Примітки. 1) Див. т. І с. 184-7, також резюме мого реферату в XXXI т

¹) Див. т. І с. 184-7, також резюме мого реферату в XXXI т. Записок Н. тов. ім. Ш.

²) Див. т. І с. 184.

³) Див. т. І с. 187 і далї.

⁴) Див. т. І с. 182 і 337.

⁵) Гаркави ИзвЂстія мусульм. писателей с. 135-6 і 137.

⁶) „И грады ЧервЂньскыя зая”. „Заяста грады Червенъскыя опять”.- Іпат. с. 101 і 105.

⁷) Против сього можна-б піднести, що лїтопись, говорячи про участь Дулїбів у походї Олега, зве їх сим іменем, не Волинянами (Іпат. с. 17), але такої докладности від нашої лїтописи, де вона говорить про давнї подїї, нїяк не можна вимагати.

⁸) Див, т. І с. 433 і далї.

⁹) Іпат. с. 101 і 105.

¹⁰) Могло то бути н ранїйше, але напевно можемо казати тільки про сей момент.

¹¹) Несторове Чтеніє о погубленіи Бориса і ГлЂба, вид. Срезневского с. 9.

¹²) Іпат. с. 83.

¹³) Див. вище с. 8.

¹⁴) Мало б се стати ся в такім разї десь між 1052 — роком смерти Володимира Ярославича і 1054 — роком смерти Ярослава.

¹⁵) Див. вище с. 63.

¹⁶) Див. вище с. 77.

¹⁷) Див. вмще с. 258-9.

¹⁸) Див. с. 95-7

¹⁹) Дуже коротко, вмер 1109 р.

²⁰) До року 1135.

²¹) В роках 1135-1141.

²²) В роках 1141-6.

²³) Поґодїн в своїм катальоґу князїв (ИвслЂдованія IV с. XXXIX) приймав друге князюваннє Ізяслава на Волини від 1149 р., але певно, що Ізяслав узяв собі Волинську землю вже в 1146 р. Так приймають, більш або меньш рішучо, і обидва історики Волинської землї: Андріяшев (с. 123) й Іванов (с. 134). Андріяшев припускав, що з руки Ізяслава до 1148 р. сидїв тут його молодший брат Володимир.

²⁴) Іпат. с. 285.

²⁵) Іпат. с. 322.

²⁶) Ще 1153 р. бачимо Берестейську волость відокремлену від Волини в руках Володимира Андрієвича (Іпат. с. 321). З другого боку коли в 2157 р. засїв в Турові Юрий, Берестє мусїло вже вийти зі звязи з Туровом і злучити ся з Володимирською волостию. В руках володимирського князя бачимо її в р. 1166 — Іпат. с. 365.

²⁷) Іпат. с. 382.

²⁸) Лїтопись навиває його „меньшим” (братъ ему меньший ...миръ очевидно Владимир — Іпат. с. 383). Я думаю, що тут, як і низше Іпат. с. 464 — про Ізяслава Ярославича, „меньший” треба розуміти як „наймолодший”.

²⁹) Рік смерти Сьвятослава незвіствий, але по 1171 р. він не згадуєть ся; Володимир умер 1171 р.

³⁰) Про се говорить тільки Татїщевська компіляція т. III с. 247 під 1181 р. Вона оповідає про боротьбу берестейського (чи властиво у нїй — дорогичинського) князя Василька Ярополковича з Володимиром минським; боротьба ся закінчила ся тим, що Василько віддав свою волость кн. Лєшку, але потім відібрав її Роман. Оповіданнє се, очевидно, взяте дїйсно з якоїсь лїтописної компіляції, але при сконстатованій у Татїщева нецеремонности в переповіданню лїтописних звісток її подробицї мусимо брати cum grano salis. Вже Бєльовский звязував се оповіданнє про польську окупацію Підляша з звістками продовження Мєржви і Кадлубка, що Казимир Справедливий володїв Дорогичином, Берестєм і Володимиром з їх областями (Monum. Poloniae hist. II 390 і 397 і примітки на с. 397, пор. Боґухвала ib. с. 530, Длуґоша II 103), і сї польські звістки могли б підперти Татїщевське оповіданнє, коли ж бо фабульозні детайлї польського оповідання (як окупація Володимира) роблять (як побачимо це низше) і підозрілим саме польське оповіданнє.

Натомість є у Кадлубка иньше оповіданнє про похід Казимира на Берестє (II. 407), що може належати десь до р. 1181 і сам по собі досить правдоподібний; про нього говорю в прим. 8, припускаючи, що тут поплутано польський похід на Берестє з походом на Галичину по смерти Ярослава (с. 493). До нього може належати й записка лїтописи Траски під 1181 р.: Dux Kazimir devicit Ruthenos — Mon. Pol. hist. II с. 834.

Про Татїщевський епізод див. іще Андріяшева op. c. с. 46-8, Balzer Genealogia Piastόw c. 188, Іванов Историческія судьбы Волынской з. с. 99. Іванов бере звістку Татїщева з певним скептицизмом, але звязує з нею звістку Кадлубка про похід 1184 (1181) р. Я верну ся до нього, говорячи про „прилученнє” Берестейсько-дорогичинської землї до Польщі за Кааишра Справедливого (прим. 8).

³¹) Іпат. с. 483.

³²) Іпат. с. 483.

³³) Іпат.с. 426.

³⁴) Лїтературу Волинських земель див. в прим. 7.

ТЕРИТОРІЯ ВОЛИНИ — ГРАНИЦЇ СХІДНЇ І ПІВНІЧНІ, РУСЬКО-ПОЛЬСЬКЕ ПОГРАНИЧЕ; БЕРЕСТЕЙСЬКА ЗЕМЛЯ Й ЇЇ ГРАНИЦЇ; ГРАНИЦЇ БЕЛЗЬКОЇ ЗЕМЛЇ; ПОЛУДНЕВА ГРАНИЦЯ ВОЛИНИ; ПЕРЕМІНИ В ЇЇ ТЕРИТОРІЇ. ГОЛОВНЇЙШІ ГОРОДИ: БУЖСЬК, БЕЛЗ І ВОЛИНЬ, ВОЛОДИМИР, ЙОГО ЦЕРКОВНІ ПАМЯТКИ, ЛЮБОМЛЬ, КАМЕНЬ, ЧЕРВЕНЬ, ХОЛМ, УГРОВСЬК, ЛУЦЬК, ОСТРОГ, ПОГОРИНА, БЕРЕСТЕЙСЬКО-ДОРОГИЧИНСЬКА ЗЕМЛЯ, БЕРЕСТЄ, ДОРОГИЧИН, МЕЛЬНИК, БІЛЬСЬК, КАМІНЕЦЬ, КОБРИНЬ.

