ВАЖНЇЙШІ ГОРОДИ: ПЕРЕЯСЛАВ, ЛЄҐЕНДА ПРО ЙОГО ЗАСНОВАННЄ, ЙОГО ОКОЛИЦЯ, ЛЕТЧЬ МОНАСТИР, ОСТЕРСЬКИЙ ГОРОДОК І ИНЬШІ ГОРОДИ. КУЛЬТУРНЕ ЖИТЄ; ОСТАНКИ ДРУЖИННОГО ЕПОСА.

Тепер треба сказати де що про визначнїйші місця Переяславщини. Столиця — Переяслав, Переяславль в старих памятках, як я вже згадував, відомий нам від початку Х в., коли він належав до найвизначнїйших осад Руської держави, резіденцій дружини і „сьвітлих та великих князїв” — київських підручників. Не вважаючи на те, лїтопись оповідає, що Переяслав поставив Володимир, і навіть подає лєґенду на поясненнє того, звідки узяло ся його імя.

Се народнїй переказ, що заховав ся до тепер, в зміненій формі, в оповіданню про сильного Микиту Кожемяку. Лїтописець оповідає, що Печенїги, напали на Переяславщину, але Володимир перестрів їх на бродї через р. Трубеж, де тепер стоїть Переяслав. Так стояли вони на двох берегах річки, й нїхто не важив ся перший пустити ся через річку. Вкінцї „князь печенїзький” запропонував Володимиру зробити поєдинок: „пусти ти свого чоловіка, а я свого, нехай борять ся: коли твій чоловік ударить моїм, не будемо три роки нападати на вас, коли наш чоловік ударить вашим, будемо три роки воювати” (грабити). Володимир прочувши про се, післав по табору „бирича”, викликаючи такого, що схотїв би бороти ся з Печенїгом, але не знайшло ся нїкого, й Володимир дуже затужив. Аж нарештї прийшов старий чоловік і оповів князю: „княже, я маю дома меньшого сина: сам я з чотирма синами вийшов (у похід), а він дома; ним від малечку не ударив (не поборов) нїхто; раз я сварив на нього, а він мняв шкіру, і розгнївав ся на мене й роздер шкіру руками: Володимир зараз післав по того меньшого сина, і той прийшов, але перше просив випробувати, чи може стати до поєдинку з Печенїжином: казав привести великого, сильного вола й роздражнити. Припекли вола горячим зелїзом і пустили, а хлопець ухопив вола за бік і видер йому мясо зі шкірою, кілько рука вхопила. І сказав Володимир: „можеш бороти ся з Печенїжином”. Другого дня прийшли знову Печенїги на брід і почали кликати: „чи ще не маєте чоловіка? а наш тут!” Володимир ще в ночи казав хлопцеви взяти на себе зброю, і вийшов він на Печенїжина. Той був великий дуже і страшний, і як вийшов против нього Володимирів чоловік, Печенїжин розсьміяв ся, бо той був середнїй тїлом. Розмірили місце між обома військами і пустили їх. Вхопили ся міцно, і удусив хлопець Печенїжина рукою до смерти, — вдарив ним о землю, і скрикнула з радости Русь, а Печенїги втїкли. Утїшений Володимир зробив того хлопця і його „великими мужами”, а на тім броду поставив „город” і назвав його на памятку Переяславом, „зане перея славу отрокъ тъ”. Се оповіданнє треба, мабуть, розуміти як памятку, що Володимир на ново укріпив Переяслав, відновив тут замок („город”), в звязку з тою системою замків по Трубежу, Сулї і т. и., а саме об'ясненнє назви тою побідою хлопця — очевидно тільки етимольоґічний міт; наросток ль (Переяславль) вказує, що імя виведене від імени особи (як Преслав або Проделав, Предслава) ¹).

Не згадано в лїтописях — коли, але можна сказати напевно, що за тогож Володимира Переяслав здобув важне церковне значіннє: в нїм засновано катедру, але не просто епископську, а митрополїтальну, як і в Київі. Причину такого відзначення для Переяслава досить трудно зрозуміти, але сам факт не підлягає сумнїву ²). В останнє митрополитом зветь ся переяславський еп. Єфрем, з кінця XI в., славний між місцевими епископами. Пізнїйше сей титул митрополита виходить зовсїм з уживання. Окрім титула переяславська катедра мала важне значіннє й тим, що до неї належала також Смоленська земля, доки не утворено для неї осібної катедри, за Ростислава Мстиславича.

