Примітки. 3) В копії помилка, замість Skidan написано Нudzan, Костомаров се прийняв за призвище Павлюка (1 с

¹) Ркп. 94 с. 396 (лист з 28/X.)

²) Ibid. c.395.

³) В копії помилка, замість Skidan написано Нudzan, Костомаров се прийняв за призвище Павлюка (1 с. 139), але нема сумнїву, що се хибно відчитане імя Скидана.

⁴) ркп. 94 с. 409.

⁵) Nad wszystkimi za generala postawiony — відзиваєть ся про нього Потоцкий — 94 с. 461.

⁶) Oр c. с. 26.

⁷) 29/X в 1637 р. дїйсно припадало на недїлю по старому стилю, се потверджує і подану тут дату.

⁸) Окольский с. 44.

⁹) Окольский с. 21

¹⁰) Ркп. публ. бібл. пол. F 4 № 94 сю 452 реляція Ukrainy 4/XII.

¹¹) ркп. 94 с. 461.

¹²) Окольский с. 14

¹³) ркп. 94 с. 497 з 31/XII н.с.

¹⁴) Ркп. 94 с. 445.

¹⁵) Ркп. 94 с. 461.

¹⁶) opiekun.

¹⁷) Ркп. 94 с. 448 в Мошнах 4 новембра, дата сумнївна.

¹⁸) Лист сей маємо в перекладї у Окольского с. 26-7 і в ркп. Публ. Бібл. 94 с. 471; переклади відмінні, росходять ся в виразах (се доводить, що маємо тут польські переклади українського ориґіналу), але змістом вони дуже близькі, і се дає добре свідоцтво взагалї поданим Окольским текстам. В даті є ріжниця: у Окольского 29/XI, в рукописи 17/XI; не берусь уставити певної дати

¹⁹) Ркп. 94 с. 461; можливо навіть, що ся звістка й не потвердила ся потім.

²⁰) Ркп. 94 с 448.

²¹) Вишневецького

²²) Ромен

²³) Ibid с. 460.

²⁴) Ркп. 94 с. 443, 448, 458 и ин.

²⁵) Ркп. 94 с. 452.

²⁶) Ркп. 94 c. 470, лист з 10/XII н. с.

²⁷) ркп. 94 с. 465, 10/XII н. с.

²⁸) ркп. 94 с. 463.

²⁹) Ibid c. 770.

³⁰) ркп. 94 с. 542.

ВІДНОВЛЕННЄ ПОЛЬСЬКОГО НАСТУПУ. ПАВЛЮК НА ВОЛОСТИ, УНЇВЕРСАЛ ДО ЗАДНЇПРЯНЦЇВ, СТРІЧА З ЛАЩОМ, НАСТУП НА ПОЛЬСЬКЕ ВІЙСЬКО ПІД КУМЕЙКАМИ, БИТВА, УТЕЧА ПАВЛЮКА І СКИДАНА. ГУНЯ ПРОВОДИТЬ ВІДСТУПОМ, СТРІЧА ПІД БОРОВИЦЕЮ, КАПІТУЛЯЦІЯ І ВИДАЧА ПАВЛЮКА, ДОМАГАННЯ КОНЄЦПОЛЬСКОГО, СКАСОВАННЄ ВИБОРНОЇ СТАРШИНИ, ДЕКЛЯРАЦІЯ ПРОДИКТОВАНА ВІЙСЬКУ, ПІДПИСЬ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

Та як нї довго затримала Потоцького жовнїрська конфедерація, все таки він встиг упорати ся з нею скорше, нїж Павлюк притяг „на волость”, і се зараз дало знов перевагу полякам над козаками, коли польське військо почало наступати. Тому було велике невдоволеннє на Павлюка серед козаччини і похваляли ся зараз скинути його з гетьманства, як тільки прийде на Україну. Бо козаччина рвала ся до бою. „Як вирозумів я з тих козаків, що ще по домах лишили ся”, доносив корсунський підстароста Потоцкому, — „не инакшої мисли вони як тільки, щоб з Ляхами бити ся, а спробувавши, як тільки не витримаємо, то піддамо ся під иньшого пана; з-за Днїпра такі вісти, що там своєвільників двадцять тисяч і вони хочуть боронити переправ на Днїпрі, а війська за Днїпро не пускати” ¹). „Унїверсали гетьманські не мали великого впливу, анї мої тричі видавані — не скажу вже намови, але прошення, аби пожалували крови своєї і завчасу шукали пробачення за свої проступки”, — так доносив потім Потоцкий оправдуючи свою кріваву науку, дану козаччинї. „Відзивали ся, що вони вже не дадуть більше виписувати та водити їх комісіями, й иньші погані і безмисльні випускали мови, що вони в серединї річипосполитої стануть” ²). Окольский згадує про аґітаційні поголоски, роспускані козаками — що Поляки йдуть на них без відома короля, король сам просить від козаків помочи, бо пани польські повстали на нього і він мусїв від них тїкати на Литву, і т. ин. ³).

