VII. Галичина і Угорська Русь

РУСЬКО-ПОЛЬСЬКА БОРОТЬБА; РОСТИСЛАВ І РОСТИСЛАВИЧІ; БОРОТЬБА З ЯРОПОЛКОМ; ОСЛЇПЛЕННЄ ВАСИЛЬКА, ЙОГО ПЛЯНИ, ВІЙНА 1098-9 РР.; ГАЛИЦЬКА ПОЛЇТИКА СУПРОТИ ВОЛИНИ Й КИЇВА; ВІДНОСИНИ ДО УГОРЩИНИ І ВІЗАНТИЇ, ВІДНОСИНИ ПОЛЬЩІ; ПОЛУДНЕВА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ.

Західнїй край! Що можна сказати, чи властиво — чого не можна сказати про найдавнїйшу історію сього західнього краю української території, вказав я давнїйше ¹). Угорську Русь наші лїтописцї, навіть галицькі і волинські замовчали зовсїм, і нам прийдеть ся збирати для неї дрібні звістки з пізнїйших угорських грамот. Про Галичину до середини XII в. маємо лише кілька уривкових звісток ²).

В поглядах лїтописця Галичина представляєть ся краєм відвічного суперництва Руси і Польщі; такою виступає вона на сторонах лїтописи уже в першій звістцї, про прилученнє її за Володимира. Я вище вказав ³), що ся лїтописна звістка баламутна в своїм представленню, але вона цїкава, як відгомін боротьби Руси з Польщею за Галичину в XI в., про котру також не знаходимо докладних вістей в наших джерелах. Друге цїкаве в сїй звістцї, що тут Перемишль виступає як головний, найдавнїйший центр пізнїйшої Галичини. Дуже можливо, що він уважав ся давнїйше загальним центром для цїлого Підкарпатя, тодї бо він був ще таким пограничним містом яким став тепер. Я вказував, що пограничні, мішані русько-польські марки зближали ся до Висли, а збита руська кольонїзація мусїла досить виходити за свою теперішню границю на рівнинї, і коли за Володимира руська полїтична границя тягла ся „аж по Краків”, вона ледво чи виходила дуже значно за ті мішані території.

Пізнїйше руським князям рідко коли (хиба ще за Ярослава) удавало ся в цїлости вернути ся до Володимирової границї; загорнути ті мішані території. Противно, від коли Краків звязано тїснїйше з Польською державою, Поляки починають сягати й по чисто руські землї. За Болеслава Хороброго, під час ослаблення Руси по смерти Володимира, Поляки правдоподібно забрали не тільки волинське Забуже, але й Галичину, і вернено сї втрати назад аж кільканадцять лїт пізнїйше. Звістки про новий атак маємо в 1070-х рр., під час вигнання Ізяслава, але чи здобула тодї що небудь Польща, не знати; у всякім же разї якихось тривалійших і значнїйших усьпіхів вона певно тодї не осягнула, хиба щось дуже малозначне й ефемеричне. Головна маса галицьких земель від Ярославової ревіндикації мусїла зіставати ся в руках руських князїв, чи то злучена разом з Волинею, чи осібно ⁴).

При подїлї земель за Володимира Галичину злучено в одну волость з Волинею в руках Бориса, потім Всеволода. Пізнїйше переходять в безпосередню власть київського князя. В 50-60 рр. в Галичинї, мав, правдоподібно, сидїти Ростислав, син старшого Ярославича Володимира, і вона була відлучена від Волини, аж доки Ростислав не втїк до Тмутороканя (1064 р.). Причини сеї утечі незвістні; правдоподібно, були ними інтриґи Ярославового стрия і сусїда Ізяслава, що здобувши Волинь, хотїв прилучити до неї й Галичину. Два роки пізнїйше Ростислав загинув від грецької отруї, лишивши у лїтописця симпатичну память: „сей Ростислав був муж на війну відважний, зростом гарний, лицем красний, для вбогих милосердний”. Його три сини мусїли тодї зістати ся ще дуже молодими: на історичну арену вони виходять аж кільканадцять лїт пізнїйше. Полишили ся вони, правдоподібно, без усяких волостей, бо звичайно старші свояки загортали спадщину таких „ізгоїв”. Правдоподібну їх отчину — Галичину загорнув разом з Волинею Ізяслав, а по його смерти тримав сї волости його син Ярополк ⁵).

