Примітки. 4) Див. працї Крипякевича: Русини властителї у Львові в першій пол

¹) Див. вище с. 429 і 438.

²) Див. т. V с. 241-2.

³) Див. т. V с. 436-40.

⁴) Див. працї Крипякевича: Русини властителї у Львові в першій пол. XVI в. і Львівська Русь в першій пол. XVI в.

⁵) Пор. процес 1538 р. з того поводу, що оден з львівських Русинів донїс на львівську руську громаду, що там „потай роблять сходини і вибирають бурмистрів і радних руських” — витяг у Крипякевича (Записки LXXIY c. 13).

⁶) Див. ще в прим. 13.

⁷) Див. т. І ² с. 317; Schrader Rеаllехісоn der indogermanischen Altertumskunde, sub voce Sippe; Kraus Sitte und Brauch der Südslaven c. 32 i далї, Bogisić Zbornik pravnich čobičaja, див. повазчик sub vосе bratstyo.

⁸) В Хрестоматії В.-Буданова т. І.

⁹) Найстарші звістки: в Київській лїтописи під р. 1159 (Полочане звуть князя на „братьщину” на день св. Петра до церкви Богородицї старої); в Софійській Кормчій коло р. 1280 фіґурує слово „братщина” в значінню пира; в уставі м. Кипріана для монастиря св. Константина 1392 р. (Акты арх. эксп. І N11) говорить ся про доходи ігумена з „братшин” по монастирських селах.

¹⁰) „А братьщина судить какъ судьи” — Псков. устава с. 113 (Христом. В.-Буданова I).

¹¹) В лїтописній звістцї 1159 р. братчина справляєть ся при церкві Богородицї, але на день Петра.

¹²) Кирша Даниловъ ч. 9. Той же самий епізод, в буквально-подібних виразах в билинї про Садка.

¹³) Археогр. сборникъ VI ч. 29, 1550.

¹⁴) Акты Зап. Рос. III ч. 28.

¹⁵) „Брацтво св. Пречистоє” в сел. Куренцї — Акты Виленской ком. XI с. 43 (1576, потвердженнє), брацтво в м. Бобиничах — Витебская Старина І с. 56.

¹⁶) Сї терміни ужиті тут наче синонїми, а властиво мало б бути так: брацтва мають мати кануни двічі до року на сьвята.

¹⁷) Акты Юж. и Зап. Рос. І с. 167.

¹⁸) Витебская Старина І ч. 24 і 27.

¹⁹) Акты Зап. Рос.III ч. 109.

²⁰) Акты Юж. и Зап. Рос. I ч. 102. Собр. грамотъ Вильны, Ковно... I ч. 1 і 2, Акты Зап. Рос. III ч. 131.

²¹) Проф. Голубев стараєть ся вигладити ріжницю між сими професіональними брацтвами й брацтвами церковними тим, що певні ремісники займали певні околицї при церкві. Але цїкаво, що сї професіональні брацтва в самих статутах не привязують ся до якоїсь певної церкви й дають свої доходи на церкви взагалї.

²²) Повнїйше розвиває се устава брацтва купецького: „воскъ отъ тыхъ медовъ на свЂчи до церкви, а зыскъ медовый на потребы и оправы и на слуги церковныє, такъ тежъ и на милосердныє учинки до шпиталя св. ПречистоЂ и иныхъ и на ялмужну убогимъ людемъ выдаютъ и оборочаютъ, а гды бы за кождымъ святомъ меду розсычоного складового за три дни не выпили, тогды то што ся останетъ, зъ дому ихъ братского за пЂнези вольно имъ выдати” — Акты Зап. Рос. III ч. 131.

²³) Звістку сю пустив в курс Зубрицький в своїй „ЛЂтописи львовского брацтва” (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1849, т. 62), с. 4. Але дата королївської грамоти, що потверджувала сю фундацію, замість 1469 р., пішла ще в курс з фальшивою датою 1439 р., і через те 1439, як дата першої звістки про львівське брацтво циркулює ще й досї в науковій лїтературі (див Флеровъ до с. 8, Ювилейное изданіе с. XV, Голубевъ с. 83), хоч уже Макарій (IX с. 13) вказав сю помилку.

