Примітки. 4) ркп. 94 с. 532, дата неповна, тільки місяць лютий без дня, але мабуть з тих же самих днїв.

¹) Конєцпольского.

²) Потоцкий.

³) ркп. 94 с. 556.

⁴) ркп. 94 с. 532, дата неповна, тільки місяць лютий без дня, але мабуть з тих же самих днїв.

⁵) Див вище с 273.

⁶) Пясецкий с. 590 і 598.

⁷) Переклад M. Балябана в часоп. rus. с. 58

⁸) Ркп. 94 с. 580

⁹) Volum. lеgum. III с. 440, записка Конєцпольского ркп. 94 с. 566, skrypt ad archivum — ркп. бібл. Осоліньских ч. 1411 с. 599. Мушу згадати одначе, що властивим автором сеї нещасливої ординації називав себе наш приятель Кисїль; в пізнїйшім листї до гетьмана Потоцкого він свідчив ся душею Конєцпольского, покійного вже тодї, що весь проєкт нової ординації то він предложив Конєцпольскому, просячи аби він його рекомендував королеви, був потім закликаний до тайної ради з тим проєктом, і він пізнїйше дістав потвердженнє сойму (лист з 16/III 1648 друкований в тій же часоп. Rus. c. 303). Труднo рішити, скільки в тім правди — то треба сказати, що в тім часї, коли писав ся сей лист, не було чого так дуже пишати ся сею ординацією, але з другого боку основні принціпи її ми бачили в листї Конєцпольского до короля ще з грудня 1637 р. і записка в ркп. 94 перехована анонїмно (zatrzymanie Kozakow in officio) в иньших рукописях — як Осолїньских 408 с. 196 має імя Конєцпольского: skript podani od iego mci pana krakowskiego hetmana koronnego na seymie z strony zatrzymania in ordine kozakow in anno 1638.

¹⁰) Ce слівце nigdy додане в соймовій ординації до стилїзації записки Конєцпольского.

¹¹) Pamiętniki Albr. Radziwiłła l c. 277 — ркп. 116 л. 190.

ОПОВІДАННЯ ОКОЛЬСКОГО ПРО ВЕСНЯНИЙ РУХ, ЛИСТ ГУНЇ ДО ХАНА. ЕКСПЕДИЦІЯ МЄЛЄЦКОГО НА ЗАПОРОЖЕ, ВІДПРАВА ЗАПОРОЖЦЇВ, ТРІВОГА НА УКРАЇНЇ І РЕПРЕСІЇ ПОТОЦКОГО. ВІЙНА 1638 Р., ПОХІД З ЗАПОРОЖА НА ВОЛОСТЬ, ОСТРЯНИН В ГОЛТВІ, НЕВДАЛИЙ ПРИСТУП ПОТОЦКОГО, НАГІНКА ОСТРЯНИНА ЗА ПОЛЯКАМИ, БИТВА ПІД ЛУБНЯМИ, ПОГРОМ ПУТИВЛЬЦЯ.

Окольский, віддаючи очевидно ходячі погляди і оповідання тих польських військових кругів, в котрих обертав ся, дав нам характеристичний образок козацького воєнного побуту — тим власне відкриває своє оповіданнє про кампанїю 1638 р. „Козакови як тому, що живе над Доном, так і тому, що над Днїпром, вся надїя і отуха — вода, ріка, болото. Тому і Днїпро назвали Славутою себто „слави гутою”, або „казною”, а Дон — паном, дон (!). Як козак не має води, болота, або яру — пропав. З ними богато може, богато вміє, богато доказує, без них — ,глухий Нїмець', нїчого не вміє і як муха гине. Тому зима — як не можна копати і водою тїкати — тяжкий ворог, і як прийдеть ся воювати — то се для нього лиха пора; але весна, лїто, по части й осїнь — то для нього хлїб, скарб, достатки і всяка фортуна. Отже й тепер як стали розмерзати ся ріки і Днїпро почав, то зараз таку їм дав потїху, що задумали свою славу помершу, під Кумейками поховану, воскресити і відновити. Вибравши отже собі на Запорожу Острянина за старшого, а при нїм Скидана, — післали за помічю до донських козаків. Потім до монастирів і міст козаками славних листи порозсилали. Попів і черцїв на Поділє, Покутє, Волинь, на те аби заохочували і підіймали на війну, ужили собі: ті і до шляхти грецької віри з тим посольством приходили; навіть черниць уживано до того” ¹)

