Примітки. 1) Тут се значить те ж, що в старших документах ,на волости'.

¹) Тут се значить те ж, що в старших документах ,на волости'.

²) Вид. 1878 р. с. 3-5

³) В друкованім фраза неясна — в нїй бракує се слово „унїатські”, яке вважаю пропущеним, про сих унїатських чернигівських архимандритів статя А.Верзилова Уніатскіе архимандриты въ ЧерниговЂ, 1093 (з Трудів архівної комісії).

⁴) НаЂздами правими, вар. правами.

⁵) Ibid. с. 11.

⁶) Michałowski c. 4 = Памятники І ² с. 195, де він має титул: Rejestr krziwd Сhmіеlniсkiеgo do mсі р. Mik. Potockiego... roku 1647 posłany. Хоч маємо його не в оріґінальнім текстї, а кимсь зробленім витягу, але автентичність його змісту не будить нїяких підозрінь. Під іменем листу Хмельницького до Потоцкого посилаєть ся на нього вже Пасторій Hist. Pol. c. 39; єсть очевидний натяк на сей лист у Кисїля в листї його з 16 марта — Sprawy c. 303. Копія з приписками з Несвиж. арх. в теках Нарушевича 143 с. 733.

⁷) Michałowski c. 44 = Kochowski 1 c. 42.

⁸) Жерела VI c.14.

⁹) Акты Ю. З. Р III ст. 16.

¹⁰) Стараю ся передати можливо докладно гадки виложені прикрою латиною.

¹¹) Annalium Poloniae climacteres, 1683, I с. 25. Досить близько (тільки коротше) повторяють сї млтиви Pamiętniki do panowania Zygmunta III, вид. Войцїцким (І с. 274 до 275 — залежнїсть очевидна. Дещо буквально повторяє пізнїйший Юзефович в своїх Annales urbis Leopoliensis (Сборникъ лЂтоп. Ю. и З. Р. с. 121).

¹²) Historia bеlli cosacco-polonici, 1789, с. 29 і д.

¹³) Op. c. 33.

МОТИВИ РЕЛЇҐІЙНІ: ОБСТАВИНИ РЕЛЇҐІЙНОГО ЖИТТЯ БОРОТЬБА ЗА ЦЕРКВУ В ЗАХ. УКРАЇНЇ, ЯК ПРИЧИНА РОЗДРАЖНЕННЯ, ВІЙНА ЗА ПЕРЕМИСЬКУ ЕПАРХІЮ: БОРОТЬБА НА БІЛОРУСИ; РЕПРЕСИВНІ ЗАХОДИ КАТОЛ. ДУХОВЕНСТВА І ШЛЯХТИ. ХОДКЕВИЧЕВА-ОСТРОЗЬКА І ЯН ТИШКЕВИЧ; НАСТРОЇ В ЄРАРХИЧНИХ КРУГАХ.

В дїйсности в тім десятилїтю перед Хмельниччиною релїґійне житє українське, хоч, розумієть ся, не стелило ся рожами анї трошки, все-таки було занадто далеке від таких напружень, які переживало давнїйше, і саме по собі нїяк не могло рушити нарід до повстання.

Конфлїкти мали місце головно в західнїй Українї, так що коли від загальних жалїв на утиски православних, печатаннє церков і т. и. православнї переходять до конкретних фактїв, перед усїм виступають справи забраних церков в Холмській єпархії: в Люблинї, Красноставі, Сокалї. Се були дальші відгомони тих свар, викликаних роздїлом монастирів і церков між православними й унїатами, наслїдком „пунктїв заспокоєння”, і захватами звісного нам влад. Терлецького ¹).

Так у Сокалї йшла невгасима війна за церкви, силоміць захоплені ним ²). 1640 р. Терлецький обжалував сокальських міщан, що вони позривали печати з церкви св. Миколая, котру він запечатав, позабирали відти весь апарат церковний і десь поховали. З сього приводу він розпочав процес, що привів до визначення нової комісії, але по словам пізнїйшої унїатської записки, ся комісія дала тільки привід до нових оружних бійок між православними і унїатами. На початку 1646 р. православні міщане разом з селянами сусїднїх сїл вчинили цїлу війну і захопили силоміць церкви, які тодї держали унїати, покалїчивши і побивши при тім унїатських духовних. Сам Терлецький, перед самою козачиною зїхавши до Сокаля для приборкання православних, був в великій небезпецї, як „сокальські бунтівники” спровадили на нього Волохів з чиєїсь двірської роти і прийняли його каміннєм та вистрілами.