²⁴) Перша надрукована в ВЂстнику юго-западной и западной Россіи 1862, вересень, друга в Науковім сборнику галицької матицї 1867.

²⁵) Шість грошей вступного, і стільки ж річної вкладки для членів подальших, замісцевих. Члени місцеві в уставі Никольского брацтва платять півгроша що-два тижнї (13 гр. річно), і так мабуть було й по иньших (в уставі вишенського брацтва що-чотири тижнї по грошику); але при реформі міського брацтва вкладку знижено до половини.

²⁶) В уставі никольского брацтва вкуп на оден день 2 гроші, і воску на сьвічі до братської церкви.

²⁷) Знак, яким обсилано братчиків, скликаючи на сходини, в уставі вишенського брацтва зветь ся „цЂхою” („цеха” в цехах).

28). Архивъ Ю. З. Р. І т. VI ч. 22.

²⁹) Одначе завсїди такі патрональні права були тільки атрібутом брацтв більше або меньше припадковим, а не самою основою брацької орґанїзації, як часом представляють — напр. Харлампович (Школы с. 278), за Голубевим.

ЛЬВІВСЬКЕ БРАЦТВО І БРАЦЬКИЙ РУХ: ПОЧАТКИ БРАЦЬКОГО РУХУ — ЗНАЧІННЄ ЛЬВІВСЬКОГО БРАЦТВА, ОЖИВЛЕННЄ МІЩАНСЬКОГО ЖИТЯ, БРАЦЬКІ ПЛЯНИ: ДРУКАРНЯ, ПЛЯНИ ШКОЛИ, РЕФОРМА БРАЦЬКОГО УСТРОЮ, ПАТР. ЙОАКИМ І ЙОГО ПРИВІЛЄҐІЇ БРАЦТВУ, НЕРОЗВАЖНІСТЬ І НАДМІРНІСТЬ ЇХ, УСПІХИ БРАЦЬКОГО РУХУ, БРАЦЬКА ШКОЛА, ЇЇ ПРОҐРАМА, ЇЇ ДОПОВНЕННЄ ЛАТИНСЬКИМИ НАУКАМИ, УСПІХИ БРАЦЬКОЇ НАУКИ, АДЕЛЬФОТЕС І ИНЬШІ СЬВІДОЦТВА УСПІХІВ, СЛАБША ДЇЯЛЬНІСТЬ ДРУКАРНЇ, БРАК ЗАСОБІВ, КОНФЛЇКТ З ВЛАДИКОЮ, ПОТВЕРДЖЕННЄ БРАЦЬКИХ ПРАВ ПАТРІАРХОМ ЦАРГОРОДСЬКИМ, РОЗДРАЖНЕННЄ ВЛАДИКИ Й ЙОГО УНЇЯТСЬКІ ПЛЯНИ, ВПЛИВ СЬОГО НА ПРЕСТІЖ БРАЦТВА.

Ми знаємо, що се заінтересованнє церковними і культурними справами, з сильно вираженою національною закраскою, серед української суспільности починає розвивати ся головно в останнїй четвертинї XVI в., під впливами вражінь католицького відродження, спорів католиків з протестантами, проєктів унії й гірких прикладів упадку православної церкви, якими кололи очі православних їх противники, голосячи повну нездатність православія чи української культури до якогось поступу, відродження. Під сей час львівське успенське брацтво вибило ся на дуже впливове становище — завдяки значінню Львова як столицї й культурного центра Галичини та завдяки повазї самого його міщанства, з одного боку, з другого — наслїдком браку якихось иньших елєментів, на яких міг би оперти ся національний культурно-релїґійний рух — браку українського маґнацтва, дезорґанїзації і слабосильности шляхецтва, занепаду єрархії: ми ж знаємо, що галицько-львівська православна катедра все ще була виставлена на претензії латинського арцибіскупа (як з другої сторони вважало ся не більше як вікаріатством київського митрополита), і ще в 1570-х рр. владика львівський мусїв силоміць боронити свою катедру від латинського кандидата, підтримуваного правительством ¹).