Потім, як переговори з жовнїрами в Рокітній були нарештї 10 грудня н. ст. щасливо покінчені, або кажучи словами польського історика сього походу — „якась ласкава Парка діаментовим ножем, на промінню соняшнім загостреним, перекроїла ту грубу линву, зготовлену на приборканнє отчини” ⁴), Потоцкий поспішив ся як найскорше на козаків з тою частиною війська, яку мав під рукою, хотячи тим і решту війська понудити до жвавійшого походу і — зробити вражіннє на козаччину, що під впливом чуток про жовнїрську конфедерацію набирала все більшої відваги. Скорим маршем пройшов він з Рокитної на Богуслав, Корсунь і став ладити ся до переходу за Рось, на територію, що була в руках повстанцїв. Реєстрові, які зістали ся в Корсунї, не приставши до Скидана, стріли його поклонами й чолобитями, але зараз за Росею, в Драбівцї стояли вже Скиданові козаки під проводом Коростіля. „Язики” оповідали, що з Скиданом немале військо, а друге стоїть за Днїпром; в Домонтові, напроти Мошен, під проводом Кизима; про Павлюка не було довго відомостей, але він тим часом надтягнув уже до Мошен, і висланий наперед польський відділ під проводом звісного Лаща під Мошнами стрів ся вже з Павлюковим військом. Дїйсно того дня, 15/XII с. с. Павлюк вислав уже лист до Кизима з Мошен:

„Павло Михнович гетьман з військом й. к. м. Запорозьким, панам отаманам, товаришам нашим і всїй черни братиї (нашій) доброго здоровя і у всїм довгого віку і успіху від Бога жичимо! Зволите писати до нас, повідомляючи, що ви в Домонтові. Покорно вас яко милу братию просимо, в день і ніч поспішайте до Мошен, до армати, бо ми сьогодняшнього дня наспіли з арматою до Мошен, а поки наспіли, жовнїри хотїли вигнати наших товаришів з Мошен, але не мали потїхи, жовнїрського товариства полягло кількадесять, і почувши про армату, вони завернули від Мошен. Ніч заступила і трудно було нам іти за ними; скоро Бог дасть день, підемо за тим неприятелем і вас просимо і наказуємо іменем військовим, під страхом суворої кари, аби хто тільки зве себе товаришом нашим, зараз ставав за віру християнську і золоті вільности наші, кровию нашою заслужені, бо ж по тих містах, в Корсунї й иньших церкви попустошено, дїтей і жінок по селах порізано. Ще раз просимо вас і наказуємо, аби ще застали нас у Мошнах, а за тим Богови вас поручаємо. В Мошнах, вівторок 15/XII ⁵).

Для Павлюка і козаччини фатально було, що вони дали польському війську врізати ся так глубоко, розірвавши своїм передовим полком полученнє з Заднїпровцями. Кизимові передові полки, пробуючи дороги до Павлюка, під Мошнами вже наскочили на Лащове військо; маючи з боку Поляків, Кизимови не можливо було сповнити волю Павлюка і перейти за Днїпро. Павлюк, спішачи нагородити страчений час, кинув ся на головне польське військо, що перейшовши Рось під Сахнівкою (на „Сахнів міст”) стояло коло села Кумейків, між Росю і Мошнами. По словам Потоцкого, Павлюк мав невірні відомости про се військо, представляючи собі його меньшим нїж було в дїйсности і дуже дезорґанїзованим конфедерацією. З Павлюком було, по словам „язика”, більш двадцяти тисяч, але се мабуть побільшена цифра, і сам Потоцкий рахує лише на кільканадцять тисяч; військо було слабко узброєне — „не всї мають самопали, декотрі тільки рогатини, коси, сокіри”; але йшли „дуже сміло і сердито”.

