VIII. „Початок і причина війн Хмельницького”. Українське громадянство перед Хмельниччиною.

ПРИЧИНИ ВЕЛИКОГО ПОВСТАННЯ В ОСВІТЛЕННЮ УКРАЇНСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ: ВИКЛАД ”ПОЧАТКУ І ПРИЧИН“ У САМОВИДЦЯ, ВИКЛАДИ МОТИВІВ ПОВСТАННЯ ДАНІ ХМЕЛЬНИЦЬКИМ: ”РЕЄСТР КРИВД“. МОТИВОВАННЯ ПОЛЬСЬКІ: КУШЕВИЧ І КОХОВСКИЙ, ҐРОНДСКИЙ.

„Початокъ и причина войни Хмельницкого єсть єдино от Ляхов на православіє гоненіє і козаковъ отягощеніє”, починає свою історію Хмельнищини „самовидець”, застановляючи ся над її причинами з чвертьвікової перспективи, котра віддїляла його від повстання 1648 р. в той час, коли він брав ся до її описування. І потім він продовжує далї, розвиваючи сю другу і очевидно — найбільш реальну і конкретну в його очах причину:

„Тодї бо у нихъ [козаків] всякі вольности однято: одних повиписовано, і як вони не хотїли (бо не звикли були) панщину робити, то їх на службу замкову обернено — до листів [воження] і до чищення коней старости їх держали, в дворах печи палити, псів чистити, двір підмітати і до иньших незносних діл приставляли. Тіж, які зістали ся реєстровими козаками, над ними полковниками були пани-шляхта, присилані від гетьмана коронного: вони анї трохи не дбали про вільности козацькі, а ще всякими способами їх смиряли і легковажили. Плату постановлену для козаків від короля його милости і річипосполитої, по тридцять золотих річно, забирали вони собі і тільки дїлили ся з сотниками — бо сотників не самі козаки вибирали собі і настановляли, а полковники з своєї руки, кого хотїли — або їм були зичливі. Приставляли також полковники козаків до всякої домової роботи, їм незвичайної. А коли бувало козак добуде у Татар доброго коня — зараз відберуть. Козаки ті що ходили на Пороги на рибу, — на Кодаку від них відбирали десяту рибу на комісара, а осібно треба було мати ще й полковникам, і сотникам, і осаулови, і писареви. З Запорожа бувало через степи шлють в городи бідного козака з рорагом [рід сокола], яструбом, орлом, або з хортом, посилаючи в дарунок якомусь панови — не жалували козака, хоч би й згинув — як то й легко могло було від Татар. Зате як козаки піймають якого небудь язика татарського, то полковник посилає з тим язиком татарським до гетьмана коронного якось свого жовнїра, до котрого полковник ласкав, — а козацьку відвагу зневажають. В городах ¹) знов була кривда від Жидів, не вільно козакови в домі своїм держати нїякого напитку, навіть на свою потребу — не тільки меду, горілки, пива, але навіть і браги. До великого убожества козацтво прийшло. А більше як шість тисяч, не могло козаків бути — хоч би й син козацький, мусїв ту ж панщину робити і плату давати”.

По сїм автор спиняєть ся над причинами невдоволення поспільства:

„Поспільство хоч у всїм жило богато [обфито] — в збіжі, худобі, пасїках, але були над ним вимисли великі, від старостів, намісників та Жидів, чого Україна не звикла терпіти. Бо самі державцї на Українї не мешкали, тільки уряд [себто урядників] держали, тому про кривди посполитих мало знали, або як і знали, то заслїплені дарунками від старостів і Жидів-орендарів того не розуміли, що їх по шкурі їх же власним салом мажуть: дарують їм те що видерли від їх підданих, і що сам пан міг би взяти від свого підданого і не так жалував би підданий його, — а який небудь ,шевлюга', який небудь Жид богатить ся, по кілька цуґів коней справляє, вимишляючи великі чинші: поволовщини, дуди, осип, сухі мірочки, з жорнів плату й инше”. ²)