Оглянувши таким чином зверхню долю Волини аж до її нового сполучення з Галичиною при кінцї XII в. і відложивши дальшу історію до огляду жигя галицько-володимирської держави, тепер означимо можливо докладно її границї й важнїйші осади XI-XIII в.

Як видко вже з поданого вище, границї Волини досить міняли ся, ми ж маємо про них докладнїйші відомости головно з XIII в. тільки, і се треба мати все на увазї.

Східню границю ми визначили вже вище. Приймаючи, що Погорина була властиво волинською волостию, з Київщиною Волинь межувало порічє середньої Случи. Таку границю бачимо з кінцем XII і в XIII в., в часї упадку Київа, коли саме вже порічє Случи, хоч належало до Київщини, було досить спірним ¹). Перед тим же, доки до Київщини належала Погорина, границя йшла по верхівям Олики, Велї й Горини, а з Погориною належало до Київщини й горішнє Побоже. Пізнїйше — в XIII в., коли Погорина відійшла до Волини, Побоже належало теж до неї ²), а хоч в серединї XIII в. воно було властиво зовсїм страчене для князїв, бо вийшло з князївсько-дружинного устрою, а потім піддало ся Татарам, але числило ся до Луцького князївства і далї, як бачимо з умови 1366 р. ³).

Порічя нижньої Случи, Горини, Стира належали до Турово-Пинської землї, але Черториєськ, давнїйше, мабуть, турово-пинський город, прилучено до волини — десь іще в XII в., і турово-пинські князї даремно пробували його собі відібрати ⁴). Порічє Турії й верхньої Припети належали до Волини; тут безперечні волинські міста: Турійськ, Любомль, Мельниця і Камень ⁵). Далї границя йшла по вододїлу Пини й Муховця (тут волинський город Кобринь ⁶), а порічє Ясольди (як Здїтов) ⁷) вже не належало до Волини. На півночи крайнє звістне нам місто Берестейської волости — Більськ ⁸), а Нур був пограничною з Польщею річкою на Побужу ⁹). Чи досягала руська границя до Нарови, на се лїтопись не дає виразно вказівок. Що правда, якийсь час до Берестейської волости належала навіть Визна, на середнїй Нарови: її відступили сини Болеслава Кучерявого Ольговичам (тодї Берестейщина належала Всеволоду Ольговичу) ¹⁰), але се була припадкова аннексація, і пізнїйше Визна до Руси не належала ¹¹). Натомість замітна річ, що за литовських часів порічє верхньої Нарови (Сараж, Нарев) належало до Більска, до Підляша ¹²), що може мати значіннє і для попереднїх часів. Справдї, і в XIII в. можемо знайти натяки про Наров як північну границю Побужа ¹³). Натомість підляський ріг за Наровою, в порічю Бобра, як ми бачимо його в XV-XVI в. ¹⁴), треба уважати явищем пізнїйшим, як середина XIII в.; ріг сей утворив ся мабуть кольонїзацією ятвязьких ґрунтів, але самий сей кольонїзаційний процес лишив ся по за нашими джерелами.

Про лїве побереже Буга, що до північної границї його знаємо з другої пол. XIII в., що порічє річки Кросни (тепер Кржна) належало до Берестя, і то на досить значнім просторі, так що Поляки при однім нападї на їх береги „взяша селъ десять” ¹⁵). Село Воінь (теп. Вогинь на Тисменицї, правій притоцї Вепра, стояло на руськім пограничу, „на въкраиници” як каже лїтописець. Західнїй письменник з початку XIII в., опираючи ся на польських звістках, зве Вепр границею Польщі і Руси ¹⁶). Далї на полудень руські волости в XIII в. бачимо і на лївім боцї Вепра: Щекарів (теп. Красностав), з околицею (десять сїл) ¹⁷), а пізнїйші відомости, з XIV в. додають до нього ще як волинські городи Щебрешин і Туробин ¹⁸). Люблин, судячи по звістках про пограничну війну, лежав десь на самім пограничу Руси і Польщі, з польського боку. В такім пограничнім характері виступає також і порічє р. Лади, притока Танви ¹⁹).

На підставі сих фактів русько-польську полїтичну границю можна потягнути від устя Нура майже просто на полудень, через верхню Кросну, Тисменицю, Вепр, на вододїл Вепра і Лади. Ся границя буде мати одначе тільки приблизне значіннє: землї між Вислою й Бугом, се етноґрафічне русько-польське пограниче, були предметом відвічної боротьби між Польською й Руською, а пізнїйше — спеціально Галицько-волинською державою. В такій ролї ми бачили їх в X-XI в. і знову бачимо в XIII, коли наші відомости про сї краї стають докладнїйшими. Бачимо, що тодї польські князї силкують ся захопити собі лїве побереже Буга, — так Лєшек забрав був Забуже з самим Берестєм, й Данило відібрав від нього назад „Берестий, Угровеск и Верещинъ, и Столпьє, Комовъ и всю украину” ²⁰); з другого боку руські князї хотїли розширити свої границї за Вепрем, пробуючи здобути Люблин, і се їм в XIII в. кілька разів удало ся, як потім побачимо. По при те вела ся тут дуже часто дрібна погранична війна Руси з Поляками. Таким чином погранична лїнїя тут мусїла з часта мінятись, а пограничне порічє Вепра, а може й цїлий простір землї на захід від Буга мав характеристичну назву „україни” ²¹).

Як ми вже знаємо, Берестейська земля довший час належала до Турово-пинської землї, властиво до Київа. Се почало ся, правдоподібно, 1087 року, а скінчило ся не пізнїйше 1157. Як тодї йшла границя Волини, на се в сучасних джерелах не маємо вказівок; з пізнїйших звісток, XIII-XIV в., бачимо, що порічє Тисменицї (Воінь) належало до Берестя ²²), з другого боку Ратно на верхнїй Припети зачисляло ся в XIV в. до Волинської землї. Супроти сього границю Берестейської землї з властивою Волинею, можна би класти з деякою правдоподібністю на вододїлї Муховця і Припети, Тисменицї й Володави, бо волости на південь від Володави мусїли вже належати до Червня (пізнїйше до Холма). Тут отже була північна границя Волини перед приверненнєм Берестейщини.

Берестейська земля вернула ся в склад Волинської землї в серединї XII в., а хоч в другій половинї вона була якийсь час волостию Василька Ярополковича, а єсть звістки (не дуже певні), що якийсь час її були захопили Поляки, то у всякім разї ще перед кінцем XII в. вона вернула ся назад до Волини ²³). Натомість з складу Волини вийшло в XIII в. Забуже — князївства Червенське (пізнїйше Холмське) й Белзьке. Сї землї Данило, здобувши від Олександра белзького, прилучив безпосередно до Галичини (1234), а кілька років пізнїйше (1238) те саме стало ся і з Дорогичинською волостю. Її не знати близше коли захопили були Поляки, Конрад мазовецький віддав на початку 1237 р. хрестоносним рицарям, а Данило відібрав у них слїдом і прилучив до своїх земель ²⁴).