По словам Потоцкого плян Павлюка був такий: ударити на передовий полк Лаща, що відступивши перед Павлюком з-під Мошен, став табором на правім крилї Потоцкого, під „Білозіром” (теп. Білозіркою); знищивши його перейти Рось і зайшовши Потоцкого ззаду, понищити переправи на Роси і відрізати його від тих жовнїрських полків, що поспівали слїдом за Потоцким. Розумієть ся, трудно рішити, наскільки певні були сї відомости Потоцкого, або — наскільки вірно відгадував він Павлюкові пляни, хоч такій стратеґемі не можна відмовити правдоподібности і раціональности. Запобігаючи такій дїйсній чи можливій небезпецї, Потоцкий наказав Лащови відіслати свій обоз до головного війська, самому ж виступити против Павлюка і відступаючи навести його на головне польське військо. Се ж, вивівши з під Кумейок, Потоцкий поставив на дуже наручній позиції, серед рівнини, перед багнами, що закривали приступ до нього з фронту ⁶).

Плян сей (о скільки він був дїйсно пляном, а не пізнїйшою раціоналїзацією більш припадкового збігу обставин, як то часто буває) удав ся Полякам дуже добре. Коли настав день 6 грудня ст. ст., день св. Миколая, Павлюк, провокований Лащом, що зачіпивши його, попровадив на Потоцкого, — справдї рушив усею силою на польське військо. Козаки ішли справно табором, в шість рядів возів; на передї шість гармат, в серединї дві, ззаду теж дві, а в серединї табору люду 23 тисячі, добре подїлені на полки і сотнї, як описує очевидець. „Плакав, дивлячи ся на те горячий прихильник грецької релїґії п. підкоморій (Кисїль) і так говорив: „гарна та громада людей, і дух в нїй сильний — як би се так против ворога хреста св., а не против короля, річи-посполитої і отчини своєї, — було б за що похвалити, а так тільки зганити.” „Всю дорогу обсипали і ганьбили” страшним гуком, клятвами, лайкою, сороміцькими і поганими словами синів шляхетських, гетьманів, жовнїрів і самого короля. Коли з вишини відкрило ся перед очима козаків польське військо, поставлене в десять рядів, більше нїж його сподївали ся, козацьке військо завагало ся, каже той же очевидець, „але Павлюк так їх підбодряв: „хиба не знаєте, що Ляхи військо ставлять у два ряди? ідїм!” Польські гармати привитали їх вистрілами, козаки відповіли їм теж гарматною сальвою і „потопом” пішли на польське військо по рівнинї, що стелила ся тут. Але натрапивши на болота, що не вважаючи на такий пізний час не замерзли добре, пішли обходом, повз село (Кумейки).

Се був дуже незручний рух — Павлюк відкривав неприятелю свій слабше захищений бік; при тім, як каже Потоцкий, селяне зробили лиху прислугу козакам: вони запалили село і самі засїли ся на Поляків, сподїваючи ся погромити їх, як будуть відступати, але дим пішов на козацьке військо і не давав йому розглядати ся навколо себе. Але козаки, не передчуваючи біди, ішли сміло, „помахуючи хоругвами, стріляючи з гармат, підіймали гук аж під небеса і викрикували: „Ой далеко буде гетьман (польський) ночувати!” „Лащику, побіжиш до хащику”. Коли козаки проминули болото, Потоцкий випустив против них драґонію, а за нею піші полки. Козаки спинили ся, почали пересувати в сей бік кращу частину свого війська, але раптовий напад польської кінноти повторений кілька разів зробив своє: розірвано лїнїю возів козацьких, нароблено замішання, спалено порох, що лежав на тих возах, і хоч Поляки понесли також великі страти, але масу побили також козацтва.

Як свідчить Потоцкий, козаки били ся з незвичайним завзятєм. „Було таке уперте і завзяте те хлопство, що нїхто з них не хотїв ,миру!' кричати, навпаки тільки кричали, щоб одному на одному вмирати — і так дїйсно їм приходило, а коли довело ся впасти з коня котромусь з наших, то збігали ся як заїлі пси і на куски трупа рубали, хоч ми їx зверху били і на тім однім трупі кілька їх падало; котрим не ставало стрільби і зброї, били жовнїрів голоблями і дишлями”... ⁷)

Різня трівала до пізньої ночи. Реляція Потоцкого описує її в страшних і здаєть ся — побільшених розмірах, але кінець кінцем утрати козаків таки були дуже значні. Окольский каже, що реєстровцї нарахували побитих козаків на 4800; Потоцкий рахує в самім таборі „певно три тисячі трупів”, а за табором „більше як на милю по лїсї, дорогах і багнах — трудно було порахувати сї трупи, що лежали купами”; при пізнїйшій реєстрації пораховано побитих в війнї всїх 6 тисяч ⁸). Сам по собі, розумієть ся, погром був великий. Велика маса лихо узброєного, слабо орґанїзованого, слабо вишколеного народу, зібрана в сїм таборі, замість збільшати, ослабляла його силу супротивлення.

