, не пояснючи одначе, чи се його здогад,- чи копія, яку він мав, давала якусь вказівку в сїм напрямі.

³⁹) Так власне розуміє справу Голубєв і припускає, що Могила відразу ставив ся неприхильно до сього пляну (II с. 146-9). Я думаю, що король і його дорадники не були так наівнї, аби думати, що в сей момент піднесення православної церкви її можна звабити на унїю патріаршим титулом.

⁴⁰) П. Могила І дод. с. 557.

⁴¹) Див. у Голубева І c. 407 д., 510-11 й ин.

⁴²) П. Могила II дод. 62. про суперечку сю тамже с. 502 і далї.

⁴³) Акты Ю. З. Р. III с. 5, 7-8.

⁴⁴) Акты Ю. З. Р. III ч. 2 і д.

⁴⁵) Relacye nuacyuszów II с. 272.

⁴⁶) Тhеinеr Vetera monumenta Poloniae III ч. 369.

⁴⁷) Ibid. ч. 375 (1643).

⁴⁸) Theiner III ч. 374, П. Могила II дод. 69.

⁴⁸) Relacye nuncyuszów II с. 286.

50) П. Могила II дод. 83 і 84.

Я зазначив свого часу, що здобутки безкоролївя, завершенї „пунктами заспокоєння”, православні вважали великим своїм тріумфом, і недоцїнюючи очевидно виїмкові полїтичні обставини, котрі дали їм сю побіду, склонні були бачити в сих здобутках міцну підставу дальшого розвою православного церковного житя і його конечної перемоги над унїєю. З сфер митрополичих, та можна сказати — і взагалї з східно-українських духовних кругів звучать в сїм часї сильні і утїшні ноти, що мовляв лихолїтє православних скінчило ся і вони можуть сміливо і певно дивити ся в будуччину. Вже і перед тим православна церква, під покровом козаччини, зайняла тут фактично дуже сильне становище; тепер ся фактична позиція була лєґалїзована і здавала ся зовсїм певною і надїйною. З Київа унїати мусїли уступити ся до решти. Що значила унїатська архимандрія в Чернигові, котру Самовидець вважає такою незносною провокацією православних — показує лист короля 1643 р., де він іменував коадютора і наступника тодїшньому архимандритови, звісному Кирилови Транквілїонови. „Маючи відомість, що в усїй области Чернигівській нема нїякого унїатського монастиря і свята унїя замикаєть ся в одній тільки особі велебного отця Кирила Транквілїона”, король вважав, з огляду на дуже старий вік о. Кирила придати йому помічника і заступника, аби з його смертю архимандрія не попала в руки схизматиків ¹).

Під проводом Могили православна церква скріпила свою орґанїзацію, і його кружок поставив для себе питаннєм чести поставити її вище всяких закидів противників. В питаннях віри і в дисціплїнї церковній прикладав він всї старання до того, аби привести все до одностайности і порядку. Найвищим виразом сих змагань був київський собор 1640 р., на котрім був передіскутований проєкт катехізма, виготовлений київськими духовними (головним автором його вважаєть ся Ісайя Трофимович Козловський, ухвалою собора нагороджений за свою працю титулом „доктора богословія”), а заразом і розібрано цїлий ряд питань, більших і меньших, з обрядовости, дісціплїни і обичайности ²).

Потреба в загально принятім, канонїзованім канонї православної доктрини справдї була пекуча. Східня церква не мала повного викладу своєї віри і ся недостача давала себе дуже сильно відчувати в сю епоху релїґійних суперечок і полємік, а ще як на те 1629 р. зявив ся змістіфікований, нїби-то православний катехізм, пущений під іменем патріарха Кирила Лукаріса, в дїйсности написаний з протестантського становища. Вороги православних не залишили вхопити ся за нього, він зараз вийшов в кількох виданнях, і його протестантськими поглядами кололи очі православним, докоряючи за відступленнє від правовірних традицій. Отже се було дуже сміливим подвигом, і заразом — свідоцтвом певности своїх сил, коли саме українська церква рішила ся взяти ся за виповненнє сеї пекучої потреби. Він мав свідчити, що часи упадку, темноти і безрадности пройшли для неї безповоротно, коли її провідники беруть ся до такого тяжкого і відповідального дїла.

