Примітки. 1) Listy Zbaraskiego ч. 12 i 15.

¹) Listy Zbaraskiego ч. 12 i 15.

²) Депеши de Cesi — Historica Russiae Моn. II c. 414.

³) Наіма у Сенковского, Cellectanea c. 150-l, пор. звістки Cesi й иньших: Hist. Russiae Mon. c. 415, Жерела VIIІ ч. 144 — тут оповідаєть ся, що султан сам хотїв рубати голови невільникам, сажав на паль, закопував живцем і т. и. Сучасний проповідник польський Бірковский оповідає, що сорок бранцїв козацьких султан казав посадити на човно і обливши смолою, пустити так Дунаєм.

⁴) Жерела VIII с. 228. В кождім разї нема підстави думати, що таки кінець кінцем козаків винищено тодї до ноги, як приймає напр. Третяк (на підставі депеш де Сезі).

⁵) Унїати називали авторами її виленських монахів (List do zakonników л. 14), але ті заперечували се (Eleuchus л. 10), і очевидно се не був вірний здогад. Сопіга в пізнїйшім голоснім листї до Кунцевича, називає сю записку „деклярацією Сагайдачного": о deklaracyi Sahaydaczcznego mogę rzec: Verba sunt Pamphile (так в текстї рукописного, ориґінального Processus canonisationis в бібл. петерб. академії, у Лїковского Historia unii koscioła ruskiego z kosciołem rzymskim, дод. 3, трохи инакше: Verba sunt pamphila). До останього часу сей текст ходив в більш нїж свобіднїй парафразї Бантиша-Каменського: „Въ разсужденіи объявленія Сагайдачного можна сказать, что сочиненіе его предрагоцЂнное" (Ист. извЂстіе объ уніи, вид. 1864 р. с. 73), і на тій підставі говорило ся про лїтературну творчість Сагайдачного (ще у Каманїна). В дїйсности сї слова не дотикають зовсїм Сагайдачного: Сопіга каже Кунцевичу, що його слова з приводу деклярації Сагайдачного (себто православного посольства), якими Кунцевич хотїв позбавити значіння сю деклярацію — пусте говореннє. („Пусті твої слова, Памфіле" свобідна цитата з Теренція).

⁶) List do zakonników л. 14-5.

⁷) Сучасні записки королївського дворянина у Кулїша Ист. возсоед. II с. 403.

⁸) Iustificatia niewinności — Архивъ I. VII с. 525-6.

⁹) Записує се Як. Собєский: Сагайдачний приїхав з посольства до війська і z wielkim ukontentowaniem pocieszoną wojsku swemu odprawę odniosł. Дневник c. 118, пор. Commentarii (c. 35): redibat ille Varsovia, ubi legatione apud regem functus, optatum suis ferebat responsum.

¹⁰) Матеріали до гетьм. Сагайдачного ч. 40.

¹¹) Див. вище с. 499.

¹²) Iustificatia, Архивъ с. 526.

ХОТИНСЬКА ВІЙНА 1621 Р.: ПОХІД КОЗАКІВ ПІД ХОТИН, САГАЙДАЧНИЙ В ПОЛЬСЬКІМ ТАБОРІ, ТРІВОГА ПОЛЯКІВ, МАРШ КОЗАКІВ, СЛАВНА ОБОРОНА КОЗАЦЬКИХ ЧАТІВНИКІВ, САГАЙДАЧНИЙ В НЕБЕЗПЕЦЇ, ПРИЇЗД ЙОГО В КОЗАЦЬКИЙ ТАБОР І ВИБІР ГЕТЬМАНОМ, КІНЕЦЬ БОРОДАВКИ.

Козачина не ждала результатів посольства для свого походу. В серпнї, коли в Варшаві тільки ще збирав ся сойм для наради над способами боротьби, армія Османа вже перейшла Дунай і святкувала байрам, в серединї серпня н. ст., під Білгородом, а армія польська, що мала стрічати її над Дунаєм, ще доперва тільки збирала ся над Днїстром та по довгих надумуваннях заходила ся переходити його. Отже алярм на всї боки, заклики до скоршого приходу — в тім і до козаків. Треба було спішити ся, не чекаючи королївських відповідей на козацькі петиції.

Правда, момент був того роду, що можна було змусити правительство до уступок, поставивши йому тепер певні conditio sine qua nоn. Але се не були безстидні полїтикани, що тільки чигають на корону, аби поставити їй свої домагання, коли вона опинить ся в труднім положенню. Се були поштенні земляки, до верху налиті льояльністю для корони, всегда нинї і присно.