Про саме місто не богато знаємо. Воно лежало в вилах між Трубежом і Альтою й мало міцну позицію: від полудня й полудневого сходу — від степу його боронили дві лїнїї валів і ровів — перша милю від міста, друга півтори милї від першої. Сї вали звістні нам від XI в., а можуть бути й значно старші ³). Як я згадував вище, маємо між сими валами слїди осель осаджених для оборони міста „переяславських Торків”.

Город мав камяні стїни, збудовані при кінцї XI в. згаданим уже переяславським митрополитом Єфремом, що взагалї займає виїмкове місце серед иньших епископів своїм будівництвом. В мурах було три брами — ворота Княжі, Епископлї, Кузнечі (Ковальські). Епископська брама, мабуть, мала своє імя від сьогож Єфрема, бо знаємо, що він поставив на воротах, мабуть сих таки, церкву св. Федора ⁴). Він же докінчив будову церкви св. Михаіла, правдоподібно, названу по імени кн. Всеволода-Михайла і ним розпочату, і при нїй „велику пристрою” ⁵); поставив церкву св. Андрія, вибудовав „строеньє бальноє камено” — публичню лазню, на взір Царгорода, де сей Єфрем довший час жив, і де такі публичні лазнї були звичайною приналежністю церкви ⁶), і взагалї „украси городъ Переяславльський здании церковными и прочими здании”.

Та „велика” церква св. Михаіла, посьвящена 1000 р. і украшена всякою красотою” завдяки Єфремови, від тодї стає головною церквою Переяслава, а св. Михаіл — патроном Переяславщини ⁷). Перед нею згадуєть ся в Переяславі мурована церква св. Хреста, збудована нїби 1008 р„ але ся дата є тільки в Никон. лїт. ⁸), Але ся славна церква св. Михаіла мусїла бути збудована лихо, бо вже 1124 р. упала її баня, підчас малого землетрусу. Її відбудовано потім, але підчас татарської руїни зруйновано „церковь архангела Михаила скруши”, і від сеї головної переяславської сьвятинї досї не викрито анї слїду ⁹). Взагалї від давнього Переяслава зістали ся тільки фундаменти невеликої одноабсидної церкви в теперішнїй церкві Успенія — мабуть від тої церкви „святоЂ БогородицЂ”, що поставив Мономах 1098 р. на княжім дворі ¹⁰). Окрім того знаємо ще в Переяславі манастир св. Івана, де 1146 р. посажено було „в поруб” нещасливого Ігоря Сьвятославича ¹¹).

Під городом — замком було „предъгородиє”, як звичайно ¹²). За Трубежом був княжий Красний двір і княжий же, очевидно, „зьвіринець” ¹³). На устю Трубежа в Днїпро були показали ся в 1860-х рр. останки мурованої церкви — тут уміщують звичайно місто Устє, звістне нам з XI в. ¹⁴). Десь в близькім сусїдстві стояв город Глїбів, побудований правдоподібно Глїбом Юриєвичом, а зруйнований звісним Ігорем, котрому лїтописець вкладає в уста з тої причини гіркі жалї підчас його неволї у Половцїв: „пригадав я свої гріхи перед Богом, що я богато убийства й кровопролитя вчинив в християнській землї — не пожалував християн, взявши на щит город Глїбів коло Переяслава, тодї богато прийняли злого неповинні християне, коли розлучали батька від дїтей, брата від брата, жінок від чоловіків, чоловіків рубали, жінок знечещували” ¹⁵).