І справдї „Могилянський атеней” ³) не согірше упорав ся з сим дїлом. Переглянений і справлений на київськім соборі, з участю делєґатів від усїх єпархій ⁴), його катехізіс — т. зв. „Православне ісповіданнє віри” був пересланий на розгляд царгородському патріархови, і той передав його на розгляд собору скликаного тодї (1641) в Ясах. Передіскутований і виправлений ще раз тут, київський катехізіс був предложений на затвердженнє всїх чотирох патриархів і був ними затверджений 1643 р.

Се був великий тріумф могилянського кружка і української церкви взагалї, що її виклад православної науки знайшов таку високу апробату. Осоромлені були розсївані ворогами думки про брак релїґійного освідомлення в православнїй українській церкві, про її нездатність до вищої науки, безпомічність в релїґійних питаннях ⁵).

Одначе виданим сей великий катехізіс, що дістав звичайне імя „Могилиного” на пізнїйші часи, Могилї не довело ся бачити — він вийшов тільки в 1662 р. Не маючи справленого тексту Могила не міг надрукувати його у себе в Київі, випустив тільки короткий витяг, насамперед одначе по-польськи — „аби затамовати уста невстидливих намовцїв”, а потім в тім же роцї 1645 „діалектомъ рускимъ”. Він вийшов в малім форматї, для лекшого ужитку в сімях і в школах, як сказано в передмові, під заголовком: „Събраніе короткои науки о артикулах вЂры православно-католическои христіанскои ведлуг вызнаня и науки церкве с. восточнои соборнои апостольскои для цвЂченя и науки всЂм в школах ся цвЂчачим христіянскимъ православнымъ дЂтемъ''. Виданнє повного текста „найґрунтовнїйшої науки” обіцяно „подати прудко”: але Могилї не вдало ся сповнити сеї обіцянки ⁶).

Дебати, ведені на київськім соборі 1640 р., дають образ і міру сучасних богословських інтересів. Поруч ріжних елєментарних справ, в тім родї як заборона нюхання табаки, або куповання православними мяса у Жидів, — дебатували ся питання про те, де пробувають по смерти душі праведних і де душі грішних: як відбуваєть ся суд над поодинокими душами умерших; звідки береть ся душа у дитини — чи від батьків чи творить ся Богом. На всї сї питання треба було мати готові, вироблені відповіди, аби католики не тикали в очі, що православні самі не знають, у що вірують.

Так само в сфері обряду, супроти обрядової одностайности римокатолицької церкви, котрою хвалили ся ріжні полємісти супроти неодностайности практик і обрядів православної церкви, могилянський кружок вважав конче потрібним подбати про зведеннє їх до одного взірцевого знаменника. Власне в сю сторону дуже болюче уколов Киян їх бувший товариш і співробітник Касіан Сакович, колишнїй ректор брацької школи. Перейшовши згодом на унїю, потім на католицтво, він з рівною зїдливістю звертав тепер своє перо і проти православних і (навіть ще гірше) против унїатів ⁷). Богослов не глубокий і взагалї чоловік, очевидно, не принціпіальний, в полєміцї вульґарний, але не позбавлений гумору і грубого дотепу, він по своїм переходї на латинство змалював дуже зїдливо сумний стан української церкви — православної і унїатської: темноту і непорядність духовенства, брак богословського усвідомлення, і особливо — хаотичність обрядових практик і ріжні неправильности в них ⁸).

Нова книжка робила сильне вражіннє, бо при всїй своїй тенденційности орудувала дїйсно багатим реальним матеріалом -поміченнями над обрядовими непорядками, котрі Сакович міг дїйсно пізнати дуже добре, побувавши під час свого бурхливого житя в ріжних місцях України, а при тім була написана живо і дотепно, хоч і простакувато. Кружок Могили поспішив відповісти на неї великим апольоґетичним трактатом на польській мові, ,,Лїтос”, під псевдонїмом „Евсебія Піміна'' ⁹). В нїм різко і лайливо відгризав ся він від нападів Саковича — сї лайливі, нелїтературні атаки тим більше впадають в око, даючи міру роздражнення Могили і його кружка ¹⁰), що Сакович в своїй книзї трактував самого Могилу з великою, як на полєміста, пошаною. Заразом „Пімін” виясняв дїйсний характер православних обрядів і боронив їх практику, і ся апольоґетична сторона мала всяку вартість. Тому перекладений на славяно-українську мову „Лїтос” користував ся великим поважаннєм в православних кругах, як лїтурґічна книга.