В останнїх днях серпня н. ст., коли польська армія, ставши напротив Хотина, збирала ся переходити на молдавський берег Днїстра, козацьке військо під проводом Бородавки стояло вже на долїшнїм Днїстрі, й займало ся пустошеннєм Молдавської сторони. Попустошили околицї Сороки і Оргієва, захопили десь сторожу господаря, і тим так його настрашили, що він з Яс утїк до турецького війська. До польського війська прилучити ся казаки не хотїли, доки воно де перейде за Днїстер; так заявили вони через посольство, в відповідь на заклики польських гетьманів; толковано се тим, що козаки не вірять Полякам і побоють ся якої небудь зради з їх сторони (видання Туркам, як головних провинників і привидцїв турецького походу) ¹). Се було одною з причин, що дали у Поляків перевагу рішенню перейти за Днїстер, і польське військо почало брати ся до переправи. Довго не могли собі дати ради, поки якийсь „чоловік на постать простий і плохий”, мабуть місцевий селянин, — „одні казали, що Русин, иньші — що Литвин” ²), підняв ся за 100 зол. поставити міст на Днїстрі, і зробив се дуже дотепно і сміло, викликавши велике здивованнє і радість серед польського війська. До 20/VIII н. с. польське військо перейшло і стало табором під Хотином та нетерпеливо чекало козаків, висилаючи до них гінцїв за гінцями.

Замість них приїхав несподївано Конашевич, вертаючи ся з Варшави (21/VIII н. с.). Він думав, що козацьке військо вже злучило ся з польським, і з тим їхав сюди. Його прийняли з великою радістю. Гетьмани обдарували його ріжними дарунками і придавши йому для безпечности дві хоругви козацькі і кількадесять польських вояків, просили щоб як найскорше їхав до козацького війська і вплинув на козаків, аби скорше йшли до польського війська. Перед лицем турецьких і татарських орд польське військо почувало себе дуже сиротливо, і боячи ся та недовіряючи Бородавцї, великі надії покладало на Сагайдачного і його впливи, як людини щиро прихильної річипосполитій.

Виявило ся одначе, що Сагайдачного вислано даремно. Два днї пізнїйше прибуло посольство від Бородавки — „Дорошенко, полковник з доброю репутацією у молойцїв за свою хоробрість і завсїди зичливий для короля і річипосполитої” (пізнїйший гетьман), з товаришами. Вони донесли гетьманови про починенї спустошення в Молдаві і питаючи роспоряджень, куди мають іти, обіцяли всяку послушність. Гетьман Ходкевич переказав до Бородавки, аби спішив ся до польського табору ³).

Але слїдом розійши ся трівожні вісти, що турецько-татарське військо задумало упередити злуку козацького війська з польським, і користаючи з того, що значна частина козацького війська була розсипана по Молдаві на підїздах („чатах”), задумало затримати козацьке військо й ударити тим часом на польський табор. В таборі настала велика трівога: „кождий і найменьший знав, як нам потрібні козаки”, записує очевидець. Ходкевич вислав на звіди своїх вояків, але їм не удало ся пробити ся. Згодом прийшли вісти більш утїшні. Татарам і Туркам справдї удало ся погромити декотрі козацькі чати, що позагоняли ся в глубину Молдави, але затримати козацького війська не удало ся. Частина їх, три тисячі, з тих що були на чатах, пробили ся тогож дня до польського війська; головне козацьке військо тягнуло слїдом. При тім оповідання про нечувану відвагу й енерґію показану козаками в сих битвах з ворогами незвичайно втїшили й підбодрили польське військо.

Особливо оден епізод набрав великого розголосу, серед Поляків і Турків ⁴). Татарське військо перестріло козацькі чати, коло 300 люда, що вертали ся з під самої Сучави. Неможучи їх здобути, дало знати султанови, й той з цїлою армією рушив на ту горстку козацьку. Меньша частина їх, коло 100 душ, засїла в скалистій печері над Прутом, і там боронила ся кілька день, відстрілюючи ся й відбиваючи ся від турецьких військ, поки нарештї султан не стримав сих атак, наказавши взяти козаків димом. Розложили огнї, запалили порохи, і справдї підкурили козаків. Оден по одному виходили вони з печери і попадали під шаблї яничарів. Друга, більша частина, окопала ся в лїсї на другім боцї Пруту. Баші з великим військом і арматою даремно добували їх табор цїлий день. Султан, засївши в шатрі над високим берегом, даремно підбадьорував своє військо, роздаючи богаті дарунки кождому, хто приносив йому голову козацьку. Турки понесли величезні утрати в своїх людях, а табору козацького таки не здобули (оповідано в польськім таборі, що в битві з тим марним козацьким віддїлом кілька тисяч яничарів згинуло). В ночи козаки викрали ся з табору і роздїливши ся на дві части, почали відступати лїсом. Коли ж надійшов день, вони знову заложила ся табором, повикопували собі шаблями лежі, й землею засипавши вози, розставлені наоколо, з них зробили собі імпровізований вал. Знову цїлий день турецьке військо здобувало їх і під вечір, „по росї”, здобуто невеличкі останки сього війська — всього тридцять душ їх було; иньші погинули за сї два днї, декотрі встигли утїкти. Всього наловлено з чат козацьких більше як двіста бранцїв, і султан знову урядив собі з них хижацьку забаву; рубано їх на кавалки, розстрілювано з луків і рушниць; кількох сам султан застрілив власноручно. А двох лишив живими: одного лишив у себе закладнем, як античний тиран, оспіваний Шілєром, а другого післав до козаків, намовляти їх відстати від Поляків, а пристати до Турків — обіцяв їм за те всяку поміч і опіку, і столицею козацькою брав ся їм дати яку хочуть, чи Київ чи Камінець ⁵).