Над р. Альтою (Льта, Льтиця, Ольта), на місцї, де мав бути забитий кн. Борис, була поставлена церква з монастирем, що й звав ся Альтським (Летьчь) й істнував тут уже в середині XI в. ¹⁶): потім Мономах „потщаньемъ многимъ”, поставив в нїм камяну „прекрасну” церкву Бориса і Глїба, „идеже святаго Бориса кровь прольяна бысть”, і в сїм монастирі, котрий дуже любив, приходило ся йому умерти ¹⁷). Одначе місце сього монастиря нам не відомо на певне, і вже в XVII в. місцева традиція на сїй точцї дуже вагала ся. Так в другій пол. XVII в. місце смерти Бориса, клали над Альтою за пів милї від Переяслава; там тодї проєктували межигорські монахи монастир, але був поставлений хрест, і від тодї традиція про убийство Бориса на сїм місцї загально прийняла ся (в серединї XIX в. побудовано там муровану церкву Бориса і Глїба, з процесіями і відпустами в память Бориса). Але недавно опублїковано судовий акт з 1629 р., де згадуєть ся на ґрунтах пізнїйшого м. Баришполя окоп або вал „Полукнязський, въ которомъ и церковь спустошоная на крве, где княжати руского именемъ Бориса Володимеровича забито, змурованая и до сего часу стоитъ” ¹⁸). Ся згадка про муровану „спустошену” церкву, що стояла тут сама, серед поля, дїйсно досить сильно промовляє за сею другою традицією; є звістка, що при будові нинїшньої церкви Бориса і Глїба в Баришполї дїйсно були знайдені якісь фундаменти ¹⁹).

Завдяки високому поважанню св. Бориса і Глїба, ся „Летська біжниця”, як її зве лїтопись, дуже поважала ся. На сьвято Бориса і Глїба був тут якийсь відпуст ²⁰). Підчас половецького нападу на околицї Переяслава 1154 р. спалено сю церкву ²¹), але вона, правдоподібно, була тодї відновлена, хоч, що правда, від того часу нїчого про неї не чуємо.

З иньших місць Переяславщини треба згадати Остерський городок (теп. Старогородка, на лївім боцї Остра, на його устю в Днїпро). Першу згадку маємо про нього 1098 р., коли Мономах, збудував тут замок. Потім він належав до Мономахового сина Юрия і звав ся тому Юриєвим городком або городцем. В серединї XII в. підчас боротьби Юрия за Київ і Переяслав він здобуває досить важне значіннє, служачи пристановищем Юрию і його синам на Українї підчас сеї боротьби. Аби позбавити Юрия сього пристановища, його ворог Ізяслав з своїми союзниками 1152 р. знищили сей город: людей з нього розвезли, а місто спалили; згоріла й церква св. Михаіла, що стояла тут, камяна, але з деревляним верхом ²²). Потім городок сей відбудував Всеволод суздальський, очевидно — щоб мати собі тут, як і його батько, операцийний пункт на Українї ²³); але він не грав уже потім такої ролї ²⁴).

Від нього одного тільки й зістала ся в давнїй Переяславщинї якась визначнїйша памятка — руїни тієї церкви св. Михаіла, спаленої 1152 р. Вона була, мабуть, відновлена Всеволодом, але пізнїйше спустїла знову; в люстрації Остерського замку 1552 р. читаємо: „на старомъ городище около церкви стародавное мурованое опустелое”. Тепер від неї зістала ся алтарна частина з значними останками фресків; гора, обсовуючись, потягнула з собою полудневу стїну; від західньої й північної зістали ся фундаменти. Церковка була маленька ²⁵), з одною абсидою. Верхнї частини абсиди мають слїди пізнїйших реставровань. Се т. зв. тепер „Юриєва біжниця” ²⁶).

Про иньші міста Переяславщини маємо переважно самі голї ймення (про посемські городи не кажу — про них була мова при Чернигівщинї). Переважна більшість переяслаяських городів мала, певно, значіннє лише оборонних замків, виставлених з огляду на небезпечні обставини землї і звичайно більш нїчим себе не заявила. Можна згадати з них Римів, чи Рими, прославлені своєю траґічною обороною по нещасливім походї Ігоря Сьвятославича ²⁷). Синець на Сулї може бути одним городом з Синельцем, митрополичим городом, де по словам пізнїйшої компіляції митр. Никита мав замкнути до вязницї „злого єретика Дмитра” ²⁸).