Серед таких обставин вже в серединї XVI в. львівське брацтво здобуває собі велику повагу й впливи як репрезентація галицької України. Дуже характеристичні напр. відносини до нього тодїшнього господаря молдавського Олександра, що підтримував дуже дїяльні зносини з львівськими братчиками й інтересував ся їх справами. Він не тільки щедро помагав їм в 1550-х рр. при будові нової церкви на місцї старої (що трісла й стала небезпечною для людей в 1540-х рр.), грошима й матеріалами на будову, дзвони і внутрішнє урядженнє, але й посилав братчикам, своїм приятелям, як він їx називав, припаси на братські пири на храм. Так в 1565 р. він посилає їм 10 червоних на пиво, стільки ж на хлїб, десять яловиць в натурі й гроші на купно десяти баранів, при чім казав не пускати до церкви під час служби ,,Ляхів”, бо „у нашемъ законе того ся не годитъ” тільки на пир їх приймати. На другий рік, забувши прислати ті припаси на праздник Успения, він докоряє братчикам, що вони йому не пригадали, й каже зробити пир натомість на рождество Богородицї ²).

Сїмдесяті роки зазначили ся в житю львівскої Руси дуже інтензивними і в деяких моментах досить успішними заходами коло рівноправности православних міщан з католиками ³), і що йно згаданою боротьбою за владицтво між Балабаном і арцибіскупським кандидатом, що закінчила ся таки перемогою Балабана, а була підтримувана енерґічно православною людністю у Львові й по краю. За тим пішла боротьба за калєндар, яка глубоко заворушила всю українську людність, привела до брутальних насильств з боку католиків і загальної реакції з боку православних. Депутація православних Галичан на сойм 1585 р., підтримана православними маґнатами з иньших країв, скінчила ся капітуляцією львівського арцибіскупа. Епізод сей мусів в високій мірі розбудити енерґію православної Руси, а той резонанс, який калєндарна справа викликала в ріжних кінцях православного сьвіта, і той успіх, який мали у правительства заходи православних — все се мусїло дуже сильно скріпити культурно-релїґійні й національні інтереси, розбуджені сим епізодом. Коли взагалї ся калєндарна історія послужила немов прольоґом до небувалого перед тим культурно-національного руху серед української суспільности, то для Галичини, де сей калєндарний епізод розгравав ся особливо сильно, він мав особливе значіннє. І перед усїм серед львівської Руси й міського братцва, як її осередка, що безперечно в усїх попереднїх епізодах був центром всїх тих національних заходів, хоч львівське брацтво в них і не виступає виразно, як корпорація. І коли православна Русь зачала міряти свої сили з католицтвом на полї культурної роботи, львівські братчики теж не могли лишати ся позаду. Деклярація, яку видав арцибіскуп при своїй угодї з православними, обіцюючи надалї не чинити нїяких трудностей в справах релїґійних, подавала їм надїю, що заходи коло сотворення нових культурних інституцій, нових знарядів релїґійно-національної боротьби, не стрінуть сильних перешкод. В дусї загальних дезідерат тодїшнього культурного руху висуваєть ся справа заложення школи й друкарнї. Головними речниками й промоторами являють ся й тут знов таки львівські братчики, які заразом заходять ся коло того, аби стару брацьку орґанїзацію приладити до нових змагань і вимогів.