Але відгризаючи ся від нападів Саковича, запевняючи його, що ріжні вказані ним непорядки і неправильности в значній мірі відійшли вже в минуле, заборонені або справлені новійшими поученнями єрархії, — Могила з компанією мусїли признати, що все-таки непорядки істнують ¹¹). Сам Могила в своїх запросинах на собор 1640 р. публично признавав „нестроєніє” духовного і иночеського чину, особливо в обрядах: „згола однымъ словомъ вся наша церковъ россійская — не в догматех вЂры, которыє непорушно держатъ, але в обычаєхъ такъ до молитвы, яко и житія побожного надеръ єсть зепсована” ¹²). Над поправою їх працював, як згадано, київський собор 1640 р. ¹³), против них звертав Могила свої окремі роспорядження, вінцем же сих заходів його і його кружка мав послужити славний „Могилин требник” — третя велика праця Могилиного кружка, третїй основний камінь, положений під відбудову православної української церкви.

Він вийшов 1646 р. під заг. „Еvхологіонъ албо Молитвословъ или Требникъ, имЂяй въ себЂ церковная различная послЂдованія іереомъ подобающая” — величезний корпус, що зістав ся найбільш повною лїтурґічною збіркою на всї пізнїйші часи ¹⁴).

В нїм можливо повно було зібрано лїтурґічну українську традицію з друкованих і рукописних требників, критично (з церковного становища) переглянено і при тім виключено де-що, вміщене в попереднї, і доповнено що бракувало — по части перекладами з грецьких требників, а ще більше — власними утворами, в значній мірі зробленими на взірець римського бревіарія. Крім самих „чинів” уміщено чимало статей що поясняли значіннє і вагу таїнств і обрядів. (Статї сї також зложені під впливами бревіарія, а де котрі навіть просто переложені відти).

Сим требником Могила хотїв виключити з уживання попереднї збірки і привести таким чином до одностайности лїтурґічну і обрядову практику своєї митрополїї. В передмові він наказує священикам відложити всякі иньші требники, а купувати сей і його тримати ся. Але Могила вмер так скоро, що не встиг відповідно поширити свій требник, та й тяжко було широко спопуляризувати таку махіну. Тому його вивели з уживання видані потім скорочення сього требника — було їх видано кілька, в Київі і Львові. Та хоч і так, через них, але кінець кінцем Могилин требник в значній мірі озягнув таки свою мету — одностайність церковної практики і обряду.

Иньші Могилині пляни лишили ся не здїйснені. Він збирав ся зробити нове виданнє біблїї — поправнїйше від Острозького, що ставало де далї більшою рідкістю. Львівський друкар Михайло Сльозка, присвячуючи Могилї своє виданнє тріоди (1642), згадує про приготовання до сього монументального дїла. Воно лишилось не сповненим. Другим пляном Могили було виданнє збірника житий святих, на основі грецької збірки Симеона Метафраста - про се згадує Димитрий Туптало в передмові до свого пізнїйшого видання Міней. З сього вдало ся до певної міри здїйснити публїкацію українського аґіольоґічного матеріала. На порученнє Могили Сильвестр Косів, пізнїйший митрополит, зладив польську перерібку київського Патерика, з полємічно-апольоґетичними статями, де доказувала ся, з одного боку — святість київських святих (надприроднїсть їх нетлїнности), з другого — їх приналежність до церкви православної, від латинської одріжненої. Книга ся видана була в 1635 р. ¹⁵). А кілька лїт пізнїйше вийшла друга книга — збірка печерських чуд, головно пізнїйших, не обнятих Патериком, під заголовком „Тературґіма”, з поручення Могили споряджена Ат. Кальнофойським, теж по польськи ¹⁶). Сюди між иньшими війшли і записки самого Могили про печерські чуда. Він збірав оповідання про чуда і подїї, які свідчили про святість православної української церкви, і сей збірник заховав ся в рукописи — виданий був уже нашими часами, як історична памятка ¹⁷). Апольоґетичними завданнями — оборони репутації православної церкви в особах її святих і святинях в очах чужинцїв пояснюєть ся і ся обставина, що згадані могилянські публїкації про київські святощі були випущені перед усїм по-польськи, для чужих ¹⁸). Словянське виданнє Патерика, по інїціативі мабуть того-ж Косова, вийшло значно пізнїйше, аж в 1661 р., по його смерти, але гравюри для нього робили ся ще з 1650-х рр.