Для відграничення Волини від Галичини перед прилученнєм Белзької землї до Галичини ми сливе не маємо нїяких звісток і мусимо звернути ся до пізнїйших відомостей про границї Белзьської землї в тій надїї, що сї границї не повинні були значно змінити ся, бо традиція Белзької землї йшла з другої половини XII в., коли вона вилучила ся в осібне князївство, а хоч була в XIII прилучена до Галичини, то в XIV відлучена від неї знову на підставі тієї традиції. Отже по актам XV і реєстрам XVI в. границя Белзької землї від Сяна йшла обіймаючи порічя Любачівки й Рати, повище Добротвора доходила до Буга і обминувши Камінецьку волость (Камінка Струмилова), що належала до Львова, обіймала порічє верхнього Буга, по обох боках його ²⁵). Розумієть ся, сю границю XV-XVI в. в цїлости перенести в XII-XIII в., ми не можемо. І так судячи по лїтописному оповіданню про компроміс 1214 р. мусимо запримітити, що Любачів мусїв тодї скорше належати до Галичини ²⁶); друге — ся фіґура границї, що обминала Камінку, виглядає на якусь штучну переміну в природнїй конфіґурації її, але як вона давня, того не можемо сказати. Що Бужськ був здавна на пограничу, се бачимо з звісток XI-XII в. ²⁷); в другій половинї XI в. навіть його захопила була Галичина ²⁸). Порічє горішньої Полтви належало вже до Галичини: там бачимо галицький Звенигород. Сусїдні Голі-гори, на верхівю Липи, належали теж до Галичини; на самім верхівю бужського порічя, в сусїдстві Гологір, мусимо класти Рожне поле, що було границею, „на межи” Галичини й Волини ще в XI в. ²⁹).

Під час коли Дорогичинська й Холмсько-белзька землї належали до Галичини, Буг був східньою границею Волини від Берестя до Городла. На північ від Буга границя по всякій правдоподібности й тодї ішла вододїлом Лосни й Нура, як то бачимо пізнїйше ³⁰); саме Городло належало до Волини в XIII в. ³¹) і відірване було тільки в XIV в., але й пізнїйше (ще в XV в ) до нього зачисляло ся. Вище границя переходила на правий бік Буга (Сокаль належав до Белза) і йшла в напрямі на верхівя Стира і Серета, де стрічала ся з старою галицько-волинською границею. В сїй части ми можемо орієнтувати ся тільки пізнїйшими фактами — пограничними спорами XV в., коли нпр. волинськими волостями уважало ся Олесько й Лопатин, в порічю Стира, та розграниченнями XVI в. ³²).

На полудню порічє Серета цїле належало до Галичини. Там на верхівю Серета стояло галицьке місто Плїснисько, а на верхівю Гнїзди бачимо галицький Збараж. Крайнїми волинськими осадами були-б Броди (приймаючи їх за Броди XI в.), і Кремінець в порічю Ікви. Пізнійша границя (XV-XVI в.) ішла теж тут таки, з малими лише відмінами ³³), — через верхівя Стира, Ікви, Гнїзди на верхівя Бога. Верхнє Побоже в XIII-XIV в., як я вже згадував, зачисляло ся до Волини, спеціальнїйше до Луцька ³⁴), і се по всякій правдоподібности опирало ся на старій традиції — на приналежности до Луцька (Λενζάνινoι Константина) горішнього Бога. Ми можемо потягнути тут границю по вододїлу Днїстра й Бога, розумієть ся — в значній мірі гіпотетично, при тім не будемо з нею заганяти ся на схід, бо тут по всякій правдоподібности в XII-XIII в. не було й потрібно нїякої певної границї, бо не маємо доказів якоїсь інтензивнїйшої кольонїзації на полудень від Бога. В XII в. галицькі князї, тримаючи в своїх руках днїстрянське Понизє, сягали й по Побоже: Володимирко взяв Прилук на Деснї ³⁵), потім, в дальших змаганнях в тім же напрямі захопив був і полудневу Погорину, але остаточно, як бачимо, Побоже лишило ся таки при Волини.

Як видно з того, територія Волинського князївства переходила великі зміни. Те що ми означили вище як властиву територію Волини, істнувало в сїй своїй цїлости тільки в XI віцї (до 80-х рр.) і при кінцї XII та на початку XIII в. Тодї обіймала вона порічє горішнього й середнього Буга, горішньої Припети, горішнього й середнього Стира й Горини. Пізнїйше стратила вона середнє Побуже (Берестейську волость) і Погорину, а вернувши потім їх собі й навіть придбавши дещо від сусїдньої Київщини на порічю Случи, натомість стратила Забуже (Червенсько-белзьку волость) і Дорогичинську землю, і в такій зміненій формі (стративши потім іще Побоже) стара Волинь істнувала далї — в середнї й нові часи нашої історії.

Тому одначе, що нам незвісні етноґрафічні території, які війшли в його склад, що нам незвістний також і простір тих територій, які входили в круг впливу старих полїтичних центрів, ми не можемо судити, які з сих змін були припадковими, а які мали більш орґанїчний характер. Чи Берестейщина нпр. була інтеґральною частиною Волини, чи її аннексом з X-XI в., і традиція сеї приналежности до Волини була тільки релятивно старша від становища Берестейщини як волости київсько-туровської, якою стала при кінцї XI в.? Се й такі иньші питання лишають ся без відповіди. Ми можемо оперувати тільки спостереженнями про розмірну, релятивну близшість тих ріжних волостей, і в такій релятивности уставили те, що означаємо властиву територію Волини й те, що уважаємо її змінами.

Переглянемо тепер головнїйші осади Волини ³⁶). Випадає нам почати від її головної, властивої частини — від Побужа.

Відповідно до вище висловлених гадок про назву Бужан ми повинні дати перше місце Бужську, уважаючи його колишньою столицею — принаймнї полудневого Побужа і полудневої частини дулїбської території. Він лежить на границї лїсів і подільських рівнин на устю Полтви й Солотвини до Буга, в дуже багнистій місцевости, що мусїла й служити його обороною. Останки укріплень мають бути незначні, але близше не були дослїджені. По віддїленню Галицького князївства Бужськ став пограничним волинським містом, а в 1160-70 рр. його навіть захопили Галичане ³⁷). В джерелах наших маємо про нього звістки, почавши від кінця XI в. ³⁸), але особливої ролї він уже тодї не має. Завдяки істнованню кількох подібноіменннх осад (що найменьше був ще оден Божський — на Богу, а може й більше), не завсїди можна виріжнити, що належить до Бужська над Полтвою. Так не знати, чи то його віддали в волость Давиду Ігоревичу в 1100 р., відобравши від нього Волинь ³⁹); я-б уважав се правдоподібним, але катеґорично годї казати. У всякім разї як не тодї, то пізнїйше, в 60-х рр. XII в., він був коротенько княжою волостию одного з меньших князїв — Ярополка Ізяславича ⁴⁰). В XIII-XIV в. він упадає ще більше, так що на початку XV в. (1411 р.) його осаджено на ново, і від того датуєть ся його пізнїйше, завсїди одначе нїчим не визначне житє.