Справою друкарнї, як знаємо, вже в 1570-х рр. старав ся заінтересувати львівську Русь Іван Федоров, і тодї „мали нЂции въ ієрейскомъ чину, иніиже неславніи в мирЂ обретоша ся'' ⁴), які помогли йому заложити друкарню й пустити її в рух (1573). Де можемо здогадувати ся тих малих і неславних, про яких вдячний друкар не подумав дати нїяких близших звісток, замість обіцянок, що вложені в друкарню гроші вернуть ся їм в нинїшнїм віцї й принесуть стокротну вигоду в будущім? Нїде, як в братських кругах. Але сї круги не могли тодї дїйсно дати нїякої більшої помочи не тільки по новости самого замислу, а й тому що иньша справа вимагала всїх засобів і енерґії від львівської Руси: їх міська церква Успения, збудована за помічю волоського господаря, погоріла в 1571 р., а вежа, побудована при нїй, упала через лиху будову, і відновленнє церкви та будова вежі вичерпують всї засоби львівського брацтва. Серед таких обставин друкарня Івана Федоровича стала за кілька місяцїв, а за кілька років опинила ся в руках кредиторів-Жидів і всї дальші заходи його коло того, аби знову на ноги поставити, не привели до нїчого — навіть коли запоміг ся він грошима у Острозького, в 1580 рр.; він задумував, очевидно, нові видання, робив умови з папірниками й своїм різьбарем (ґравером) Гринем Івановичом, але так і вмер, не пустивши в рух нової друкарнї (1583). Судячи з того, що ми знаємо, весь час він робив ті заходи як свою особисту справу, і тільки кредитував ся у львівських Русинів. Доперва по смерти його (1583) вони зайняли ся сею справою. Давнїйша друкарня його перейшла тепер на власність заставника — Жида. Як оповідає в своїм окружнику Балабан, до тої друкарнї почали зголошувати ся купцї, які хотїли вивезти її до Московщини. Але того не хотїла допустити львівська Русь і щоб не дати тій друкарнї вийти зі Львова, владика з Русинами дали Жидам записи на заставну суму, 1500 зол., а для збирання грошей на оплату Балабан вислав зборщиків з грамотами до всїх православних ⁵). Гроші одначе збирали ся не легко; патріархи Йоаким і Єремія і владика Ґедеон в р. 1586-7 і навіть ще в 1589 заохочували вірних до складок на сю цїль ⁶), і зістаєть ся незвісним, коли друкарня реально перейшла в руки нових господарів — братчиків львівських і була ними пущена в рух. Перші друки, які дотепер звісні, вийшли доперва 1591 р.) ⁷).

Брак гроша одначе не стримував братчиків в плянах культурної роботи. Разом з заложеннєм друкарнї плянують вони заложеннє доброї школи, чи реорґанїзації по ширшій проґрамі школи давнїйшої, яка мусїла й перед тим бути при братській церкві. Поруч справи будови нової церкви вони задумають будову братського дому, де б знайшли приміщеннє нові культурні інституції — друкарня і школа, а также дому на братський шпиталь, і в сих плянах свої надії покладають знову на поміч широких кругів православних, розбуджених з довговікової лєтарґії. До попереднїх прошень на друкарню прилучають ся тепер сї нові потреби. Уже з сїчня 1586 р. маємо обіжник патріарха антіохийського Йоакима, що загостив тодї до Львова, до духовенства, панів і всякого стану людей — „всЂмъ повсюду православнымъ христианомъ” з оповіщеннєм про широкі пляни Львовян для обновлення церковного й культурного житя. „Християнсъкая церковъ хочетъ строєниємъ поновляти ся, то єсть наукою писма светого, и хотятъ с помочию божею панове мещане львовськиє школу закладати для наученъя дЂтемъ християнъскимъ вшелякого стану, которыя бы мЂли учити ся песма светого грецъкого и словенъского, да не будетъ родъ ихъ христианъский яки бесловесенъ ненаучения ради; и тежъ купили друкарню писма словенского и греческого у тойже школе потребную в полътора тисяча золотых заставленую; и тежь церъковъ хотятъ муравати новую и домъ на школу и домъ на друкарню и домъ на шпиталъ, просто поновляючи все законъноє строєниє” ⁸). Ще в сильнїйших виразах накликав до жертв на сї цїли владика Ґедеон: „Просимъ, отдЂлЂте нЂкую часть зъ маєтъностей своихъ, што вамъ Господь Богъ далъ, для славы имени єго святого и для своєго и своихъ сыновей душевного спасения, розмножаючи писма святого науку дЂтемъ вашимъ, подвигнЂте умныє очи ваша и бачте разумЂючи о своємъ недостатъку науки духовноє, и умилостивЂте ся о себЂ, да и васъ Богъ помилуєтъ въ страшный день суда вЂчного” ⁹).

Але беручи ся до таких високих плянів і відкликаючи ся для їх переведення до християнських почувань своїх земляків, братчики вважали за потрібне передовсїм зреформувати саме брацтво. Пережитки старого братського житя, ситні і пяні братчини, з участю всяких охочих до братського меду чи пива людей, де випите за 10 червоних пиво, безперечно, не могло нїчим причинити ся до піднесення релїґійного чи морального настрою, — не гармонїювали з задачами релїґійно-морального і культурного подвигнення себе і своєї суспільности, до якого брали ся тепер братчики. І коли у Львові зявила ся така висока церковна особа як патр. Йоаким, братчики, достроюючи ся до такої високої візити, предложили до патріаршого одобрення і санкції плян реформ брацтва і його культурно-гуманїтарних інституцій.