Вичислені могилянські видання мали велике орґанїзаційне значіннє і значно підносили енерґію і самопевність в православних кругах. Орґанїзаційна дїяльність Могили взагалї оцїнювала ся незвичайно високо вже його сучасниками. Сакович в своїй Перспективі завважає, що як би Могила взагалї приступив до унїї, то варт був би не тільки митрополичого, але й патріаршого чину за свою похвальну і користну дїяльність. Хвалить також його школи, колючи очі унїатам, що їх школи не витримують порівняння не тільки з латинськими, але і з Могилянськими, з котрих — як би тільки не єреси і схизма їx - мала-б Русь правдиву потїху ¹⁹). І сї школи справдї становили також поважну рубрику в добутку відродженої православної церкви.

Початки могилянської школи ми знаємо ²⁰), знаємо й опозицію, збуджену нею в перших початках. Могила зробив уступки сим опозиційним течіям, злучивши свою нову колєґію з братською школою, але обстояв свою ідею — школи переважно латинської, чи латинсько-польської, приладженої до практичних потреб сучасного житя під польським режімом. Різкими виступами против унїї в Київі він і його кружок оправдав себе в очах місцевої суспільности: „серцевідець, бачучи невинність нашу, а велику потребу шановних муз народови руському, розігнав хмари фальшивих упереджень — освітив серця всїх, так що признали нас за правдивих синів східньої церкви в послушности у св. отця патріарха царгородського”, висловляєть ся оден з могилянцїв, Сильв. Косів ²¹). Київське громадянство полишило Могилї вільну руку в шкільній справі. Він орґанїзував по свому пляну колєґію в Київі, а філію в Винницї.

Та слїдом прийшлось йому витримати атаку з католицької, польської сторони, коли против його колєґій київської і винницької, як знаємо, піднесено, що в них безправно вчать єретики, і школи сї служать притокою до розрухів і неспокоїв. Сї інтриґи викликали звісну нам королївську заборону, яку удало ся усунути тільки соймовими постановами 1635 р., що дозволили в православних школах київських і виленських вчити по-грецьки й по латини, але не вище діалєктики і льоґіки. Тим способом було поставлено межу розвоєви сих шкіл: вони не могли засвоїти собі сучасної академічної проґрами, викладів теольоґічних, а мусїли обмежити ся проґрамою середнїх шкіл, колєґій.

Єзуїтські колєґії, як найбільш популярні в Польщі школи, найкраще приладжені до вимог сучасного польського житя і вищих верств суспільности ²²), без сумнїву послужили головним взірцем для сих обох могилянських шкіл — головної київської і для її філїї. Ся була заложена зпочатку в Винницї, потім 1639 р. Могила перенїс її на Волинь, до Гощі, де дїдичка кн. Реґіна Соломирецька фундувала монастир і при нїм дала фундацію на православну школу, „на викоріненнє аріанської єреси”, котрої Гоща була визначним осїдком давнїйше ²³).

Наші відомости про орґанїзацію і науку в колєґії могилянської доби — аж до її розгрому в 1651 р. взагалї досить небагаті, проте все-таки з тих відомостей які маємо, а особливо — з підручників і записок лєкцій її учеників, які заховали ся ²⁴), досить виразисто виступає її суто-схолястичний характер, панованнє зверхньої, риторично-діалєктичної дресури, в дусї сучасних польських колєґій, і латинської та польської мови, як орґанів лїтературної та наукової думки. Грецька мова, видко, стояла на другім пляні і упадала, не маючи міцної підстави, не вважаючи на всї заходи Могили розстарати ся добрих професорів-Греків. Патр. Паісий під час свого побуту в Київі 1649 р. похваляв добру науку словянську і латинську, а про грецьку замітив, що її вчать тільки „отчасти”, і в обережній формі висловив бажаннє, щоб на грецьку мову звертало ся більше уваги ²⁵). Небогато, видко, в сїм часї дбали також про мову словянську і українську, і вони безжалісно засмічували ся польонїзмами, під впливами шкільних занять і лїтературного уживання польщини.

Наука взагалї була уряджена на взірець середнїх єзуїтських колєґій, де не вчили теольоґії. Курс був семилїтнїй або восьмилїтнїй: три класи ґраматичні [інфіма, ґраматика і сінтаксіс), по одному року; дві риторичні (піітика і риторика) і кляса фільософічна, де вчили два або й три роки, за браком богословської кляси захоплючи й деякі части теольоґії. За те де-які дісціплїни, що викладали ся в фільософічнім класі єзуїтських колєґій, в київській колєґії не викладали ся, як напр. етика, ґеометрія і — річ особливо замітна — мова єврейська. Відчувала ся, без сумнїву, недостача професорських сил, котрих відтягали иньші наукові, лїтературні і практичні церковнї занятя. А при особливій увазї, яку присвячувано церковно-риторичному і діалєктичному вишколенню на латинській і польській мові, все иньше відступало на другий плян.