Рух в дїйсности не переставав весь час — на жаль тільки дуже мало знаємо про нього: дещо з того тільки, що дійшло до уший польської адмінїстрації. А до неї з Запорожа, що було огнищем нового руху, майже нїчого не доходило. Окольскому пізнїйше вже, очевидно ²), попало в руки цїкаве писаннє — лист писаний в лютім з Запорожа:

„Вельможний милостивий султан-калґа, пане наш милостивий! Служби наші рицарські пильно поручаємо милостивій вашій царській ласцї, пана нашого милостивого, бажаючи від Бога всемогущого доброго здоровя і у всїм фортунного успіху вашій цар. мил. на довгі часи. Уповаючи на славу і приязну обіцянку й. цар. милости (хана) і вашу, і ми, заховуючи вірну приязнь до в. м., панів наших мил., посилаємо умисно товаришів наших Гришка Горілого і Андрія Озезенка (sic), просячи і жадаючи від вашої цар. мил. аби були ласкаві прислати нам війська свого в поміч, бо неприятелї наші ідуть на нас певно, щоб нас знищити. Ми ж то обовязуємось в. цар. мил. відслугувати в кождій потребі і за кождим наказом в. ц. мил., де тільки нам звелить, війску вашому для походу перевіз готовий і безпечний тримати. Пильно ще раз про се просимо ваш. ц. м., і коли ласка, також щоб товаришів (послів) наших, не затримуючи, назад відправити. Поручаючи служби наші лицарські милостивий ласцї в. ц. м., в. ц. м. у всїм слуги покірні Дмитро Тимошевич Гуня гетьман з військом й. к. м. Запорозьким. На Запорожу 26/II. 1638 ³).

Лист безперечно був би дуже інтересний — але мушу признати ся, що саме через те бажав би мати більше доказів його автентичности. Не має він в собі нїчого підозріливою, певно що не був сфабрикований Окольским, бо він з нього не робить нїякого спеціального ужитку, але що крім сього тексту Окольского не стрічаємо згадок про старшинство Гунї на Запорожу і його зносини з ханом ⁴), тож і з сього листу не будемо старати ся витягнути якихось дальших виводів. В кождім разї зносини з Кримом як що й вели ся знову, то і сим разом зістали ся без успіху, як стільки разів перед тим.

Похід на знищеннє Запорожа, згаданий в сїм листї, се була експедиція Мєлєцкого з реєстровцями, визначена на переяславській радї 11 (21) лютого. Хоч Кримцї не помогли проти неї, Запорожцї дали їй відправу без великого клопоту, завдяки тому козацькому союзникови, прославленому Окольским — водї. Як побоював ся Кисїль в своїм справозданню, експедиція вийшла трохи пізно і не поспіла на Запороже перед розмерзаннєм рік; тим Мєлєцкий і реєстрова старшина толкували безрезультатність своєї місії. „На тих місцях, де вони кочують, всю зиму Днїпро мало що був покритий ледом, а річки вже пять недїль всї пустили”. Запорожцї чули свою позицію неприступною і не вважали потрібним входити в нїякі переговори. Посланцї Мєлєцкого знайшли стрічу зовсїм непотїшну; дарма, що побачивши трудні обставини, він не йшов далеко в своїх вимогах. „Жадав тільки самого Скидана, що у них полковником”. Вони ж не дбаючи о ласку королївську і гетьманську, „лист пошарпали, послїв велїли закувати в кайдани, а менї дали відповідь непотїшну листом, і то не через посла, а зіставили на березї в ночи”, — себто підкинули по просту, як доносив Мєлєцкий. Тодї попробував він наступати на них оружно, але початок випав теж не потїшно — коли польські вояки пустили ся кіньми плисти через Днїпро, Запорожцї прийняли їх вистрілами й убили одного „товариша”. Видко було, що без човнів нїчого не буде — так мабуть відмовляли ся і реєстровцї, і Мєлєцкий зірвав на них серце в своїм рапортї Стан. Потоцкому: „козаків трудно вжити против їх народу, — як вовком орати”. Мусїв вертати ся нї з чим, і з Іляшем разом дав алярми по Українї, щоб пильнували погранича, не пускали запасів і своєвільників на Україну, не випускати людей, які б просили ся на рибу на Дін і на річки. Просив теж повідомити гетьмана, щоб ужив своїх способів. „Реєстрових козаків немало до своєвільників попередавало ся — нема кому вірити, і як би не моя обережність і спільне стараннє з Іляшем, то зробили б з ним так як з иньшими”, доносив Мєлєцкий, розуміючи торішнїй погром старшини ⁵).