Павлюк з Скиданом й иньшою старшиною під вечір, вважаючи справу програною, кинули табор і вимкнули ся, щоб далї на полуднї орґанїзувати на ново козацькі сили. Провід тодї взяв Гуня, славний вожд, великий стратеґ козацький, Дмитро Тимошевич Гуня на жаль так мало нам відомий ⁹). Під його командою козакам удало ся замкнути на ново табор і вони почали в порядку відступати.

Потоцкий післав до них одного з бранцїв, радячи їм спамятати ся, видати старшину і просити милосердя; козаки не дали нїякої відповіди на се і відступали далї. Поляки з початку гонили за ними, потім Потоцкий завернув своїх на ночлїг, жалуючи своїх жовнїрів, а козакам, мовляв, бажаючи дати час і нагоду до опамятання! Посунув ся до Мошен — війська козацького вже не було; по ріжних закутках знайшло ся трохи покалїчених козаків і при них трохи здорових — польські рицарі-побідники дали собі на них духу — „і тих не зіставлено живими”, скромно завважає Окольский ¹⁰). Польське військо затримало ся тут два днї для відпочинку по тяжкій і крівавій битві. Потоцкий тим часом вислав козакам унїверсали королївські й свої, для розваги, а 9 (19) післав передовий полк свій за козаками, і сам рушив поволї за ним ¹¹).

Павлюк з старшиною покинувши табор, спинив ся в Черкасах, але слїдом забравши гармати відступив відси далї до Боровицї. Туди перейшло трохи козацького війська зза Днїпра, і Павлюк, очевидно, відступав понад Днїпром, щоб відкрити дорогу до себе Заднїпровцям, головно на них покладаючи по розгромі правобічного війська. Але Поляки йшли слїдом і переривали сю дорогу. Черкаси козаки запалили, покидаючи їх перед Поляками ¹²), і коли Потоцкий зближив ся, застав все місто в огнї. Не було що думати входити до нього, і переночувавши тут Потоцкий рушив під Боровицю, де передові полки вже здогонили кумейське військо. Павлюк прилучив ся до нього і пробував поставити ся против — „тим більше, що бачив рицарство наше вже над своїм карком, так що не давало йому нїкуди вихилити ся з міста”, толкує Потоцкий.

Головне військо польське, приступивши 10 (20), обступило Боровицю і стало закладати шанцї. Розпочало канонаду, аде заразом через Кисїля завело й переговори, закликаючи до покори. Ослаблене кумейським погромом, не маючи вже надїї на Заднїпрян, військо стратило відвагу і не мало охоти бороти ся далї. По словам Окольского зараз по приходї передового полку козаки постановили пожертвувати Павлюком; рада скинула його з старшинства, вибрала старшим якогось Каірського, а Павлюка наказала йому арештувати. Зачувши про се, Павлюк з своїм товариством хотїв утїкти з міста, але натрапив на польську сторожу і мусїв вернути ся ¹³). По розпочатих через Кисїля переговорах перед Потоцким ставила ся козацька депутація, просячи згоди. Потоцкий поставив жаданнєм, щоб видали провідників повстання; иньшим обіцяв пробаченнє. Козацьке військо могло видати тільки Павлюка й Томиленка; иньших старшин — провідників не було в Боровицї ¹⁴). Другого дня Павлюка і Томиленка передано Потоцкому — саме на тім місцї, завважає з вдоволеннєм Окольский, де Павлюк розстріляв Кононовича. Нї він нї Потоцкий в своїх реляціях не згадують одначе, що тих старшин видано Потоцкому на запоруку Кисїля, бо той запевнив своїм словом, що їм нїчого злого не станеть ся. Тим часом про се маємо виразне свідоцтво самого Кисїля, що дуже гриз ся, що його так скомпромітували перед козаками ¹⁵); сю подробицю записав в своїй хронїцї і Пясецкий ¹⁶). Потоцкий велїв взяти виданих під варту, иньших шукати. Скидан був в Чигринї, але довідавши ся, куди воно йде, пішов далї. Чигринцї натомість привезли Потоцкому двох иньших ворохобників, Кузя і Кирила, „що наїздили на шляхетські доми з наказу Скидана”, і просили пардону, щоб військо польське на них не наступало. Потоцкий велїв їм до кількох днїв розшукати Скидана і приставити, инакше грозив суворими карами — „не сумнїваю ся, що то сповнять, бо їх дуже гострий страх пройняв”, доносив Конєцпольскому ¹⁷).