1081 р. вперше виступають сини Ростислава. Того року Володар Ростиславич і Давид Ігоревич втікли, не знати звідки — може бути з Володимира, де держав сих претендентів під своїм доглядом Ярополк, і пробували осїсти ся в Тмутороканю, де княжив Ростислав перед смертию. Се їм не удало ся: Тмуторокань мав иньшого хозяїна — Олега Сьвятославича. Потім (1084) чуємо, що два Ростиславичі (не знати, котрі саме, може сим разом Рюрик і Василько), втїкши від Ярополка, відай знов таки з Володимира, пізнїйше напали на Володимир і вигнали звідти Ярополка. Хто їм сей раз помагав, якими силами вони оперували, лишаєть ся также незвістним. Київський князь Всеволод вислав свого сина Мономаха — вернути Ярополкови його стіл, і той зробив се. Але Всеволод, що взагалї волїв заспокоювати претендентів на чужі волости, нїж на свої власні, мабуть тодї ж таки уважав потрібним заспокоїти Ростиславичів і віддав їм Галичину. Про се чуємо аж пізнїйше, принагідно, але правдоподібно воно стало ся таки того 1084 р. ⁶).

Ростиславичів тодї було ще трох братів: Рюрик, Володар і Василько. Старший — Рюрик сїв у Перемишлї. Де сїли иньші — не знати. Пізнїйше, коли Рюрика вже не було, і в Перемишлї сидїв Володар, молодшого — Василька бачимо в Теребовлї; дуже можливо, що й перед тим він сидїв там. Де був престіл середнього? Найпростїйше думати на Звенигород, бо він виступає княжою волостию зараз по смерти Володаря. На сеж натякає й оповіданнє, що Ярополк 1087 р. вибрав ся походом на Звенигород — мабуть не припадково названий сей город. Таким чином Галичина була-б подїлена на три частини так: старший стіл на Посяню — „горная страна Перемышльская”, середнїй — на Побужу, мабуть і зверхнїм Поднїстровєм (Галичом), молодший — на галицькім Поділю.

Становище молодих князїв було зовсїм не легке. Ярополк не міг переболїти утрати Галичини, і вони мусїли все мати бачне око на нього, 3 другого боку йшла боротьба з Поляками, для котрих з відлученнєм сих волостей зростала принада щось здобути на сїй Україні. З третього — простягала руку на Галичину Угорщина, опанувавши закарпатську Русь. А помочи сим бездомним князям-ізгоям нї звідки!...

Молоді, здібні, енерґічні, а при тім і досить неперебірчиві, здаєть ся, в способах боротьби, вони встигли оборонити свою позицію, хоч і по великих небезпечностях, пригодах і стратах...

На разї найнебезпечнїйшим ворогом для них був волинський князь. Ярополк не міг помирити ся зі стратою Галичини, бо відокремив її Всеволод з своєї інїціативи без щирої згоди Ярополка (пізнїйше принаймнї так і говорить ся, що то Всеволод дав Ростиславичам Галичину) ⁷). Вкінцї 1087 р. Ярополк вибрав ся походом на Галичину — очевидно, щоб вигнати звідти Ростиславичів. Ішов він на Звенигород — на найблизшого з галицьких князїв. Але на дорозї підступом забив його якийсь Нерядець: пробив його шаблею, коли Ярополк безпечно лежав собі в санках під час походу, може бути спав. Справа ся зістаєть ся досить загадковою. Посуджували Ростиславичів, що то вони були інїціаторами сього убійства. Пізнїйше нпр. Давид волинський просто таки називав Ростиславичів убійниками Ярополка ⁸). Дїйсно, убійник Ярополка втїк до Рюрика Ростиславича, і Всеволод вибрав ся зараз походом до Перемишля — на ньогож. Можливо одначе, що убійник робив на власну руку, а сховав ся до Рюрика яко до Ярополкового ворога, і похід Всеволода був викликалий лише тим, що Рюрик прийняв убійника ⁹). У всякім разї рука Нерядця увільнила Ростиславичів від небезпечного ворога.