Сї відомости з Запорожа Стан. Потоцкий, — що за виїздом Кисїля став ся фактично „реґіментарем” України, прийняв серіозно, як симптом нового руху. Він розпорядив поставити сильні залоги в Чигринї і Кремінчуку, щоб загородити дорогу з Запорожа і на Запороже, розіслав алярмові листи до старост і підстарост. Хоругви, призначені до виходу до Польщі з Заднїпровя, з Вишнівеччини (де вони уїли ся людям Вишневецького, так що той розпочав уже процес з ними), затримав на Українї і постягав своїх вояків близше під руку. А свого брата гетьмана просив приїхати близше до загрожених місць, бодай до Летичева ⁶).

Велика трівога пішла по Українї між Поляками і всякими людцями, звязаними з польським панованнєм. Поки що вісти були переважно фальшиві. Слуги Вишневецького підняли трівогу, що над Ворсклою зібрало ся три тисячі люда, хочуть напасти на Гадяч і захопити відти армату: дали знати Стан. Потоцкому, просячи ратувати. Той, правда, гнївав ся на сих людей за їх жалї на жовнїрів („як побачать якого небудь шую то вже день і нїч ратунку просять, а курей, що жовнїри по уставу брали — списують”), але все таки вислав накази війську і сам їздив на місце. Виявило ся, що то вертало ся кількадесять люда з Путивля, що повтїкали були туди, та захопили трохи худоби. В Нїжинї вийшла трівога з тої причинн, що по виїздї Ст. Потоцкого, коли той пішов на Ворскло шукати тих своєвільників, — поздіймано з паль голови убитих бунтівників, і якісь своєвільники, зібравши ся в громаду, били замість бубнів в бочки, збираючи людей до себе, і потім пішли „на своєволю”. З тої причини Потоцкий, вернувши ся, робив суворе слїдство, насажав „три тюрми” підозрілих людей, але нїчого важного не викрив. Винайшли якогось дяка, на котрого говорили, що то він поздїймав голови; але нїчого від нього не можна було добита ся ⁷).

З запорозького погранича приходили також одна за другою трівожні вісти про похід з Запорожа. Якийсь час вони були досить глухі, але скоро не лишило ся вже нїякого сумнїву, що Запорожцї справдї рушили на Україну. Такі відомости почали з 10 (20) квітня надходити до Переяслава, де була головна кватира Іляша і реєстрового війська: Запорожцї рушили разом суходолом, правим берегом Днїпра, під проводом Скидана, і човнами, Днїпром також. Скидан, приступивши несподївано під Чигрин вхопив полковника і потім перевіз ся за Днїпро. Ті що йшли човнами напали на Кремінчук — передову сторожу Поляків і реєстрових, розгромили й побили більшу частину. Захопили перевози через Днїпро в Чигрин-Діброві і Бужині й опанувавши таким чином місцевости нижньої Сули, одною частиною своєю пустили ся за Сулу і приступили під Ірклїїв, де стояв віддїл польского війська. Підозрівали, що вони йдуть на Переяслав, щоб ухопити Іляша і повторити з ним торішню росправу. Все змобілїзовано в сїм напрямі, Іляш, бувши на поготові, виступив против них з військом на Гелмазів ⁸) Тим часом, очевидно, се була тільки діверсія, або аґітаційна екскурсія: головна частина війська, — яку рахували в перших відомостях на 2 тис., але в дїйсности було там далеко більше, пустилась від Кремінчука під проводом самого Острянина просто в гору Пслом, на Омельник і Голтву. Поки польське і реєстрове військо зорієнтувало ся в відомостях, звертаючи головну увагу на ті козацькі полки, що пішли за Сулу, в напрямі Переяслава, — Острянин в перших днях квітня ст ст. вже отаборив ся під голтвою, в дуже гарній, неприступній позиції, між Голтвою і Пслом, і мав час добре укріпити ся тут ⁹)

Зайнявши тутешнїй замок і місто, сильно укріплене острогом, Острянин обвів його ще валом; сильно загородив і закопав брами з приступної сторони, між ріками вивів іще сильний вал, а в могилї, що стояла перед валом, зробив кріпкий шанець, щоб о нього розбили ся ворожі сили, коли-б стали приступати до міста. „Тисячами посадили на валах людей, гармату розложили на шанцї, сотнями обсадили башти і брами, по високих дахах розсадили чарівниць і чарівників, аби слїдили звідти і чинили замовлення на добру стрільбу, повітрє і огонь” ¹⁰), закінчує сю опись Окольский. Коли Потоцкий, одержавши докладнїйші відомости і орієнтувавши ся в стратеґії козацькій, кинув ся на се головне військо і прийшов під Голтву в двадцятих днях квітня ст. ст., він застав Острянина так сильно приготовленого, що Полякам, роблячи добру міну, справдї приходило ся, як робить Окольский, тільки іронїзувати з малої козацької відваги, укритої в такі сильні укріплення