Упадок Бужська мабуть починаєть ся від тодї, коли в ролї центра полудневого Побужа заступив його Белз. Лежучи теж серед багнистої місцевости, на розї р. Солокії і Ріпки, він вславив ся як дуже сильна кріпость. В перше згадуєть ся він 1030 р. ⁴¹), і був очевидно тодї важним містом, правдоподібно — заступив уже Бужськ як столиця полудневого Побужа, що пізнїйше, в XIII в. й зветь ся „Белзькою землею” ⁴²). Від смерти Мстислава Ізяславича був він княжим столом до 1230-х рр., і потім знову в XIV, а своє значіннє столицї Белзької землї заховав до кінця XVIII в. Одначе про його внутрішнє житє з XI-XIII в. нїяких подробиць не маємо.

Старий Волинь на Бузі зійшов зі сцени дуже рано. Він згадуєть ся тільки на початках XI в. ⁴³) і більше нї. Реєстр городів що правда згадує його ⁴⁴), але се, очевидно, тілько історична, не сучасна згадка. Длуґош говорить про нього як замок, що був давно колись, і граничний обвід 1546 р. згадує тільки „городищо Волынскоє”. Про місце його лїтопись каже лише, що він був на Бугу, але иньші джерела вказують його зовсїм докладно: Длуґош каже, що він був на устю Гучви в Буг, на ґрунтах села Городка, і се вповнї потверджує иньше, уже зовсїм документальне джерело — обвід границь 1546 р. ⁴⁵).

„Переяв славу” старого Волиня сусїднїй Володимир на р. Лузї. Імя вказує, що він був заснований, або принаймнї розширений, укріплений за Володимира: нахідки камяного знарядя показують, що осада тут була ще в передісторичні часи. Від часів Володимира місто се стає головним містом Волини, княжою столицею. Висловлювала ся гадка, що се могло бути навмисно зроблено — аби новий князь з київської династиї в новім містї, позбавленім всяких традицій, міг вільнїйше себе почувати; се можливо. Потім столицею Волини Володимир зістаєть ся в XI-XIII в., а з початком XIV віка (за Юрия Львовича) стає навіть столицею всеї Галицько-волинської держави, аж до її упадку. Пізнїйше сходить він на другий плян перед Луцьком.

Володимирський замок стояв на розї між рр. Лугом і Смочею, де й тепер є ще городище (наоколо нинїшньої вязницї). З оповідання Галицької лїтописи довідуємо ся, що замок сей мав деревляні стїни і був дуже великий і сильний: угорський король, приступивши під Володимир і побачивши його в цїлій красї, з поставленим по стінах військом — „оружьникомъ стоящимъ на немь, блистаху ся щити и оружници подобни солнцю”, мав сказати, що такого города він не бачив і в нїмецьких краях ⁴⁶). Коли татарський воєвода Бурандай (коло 1260 р.) зажадав, аби на Волини й Галичинї знищено міські укріплення, й сказав розкинути („розметати”) володимирські укріплення, їх не можна було борзо розкинути через їх великість, і Василько казав їх запалити, а потім ще Бурандай казав розкопати й вали ⁴⁷). Одні ворота города, від р. Луга звали ся Київськими, другі — Гридшими (вар. Гридшиними, може від гридь — дружина або від імени Гридша) ⁴⁸); імен иньших не знаємо. Саме місто широко розлягло ся над Лугом; руїни церкви з княжих часів, як думають — найстаршої церкви Володимира, Успенської (т. зв. Стара катедра) лежать від теперішнього Володимира за версту, коло с. Федоровця, а села Зимно і Когильно, по пізнїйшим звістком, мали бути колись передмістями Володимира ⁴⁹). Крім того побереже Луга було заставлене купою підгороднїх сел, як Пятиднї, Хвалимичі, Житань, Бужковичі.

Про внутрішнє житє Володимира знаємо не богато. Очевидно, се був великий, богатий, торговельний город, судячи по тим чужоземським кольонїям, які згадують ся тут в XIII в.: кольонїї Нїмцїв, Сурожцїв (кримських Греків, а може й Італянцїв з Сурожа, теп. Судака), Новгородцїв, Жидів ⁵⁰). Особливо поважне місце займала тодї, правдоподібно — протеґована самими князями, нїмецька кольонїя: поруч бояр виступають у Володимирі при кінцї XIII в. „мЂстичЂ Русь и НЂмцЂ”: діставши від Володимира Васильковича грамоту, що він дає йому своє князївство по своїм животї, Мстислав каже її читати в володимирській катедрі перед боярами і „містичами”, Русинами й Нїмцями. Ся назва „містич” означає горожан великих, привілєґіованих міст, і можливо, що вже тодї, в 1280-х рр., була в Володимирі міська громада орґанїзована на взір нїмецьких міських громад. З р. 1324 маємо грамоту володимирської громади писану до громади м. Штральзунд, з оказії нещастя, яке потерпіли коло с. Ріґена два володимирські купцї, брати Бертрам Русин і Миколай, їдучи з транспортом сукна з Фляндрії, і ся грамота писана в імене consules et universitas civitatis Ladimiriensis ⁵¹), Печатка, прибита на сїй грамотї, має образок св. Юрія на конї — герб міста, що був заразом і гербом Галицько-волинської держави.

Початки володимирської катедри в пізнїйших звістках ведуть ся від Володимира ⁵²). Се дуже правдоподібно, можна сказати — певно, хоч в лїтописи про володимирського епископа маємо звістки тільки з кінця XI в. ⁵³). Велика церква Богородицї, розпочата Володимиром, але докінчена вже за Ярослава ⁵⁴), мала, очевидно, служити епископською катедрою; можливо, що се як paз так звана Стара катедра, від котрої зістали ся тільки руїни фундаментів, коло с. Федоровця.