В новій уставі, проєктованій ними, вже не було мови про братські пири — їх місце заступало надїленнє убогих „по силї”. Братські сходини мали служити цїлям релїґійно-моральної науки і поправи: залагодивши біжучі справи, братчики мали займати ся читаннєм „книг законних” і поважними розмовами ¹⁰). Вони мали слїдити за моральністю членів свого брацтва, упоминати, а не поправних виключати з поміж себе; за тяжші провини заводило ся сидженнє на дзвіницї, поруч давньої кари воском; Зрештою схема братської орґанїзації лишала ся давнїйша, але була овіяна і сильнїйше перейнята духом релїґійности й морального аскетизму.

Йоаким, скандалїзований тими прикладами упадку церковної дисциплїни, які він бачив наоколо себе ¹¹), прийшов в ентузіазм від високого настрою і благородних плянів львівських братчиків. З їх розмов повіяло на нього ароматом християнської церкви апостольських часів. Йому прийшла гадка, що оперта на таких чистих християнських принціпах братська громада може послужити знарядєм церковної реформи, моральною цензурою для роспущеного духовенства, контрольним апаратом церкви, й іґноруючи ту півторатисячну еволюцію, яка лежала між його часами й апостольською церквою, він задумав приложити її принціпи до сучасних відносин. В своїх конференціях з братчиками він не тільки похвалив їх плян братського устрою, але додав до нього, в своїй грамотї, цїлий ряд дуже важних і далекосяглих прав і поручень брацтву, які робили повний переворот в дотеперішнїх церковних відносинах ¹²).

Він поручає і дає право брацтву виступати против всякого противного закону Христовому і всякий непорядок з церкви усувати. Коли братчики довідають ся про когось у своїм містї, при котрійсь церкві, або в котрімсь брацтві, що він живе не по закону — чи то з сьвітських чи з духовних: протопопа, сьвященика чи диякона чи кого з клириків, мають їх упоминати словом і письмом, а як би вони спротивили ся правдї законній, — оповістити про них епископу. Колиб і по иньших місцях довідували ся вони про якихось непорядних людей, чи сьвящеників, чи сьвітських, мають їх упоминати письмом, по християнськи, та жадати від них оправдання, коли-ж покажуть ся непослушними — оповіщати епископу. І брацтва, які істнують по иньших місцях, повинні в своїм містї і околицї пильнувати житя сьвящеників і сьвітських людей і довідавши ся про якісь безаконства їх, не таїти, а оповіщати епископу. Коли побачуть сьвященика в корчмі пяного, мають засьвідчити то двома сьвідками й оповістити епископу. Якби якому попови доведене було, що він чарівник або ворожбит — чорнокнижник, або що він держить при церкві або на селї чарівницю або ворожку, або сам ходив до ворожки, або кого посилав, або давав в лихву, або вінчав вхоплену дївчину, або що він двожонець, або роспустник, — треба поставити на нього двох або трох сьвідків і оповістити епископу, аби прийняв суд по законам св. отцїв. Коли б у якім містї або на селї знайшов ся ворожбит чи ворожка, чи чарівниця, то про їх зі сьвідками оповістити брацтву й епископу, аби виключити з церкви; і від тих, що ходять до чарівників та ворожбитів, від піяків та лихварів треба відлучати ся, бо не тільки ті, що те чинять, повинні смерти, а й ті, що чинять їх волю.

„На випадок якби в якім містї знайшло ся брацтво, яке б не поступало по уставам сього (успенського львівського) церковного брацтва, котре ми перше уставляємо законно ві Львові яко старше, ми постановляємо, що нїхто не має противити ся (йому) анї якісь несовершенні устави брацтв, уставленних котримись епископами, не мають ставати йому на перешкодї, але всї ті брацтва, де б не були вони, ми піддаємо під львівське брацтво” ¹³).