Потїха одначе з сеї іронїї була невелика. Потоцкий попробував приступити і заложивши против козацьких шанцїв свої шанцї і вал, а на Пслї почавши ставити міст, 25 квітня ст. ст. зробив пробний приступ, але він скінчив ся зовсїм плачевно, бо козаки прийняли атаку такою стрільбою, що реєстровцї й Поляки мусїли відступити. Іляша самого пострілено, а міст потім Острянинові козаки спалили. В ночи Острянин вислав кілька тисяч своїх і ті зайшовши зайняли позиції ззаду польського війська і загородили дороги деревом і гиллєм, щоб польська кіннота не могла туди приступити. Коли рано Поляки розпочали стрільбу по козацькому табору і стали приступати до нього, козаки ударили з одної засади на нїмецьку піхоту і вибили її майже всю чисто, — бо польська кіннота не могла дата їй помочи через ті козацькі застави і засїки. Нїмцї відстрілювали ся до вечера, але кінець кінцем не стало їм куль і „волїли один при однім до одного вмератл”. З другої засїдки козаки вдарили на польське військо з тилу, коли воно почало приступати під козацькі шанцї, і так взяте в два огнї воно понесло теж величезні страти ¹¹).

Погром був повний; Потоцкий переконав ся, що він тут під Остряниновими валами пропаде напевно з рештою свого війська, і рушив від Голтви назад під Лубнї. Окольский, що правда, представляє се тактичною штукою — що Потоцкий сею ретірадою хотїв вивабити Острянина з його сильної позиції. Але для сього не треба було аж такого далекого маршу під Лубнї, і се обясненнє взагалї виглядає мало правдоподібне: воно зроблене з пізнїйших подій.

Відгромивши польське військо, Острянин зістав ся паном сеї крайньої східньо-полудневої України — території найновійшого заселення, остатнїх слобід в порічах Псла і Ворскли, що їх уже в попереднїх рапортах гетьман Потоцкий характеризував як найбільш бунтливий і небезпечний елємент. Держачи в своїх руках сю територію Острянин мав полученнє з Запорожем і Доном, звідки чекав помочи, і з закордонною Слобідщиною, що останнїми часами стала прибіжищем українських бунтівників, і сам Острянин на випадок нещастя мостив собі туди стежку, наперед виславши до Білгороду свою сїмю ¹²). Тут міг він уґрунтувати ся і приготовити ся до дальшої, головної кампанії. З другого боку ослабленнє і деморалїзація польського війська та вражіннє від побіди над ними козаків мусїло дуже сильно відбити ся зараз на настрої людности, народнїх мас і самих реєстрових і в дальших частях Поднїпровя. Випищики, нарід підіймав ся скрізь, а глухі згадки про реєстрових в війську Острянина натякають на певне ваганнє і серед реєстрового війська ¹³).

Се наповнило Острянина новою енерґією і сміливими, як потім показало ся — аж надто сміливими плянами. Заохочений успіхами під Голтвою, задумав він добити Потоцкого і опанувати цїле Заднїпровє, а заразом відрізати дорогу з-за Днїпра тим контінґентам, що мали наспівати до польського війська, так як удало ся се в переяславську кампанїю 1630 р. Тепер, коли польське військо загнало ся ще далї в глубину Поднїпровя, сього можна було сподївати ся ще з більшим правом нїж тодї. Унесений своїм тріумфом Острянин покинув свій табор під Голтвою і пішов слїдом за Потоцким під Лубнї, не чекаючи тих полків, що йшли до нього з Запорожа і Дону і з ріжних иньших місць. Окольский каже, що він сподївав ся здибати ся з ними в дорозї; се не дуже правдоподібно, на скільки йде мова про полки запорозькі і донські. Головне дїло було, очевидно, в тім що Острянин представляв собі військо Потоцкого далеко більш розгромленим. Тому не поступав з відповідною обережністю, а з розгону налетїв на польський табор під Лубнями і дістав досить болючу відправу. Потоцкий чекав його і скоро тільки Острянинове військо зблизило ся, 6 (16) мая, він не даючи йому отаборити ся і укріпити ся, зараз ударив на козаків з усїма силами, поновляв атаки, не жалуючи утрат своїх, встиг розірвати лїнїю козацьких возів і справдї збентежив козаків такою аґресивністю й відвагою ¹⁴).