Нову катедру, теж Богородицї (Успенія), збудував батько волинської династиї — Мстислав Ізяславич; церква була велика ⁵⁵), а висока була ще в XVIII в. на 50 метрів, але збудована по звичайному, простому пляну, яким будували ся поменьші церкви XII в. Вона зіставала ся від тодї аж до кінця XVIII в. володимирською катедрою і гробовищем волинських князїв, почавши від самого її фундатора Мстислава ⁵⁶). Знайдену при недавнїх розкопах в одній з її ниж купу костей уважають за останки зібрані з княжих гробів, а між ними по знищенім ґанґреною долїшнїм щелепі (щоцї) пізнають і череп кн. Володимира Васильковича, що вмер від рака на долїшнїй щоцї і був теж похований в сїй церкві, для котрої він богато зробив за житя ⁵⁷). Лїтопись оповідає, що він в сїй катедрі спорядив два дуже богаті образи Спасителя — оден окований золотом з дорогим каміннєм, другий сріблом, та жертвував „сосуди служебні” з чистого (жьженого) золота, висаджені дорогим каміннєм ⁵⁸). Крім того ся катедра, завдяки свому високому положенню і сильній будові, служила наче-б оборонною вежою під час ворожих нападів; так під час одного нападу Поляків, коли вони, впущені до міста як союзники, кинули ся грабувати місто, Володимирцї — „останокъ людей” — замкнули ся в церкві, і Ляхи не могли здобути церкви: „твердымъ же бывшимъ дверемъ, не могоша исЂчи, а тимчасом наспіла поміч. Під час татарського погрому 1240 р. люде знову сховали ся в церкві, але на сей раз не уратували ся, і церква тодї мусїла потерпіти, разом із цїлим Володимиром: галицький лїтописець пише, що в Володимирі тодї не лишило ся живої душі, церква Богородицї й иньші церкви були заповнені трупами людей. Потім катедра пережила ще кілька погромів і нещасть, була перебудована і нарештї завалила ся 1782 р., так що від неї лишили ся тільки спустошені стїни з незначними останками фресків; старі гроби спустошені, з річей майже нїчого не зацїлїло, а від колишньої розкоші й богацтва не зістало ся й слїду. Тепер заходять ся коло її реставрації.

Крім сеї найславнїйшої — Мстиславової церкви Богородицї в Володимирі знаємо в XIII в. церкву св. Дмитра, що розписав той же Володимир, справив срібні оклади з дорогим каміннєм на образи, золоті й оксамитні завіси, „съ дробницею”, себто перлами або дрібними образками ⁵⁹), — тепер про неї всякий слух загинув. Згадана ще каплиця Йоакима і Анни, збудована 1289 р. Мстиславом Даниловичем над гробом бабки — жінки кн. Романа ⁶⁰); се пізнїйша замкова каплиця, тепер і від неї нема слїду. Сучасна традиція зачисляє ще до передтатарських часів церкву св. Василя і дві церкви Сьвятогорського монастиря в с. Зимнім; на місцї нинїшньої церкви св. Василия (збудованої очевидно пізнїйше) дїйсно мусїла стояти ще давнїйше церква, судячи по останкам будови.

З монастирів в Володимирі в XI-XIII в. звістні три. Оден за Лугом, на передм. Зимнї, так званий Сьвятогорський, „Сьвята Гора”, названий так, очевидно, за Атосом, що звав ся теж Сьвятою горою; тут ролю сеї „сьвятої гори” сповняла гора зимнянська, над р. Лугом, де є й печери монахів, подібні до київських. В перше згадуєть ся сей монастир в третїй чверти XI в.: тут умер давнїйший печерський ігумен Варлаам вертаючи ся з Царгорода (доиде града Володимиря, въниде въ манастырь, ту сущий близъ града, иже наричють и Святая гopa) ⁶¹). Потім, в XIII в., за Данила, монастир сей займав особливо важне становище, й його ігумени не раз виходили на володимирських епископів ⁶²). Сей монастир істнує й досї. Другий монастир — „св. Михаіла великого” ⁶³), де перебував Войшелк, тодї як його вбив Лев Данилович. Тепер від нього лишив ся тільки цвинтар, з давнїми хрестами, під містом, над Лугом ⁶⁴). Третїй монастир — св. Апостолів, поставлений Володимиром Васильковичом, що надїлив його церковними книгами й річами, тестаментом надав йому своє село Березовичі й поручив, умираючи, опіцї своєї княгинї. Він був на західнїй частинї теперішнього міста, насупроти передм. Білоберегів, але зник давно. Як бачимо з того всього, церковне й монаше житє в XIII в. було в Володимирі досить значно розвинене.

З иньших міст Володимирського князївства в його тїснїйшім значінню треба кілька слів сказати про Любомль і Камень. Любомль був одним з улюблених міст Володимира Васильковича: він поставив тут камяну церкву св. Георгія, богато її обдарував образами й дорогими, срібними сосудами, церковними покровами — оксамитними і з паволоки, вишиваними золотом і перлами, богато оправленими служебники книгами (що самі по собі були дуже цїннї); вилив дзвони „дивны слышаніємь”, „яких не було в цїлій землї” й т. и. Хороба й смерть не дали можливости йому докінчити церкви: вона не була помальована цїла, а тільки „всї три олтарі й шия вся”, але опись сеї церкви одна з найдокладнїйших, які ми маємо в сїм родї, лишила ся одним з найцїннїйших епізодів Галицько-волинської лїтописи ⁶⁵). В Любомлї перебував Володимир перед смертию, в Любомлї й умер, і тут же, судячи по подробицях про любомльську церкву, мабуть чи не була закінчена й його біоґрафія, заведена до Галицько-волинської лїописи.

З волинськими Каменями й Каменцями є чимала трудність: було їх кілька, і між ними не легко з'орієнтуватись ⁶⁶). Я думаю, що в теп. Каменї Кошерськім маємо ми оден з них. В сїм Каменї чи Каменцї пересиджували Романовичі прикрі хвилї, коли їм забрано і Володимир і Галич (коло р. 1215), окружені одначе в сїй малій дїрі блискучим двором свого батька, „великими боярами” Романа, бо „бояре не спроневірили ся, але пішли всї до Камінця” ⁶⁷).

Тіж відносини які істнували між Волинем і Володимиром, повторили ся між старою столицею середнього Забужа — Червенем, і новою — Холмом. Як я вище сказав, Червень мусїв бути столицею Забужа (а може й більшої території), не пізнїйше X віка, бо вже на початках XI в. забужські міста звуть ся червенськими городами. Для Забужа заховав він значіннє столицї й пізнїйше: при дїтях і внуках Мстислава він стає княжим столом, столицею червенського князївства, „Червенської землї” ⁶⁸). Та Данило чомусь був незадоволеннй з нього і шукав нового центра для Забужа, далї на північ. З початку він думає на Угровськ, де засновує нову епископську катедру ⁶⁹), але потім вибирає Холм і його всякими способами підносить, так що від того часу Холм дїйсно стає столицею Забужа, а Червень починає упадати, і то так сильно, що вже в подїях XIV в. про нього не чуємо, а далї й всякий слих про нього загинув, і тільки ледви імя його зацїлїло. Знаємо, що стояв він на розї р. Гучви й малого потока, що тече до неї, серед, великих болот, які боронили його. Може бути, що ся позиція, не відповідаючи новійшим стратеґічним вимогам, і була причиною, що Данило шукав нової столицї — так само як подібно положений Звенигород заступлений був за Данила сусїднїм Львовом. Але може бути й те, що Данилови хотїло ся мати столицю Забужа далї на північ.