Але небезпечність від Волини на тім не минула ще. Як показує історія ослїплення Василька, між Ростиславичами й новим волинським князем Давидом, недавнїм товаришом нещасть Ростиславичів (разом з Володарем тїкав він у Тмуторакань), що засїв на володимирськім столї по Ярополку, також не було щирих відносин. Мовляв під впливом своїх бояр, що страхали його замислами Василька, але завсїди, видко, й сам непевний що до своїх західнїх сусїдів, Давид підбиває Сьвятополка на Василька, настає на арештованню й ослїпленню Василька й забирає його собі до Володимира в неволю. Слїдом розмахуєть ся він забрати Василькову волость. Але Володар, видко, добре стежив за ним, і на границї Галичини стрів його на поготові. Давиду прийшло ся видати Василька й вирікти ся всяких плянів на його волость; противно, Ростиславичі пімстили ся кріваво на його волости і його боярах-дорадниках за витяті очи Василька: пограчичний Всеволож спалено, людей Василько казав позабивати, а тих бояр дорадників повішено і розстріляно. „А сього не добре було робити, зауважає прихильний Ростиславичам автор повісти, бо пімсту треба було полишити Богови”... Василька він уважає зовсїм неповинним в тих замислах на Волинь, які інсінуовав йому Давид і переповідає, як Василько відкрив перед ним душу в неволї у Володимирі, що не мав він нїяких замислів на братию, й одинокою його метою була боротьба з Польщею та з иньшими ворогами Руської землї. „Чую, казав Василько, що Давид хоче мене віддати Ляхам. Ще не мало наситив ся моєю кровию, хоче лїпше наситити ся, коли дає їм. Я бо Ляхам богато зробив лиха, і ще хотїв зробити — пімстити ся за Руську землю ¹⁰). Але як і віддасть мене Ляхам, не злякаю ся смерти, те лише тобі скажу по правдї: се Бог минї дав за мої високі гадки! Як прийшла минї вість, що йдуть до мене Берендичі, Печенїги і Торки, я сказав собі: як у мене будуть Берендичі, Торки і Печенїги, скажу я свому братови Володареви й Давидови: „дайте минї свою молодшу дружину, а самі собі пийте і веселїть ся”. І подумав я про Лядську землю: наступлю я на неї за лїто й за зиму, знищу Лядську землю й обороню ¹¹) землю Руську. Потім хотїв я забрати дунайських Болгарів і посадити у себе. Потім задумував я просити ся у Сьвятополка і у Володимира ¹²) на Половцїв: „піду, думав собі, на Половцїв, — або здобуду собі славу, або голову свою положу за Руську землю. А иньшої гадки не було в серцї моїм анї на Сьвятополка, анї на Давида! В тім клену ся Богом і його пришествиєм, що не подумав я чогось злого супроти братиї моєї! Та за високі гадки понизив мене і упокорив мене Бог — що як пішли до мене Берендичі, звеселило ся серце моє і утїшив ся ум мій” ¹³).

Ми можемо вірити сїй сповіди. Союз Василька з Володимиром міг дїйсно не мати зовсїм аґресивних цїлей, звернених на Давида і Сьвятослава, які підсували йому Давидові бояре.

Давидова інтриґа на Василька, як ми знаємо, вкінцї накликала велику біду на його самого. Сьвятополк, що уважав Волинь своєю отчиною, „за кару” забрав її від свого союзника Давида. Але такою-ж отчиною уважав він і Галичину, і хоч присяг був Ростиславичам, що веде війну тільки з Давидом (очевидно — тим бажав він задержати їх нейтральними супроти своєї боротьби з Давидом), але не обстав супроти такої спокуси. „Сьвятополк, оповідає повість, прогнавши Давида, почав думати на Володаря і Василька ¹⁴), кажучи: „се волость мого батька (Ізяслава) і брата (Ярополка)” ¹⁵).