І тільки далї, принагідно згадує про кривди в вірі, котрі поставив був на першім місцї:

„Також у вірі руській була ,помішка' велика від унїатів і ксьондзїв, бо вже не тільки в Литві та на Волини, але й на Українї унїя почала гору брати. В Чернигові унїатські архімандрити оден по другім наставали ³), по инших городах православні церкви запечатували: в тім їм (унїатам помічниками були шляхта, уряд і ксьондзи, бо вже на Українї що город, то костел був. В Київі теж не малий утиск чинили церквам божим старожитним — тодїшнїй воєвода Тишкевич і також єзуїти, домінїкани, бернардини і инші закони (чернецькі), наїздами й процесами ⁴) утїсняючи митрополита та науки в школах забороняючи. Часто вже не відріжняли староруську православну віру від поганства, бо вже більше пошанованнє було аби якому Жидови паскудному [спросному], анїж найлїпшому християнинови Русинови. А найгірше глузуваннє і утиск терпів нарід руський від тих, котрі з руської віри прийняли римську віру”. ⁵)

Автор, як бачимо, досить повно начеркнув головні моменти в тім процесї наростання народнього гнїву і роздражнення, що прорвали ся нарештї в великім повстанню. І поставивши, сказати б — з ідеольоґічних мотивів — на першім місцї причину релїґійну, він на дїлї зіпхнув її на сам кінець, з вірним почутєм ріжностепенної реальности складних мотивів, вказаних ним. А в справі релїґійній зачавши від звичайної піснї про релїґійні утиски Ляхів, серед релїґійних причин народнього роздражнення на першім місцї в дїйсности поставив ворожнечу православних з унїатами і прикрости від ренеґатів православної віри.

Схема причин, подана нам тут, зрештою не становить його історичної власности — се широко росповсюджене в тім часї, в 2-ій пол. XVII в. толкованнє причин козацького повстання. З певними відмінами воно повторяєть ся у ріжних письменників, а свій початок веде почасти від офіціальних мотивовань причин повстання з козацької сторони, почасти — від рефлєксій, безпосередно викликаних у сучасників повстання. Від самого Хмельницького ми не маємо загальної панорами тих причин і мотивів, які викликали його повстаннє, в тім родї як отсе дає Самовидець або деякі инші пізнїйші письменники, може бути, що се простий припадок, що до нас не дійшло такого ширшого викладу від Хмельницького, а може й справдї тільки згодом, з історичної перспективи стала виднїйшою така ширша панорама. В своїх листах і розмовах, записаних їx участниками, Хмельницький висуває то той то инший мотив, дуже часто перемішуючи з своїми особистими кривдами, які попхнули його до бунту.

В т. зв. реєстрі кривд — змістї скарг Хмельницького присланих з Низу до Потоцкого, поруч своїх особистих кривд Хмельницький вказує на насильства старостинських урядників над козаками, анальоґічні з тими, які йому самому довело ся витерпіти. ”Панам урядникам українним коли сподобаєть ся щось силоміць взяти в домі козацькім, чи жінка козацька, чи донька козацька, — тодї мусять скакати як їм заграють; про сї кривди п. краківський (Потоцкий) кілька разів писав до урядників і державцїв, упоминаючи їx, але то нїчого не помогло” ⁶). Toй самий мотив повторяє Хмельницький в своїм листї до короля, по корсунськім погромі, вказуючи на „нещасні кривди і великі зневаги”, які приходило ся козакам терпіти в останнїх роках. „Не тільки свого убогого майна, але й самі в собі не вільні ми стали; хутори, луки, новорозроблені сїножати, рілї, стави, млини, десятини пчільні забирають, і що б комусь у нас козаків сподобало ся — силоміць відбирають, і самих нас безвинно обдирають, бють, мордують, до вязниць саджають, і так поранили і покалїчили нам товариства” ⁷). В розмові з московскім аґентом розвиває він знов релїґійний мотив, повстаннє підняте в інтересах „християнської віри грецького закону” і рахує на поміч самого короля ⁸).