Близших подробиць про Червень в наших джерелах не маємо нїяких. Хороґрафічні назви в двох місцях його околицї вказують на монастирі — оден на лївім, другий на правім боцї Гучви. „Замчиско” овальної форми, коло 400 м. наоколо, лежить недалеко Гучви, й заховало ся досить добре ⁷⁰).

Історію засновання Холма досить докладно оповідає Галицька лїтопись, при нагодї його пожежі 1259 року ⁷¹). Данило, каже вона, побачив на ловах гарне місце, що йому дуже сподобало ся: на горі стояв лїс, наоколо нього поля. Він запитав ся у місцевих людей, „тоземЂць”, як зветь ся се місце, і вони відповіли, що воно зветь ся Холм. Воно так сподобало ся Данилу, що він постановив тут збудувати замок, „градець малъ”, і в нїм церкву Івану Злотоустому. З сього оповідання, котрого ми не маємо нїякої причини маловажити, виходить, що на місцї Холма перед збудованнєм города за Данила не було нїякої оселї. Позиція була дїйсно дуже добра для кріпости: гора стояла на розї річки Угорки й малого потічка, що тече до неї; багнисті річки й багна боронили приступу.

На сїй горі свій перший „малий городок” Данило поставив, видко, десь коло 1237 р. ⁷²). Але позиція міста показала ся о стільки вигідною й важною, супроти пограничної війни й литовських та ятвязьких нападів, що Данию заходив ся коло розширення й зміцнення Холма. На початку десь 50-х рр. „поставленнє” сього нового, великого Холма було, здаєть ся, вже довершене ⁷³). Данило поробив тут міцні укріплення; були стїни „з заборолами”, правдоподібно — деревляні, і на них стояли „пороки и самострЂлы” ⁷⁴) — машини до стріляння. Серед замку поставлено таку високу вежу, що з її верха можна було стріляти наоколо міста: вона була збудована з каменя на 15 локтів, а верх добудований з тесаного дерева, „вибілена як сир, аж сьвітила ся на всї сторони”, як каже лїтописець. Для забезпечення залоги водою вибито керницю на 35 сажнїв глубоко. Крім того збудовано сторожеві вежі — замки; одна, по словам лїтописи, поставлена була „поприще” від міста, і прикрашена в горі великим, різбленим з каменя двуголовим орлом, 12 локтів завбільшки. Се, очевидно, та вежа, що від неї й досї зацїлїли останки пів милї від Холма, на р. Угорцї (коло с. Білявина), на острівцї, наоколо облитім водою. Вона, очевидно, мала боронити переходу через річку. Останки її (одна стїна) й досї мають коло 20 метрів високости, коло 9 широкости; мур грубий на 1 метр, збудований з білого й синього каменя, на цементї; є останки склепіння. Друга вежа, не згадана в лїтописи, але правдоподібно — з того самого часу, заховала ся, вже далеко лїпше, коло с. Столпя, півтори милї від Холма, по дорозї на Люблин: вона, очевидно, й мала стерегти Холм від Польщі, від Люблина. Ся вежа збудована подібно, але меньша — стїни високі на 14 м., широкі на 5, заховали ся майже цїло. Коло вежі фундаменти якоїсь иньшої камяної будови.

Позиція й укріплення Холма були так сильні, що коли прийшло ся розвалювати иньші замки по наказу Бурандая, холмському намістнику Романовичі дали натяк не послухати сього наказу. Той так і зробив — не послухав князя, й Бурандай дїйсно не відважив ся здобувати місто силою, бо було „утвержениє города крЂпко”. Але Данило мав на гадцї зробити з Холма не тільки сильний оборонний замок. Се була дитина його серця, коло котрої він заходив ся в розцьвітї своїх сил і засобів, і він хотїв зробити з нього першорядне місто. Він старав ся стягнути до нього торговельну й промислову людність: „нача призывати прихожаЂ — НЂмцЂ и Русь, иноязычникы и Ляхы”. Від Татар, каже лїтописець, тїкали сюди ріжні ремісники: майстри до виробу сїдел, луків, тулів, до виробів зелїзних, мідяних, срібних — „і було житє, наповнили наоколо города двори, поля і села ⁷⁵).

З Угровська перенесено сюди новозасновану епископську катедру. Катедральна церква Івана Злотоустого мала бути якимсь чудом сучасної руської штуки, вже модифікованої західнїми впливами. Баня її стояла на чотирох арках, що опирали ся на чоловічих головах, вирізблених якимсь артистом, „от нЂкоєго хитреца” ; олтарна арка операла ся на двох колюмнах з одноцїльного каменя і прикрашена була золотими зьвіздами на синім полю. Двоє церковних дверей були зложені з тесаного каменя — білого галицького й зеленого холмського, різьблені „некимь хитрЂцемь Авдьємь”, а над ними зроблені були золоті й ріжнокольорові високорізьби (прилЂпы) й образи — на головних дверах Спас, на бічних св. Іван. В серединї підлога була зроблена з міди й чистої цини, „яко блещати ся яко зерцалу”. Три вікна мали „римські шкла”, правдоподібно вітражі з образами. Образи буди позбирані сюди з ріжних українських міст: згадують ся образи Спаса й Богородицї, взяті з Київа, з фамілїйного манастира Романовичів св. Федора і Стрітеннє з Овруча. Навіть дзвони привезено з Київа. Окрім сеї церкви Данило збудував в Холмі ще церкви Трійцї, Богородицї, безмездників Кузьми і Демяна, де верх підпертий був чотирма стовпами, витесаними з одноцїльного каменя. Насаджено й гарний сад в городї ⁷⁶).

Але сю Данилову улюблену дитину чекала тяжка пригода — 1255 року з якогось припадку, „отъ окаянныя бабы” якоїсь, загорів ся Холм і погорів страшно. „Мідь текла як смола”, поломя було таке велике, каже лїтописець, що його було видно по всїй землї — в околицях Белза й у Львові, і люде, думаючи, що то Татари запалили Холм (бо се стало ся підчас походу татарського воєводи Куремси на галицько-волинські землї), пустили ся тїкати. Данило прибув на сю вість і дуже жалував сього нещастя, та заходив ся з незломною енерґією коло відновлення міста. Церкви св. Івана і Трійцї відновлено, вибудовану нову „превелику церкву” Богородицї, красою не гіршу від попереднїх” ⁷⁷). Данило прикрасив її „пречюдными иконами” і між иньшим поставив серед церкви, перед „царськими дверми”, привезену з Угорщини велику чашу з червоного мармору, з зьмієвими головами наоколо, „изваяну мудростью чюдну” ; вона мала служити „крестилницею” — аби в нїй сьвятити воду на Йордан. Укріплення города були зміцнені й побільшені, тільки тої вежі в місті не відбудовано: „Данило мусїв будувати городи проти безбожних Татар, і для того не міг її відновити”, каже лїтописець ⁷⁸). Город лишив ся улюбленцем Данила — його й поховали тут, в тій новозбудованій церкві Богородицї, де й потім ховали холмськнх княжат.