Він пішов на них війною. Перша кампанїя закінчила ся битвою на пограничу, „на Рожнї полї„ коло теп. Золочева; по кріпкій битві Сьвятополка розбито, і він втїк до Володимира. Але своєї побіди Ростиславичі не використовували: „сказали: досить з нас стати на своїй межі!” Одначе ся обережна повздержливість не помогла їм. Сьвятополк передав справу сину Ярославу і вислав його в Угорщину — „вабя Угры на Володаря”. Угорський король Кольоман на сей поклик дїйсно вибрав ся з великим військом. Володар стягнув в поміч Половцїв, що вже перед тим почали топтати стежку в Угорщину. Під Перемишлем, куди приступило угорське військо, стала ся сильна битва, і завдяки Половцям зовсїм знищено угорське військо. Половці, удаючи втїкачку, звабили Угрів до погонї і потім їх „сбиша в мячь, яко соколъ галицЂ збиваетъ”; Угри кинули ся тїкати, і богато їх потонуло в Вягрі і в Сянї, а гнати їх мали два днї. Число убитих руське джерело рахує на 40 тисяч, і се очевидне побільшеннє, але й угорське джерело потверджує, що Угри понесли страшні страти: Половцї „вставши в ночи, дуже зрана ударили на королївський табор і розігнали його до останку”; короля ледви виратували, але королївський скарб захопили Половцї і половили всїх, хто не потрапив скоренько утїкти. „Так знищили їх, як рідко коли Уграм трапляло ся”... ¹⁶).

Ся битва під Перемишлем, 1099 р., увільнила Галичину від претензій волинських князїв. Дальша кампанїя обмежила ся Волинею, і Ростиславичам дали спокій — не тільки Сьвятополк, але й пізнїйші волинські князї; можна сказати, що ся війна 1099 р. забезпечила галицьку династию на цїле столїтє від всяких претензій від східних границь. Але історія з Ярополком, Давидом, Сьвятополком научила Ростиславичів не звіряти ся сьому: від тепер фронт їх полїтики все звернений на схід, і вони всякими способами запобігають зміцненню волинських князїв, аби вони не схотїли прилучити до Волини Галичини, по давнїйшій традиції тої злуки. Особливо уважають вони на те, аби Волинь не лучила ся в однїх руках з Київом: очевидно, се пригадує їм історію з Сьвятополком, і вони в дальшім плянї такої злуки все сподївають ся претензій на Галичину.

Се стає одним з головних принціпів галицької полїтики — тримати ся з противниками волинських князїв, але заразом обставати за відокремленнєм Волини, не давати опинити ся її в сильних руках київських князїв, аби не стала підставою претензій їх до Галичини. Найлїпше бачимо се на відносинах Ростиславичів до Мономаха. Поки Волинь була в руках Давида, потім Сьвятополка і його сина Ярослава, Ростиславичі були союзниками Мономаха; коли 1117 р. прийшло до першого конфлїкту між Ярославом і Мономахом, Ростиславичі помагали Мономаху і ходили походом на Ярослава. Але як Мономах, вигнавши Ярослава, узяв Волинь собі, Ростиславичі зараз змінили фронт: у війнї 1123 р. Ростиславичі пішли в похід уже як союзники Ярослава — здобувати Володимир для Ярослава. І се не була припадкова зміна, а клясичний приклад вище сказаної полїтики галицьких князїв, научених волинськими князями XI в. Побачимо то далї з зовсїм анальоґічної полїтики Володимирка.

Перемишльська битва ослабила також і угорські апетити на Галичину. На жаль наші відомости про угорські і польські відносини галицьких князїв дуже бідні й уривкові, бо київська лїтопись мало інтересуєть ся нашою західньою україною, а угорські й польські джерела маємо з пізнїйших часів і теж дуже скупі на якісь близші пояснення.

В угорських джерелах маємо звістку, що Кольоманів стрий Володислав Сьвятий, десь не задовго перед смертию († 1095) вчинив великий похід на Русь, звідти в Польщу і Чехию (!). Подробицї сього походу часто зовсїм лєґендарні (так з ним звязано оповіданнє, як Угри при облозї Кракова здурили Поляків, що вони мають великі запаси поживи і можуть тягнути облогу без кінця). Але в самім фактї такого нападу Угрів на Галицьку Русь, — чи в спеціальнім походї, чи принагідно, — нема нїчого неправдоподібного; тим можна пояснити собі, чому 1099 р. Сьвятополк звернув ся до Угрів по поміч на Володаря. Поводом до того Володиславового походу на Русь угорська хронїка ставить се, що Русини накликали були Половцїв на Угорщину. Вона представляє його дуже успішним. Русини мали просити милосердя у короля „і обіцяли королеви бути йому вірними у всїм”. Та се, очевидно, звичайна шабльонова фраза, бо нїяких близших подробиць сього походу хронїка не знає, і навіть не мотивує пізнїйшого походу Угрів на Русь, 1099 р., „непослушністю” галицьких князїв, як випадало-б для консеквенції ¹⁷).