Княжих другорядних столів в землї не було: в маленькій і завсїди загроженій Переяславщинї не було чим дїлити ся. Пересижували тільки князї з Юриєвої родини в Городку підчас тої славної війни за київський стіл, та Посемє мало своїх князїв, але воно належало більше до Чернигівщини.

Останками культурного житя сих часів Переяславщина також досить убога. Про останки церкви я вже сказав; з находок нїчого незвичайного з її території досї не маємо, а й того звичайного не богато. Се може бути по части припадковим, а по части може толкуватись і неспокійними обставинами тутешнього житя.

В духовій спадщинї давньої Руси де що звязане з Переяславщиною. На певно се можна сказати про писання Мономаха: його автобіоґрафія і лист до Олега писані тодї, як він сидїв у Переяславі. Окрім того анонїмне житиє Бориса і Глїба звязуєть ся з звістним черцем Яковом, що був пострижеником того Летського монастиря, та житиє і чуда св. Миколая з тим славним митрополитом Єфремом, але й те й се — тільки гіпотези ²⁹).

Подібно як у Чернигівщинї, й тут, у полудневих Сїверян неспокійне пограничне житє, вічні битви з степовиками дуже сприяли витворенню лицарської поезії. Ми дїйсно маємо деякі останки її, але не в видї автентичних уривків чи цїлих творів, як від чернигівської поезії, а тільки книжні перекази. Так, уже лєґенда звязана з початком Переяслава, була таким епосом на тлї боротьби з степом: руський молодик побиває печенїзького велетня й тим виратовує край від печенїзького спустошення. Спільність деяких мотивів вяже сю сучасну лєґенду про боротьбу Микити Кожемяка з зьмієм, підняту теж для оборони землї: лїтописний: молодик теж кожемяка з ремесла (тільки в переказї Никонівської лїт. він зветь ся „нЂкій усмошвець” ³⁰). Хто у кого перейняв тут сї мотиви, чи лїтописне оповіданнє про боротьбу з Печенїжином від казки про боротьбу з зьмієм, чи навпаки, не важно: завсїди зістаєть ся сей епічний переказ про руського молодика й печенїзького велетня.

Анальоґічне, але відмінне оповіданнє, знаходимо ми в Никонівській компіляції, приладжене до подїй з середини XII в. Підчас князювання Мстиславича Ізяславича в Переяславі, при кінцї 1140-х рр., був тут „богатир” Демян Куденевич (може бути, се призвище треба звязати з Кудновим, селом під Переяславом). Коли Глїб Юриєвич пішов на Переяслав, закликаний Переяславцями, Мстислав поспішив ся до Демяна, кличучи до бою. Демян зібрав ся лише з своїм чурою („слугою своимъ”) Тарасом і пятьма молодими своїми отроками, бо напад був несподїваний, і всї порозходили ся. З ними нападає він на військо Глїба, богатьох побиває й переляканий Глїб каже, що він прийшов не битись, а миритись, та забераєть ся назад, а Демян вертаєть ся до Переяслава і „многу честь прія” від Мстислава. Тогож року Глїб знову приходить, уже з Половцями; несподївано підійшов він під Переяслав в ночи, попалив передмістє й обступив місто; в містї зчинило ся „много смущеніє и плачъ”. Несподївано захоплений, Демян Куденевич виїхав на Половцїв сам оден, без всякої бронї (не имЂя ничтоже одЂаніа доспЂшняго на себЂ). Богато ворогів побив він, але й його устрілили Половцї, й він, знемігши ся, вернув ся до міста, тимчасом як настрашені його богатирством вороги кинули ся тїкати. Князь Мстислав поспішив ся до нього, обіцюючи йому дарунки й уряди, але він вже доходив, і сказав князю: „марність людська! хто вже мертвий, тому вже не треба анї дарунків, анї урядів тлїнних”. Сказавши се, він умер, і був по нїм великий плач у місті ³¹).

Пізнїйша редакція, очевидно, значно змінила початковий кольорит оповідання, давши йому християнську закраску, може і з Ізяславом звязала його силоміць ³²), але що до автентичности основи сього оповідання, як старого переяславського переказу, нема що бути непевним. Ми маємо тут другий останок колись богатого переяславського епоса, старого руського богатирського епоса.