В Белзї, коли Терлецький зїхав туди з тою-ж метою в 1641 р., православнї, довідавши ся про се наперед, деревом забарікадували двери місцевих церков і скликали всїх парафіан, аби всї з зброєю, яку хто має, ішли боронити своїх церков. І дїйсно, коли Терлецький післав до тих церков своїх попів, щоб там одслужили недїльну службу, зроблено трівогу, задзвонено в дзвони, збігли ся до каждої церкви парафіане, чоловіки й жінки, „з кіями, коцюбами і колами, котрих немало наготували”, і не допустили попів до церков, прикро викрикуючи при тім на владику: „Бодай того унїата нещістє огорнуло, злодїя — негоден він, аби нам церкви відмикав, і не допустимо йому, хоч би нам і до горла, і шиї постинано, бо не єсть пастирем нашим” ³).

Так оповдало ся з унїатської сторони; з православної могли багато оповісти про ріжні кари і репресії, які спадали на православних за се противленнє унїї.

В Більську напр. православних, які противили ся унїї, засуджено на банїцію, позбавлено горожанських прав, а всїх взагалї місцевих православних позбавлено права на які-небудь уряди міські і наложено на них грошеву кару в 1000 талярів ⁴). Владика луцький Пузина, до котрого належали сї північно-західнї українські землї, жалував ся на володимирського унїатського владику і його капітулу, що вони теж пустили ся слїдами Терлецького. Закидав їм, що вони в Кобринї заборонили православне богослуженнє, вистаравшись королївській лист ad male narrata (хибними інформаціями), змушують міщан ходити до унїатських церков, тїла покійників арештують, хоронити не позволяють, і навіть діставши з небіжчика окуп на подзвіннє, „замість дзвонення звичайного, на трівогу в дзвони бють”. Людям, що несуть мертве тїло, і цехам дорогу заступають, бють і мордують, сукна на марах шарпають, тїла мертвих з мар скидають. Людей хапають до вязницї, винами урядовими їх нищать. Подібне дїєть ся і по иньших містах — в Люблинї, Берестю, Красноставі, Ковлї, Грубешеві, а особливо в Більську, де унїати з засїдки напавши побили священика, що йшов з св. дарами, дари викинули в болото, оружною рукою здобули дві церкви і заставши там єромонаха одного, „побили і змордовали”. В Клещелях, Лосичах, Парчові і в селах коло Більська оружною рукою позабирали церкви, признані комісарами православним, забороняють православне богослуженнє, вимушують від православних деклярації на унїю, а потім ріжними декретами гродськими, трибунальними, асесорським „окривають”, „від міст виключають”, маєтки конфіскують і до решти людей нищать ⁵).

Особливого розголосу з сих епізодів набрало забраннє брацької православної церкви в Люблинї, тому що православні маґнати й заможнїйша шляхта, як і католицька, зчаста відвідували Люблин задля справ трибунальських, і так ся кривда, задана унїатами, все була у них пред очима. Захоплена 1638 р., ся церква служила потім предметом гарячих дебат на соймі 1640 р., підіймала ся на соймах 1641 і 1642 р., спонукала до вмішання короля, що поручив люблинському старостї вернути її православним, — але і сей наказ не був сповнений і справа тягла ся й ятрила ся далї, до самої Хмельниччини ⁶).

Другим таким огнищем неустанних релїґійних війн була Перемищина. Боротьба двох тутешнїх владиків — православного і унїатського як найсильнїйше захоплювала місцеву українську шляхту і взагалї православну людність, що в рішучі хвилї з зброєю в руках спішила на поміч православному владицї, а порушувала, можна сказати, все українське громадянство цїлої України, що справу перемиського владицтва, вибореного під час безкоролївя, вважало загальною національною справою. Коли в 1638 р. перемиський уряд на основі трибунальського засуду вибрав ся відбирати від владики Гулевича захоплені ним монастирі, він стрів ся з цїлим військом, розміщеним під монастирем, в правильних віддїлах. На даний з гармати знак про наближеннє уряду воно приготовило ся до оружної битви, а на запитаннє його представники заявили, що поступають по наказу м. Могили і „обивателїв Перемиської землї віри грецької, стану шляхецького”, а мотивували ся там, що владицтво перемиське „належить не самому тільки Гулевичу, але всїй Руси, котра не в унїї” ⁷).

Грізна небезпека, в яку потім впав Гулевич — інфамія, кинена на нього і з такими тяжкими заходами і жертвами потім знята (1641), змусила православних до більшої обережности в дальшій боротьбі. Проте сильне огірченнє і роздражненнє таки зісталось і проривало ся тут в ріжних епізодах ⁸).

На Білоруси знов ареною завзятої релїґійної боротьби була єпархія полоцько-витебська і митрополича виленсько-новгородська. Постанова короля, що в Полоцьку, Витебську і Новгородку на будуче не має бути православних церков, давала привід до безконечних спорів, переслїдувань, меньших і більших бійок, і взагалї тутешня атмосфера, подібно як на Побужу, була переповнена релїґійним роздражненнєм.

