ПЕРЕГОВОРИ З ПРАВИТЕЛЬСТВОМ 1620-1 РР.: СОБОР В КИЇВІ, РАДА В СУХІЙ ДІБРОВІ, ЗАТРИМАННЄ МОБІЛЇЗАЦІЇ, КОМПРОМІСОВА ТАКТИКА КОЗАЧИНИ.

Виступаючи з протестами против репресій іменем не тільки нової єрархії, а всього православного громадянства, митр. Йов разом з тим звернув ся до сього громадянства з закликом прибути на загальний собор до Київа, щоб разом з духовенством обміркувати своє становище й порішити про дальші способи боротьби. Собор сей відбув ся „на святках”, очевидно — на Трійцю православну, в 20 днях мая ст. ст. Був тодї великий зїзд „духовенства і людей релїґії грецької”, пише про нього кн. Збаразький, не додаючи нїчого про зміст нарад крім натяку, що продовженнє сих нарад мало відбувати ся на радї козацькій в Сухій Діброві ¹). Унїатські полємісти крім сього київського собору, для „попів'', знають іще якийсь зїзд вчинений митрополитом в Житомирі „з шляхтою” ²). Правдоподібно, се було під час соймику Київського воєводства, що збирав ся в Житомирі, перед соймом, скликаним на місяць серпень того року. Між сими двома зїздами відбула ся козацька рада, визначена в Сухій Діброві, про яку, на щастє, маємо докладнїйші відомости від королївського аґента кс. Оборнїцкого, що був на на нїй особисто. Буде найлїпше, коли я подам насамперед його оповіданнє; воно прояснить нам не мало в сих обставинах і подїях ³).

„Рада чи збори козаків були 15 червня. Трівали три днї. Були й духовні: п. митрополит Борецький (він запросив мене до свого двору два тижнї пізнїйше) ⁴), п. Курцевич, вибранний владикою козаками, 300 попів з 50 черцями. Першого дня промовляв п. Борецький, з сильним зворушеннєм, дуже сильно, скаржучи ся на річпосполиту і короля, що їх стару і святу віру гнетуть, нищать, топчуть. Витягнув лист присланий Вильнянами і прочитав; вичитав реєстр, скільки там побито за віру, скільки увязнено, скільки кинено в ями ⁵). Потім Сагайдачний дістав лист того обманного патріарха; наперед його поцїлував, потім, як прочитано положив собі на голову. Тодї раптом счинив ся крик: присягали всї, що боронитимуть своєї старої віри „аж до горла”.

„Другого дня приведено в середину круга королївського посла. Поставили для нього дві дїжки чи бочки деревляні на землї, й застелили коврами ⁶). Коли він сказав коротку промову, п. гетьман Бородавка казав стріляти з рушниць і гармат, і ся стрільба трівала без перерви цїлі дві години. По скінченню її складали присягу, що будуть вірні королеви і в теперешнїй потребі річипосполитої готові на всяку службу — коли сповнені будуть їх прошення.

„Третього дня визначили сотників, полковників, отаманів, осаулів ⁷), і послів до короля: п. Сагайдачного, п. Курцевича і ще двох. Головна справа посольства — щоб король затвердив на митрополїї й владицтвах посвячених патріархом; инакше будуть брати в неволю шляхту, як їм порадив Борецький. Після того між собою робили вибір, кому дати королївські гроші, і рішили дати тільки тим, що мають добру зброю й були по кілька разів в морських походах на Турків. І так прийшло ся по одному золотому на двох: було вибраних козаків, на конях, з рушницями, сорок тисяч. І нарештї, визначивши міста і волости на кватири, уставивши кари і закони, розійшли ся спокійно, і саме під ніч прийшли до Білоцеркви, зробивши три милї”.

Оповівши далї інцидент, що став ся в Білій Церкві (у одного Жида в коморі знайшли збезчещену ікону, і се дало привід Бородавцї дати козакам право грабити Жидів по всїй Українї — ,,що вони й сповняють вірно”), кс. Оборнїцкий додав ще кілька заміток про настрій між козачиною:

„Треба дуже бояти ся, щоб козаки не вчинили якогось великого повстання і не вийшло хлопської війни. Дуже вони тут розпаношили ся, і все більше зростає їх смілість і своєвільство, коли побачили вони себе в такім числї й силї. Бородавка в своїй промові на тій своїй радї сказав між иньшим: „Перед військом Запорозьким трясеть ся земля польська, турецька і цїлий світ”. Охорони, Боже, тутешнїх католиків, малочисленних і плохих! Нема куди тїкати; всї вас облишили. Міста, волости спустошені козаками. Людей нема; що живо тільки, пішло в козацтво. Сам султан турецький і хан не наробили б більших шкод”.