Але від всїх тих Данилових будов лишили ся властиво тільки ті вежі за містом. Церква Богородицї погоріла сильно на початку XIX столїтя й зовсїм перероблена потім.

Ще перед смертю Данила Холм стає стольним городом його сина Шварна ⁷⁹). Правдоподібно, як і пізнїйше — за Юрия Львовича до Холма належала тодї земля Белзька, Червенська і Дорогичинська. Шварно одначе княжив не довго, й по його смерти Холм перейшов до Льва, що мав Галич. Але при кінцї 1270-х чи на початку 1280-х рр. він знову відокремляєть ся — в руках Юрия Львовича; ми знаємо його тут від 1282 р. — із записи холмського евангелія, що списав „Евсевій, попович святого Іоана” ⁸⁰). До Юрия, як я сказав, належала тодї земля Холмська і Белзька, а також і Дорогичин з Мельником ⁸¹). І пізнїйше, до кінця XIV в., Холм від часу до часу бував княжим столом, а своє значіннє столицї середнього Забужа заховав до новійших часів.

Сусїднїй Угровськ, на устю тієї ж Угорки в Буг, призначуваний якийсь час Данилом на столицю Забужа, тратить всяке значіннє з появою Холма. До Холма перенесено й катедру, що був заснував Данило в тих плянах — зробити Угровськ столичним містом ⁸²).

Перейдемо до Луцької землї. Її столицю — Луцьк стрічаємо в наших джерелах пізно — в 80-х рр. XI в. ⁸³), але на істнованнє його вказує вже назва Лучан, що ми стрічаємо вже в першій пол. Х в., у Константина Порфирородного (Λενζανινоι). З неї виходить, що Луцьк тодї був полїтичним центром більшої території, може — більш меньш тієї ж, яка пізнїйше тягла до нього. Традиція колишнього значіння Луцька давала і потім себе знати. Важним центром виступає він в подїях з кінця XI в. ⁸⁴), а від середини XII віка (1154 p.) стає столичним містом Луцького князївства. Ним зістаєть ся він до другої чверти XIII в., а й переставши бути княжим столом, зістаєть ся важним центром в землї. Від XIV ж віка Луцьк починає брати перевагу над Володимиром, як столиця цїлої Волини.

При всїм тім з XI-XIII в. знаємо про Луцьк дуже мало. Можемо сказати, що він був кріпким замком. Збудовано його на невеликім, високім острові; ріки — Стир і Глушець й болота наоколо робили його мало приступним. Але в воєнній історії сих столїть він не грає особливої ролї. З оповідання Галицько-волинської лїтописи про жертви Володимира Васильковича ріжним церквам ⁸⁵) припадково довідуємо ся про істнованнє в Луцьку епископії; вона була заснована, правдоподібно, за часи істновання в Луцьку осібних князів — за Ярослава Ізяславича або його синів. Катедрадьною церквою була мабуть церква св. Івана, пізнїйша катедра, де ще при кінцї XVI в. лежали „тЂла змерлыхъ господарей хрестіянскихъ великихъ князей рускихъ, и гробы ихъ” стояли ⁸⁶). З звістних пізнїйше церков, церкру св. Дмитра на основі археольоґічних прикмет і традиції уважають за засновану не пізнїйше XII в. Тепер її одначе вже нема: розібрали не що давно. Дуже поважаною сьвятинею був сусїднїй Жидичинський монастир (миля від Луцька) з церквою св. Миколая: лїтописець принагідно згадує, що туди приїздив на прощу Данило ⁸⁷). З иньших околиць знаємо ще княжий двір „в Гаю” — „близь города нЂкоємь мЂстЂ именемь в Гаі”. Як оповідає лїтописець, се було дуже гарне місце, „устроєно различными хоромы” (будинками), і церква була тут предивна, „красотою сияющи” ⁸⁸). Але одиноким останком колишнього богацтва і слави тих луцьких церков XII-XIII в. зістала ся нахідка (1861) золотих орнаментованих блях від ікон, як каже урядове стравозданнє — „грецької роботи XII в.”, знайдених в замку ⁸⁹).

Славний пізнїйше Острог не знати навіть чи й істнував тодї. Непевність в тім, як розуміти слова лїтописи під 1100 р., про городи дані Давиду Ігоревичу „в Божескомъ в ОстрозЂ”: чи за два осібні міста, чи за одно (Божський острог). Я уважаю більш правдоподібним, що се два осібні міста, і — значить — Острог істнував уже в XI в. Але бідьше про нього нічого не чуємо; своє значіннє, як новий центр Погорини, здобуває він собі в XIV в.; острозькі памятки належать до сих пізнїйших часів.

Про старі центри Погорини — Пересопницю і Дорогобуж теж не богато можемо сказати. Вони оба були дуже часто княжими столами, почавши від відлучення Погорини від Волини і аж до остаточного прилучення назад. При тім до останньої чверти XII в., до часів Ярослава Ізяславича, обидва сї міста були, очевидно, столицями нероздїльної Погоринської волости ⁹⁰). З початку згадуєть ся в сїй ролї Дорогобуж; в такій ролї, очевидно, віддано його Давиду Ігоревичу 1084 р., і потім знову 1100 р., коли відібрано від нього Волинь ⁹¹). В серединї XII в. поруч Дорогобужа виступає як другий центр і княжа столиця Погорини Пересопниця. За синів Ярослава Ізяславича (себ то десь в 70-х рр. XII в.) Погорину подїлено на дві княжі волости — Дорогобузьку й Пересопницьку ⁹²), і сей подїл тривав аж до переходу Мстислава пересопницького на стіл в Луцьк. Тодї Погорина остаточно злучуєть ся з Луцьким князївством, і від того часу й Дорогобуж з Пересопницею тратять всяке самостійне значіннє. Тепер і Дорогобуж і Пересопниця нїчим не визначні села, а від колишньої столичної ролї їх зістали ся тільки вали городищ та незначні до тепер нахідки — хрестиків, енколпіонів і т. и. Місцеві монастири — дорогобузький Спаса і пересопницький Рождества Богородицї, звістний в українській фільольоґії своїм евангелиєм XVI в., толкованим „изъ языка блъгарского на мову рускую”, — правдоподібно, ведуть свій початок теж з тих столичних часів. Вони істнували ще в XVI-XVII в., як пережитки колишнього значіння сих колишнїх міст, тепер не істнують уже ⁹³).

З иньших городів Погорини досить часто фіґурує ще Шумськ. Хвилево бачимо його навіть княжим столом: серед князїв, що загинули по погромі руських князїв на Калцї, згадуєть ся кн. Сьвятослав кн. шумський ⁹⁴).