Кінець кінцем страти козаків мабуть не були великі. Вони замкнули табор на ново і затримали свої позиції. Але Острянин уже стратив фантазію і задумав відступати. Коли стемнїло, і головне військо відступило, а в шанцях зістали ся тільки реєстровцї й Нїмецька піхота, що мала боронити Остряниновим козакам приступ до води, Острянин, щоб їх здурити, казав вигнати на них коней. Ті в пітьмах прийняли се за кінноту неприятельську, почали стріляти по тим коням, і така стрільба потягла ся досить довго. Острянин же тим часом через болото пройшов в „луги”, що покривали береги Сули і нїчною добою подав ся в гору Сулою під Лохвицю. Був се дуже нещасливий і навіть малозрозумілий марш, бо зміняв плян кампанїї, розривав полученнє з Поднїпровєм, де орґанїзували нові кадри повстання: Скидан, Солома й ин.. і в кождім разї мав дуже некористні наслїдки для повстання.

Коли Поляки другого дня довідали ся про сей марш, рішено було йти за Острянином. Але армата польська дуже потерпіла від вчорашньої канонади — „всї ложа потріскали і колеса від частого стріляння”, так що неможна було зараз рушитися; тому післано наперед частину кінноти, щоб затримати Острянина, а згодом рушило за ним і головне військо.

Несподївано, в двох милях за Лубнями замість Острянина ся кіннота помітила иньше козацьке військо. Се були Донцї й Запорожцї, що йшли під проводом Путивльця Мурка і Ріпки ¹⁵) до Острянинового війська під Лубнї. Острянин розійшов ся з ними всього о кілька годин, і не попередивши про свій марш, підвів сї ватаги під польське військо. Було між ними 500 Донцїв, „иньші з Запорозького погранича”, однї рахували їx на 2600, иньші на 2300, „певно, що було їх більше як дві тисячі вибраних стрільцїв і болоховцїв найкращих”. Польська кіннота зараз напала на них і змусїла отаборити ся на місцї, в дуже невигіднїй позиції, „в щирім полю”, на безвіддю. Боронили ся одначе сильно. Від канонади, що розпочала армата польська, наспівши на місце, козаки ховали ся в шанцї, наборзі копаючи їх; атаки відбивали завзято, боронячи ся зза возїв. Цїлий день тривала битва. Поляки понесли великі страти ¹⁶), але Потоцкий не хотїв випустити козаків. Коли настала ніч, а польське військо не відступало, наміряючи ся далї тримати козаків в бльокадї, - стратили дух козаки, бо на безвіддю не могли далї боронити ся. Прислали лист, писаний від імени Івана Василевича, вибраного ватажком на те, аби вести переговори. Толкували ся, що не мали заміру йти в повстаннє, а йшли до реєстрових, „до старшого свого полковника Іляша Караімовича”, але Острянин їх здурив, запевнивши, що він уже з Поляками помирив ся і в наказ, аби всїм іти до купи для реєстровання, і т. д. Були се, розумієть ся, дуже недорічні толковання, які не могли нїчого помогти. Потоцкий поставив жаданнь, щоб козаки видали своїх старших — Путивльця і Ріпку, а самі прилучили ся до реєстрового війська. Козаки пробували ріжними способами від того вимовити ся, але Потоцкий стояв на своїм, і другого дня козаки піддали ся, приставили Путивльця і Ріпку Потоцкому.

„Нехай твоя голова за усї наші голови! прощай наш сподару!” записує Окольский останнє прощаннє козаків з своїми ватажками.

Видача ватажків одначе не вирятувала иньших голов. „П. воєводич не міг погамувати наших: побачивши, що немалу понесли утрату, вирубали всїх; ледви до сотнї вирятувало ся і то поховавши ся між трупами або між нашими реєстровими”, ляконїчно записує Хшонстовский, а Окольский тільки ширше розводить ся, щоб виправдати жовнїрів: гнївом за порубаних товаришів і коней, божею волею, і вкінцї — спасенним страхом заданим сею різнею Острянинови ¹⁷).

Та й щож — було се тільки маленьке повтореннє ще далеко більшої різні на Солоницї. Відносини не змінили ся, видко, за сї сорок лїт, хіба погіршили ся.

„Бо як з природи своєї варвари вороги неварварам, так само Русин Полякови”, висловляє принагідно своє переконаннє Окольский, віддаючи настрій того польського елєменту, серед котрого він обертав ся ¹⁸).