Котрого братчика брацтво відлучить від церкви через свого сьвященика, того й протопоп та епископ не благословляють, поки не помирить ся з брацтвом. Коли б хто з брацтва був оскаржений перед епископом, епископ не може судити його самого, але має стати при нїм усе брацтво і разом з епископом має доходити вини оскарженого та судити його по законам св. отцїв. Коли ж би й епископ став противити ся законови правди, правив церквою не по апостольським канонам і св. отцїв, зводячи праведних на неправду, підтримуючи руки беззаконних, — то епископови противити ся як ворогови правди ¹⁴).

Які б ідеальні мотиви не водили патр. Йоакимом ¹⁵), треба признати, що він поступив не дуже розважно, видвинувши так різко братську орґанїзацію против епископату й задумавши зробити з львівського успенського брацтва — орґанїзації будь що будь досить припадкової своїм складом і добором, якийсь формально-начальний орґан для цїлої галицької Руси, якийсь верховний ареопаґ в справах релїґії й моральности, піддавши під його контролю все духовенство й самий епископат. Такі небувалі права могли бути приємні брацтву, могли окрилити його новою енерґією, але потрібні вони йому для його дїяльности не були, а тим часом посїяли зараз же підозріння, роздвоєннє між ним і владикою, ослабили культурно-просьвітні пляни брацтва, не кажучи вже, що в значній мірі послужили як раз справі унїї, бо погнали православну єрархію на унїятську дорогу ¹⁶). Одначе й патріарх царгородський Єремія став на туж точку, що й Йоаким: потвердив вповнї його розпорядження й став рішучо по сторонї брацтва в його конфлїктї з владикою.

Але поки ще сїмя роздору посїяне між брацтвом і епископом могло принести свої гіркі овочі, — се співчутє й опіка патріархів та високі права, якими вони обдарували львівське брацтво, мусїли подвоїти енерґію й ентузіазм братчиків у здійсненню поставлених ними релїґійних і просьвітних завдань. Поруч справи друкарнї тепер виходить на перший плян орґанїзація, чи реорґанїзація школи, на котру братчики зараз же заходили ся збирати датки та розглядати ся за всїм потрібним до як скоршого відчинення сеї школи. Щоб не війти в конфлїкт з привілєґіованою міською латинською школою, пляновано поки що школу грецько-словянську. До словянської науки була дуже добра учительська сила в особі „даскала Стефана” Зизанїя-Тустановського. Був се перший історичний виступ чоловіка, що кілька лїт пізнїйше записав своє імя в боротьбі против унїї, пером і словом, як першорядник проповідник, полєміст, аґітатор; ті стадиї житя, що попередили його учительство в братській школї, зістають ся нам вповнї незвісними ¹⁷). Щасливий припадок прислав тодї-ж і дуже доброго професора для мови грецької, в особі архіепископа елясонського Арсенія, що заїхавши до Львова в червнї 1586 р. і щиро привитаний православними, послухав їх намов і лишив ся в ролї управителя і учителя братської школи ¹⁸). При його участи були вироблені правила для нової школи, звісні в двох редакціях — грецькій і українській. Реорґанїзована школа відчинена в осени 1586 р. Маємо вписи учеників у „Стефана даскала руского” з рр. 1586/7 і 1587/8; в першім роцї вписано 22 хлопцї, в другім іще 26 нових — переважно дїти львівських міщан, передміщан і духовних, але є й замісцеві (з Солонки, Яворова, Городка) ¹⁹).

Шкільна устава, начеркнена, очевидно, Арсенїєм за порозуміннєм з братчиками і потім кілька разів редаґована брацтвом ²⁰), відкриває перед нами педаґоґічні погляди й змагання брацтва й ті цїли, які вони ставили школї. Вихованнє й наука мають чисто релїґійний характер ²¹). Цїль школи — релїґійне й моральне подвигненнє української суспільности. І ученики мають учити ся „страху божієму и обычаємъ въстыдливымъ младенческим: яко мают быти во церкви противъ Богу, дома против родичемь своим и инъде инымъ цноту и встыд заховывати, посполите противъ всЂмъ покору и уваженьє” ²²). Відповідно до того до „даскалів” школи ставлять ся вимоги, що се будуть люде моральні і побожні: „не пособитель єреси, но благочестію поспЂшитель”. Наука в школї має бути приступна для всїх, для дїтей „всякого стану: убогих за прости Богь, а богатыхъ за ровнымъ датъкомъ'' ²³). Даскал повинний бути всїм однаково прихильним і ласкавим, не роблячи ріжницї між дїтьми убогих і богатих: місце в школї мали школярі займати в порядку успіхів в науках, а не по богацтву чи впливам родичів, і в потребі, „за непослушенство” даскал має право всїх дїтей карати, тільки „не тирански, но учителски”.