Перейдїм до північного Побужа — Берестейсько-Дорогичинської землї. Про долю сеї землї, що то віддїляла ся від Волини то злучала ся знову, я казав уже; неясним зістаєть ся, чи була вона орґанїчно звязана з властивою Волинею (Волинем-Володимиром), чи тільки механїчно, і тому так легко відлучала ся. Відокремляла ся в осібну княжу волость вона не дуже часто. Так було десь при кінцї XI в., коли тодї тут сидїв Ярослав Ярополчич, поки не стратив сеї волости, забунтувавши на свого стрия Сьвятополка (1101 р.); потім в третїй чверти XII в. Берестейську землю дістав від батька, Мстислава Ізяславича, його молодший син Володимир ⁹⁵), ще пізнїйше Василько Ярополчич. В оповіданню про сього Василька запримічаємо в перше те відріжненнє від Берестя Дорогичина, з північною частиною землї що ми й потім бачимо: Василько сидїв у Дорогичинї, не в Берестю, й на Берестє дивив ся як на якесь вороже огнище; так виходило б з сього оповідання, але на його детайлї не можна дуже покладати ся, бо не маємо його в автентичній формі ⁹⁶). На початку XIII в. (коло 1209 р.) Берестейська земля якийсь час була відокремлена в удїл Романовичам ⁹⁷), але після того знову на довго злучила ся з Володимиром.

Столиця — Берестє в наших джерелах починає стрічати ся від початків XI в. ⁹⁸) і зістаєть ся столицею землї до новійших часів, тільки поруч нього з часом виростає той новий центр на півночи — Дорогичин, і до нього починає тягнути північна частина землї. Крім свого значіння як адмінїстрацийного центра, Берестє було важним оборонним пунктом на русько-польськім пограничу; Длуґош хвалить його сильну, неприступну позицію, від Польщі огорожену багнами й коритом Буга, трудним для переходу. Коло його укріплення й прикрашення заходив ся між иньшим звістний уже нам на тім полї Володимир Василькович: він побудував тут нові укріплення з дерева („зруби Берестій”), поставив камяну вежу, „столп” „висотою яко и камянецкый” (a той по лїтописи мав мати 17 сажнїв). Він же збудував (постави) тут церкву св. Петра, обдарувавши її срібними річами ⁹⁹). По смерти Володимира Берестяне вчинили були „коромолу” проти його наступника Мстислава Даниловича, і за те заплатили сильно — але про се говоримо на иньшім місцї.

Дорогичин згадуєть ся в перше в серединї XII в. ¹⁰⁰); в XII-XIII в. він був останньою більшою осадою на руськім пограничу, але осада тут була давня, як видко з находок камяного знарядя, бронзових окрас і монет (дірґем VIII в.). Замок стояв на високім правім боцї Буга, сто метрів над водою; Буг, розмиваючи берег, знищив значну частину старого городища, що мусїло бути незвичайно богато ріжними культурними останками, судячи по тій масі їх, яку викидає вода Буга. Особливо звертали увагу на себе серед них невеликі оловяні пльомби з ріжними значками, часом — з словянськими буквами, що знаходять ся в великих масах і властиво й досї зістають ся не виясненими, що то воно було. Найбільше інтересний факт в житю Дорогичина — се його бунт проти Данила (про нього низше), що коштував дорого місту: Данило, видко, не пожалував його, здобуваючи від бунтівників, так що потім прийшло ся йому „обновляти” його. Тодї, як каже лїтопись, він поставив тут „прекрасну” церкву Богородицї. Здогадують ся, що в сїй церкви мотім лєґат папи Інокентия коронував Данила на короля. Місцева традиція вказує останки тої церкви Богородицї, але сих останків близше не дослїджено ¹⁰¹).

Як я вже згадував, уже в 2-ій пол. XII в., в оповіданню про Василька Ярополчича Дорогичин відокремляєть ся від Берестя, й Василько сидить в Дорогичинї, уважаючи Берестє як би ворожим городом. В польських джерелах є звістка про війну Поляків в 90-х рр. XII в. з якимсь „дорогичинським князем”, що піддержував Ятвягів і тим накликав на себе польський похід; се оповіданнє, не дуже певне в детайлях, було-б інтересне тим що вказувало-б на істнованнє в Дорогичинї княжого стола і по Васильку ¹⁰²). В 30-х рр. XIII в. його мали в своїх руках мазовецькі князї, не знати коли захопивши. Конрад мазовецький віддав був його на осїдок хрестоносним рицарам, але Данило зараз відібрав його, і після того Дорогичин, з сусїднїм Мельником, належав уже до галицьких земель Данила, тим часом як Більськ і Каменець на Лоснї належали й далї до Берестя. В сїм роздїлї Берестейщини, правдоподібно, треба шукати причин і тих „коромол” XIII в., про котрі будемо ще говорити низше.

Сусїднїй Мельник на Бугу славив ся іконою „святого Спаса Избавника” в місцевій церкві Богородицї. Перед нею молив ся Данило, аби Біг оборонив його від Бурундая, й обіцяв її „украшениємъ украсити”; лїтописець поясняє, що та ікона „и нынЂ стоитъ в велицЂ чести”. Про Більськ — останнє звістне нам руське місто на північнім пограничу, знаємо теж тільки, що там була церква, котру Володимир Василькович обдарував іконами і книгами ¹⁰³). Взагалї сей князь, як і Данило, показував якусь спеціальну увагу й ласку своїм північним волостям.

Камінець на Лоснї Володимир поставив на ново в околицї, що по словам лїтописця спустіла була вже від часів Романа. Володимир, як оповідає він, хотїв в 70-х рр. поставити город десь на півночи від Берестя — очевидно, для оборони Волини від литовських нападів, і спинив ся на сих спустїлих берегах р. Лосни. Висланий ним „мужъ хитръ именемъ Алекса, иже бяше при отцЂ его многы городы рубя”, знайшов відповідне місце, і Володимир, виїхавши туди сам „з боярами й слугами”, похвалив його вибір, вирубав лїс і поставив тут город, назвавши його Камінцем, — „зане бысть земля камена”, поясняє лїтописець; самий город, очевидно, не був камяний. Але в нїм заховала ся досї камяна вежа, по всякій правдоподібности — тодї-ж збудована Володимиром, одна з найцїкавійших памяток нашого будівництва: вона зложена з цегли, на кругло, мала три поверхи, а в горі вінчала ся вінцем; тепер має високости коло 27, а діаметр 13 метрів.

Сусїднїй Кобринь, звістний пізнїйше як гнїздо князїв Кобринських, згадуєть ся тільки раз, в тестаментї Володимира Васильковича: він передав його своїй жінцї, вилучивши з поміж иньших городів свого князївства, що переходило до Мстислава Давидовича. Очевидно, Кобринь мав служити вдовиною частию княгинї ¹⁰⁴).