Серед тих маршів турецько-татарських військ на переріз козакам ледво не згинув Сагайдачний, так необачно висланий польськими гетьманами на ослїп через загрожену неприятелем територію. Де стояло козацьке військо, в польськім таборі не знали; пустивши ся наздогад, Сагайдачний з товаришами натрапили на широкий слїд від війська, і думаючи, що се слїд козацький пустили ся ним. Була вже ніч; здалека видко було дим і огнї якогось великого табору, і в тім переконанню, що має перед собою козацький табор, Сагайдачний сміло попростував туди, спішачи ся як скорше. Та коли почало світати, приглянувши ся сьому таборови, Сагайдачний завважив фатальну помилку: перед ними виднїли ся намети турецькі. Треба було чим скорше тїкати назад. Але турецька сторожа встигла завважити ворожий підїзд і кинула ся за ним. Бачучи, що з своїми потомленими кіньми все однаково він не втїче від свіжих коней турецьких, Сагайдачний сміло вдарив на сю погоню. Але тим часом в турецькім таборі розійшла ся вість про неприятеля, все що живо полетїло в поміч своїм. Сагайдачний в сїй битві дістав небезпечну рану — прострілено йому руку. Побачивши, що Турків все прибуває і сили стають зовсїм не рівні, він кинув ся в чагарі, і лишивши коней, почав скрадати ся пішо лїсами. Проблукавши цїлу добу в сих лїсах, без провідників і дороги, змучений тяжкою раною, яка таки й не загоїла ся і звела його в могилу — він все таки уйшов бісурменських рук. Добрав ся до Дністрового берега, і переправивши ся на другий бік, дістав ся до козацького табору, що стояв коло Могилева ⁶).

Приїзд Сагайдачного зробив переміну в козацьких відносинах. На Бородавку серед козаків було велике невдоволеннє. Він чи не доріс до ролї вожда в більшім стилї, чи не пощастило йому, — але в кождім разї справа пішла лихо. Незручно розкидавши чати, дав Туркам і Татарам половити й побити багато козаків, а не встиг поробити потрібних запасів для коней, і тепер уже не можна було сього поправити, коли турецько-татарські війська присунули ся під сам фронт. Навіть не легко було зійти ся з польським військом, і Турки могли відтяти від нього козаків. Неприхильні Бородавцї напрями й круги через се брали гору. Коли Сагайдачний зявив ся в козацькім таборі, його витали оваційно. З похвалами прийнято його реляції про результати з посольства до короля, про стрічу з королевичом, що поспішав з своїм полком до хотинського табору, і переговори з польськими гетьманами в хотинськім таборі. Тактика Сагайдачного, що наказувала можливу льояльність і услужність для річипосполитої, щоб зреалїзувати обіцянки дані королем (а мабуть і королевичем) — була одобрена. Бородавка чи через якісь перешкоди, чи тому що таки не мав щирої охоти вкладати ся в польські потреби й ставив інтереси козацького добичництва над інтереси кампанїї, мусїв покутувати свої помилки. Рада не тільки скинула його з гетьманства і проголосила гетьманом Сагайдачного, — на Бородавку піднесені були ріжні обвинувачування, його закували в кайдани і кілька день пізнїйше, уже під Хотином, судили, засудили на смерть і стяли в колї козацькім, для 8/IX н. с. Вини на нього зложені сучасник описує так: „він немудро, а по правдї сказавши — нещасливо розсилав чати в землю Волоську, ідучи до табору, і через те кілька сот козаків згинуло”; иньший більше, з польського становища, додає до того вину опізнення до польського табору ⁷). Правдоподібно, брак припасу для коней який виявив ся зараз по приходї до польського табору й викликав розрух серед козаків, був чи не найголовнїйшою причиною такого кінця нещасливого гетьмана: на нього, на його злу справу” зложено всю вину сих клопотів — що козаки мали велику шкоду в конях і бояли ся останнього знищення через пізний прихід і неприготованнє сїна ⁸). Зовсїм фантастичними натомість були, розумієть ся, поголоски, що ходили в польськім таборі — нїби то за Бородавкою знайшли ся підозріння, що хотїв зрадити, передати ся Туркам і т. п. ⁹).