Проґраму науки устава викладає так: „напервей научивши ся складовъ литеръ, потом кграматики учать, при томже и церковному чину учать — читанью, спеванью; также учать на кождый день, абы дЂти одинъ другого пытал по грецку, абы єму отповЂдал по словенску, и тыжь пытают ся по словенску, абы имъ отповЂдали по простой мовЂ, и тыж не мают из собою мовити простою мовою, едно словенскою и грецкою. А такъ нинЂ тому учат ся, до болшихъ наукъ приступуючи: ко диалектице и реторице, которыє науки по словенску переведеныє вынайдено в школе львовской, рускимъ языкомъ списано: диалектику и реторику и иныє, философскиє писма, школе належачиє” ²⁴).

В низшім віддїлі школи ученики мають бути поділені на три ґрупи: на першій вчать ся букв — „слов познавати и складати”, на другій учать ся читати — ,,на память многихъ рЂчей ся учити'' (граматичних правил і реалїй), на третїй — читають і прочитане толкують, переповідають своїми словами й з поводу прочитаного діспутують. Наука ся має йти таким чином: по ранїшнїй молитві, котрою розпочинаєть ся наука, ученики здають те, що навчили ся вчора, й віддають домові свої задачі; потім учать ся „друбли ²⁵) псалтыри или граматики, з розвязованєм єи, и иньим многим потребным наукам, яко обачить на тот час ведле потребы”. По обідї хлопцї записують собі „на таблицї” науку дідаскала — тільки найменьшим даскал сам має написати; науку сю даскал має подавати „от светого євангелія, от книг апостолских, от пророковъ всЂхъ, от отець светых ученія, от философов, от поетов, от гисториков и прочая”. Дома школярі мають написати звечера „што учили того дня” і перед родичами чи господарями виказати ся виученим, а приходячи й відходячи з школи, школярі повинні оден одного випитувати „о трудных словЂхъ”. В суботу робить ся загальна репетиція вивченого за тиждень. Крім того хлопцї вчать ся „пасхалий и луннаго теченія и личбы и рахованя или мусикъ церковнаго пЂнія''. По обідї в суботу даскал „час немалий” дає їм науку моральности — поучує обовязкам до Бога, людей і самих себе, „на што им и памятного маєт не боронити по чаши школной испити”: кара на провинниках мала глубше закорінити в учениках сї моральні науки. В недїлю і сьвята перед богослуженнєм даскал має „розмовляти и их учити о святЂ и празнику том и учити их воли божіи”, а по обідї „навчити'' їx євангелия й апостола, читаних того дня.

Отже, як виходить з сього, досить нескладного, що правда, шкільного пляну, львівська школа повинна була бути справжньою „ґімназією”. Окрім релїґійного й морального виховання, вона мала дати ученикам основне знаннє, теоретичне й практичне, язиків словянського і грецького (для лїпшої вправи в них народня „проста” мова була зовсїм виключена з розмов учеників). Мала також посьвятити їх в тайни „свобідних наук”, трівіума і квадривіума — граматики, риторики, діалєктики, аритметики, ґеометрії, астрономії й музики, та дати їм запас того реального і лїтературного знання, яким орудувала сучасна школа — „з поетів, істориків і філософів й иньших”. Що правда, науки „квадрівіума” були зведені до досить скромних розмірів — рахунків, пасхалїї й лунного теченїя (суроґат астрономії) та церковного сьпіву, але треба памятати, що таке „упрощеннє” наукової проґрами не було спеціальним testimonium paupertatis львівської школи, а було таким сьвідоцтвом убожества середновічної школи взагалї. Загалом узявши львівський „шкільний порядок'' не показує тенденції копіювати спеціально пляни якогось типу сучасних шкіл (Арсеній, якого мусимо вважати головним автором його, був домородним вихованцем шкіл грецьких, не західно-европейських). Але в основі своїй — і в проґрамі і в орґанїзації зайнять він зближаєть ся до того типу західноевропейської схолястичної школи, що був підставою проґрам і шкіл і єзуітських, і сьвітських католицьких і протестантських ²⁶). Очевидно, львівська школа мала своїм завданнєм заступити для православних сї школи, як писали львівські братчики в своїм пізнїйшім оповіщенню з 1608 р. — „иж бы піючи въ чужих студницах воды наук иноязыческих, вЂры своєи не отпадали — зачим пра†и всенародноє сгиненіє барзо близко ходит” ²⁷).