Угорський похід 1099 р., очевидно, робив ся з тим, щоб захопити собі щось з Галичини; між Ярославом і Кольоманом могла бути на тім пунктї умова. Але катастрофа, яка спала на короля завдяки Половцям, на довго відбила у нього охоту до нових проб. Угорська хронїка оповідає, що Кольоман умираючи заповів сину пімстити ся на Русинах за неславу, а похід Стефана на Волинь 1123 р., на заклик того-ж Ярослава, уважає походом для сповнення батьківського заповіту. Але з того походу, як знаємо, також нїчого не вийшло, зрештою він навіть не був вимірений на Галичину, бо Ростиславичі виступали в нїм союзниками Ярослава і Угрів, так що можна сказати — Перемишльська битва забезпечила Галичину на цїле столїтє від угорських апетитів, як забезпечила від волинських.

В звязку з угорським конфлїктом, а також і з заінтересованнєм Подунавєм, як ми помічаємо у Ростиславичів, спеціально у Василька ¹⁸), могло стояти зближеннє їх до Візантиї. На нього натякає нам шлюб Володарівни з сином імператора Олексїя Комнена ¹⁹). Пізнїйший союз Володимирка Володаревича з Візантиєю таким чином міг бути лише продовженнєм давнїйших відносин.

Про відносини до Польщі вперше чуємо в лїтописній записцї під 1092 р.: „сього року воювали Польщу Половцї з Василем Ростиславичом ²⁰). Поясненнє для сеї відірваної звістки знаходимо в наведеній вище ²¹) сповіди Василька у володимирськім вязненню, де він боротьбу з Польщею виставляє задачею свого житя:

Характеристично, що антітеза Руси й Польщі так глубоко була відчута і висловлена в нашім письменстві вперше під впливом обставин галицького житя. Вона утворила ся, очевидно, під впливом тієї боротьби за пограничні марки й західнї руські землї, про яку я говорив вище. Слова Василька: „мьстити Рускую землю” можуть мати двояке значіннє: боронити Русь від претензій польських і мстити ся за давні змагання Поляків — відірвати західнї руські землї. Котре з них нї виберемо, се не богато зміняє справу. Очевидно відносини були напружені, боротьба йшла далї. Василько одначе чув себе сильнїйшим, він уважав можливим перенести боротьбу на польський ґрунт і навіть знищити Польщу — „возму”, себто зруйную, „землю Лядскую”.

Ослїпленнє мусїло, розумієть ся, в значній мірі спаралїжувати на далї воєвничі пляни Василька, але боротьба йшла таки, тільки її провадив тепер головно Володар. Длуґош, що тут черпав по всякій правдоподібности з затраченого руського джерела, оповідає, що Володар часто нападав на польські землї й забирав добичу, поки його Поляки не зловили підступом в однім нападї, 1122 р. Головну ролю при тім мав відограти оден Поляк Петр Власт, або Петрко, як його зве Київська лїтопись, що бувши в службі Володаря, зрадив його й видав Полякам. Сей епізод мав великий розголос і описував ся богато разів в сучасній руській і польській лїтературі, обробляв ся з лєґендарними подробицями, а завдяки тому, що сей Петро, збогачений своєю долею в викупі Володаря, щедро жертвував на церкви, — перейшов і в західно-европейську лїтературу. За викуп Володаря Поляки жадали від Василька неможливих сум — 80 тис. гривен, і нарештї мали згодити ся на 20 тис. гривен, виплачених по части дорогими річами; при тім Володар мав помирити ся з Болєславом. Так оповідають джерела ²²). О скільки певне було се помиреннє, тяжко вгадати, бо Володар два роки пізнїйше помер, але що його сини розпочали свою дїяльність походом на Польщу, то з сього-б виходило, що пригода Володаря не богато причинила ся до полїпшення відносин між Галичиною і Польщею.