Се оповіданнє кидає трохи світла на тодїшню ситуацію.

В козацькій справі вийшла якась проволока. Хоч козачина вигребла ся з Запорожа ще під весну, в супроводї королївського дворянина, й зачала мобілїзацію, — ся мобілїзація потім замняла ся. Участь козаків в кампанїї вимагала ще прінціпіального рішення. Чи не було се результатом виливів київських кругів? Можливо, навіть дуже. Але в масї козачина не стояла ще на стільки під їх впливами, щоб взяти на себе їх справу, і київський собор рішив допильнувати справи на радї.

Правительство зрікло ся вже морського походу і думало ужити козачину для діверсії на Татар. Се була справа пильна, бо вже з кінцем квітня рушило ся турецьке військо з Царгороду. Щоб понудити до скоршої мобілїзації, вислано до козаків посла з грошима, з невиплаченою платнею за минувший рік, 20 тис. золотих. На раду, що мала формально рішити сю справу, їде в великім числї духовенство, з владиками, і їх козацькі партизани, з Сагайдачним на чолї — участники київського собору. Їх промовам і впливам удало ся осягти, що козачина взяла церковну справу за свою; поставила першою умовою правительственне затвердженнє відновленої єрархії.

Чи було се те, чого могли собі бажати київські круги? Не зовсїм. Після того як правительство в сїй справі встигло вже православних так безпардонно вивести в поле: наобіцявши всякого добра патріархови, вчинило такі нагінки на православних, а його самого проголосило шпіоном, ворохобником і т. д., тяжко було покладати ся на добру волю короля. В момент ради, в серединї червня н. ст., вже з повною очевидністю вияснило ся, як незмірно важна для правительства участь козаків у війнї. Хмари турецького війська вже присували ся до Дунаю, а польське військо ледво починало збирати ся, і було його мало, і було воно кепське, лихо споряджене і ще лихше дісціплїноване ⁸). В сумі козацьке військо, що взяло участь в кампанїї, було так велике як польське і нї трошки не гірше від нього — гірше уоружене, але не гірше дісціплїноване, і далеко лїпше вишколене в війнї з Татарами й Турками, а при тім в порівнянню з польським майже нїчого не коштувало. На козачинї лежала половина справи, і всяка дальша проволока, всяке відтяганнє козачини могло бути пресією на правительство просто незрівняною. Колиб козачина в сїм моментї поставила справу на вістрю меча — aut-aut, або правительство зараз дасть ґарантії її бажанням, або вона йде собі знову на Низ ловити рибу — се могло б в даних обставинах дуже богато зробити. І от така рішуча постава була потрібна київським кругам. Але козачина не поставила ся так рішучо. Як часто перед тим і потім, вона пішла тільки до половини: жадання поставила, але забезпечити їх сповненнє наперед не постаралась.

Чи була се психольоґія підданих, що навіть маючи в своїх руках владущих, так часто не важать ся виступити против них різко, відкрито, безцеремонно? На виступах українських перед тим і потім ми побачимо ту психольоґію, от і зараз ж через кілька тижнїв в Варшаві. Не наприкряти ся занадто, не наставати дуже, щоб не зразити, не виробити злого суду про таку свою настирність.

Чи самі київські круги не мали відваги сказати козачинї відкрито: поставте ся до кінця, „або-або”?

Все ж таки було лекше се порадити, нїж самому так поступати. І може був се брак податности у партиї Бородавки на київські жадання. Козачина Сагайдачного взяла давно церковно-національну справу за свою; вона могла вже перед тим вести серед козачини аґітацію за демонстрацією. Але козацькі головорізи Бородавки може й не брали сеї справи так до сердця, і дзенькіт червінцїв та перспектива великої кампанїї на королївській службі, добичництва і повної свободи та самоволї „на волости” під покривкою тої королївської служби може взяли перевагу над огненними словами митрополита, образами виленських мук і тортур і піетизмом для намов найсвятїйшого отця патріархат? І свою християнську ревність вони за лїпше вважали документувати погромом українських Жидів з приводу того жидївського кощунства (фіктивного правдоподібно) ⁹), нїж входити в конфлїкт за свою віру з „христианїйшим” королем!.

Не в інтересах козачини було доводити до повного розриву з правительством. Але може сей розлом, ся мала услужність Бородавки й його партизанів заважили потім на його упадку, судї, смерти? Бо церковно-національні інтереси українські в сїм моментї вимагали від козачини служби ревнїйшої, теплїшої, готовійшої...

Се все можливо, хоч тільки буде нашим здогадом.