Ми бачимо тут таким чином досить широку скалю мотивів, тільки розкидану в ріжних висказах.

З польського боку сучасник Кушевич парафразуючи аґітаційні листи Хмельницького, звернені до реєстрових, вказує на нищеннє польськими вояками козацького і селянського майна, на знечещуваннє ними жінок і доньок козацьких та селянських, на служби, повинности і роботи, що против давнього звичаю накладають ся на козаків. Коли-ж хто почне скаржити ся на всї отсї кривди — осмівають його або обсипають образами, або збувають гарними, але порожнїми словами, тим часом як всї зусиля звертають ся на те, аби з коренем винищити самий рід козацький. І як особливо незносне підносять ся немилосердні здирства Жидів ⁹).

Коховский, офіціальний „королївський історіоґраф”, historiographus s. r. m., вкладає в уста Хмельницького такі аґітаційні мотиви. Насамперед, каже він, благовидним приводом для повстання виставляла ся грецька віра, котрій по словам Хмельницького дїяли ся гіркі зневаги з поводу унїї ¹⁰). Маєтности владичі і чернечі повідбирані, священники в пониженню: унїати, захопивши духовну юрисдикцію, прикладають їм ніж до горла; де ще в якім кутї зістала ся правдива батьківська віра, — там єзуїтські проповідники пускають в рух ріжні наклепи. Всї благання православних на соймах зістають ся даремними, або відкладають ся з одного на другий — одна вже згадка про православну віру викликає гнїв. Забула ся давня слава козацька; як прийде війна, тодї козаків висилають на найбільші небезпеки й манять, використовуючи для чужої користи їх відвагу, а як небезпека мине, тодї за нїщо важать їх кров і їх самих за остатнїх уважають. Кварцяне військо бушує немов в неприятельській землї. Пани не мають границь своїй жорстокости, і виливши весь запас ярости своєї на голови невинних підданих, напускають на них військо, удаючи їx бунтівниками, а те инодї до ноги вирізує цїлі села. Нема границь гіркої неволї, а панованнє обрізаного жидівського роду робить її ще незноснїйшою ¹¹).

Третїй сучасник, Ґрондский, в своїм виводї причин Хмельниччини — однім з просторійших, який маємо ¹²), починає від кривд козацьких, як скасованнє козацької самоуправи ординацією 1638 р., загороженнє дороги на низ Кодаком, забираннє під козаків найкращої добичи ловецької, побори від риби і здобичи татарської, заборона варення пива і горілки, роздаваннє сотницьких урядів не за заслуги, а за хабари, відбираннє урядів — в надїї нового дарунку, і побираннє грошевих кар з каждої нагоди. Потім переходить до кривд народови — підданим панським: ріжних поборів панських і арендарських (низше се місце подамо в цїлости) і вкінцї вказує на кривди, які дїяли ся в релїґії:

„Що до грецької їх релїґії, сильно то всїх вражало, що як трапляло ся якомусь панови з яких небудь мотивів перейти на римську віру (а бувало се дуже часто), то і підданих змушувано до неї-ж. А як де-небудь вони стояли при своїм, то церкви у них силою відбирано і на потреби римської віри обертано. По-де-куди тїла попередників, що давно вже на порох потлїли і тільки в цинових трупах переховувались, вивозили ся з гробівцїв на иньші місця. В иньших всякими способами призводили попів до того, аби помалу перетягали народ на римську віру, за помічю її унїї з грецькою, а кого не могли привести до того спокійними і ласковими способами, — силкували ся змусити до того силою, забираючи непокірних до вязниць, иньших віддаляли від урядів, а на їх місце настановляли инакших, подібних убраннєм, але дуже відмінних доктріною, і всяку власть і суд присвояли над ними, під намовами честних патрів єзуїтів. Все се незвичайно роздражнювало всїх, так що вони жадібно чекали тільки нагоди скинути з себе ярмо. Коли ся нагода трапила ся, вони не упустили її, але яко-то кажуть — обома руками за неї у чепились” ¹³).