В тій же сповіди Василька маємо ми далї ще иньші цїкаві признання. Оповівши, як він спровадив до себе Берендичів, Печенїгів і Торків і хотїв з ними воювати Польщу, Василько каже: „потім хотїв я перейняти Дунайських Болгарів і осадити їх у себе, а далї хотїв просити ся у Сьвятополка і у Володимира на Половцїв: піду собі, думав, на Половцїв, аби собі або славу здобути або головою наложити за Руську землю”...

З сих слів бачимо, що Василько, хоч уживав Половцїв для війни з Польщею, як ми то бачили вище, зовсїм не був принципіальним приятелем Половцїв, противно — мріяв про боротьбу з ними. По друге — що він дуже дїяльно заходив ся коло кольонїзації своїх земель ріжними іноплеменними елєментами, турецькими недобитками, а думав навіть про спровадженнє до себе Болгар (се були часи повного упадку Болгарії, по страшних візантийських війнах, серед нових печенїзько-половецьких спустошень). Сї два заміри — боротьбу з Половцями і кольонїзаційні заходи властиво треба получити оден з другим.

Сї звістки про кольонїзаційні пляни Василька ми мусимо розуміти про кольонїзапію галицького полудневого погранича. Вони припадають на ті часи, коли й по иньших землях переведено або переводжено ще кольонїзацію пограничних з степом земель тими „Берендичами, Торками, Печенїгами”; з рештою, се зовсїм не був елємент придатний на те, аби вводити його в середину оселої руської людности. Я думаю, що тут іде мова про кольонїзацію галицького „Понизя” — земель по середньому Днїстру, між Днїстром і Богом, і земель заднїстрянських. В звязку з сим мусїли стояти й пляни боротьби з Половцями, що стояли на перешкодї такому кольонїзаційному походу на схід і на полудень.

Сим кольонїзаційним рухом треба поясняти те значіннє, яке в першій половинї, і то видко — ще за Василька, здобуває собі заднїстрянський Галич. В 1090-х роках столицею Василька уважав ся Теребовль, але здаєть ся ще перед смертию Василька старшим столом став Галич. В усякім разї — не пізнїйше як у 30-х рр. став він столицею полудневої Галичини, а в 40-х стає вже столицею цїлої Галичини, сполученої в руках Володимирка. І коли ми бачимо, що в серединї XII в. Галичина опанувала вже середнє Поднїстровє так, що одною рукою сягає по київське Побуже та на Погорину, а другою — в околицї нижнього Дунаю, то з всякою правдоподібністю можемо, ба й мусимо думати, що кольонїзація Понизя вже перед тим зробила свої перші поступи, отже приймати їх в значній мірі як результат кольонїзаційної і взагалї — внутрішньої полїтики Василька.

1124 р., в оден рік умерли обидва Ростиславичі — Володар і Василько. Як бачимо, їх тридцятьлїтнє князюваннє в Галичинї становить дуже важну добу в історії сеї країни, й енерґічна та добре обрахована дїяльність сих князїв мала дуже важні наслїдки для неї й навіть і взагалї для України-Руси. Рядом завзятих, більш або меньш щасливих війн оборонено самостійність Галицької землї від Волини, від Польщі й Угорщини. Важність боротьби з Польщею й Угорщиною з національного й культурно-історичного погляду сама собою ясна, але я мушу додати, що й боротьба з Волинею була не позбавлена сеї ваги, хоч на перший погляд може виглядати на просту усобицю. Важно було, аби Галичина вийшла з ролї київської прищіпки, якою була так довго Волинь, аби вона стала метою для своєї династиї, яка-б цїлим рядом лїт, з поколїння в поколїннє, подбала про забезпеченнє сеї загроженої позиції, що могла бути легко занедбана в ролї київської провінції, серед завірюх, що абсорбували увагу київського правительства. Завдяки дїяльности перших Ростиславичів ся галицька проґрама була осягнена. Забезпечено істнованнє галицької держави й галицької династиї; кольонїзацією розширено її терен і тим помножено сили для боротьби; заложена основа для більшого значіння сеї далекої руської волости, і треба було тільки аби в дальшій ґенерації знайшов ся чоловік, щоб потрафив використати вже зроблене і дальше повести Галичину по вказаній дорозі. Він і знайшов ся — в особі Володаревого сина Володимирка.