Правдоподібно, козаки сподївали ся, що прикладом попереднїх повстань справа скінчить ся отсею видачею кількох проводирів і буде відновлений status quo. Але Конєцпольский настоював на рішучій реформі козацького ладу, вважаючи сей момент дуже відповідним для того, щоб основно приборкати козаччину. „Коли річпосполита на теперішнїм соймі не знайде способу тримати в порядку того хлопства, не скоро трапить ся така добра оказія для річи-посполитої осягнути се без великих втрат”, писав він королеви по першій відомости про погром козацтва. „Я писав до п. воєводи брацлавського (Потоцкого), аби армату, печать, булаву — що вони звуть клейнотами, він їм не віддавав, а затримав до дальшого роспорядження в. королїв. милости; писав також, аби старшого їм не подавано, бо конче потрібно відмінити їх давнїйші порядки: не бачу нїякого способу затримати їх в порядку і послушности при давнїх відносинах, бо що року вони, забувши страх присяг своїх, на нїщо зводять всї постанови, всї порядки, нелюдсько нападають на своїх властей і за нїщо мають собі мандати королївські. Найкраще було б, щоб замість старшого до року визначав ся їм королївський комісар з повною властю (cum auctoritate), а замість полковників, щоб пп. старости або намістники їх, на порученнє вождів (гетьманів польських) визначені королем, полковникували над ними і з ними ходили на службу королївську. Тим би способом скоро їх приведено до порядку: будуть готові на кожду услугу ваш. кор. милости, а нападам на сусїднї держави буде кінець — до того і форт на Кодаку буде в великій пригодї, як його докінчать; і убогі обивателї тамошнї, що тепер з жінками, дїтьми і достатками своїми в домах своїх не мають від своїх власних хлопів безпечности, будуть тодї щасливого пановання в. к. м. просити” ¹⁸). Сповняючи отсю інструкцію, Потоцкий по тім як старшини були видані і проголошена була амнестія козакам, на вілїю польську ¹⁹), 14 (24) визначив всьому війську козацькому раду під Боровицею в полї, над Днїпром. Зібрало ся кілька тисяч, чекаючи гетьманських резолюцій. Сам Потоцкий одначе на раду не поїхав, а вислав комісарів: Кисїля і брата свого Станїслава. Комісари широко виводили насамперед вини заподїяні козацтвом: „вину і зраду, яких від віків не бувало”, повстаннє і ще більше — зносини з Ордою против Поляків. „Потім заявлено їм, що за таку зраду вже сам Бог кровию їх їм засуд написав, і вони нїякого милосердя і пожалуваня не гідні — так як в бою стратили армату, хоругви, комишини, печать, клейноти всї королями надані, — так стратили і свободи всї і наступство виборних старших, і тепер прийшли до того, що або імя козацьке мусить згинути, або иньший лад мусить бути: коли вони ще зістають ся живі до сього часу, то тільки з ласки королївської”. „Потім старшому, котрого вони були собі настановили, видавши Павлюка, звелено положити бунчуки, булаву, печать; так само всїм полковникам, які були при нїм, а скинувши їх, визначено (podano) їм нових полковників; нарештї прочитано їм списані їх обовязки, що вони мали потвердити присягою, і вони все те покірно вчинили”, описує сю церемонїю Потоцкий ²⁰). Текст сеї присяги наводить Окольский ²¹):

„Ми найнизші підніжки маєстату королївського, світлого сенату і всеї річи-посполитої вірні піддані: Левко Бубновський і Лютай осаули військові, Яків Гугнивий полковник черкаський, Андрій Лагода канївський, Максим Нестеренко корсунський. Іляш Караімович переяславський, Яцина Білоцерківський, Терешко Яблоновський (миргородський) ²²), Богдан і Каша судї, Богдан Хмельницький писар, також всї сотники, отамани і чернь, братя-молодцї війська й. к. м. Запорозького, визнаємо на пізнїйші часи, аби не тільки у нас, а і у потомків наших зістала ся вічна памятка кари за проступки против непобідимого маєстату королївського і всеї річи-посполитої і милосердя (над нами вчиненого).