В звязку з проголошеним „пунктами заспокоєння” принціпом рівноправности представників усїх конфесїй, в західнїй Українї з новою силою підїймають ся спори про права православних по містах, участь їх в цехах, міських урядах і т. д. Толєранційна полїтика короля була безсильна положити кінець кривдам, тим більше — що й сама звичайно не відважала ся йти до кінця і здебільшого застрягала й тут в компромісах між рівноправністю і сарим порядком Роздражнена ж сею толєранційною полїтикою правительства єрархія старала ся власними засобами нагородити ті утрати унїї і католицтва, які задавала їй ся королївська полїтика.

Пани-шляхта, що за Жиґимонта пописували ся католицькою ревністю в тон клєрикальнїй полїтицї короля, тепер уважали добрим тоном підчеркувати своє католицьке завзятє, як певний прояв самостійности, шляхецької фронди супроти короля, котрому шляхта вважала добрим тоном показувати свою незалежність. Маємо багато звісток про натиски, під впливами єрархії, і дїдичів на православне духовенство, котрими вони старали ся ослабити чи зрівноважити уступки, пороблені православній церкві.

Так от латинське духовенство перемиське, з огляду на відновленнє православного владицтва, на своїх синодах 1630-х рр. постановило приложити всї старання до того, аби підтримати унїю ⁹). Постановлено, що всї руські священики з маєтностей перемиської латинської катедри мають до кінця року піддати ся власти унїятського владики Крупецького, инакше треба відібрати їм парафії. Зверталось се головно на священиків ключа Радиминського і Лукавецького, бо священики ключа Яслиського вже піддали ся Крупецькому, хоч теж не ставили ся на його епархіальний собор. Ухвалено було проголосити сорокденну індульґенцію всїм хто чимсь приложить ся до успіху унїї, і спеціально всїм дїдичам-коляторам, які в своїх маєтностях даватимуть презенти священикам-унїатам ¹⁰).

В дусї сих постанов дїйсно і поступали побожні дїдичі. Напр. Сенявський наказує, під карою смерти, священикам і міщанам в Олешичах, аби були послушні Крупецькому ¹¹). А епископ Пясецкий, звісний історик і лїберал свого часу, прихильник королївської полїтики, руських священиків катедральних маєтностей для більшої певности привів під свою безпосередню власть, щоб не давати їм хитати ся в тодїшнім перемиськім роздвоєнню між унїєю і православієм ¹²).

Сї прояви гострої релїґійної боротьби захоплювали увагу цїлої України, і наповняли атмосферу українського житя релїґійним напруженнєм.

Анонїмний український полєміст з винницької філії київського брацтва ¹³), закидаючи унїатам шкоди і спустошення, котрими вони спустошили Русь гірше від польських Болеславів і татарського Батия, повторяє за виленськими полємістами оповідання про те, як на Білоруси, в Вильнї і в иньших містах запечатувано церкви, обертано їх на корчми і кухнї, пустошено монастирі, забирано церковні маєтности, православних обтяжано ріжними карами, змушувано силоміць до унїї і т. д., з близших же українських сторін додає тільки два епізоди. Оден — се голосна острозька траґедія 1637 р., викликана роспорядженнєм дїдички Анни з Острозьких Ходкевичевої, що на сам великдень велїла перенести кости свого батька воєводи волинського Ол. Острозького з православної замкової церкви, де він був похований, до кляштору єзуїтського. Православне міщанство, роздражнене таким насильством над мертвим, котрого воно шанувало, — останнього православного князя з дому Острозьких, вчинило малий бунт против дїдички, і за се було покаране тяжкими карами і муками ¹⁴). Другий „тумульт” се київський того ж року, вчинений незнати близше ким під час митрополичої процесії на першого Спаса на Подолї.

Розумієть ся, подібні „тумульти”, в дусї тодїшнього часу, — або такі факти, як безправне скараннє на смерть воєводиним судом студента київської брацької колєґії в 1640 р., — вчинене на те тільки, як підозрівали, щоб пострашити і розігнати студентів з тої колґії ¹⁵), — безперечно, дражнили сучасних Українцїв дуже сильно. Факт характеристичний, що імя тодїшнього київського воєводи Яна Тишкевича (1632-1648) на завсїди заховало ся в памяти (як бачимо у Самовидця) як гіркого ворога православних, хоч властиво для яких-небудь дїйсних утисків православної церкви тут не було місця.

Незалежно від ріжних прикростей, які не залишали чинити їй і тут ріжні ревнителї католицької віри, православна церква в східнїй Українї, на Поднїпровю, далеко не чула себе безпомічною або придавленою, і далека була від якоїсь прострації. Навпаки, вона повна була енерґії і найкращих надїй під рукою свого невсипущого митрополита, котрого правлїннє займає майже цїлу перед-революцїйну добу (Могила вмер під новий рік 1647 р.).