Публичні промови, деклямації, діспути, проповіди, шкільні представлення мали заправляти учнїв заздалегідь до ролї проповідників, діскутантів, полємістів, — вони практикували ся, судячи по припадковим звісткам, в сю добу пильно, і дїйсно ся мета — приготовання метких полємістів, апольоґетів, риторів, які-б могли гідно, по тодїшнїм понятям, репрезентувати православну церков перед громадянством своїм і чужим і перед лицем противника — осягала ся досить добре. Богословське і полємічне письменство сеї доби і часів безпосередно пізнїйших, і ті нагоди, де православні богослови мусїли виступати в оборонї своєї науки перед релїґійними противниками (напр. в звіснім релїґійнім діспутї 1646 р., предложенім могилянськими богословами новоприбулим єзуїтам) ²⁶) — свідчили, що ся мета була осягнена. Не визначаючи ся спеціяльною богословською чи фільософською глубиною і самостійністю, православні богослови показували досить значне очитаннє орудували богословським і історичним матеріялом і виявляли несогірше діалєктичне вишколеннє.

Як представники „могилянського атенея” і вихованцї могилянських шкіл в сїм часі, поруч свого сенїора Ісайї Трофимовича Козловського, „доктора богословія” і „провінціала колєґіума київського і гойського”, як його називає пізнїйша академічна традиція, виступають таки особи: Сильвестр Косів, посвячений потім на епископа мстиславського (наступник Могили на митрополїї). Атанасий Кальнофойський, видавець Теротурґіми. Софронїй Почаський, другий ректор брацький, висланий потім з якоюсь місією на Молдаву, де він помер слїдом Ігнатий Оксенович Старушич, перший ректор гойський, потім наступник Почаського на ректорстві київськім. Йосиф Кононович Горбацький, четвертий ректор київської колєґїї, наступник Косова на владицтві мстиславським. Інокентий Ґізель (з роду Прусак й реформат), пятий ректор київської колєґії, пізнїйше архимандрит печерський, чоловік видний в полїтицї і в культурнім житю (довго памятний виданнєм „Сінопсиса”). Лазар Баранович, наступник Ґізеля на ректорстві, котрому разом з колєґією прийшло ся переживати тяжкі 1650-1 рр. Епіфаній Славинецький і Арсеній Сатановський — звісні піонери української культури на московськім ґрунтї, куди вони перейшли в 1649 р. Теодосий Сафонович, історик, властиво компілятор-укладчик українських хронїк, і ин.

Звичайна схема академичної карієри була така, що професори читали курси почавши від низших кляс і переходячи до вищих. Професор вищої, фільософської кляси, як сенїор, був заразом ректором; потім, відбувши свій курс, він переходив звичайно на якесь иньше єрархічне становище. Тим пояснюєть ся часта зміна ректорів, і постійний відплив професорських сил від шкіл.

Талантів сильних, яскравих між вище перечисленими людьми властиво нема. З погляду полїтичного і національного також не знаємо тут людей інтересних, визначних. Але в православній правовірности все се були люде міцні і певні і з сього погляду вони дають похвальне свідоцтво і своїй школї і її фундаторови Могилї, з усїм їх латинофильством, що дивувало і скандалїзувало немало і своїх і чужих.

Боронячи сей новий курс шкільної науки від закидів своїх і против заходів польських, Косів в своїм звіснім Exegesis-i толкував його мотивами практичної потреби, яка вимагає від Українцїв знання мови латинської (а треба само собою додати — і польської). Він вказував на те, що латинської мови і ранїйше вчили в братській київській школї. Але сам мусїв признати, що в школї могилянській сю науку поведено з далеко більшою енерґією, нїж перед тим ²⁷).

В католицьких кругах незвичайний нахил самого Могили і його кружка до латинської і взагалї католицької лїтератури, до католицьких взірцїв, до черпання з латинських джерел — як от латинського бревіарія при укладанню требника, викликав підозріння в потайній прихильности до католицтва. Так єзуїт Рутка в своїм полємічнім трактатї висловив переконаннє, що Могила в дусї не був православним, бо свій требник доповнив з латинської аґенди і з иньших латинських книг, а тільки удавав, що користав з грецьких. Унїатський митр. Суша теж доводив, що Могила був потайним католиком ²⁸).