Була то вина старшини нашої, що ми не памятаючи куруківської комісії, кровю нашою написаної, — порядків, уставлених ясновельм. й м. п. Станиславом Конєцпольским для війська Запорозького, і присяги нами зложеної, насамперед старшину, іменем королївським подану нам в радї на Русаві вельм. панами комісарами Адамом Кисїлем підком. чернигівським і Станиславом Потоцким полковником корол., ганебно позабивали і армату запорозьку з Черкасів, чатою напавши забрали, а потім понад уставлений реєстр війська Запорозького і семитисячне число позволене королем і річю-посполитою прийнявши до себе поспільство, важили ся ми з нашим старшим Павлюком виступити против війська коронного і ясновельм. Миколая Потоцкого, висланого на погамованнє тих нещасливих бунтів і з ними битву звести. Та зараз на місцї тоїж битви під Мошнами і Кумейками Бог виконав свій святий і справедливий декрет над нами, так що рицарство коронне і табор наш розірвало і армату забрало, і хоругви, комишини і всї з давнїх віків нами заслужені оздоби королїв і річи-посп. ми потратили, а більша частина війська трупом полягла, останки-ж наші тойже яснов. гетьман польний, здогонивши з військом кор. під Боровицею, за справедливим судом Божим на тім самім місцї, де старшину забито, кругом нас окружив і шанцами обвівши штурмом хотїв доконати. Тодї ми всї, що з старшим нашим відступали і в тій боровицькій облозї були, аби не до кінця розлита була кров християнська і голови наші були заховані для служби річи-посполитої, — через тихже пп. комісарів, що передше військо наше спорядили і старшину нам подали, просимо милосердя у ясновельм. гетьмана польного. Видали старших наших, що то нас до такого упадку і всього злого привели — Павлюка і Томиленка з кількома иншими, а Скидана, тих бунтів привидцю, що втїк, всї загалом обовязуємо ся віднайти і до рук ясновельм. п. гетьмана приставити. А що старшого над військом, якого ми давнїйше звичайно з-поміж себе вибирали, яснов. гетьман не схотїв за наше переступство визначити, відкладаючи то до розпорядження короля і річи-посполитої, і тим часом поручена зверхність п. Іляшови полковникови переяславському, що витрівав вірно при війську короннім, не пристаючи до бунтів, — то ми всї присягаємо вірно тримати ся того порядку до дальшого милосердя і ласки короля і всеї річи-посполитої. Щоб собі її випросити, визначили ми зпоміж нас послїв до маєстату королївського, світлого сенату і всеї річи-посполитої (себто сойму) як також до яснов. С. Конєцпольского, гетьмана вел. Що до Запорожа і морських човнів і утримання там звичайної сторожі, обовязуємо ся бути готовими до походу туди, скоро тільки дістанемо наказ від пп. гетьманів і комісарів, щоб човни попалити, як буде на те наказ, і чернь з Запорожа вивести, яка-б там знайшла ся понад число визначене до сторожі. В справі реєстрів, помішаних по тім погромі, віддаємо ся на милосердє і волю короля і всеї річи-посполитої і пп. гетьманів: ми згідно з компутом, уложеним нам пп. комісарами, і в такім порядку, який нам милосердє королївське подати зволить, будемо тримати ся в повній вірі, чеснотї й підданстві річи-посполитої на пізнїйші часи. На се, присягаємо, піднїсши руки до неба, і на вічну і несмертельну памятку як тої кари нашої — аби в пізнїйших часах не було таких бунтів, як і милосердя над нами показаного, дали ми се письмо — сей крівавий обовязок наш, за печатю військовою і підписом писаря військового, і сей обовязок завсїди має бути при реєстрах військових, аби ми памятали як то покараннє наше так і милосердє короля і річи посполитої. Писано в повній радї під Боровицею, в вілїю Рождества р. б 1637. Богдан Хмельницький, писар військовий іменем всього війська й. кор. м., при печати рукою власною”.

Такий був сей „крівавий лист”, що його Потоцкий звелїв підписати поставленому ним писареви. Десять лїт пізнїйше сей самий Потоцким настановлений писар, правдоподібно — з вірних вірний і гетьмано-послушний тут-же, під Жовтими Водами і Корсунем змив сей лист кровю польскою!

Така буває непереможна сила історичного процесу.