Значною прогалиною в проґрамі школи був з початку брак латинської мови, так неминучо потрібної в тодїшнїм житю. Інїціатори шкільного пляну, очевидно, хотїли в основу шкільної науки положити дісціплїни словянські й грецькі, як свої питоменні, в противність школам латино-польським. В дусї вказаних вище принціпів про перевагу грецько-словянської культури над латино-польською, львівська школа й пізнїйше держала ся все отсеї грецько-словянської традиції. Але як я вже сказав, повне поминеннє латинської науки в „шкільнім порядку” було безперечно не добровільним, а вимушеним. Можна навіть думати, що замовчана зовсїм в офіціальнім плянї, з огляду на можливість конфлїкту з католицькими школами, латинська мова на практицї в науцї не була поминена. Заразом братчики чекали тільки нагоди, щоб могти її включити в шкільні проґрами й офіціально таку нагоду дала їм грамота кор. Жиґимонта, випрошена для львівського брацтва на варшавськім соймі 1592 р. двома тодїшнїми столпами православного маґнацтва кн. Конст. Острозьким і новгородським воєводою Скуминим-Тишковичом. В нїй король потверджував права і привілєґії брацтва, а спеціально його „школу свобідних наук” (scholae pro tractandis liberalibus artibus) і друкарню ²⁸). Школа свобідних наук по тодїшнїм понятям не мала істнувати без латинської мови, і сей королївський привилей уважав ся пізнїйше позволеннєм брацтву на „школу латинську” ²⁹), а латинська мова була офіціально введена в проґраму братської школи ³⁰).

Так отже заміри були широкі, і виповненнє їх залежало тільки від учительських сил та матеріальних засобів школи, себто брацтва. Що до сил, то ними школа була обставлена дуже добре від початку, як ми бачили. Науку словянсько-українську вів Стеф. Зизаній, чоловік безперечно талановитий, енерґічний, експансивний, з лїтературними здібностями і з даром впливати на людей. Науку грецьку вів архіеп. Арсеній, чоловік, як на свій час учений, і авторитетний хоч би вже завдяки своїй високій гідности. Результатом грецько-словянської науки перших лїт братської школи була грецько-словянська граматика, уложена „спудеями” школи по вказівкам Арсенія й иньших дідаскалів школи ,.отъ различныхъ грамматикъ”. Їх основою послужила головно грецька граматика Конст. Ляскаріса, але укладчики користали і з иньших підручників і взагалї показали певну самостійність в орудуванню граматичним матеріалом як грецьким так і словянським ³¹). Зачата друком, ще 1588 ³²), здаєть ся, ще вийшла в сьвіт 1591 р. п. т. ,,Аδελφότης. Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго языка ³³).” — Вона служила підручником грецької мови в братських школах, а також багато причинила ся і до граматичного розроблення словянської мови, підведеної тут під схему новочасних граматик, і від разу високо поставила репутацію львівської школи в очах сучасників православних.

Арсеній покинув братську школу в 1588 р., виїхавши з патр. Єремією до Москви. Його місце зайняв як професор грецької мови Кирил Транквілїон-Ставровецький ³⁴), голосний потім богослов, автор першої православної доґматичної системи, замітний своєю траґічною долею (його працї були засуджені православними як неправовірні, досить несправедливо, і він перейшов потім на унїю). Був се чоловік взагалї здібний і в грецькій мові досить вправний ³⁵), так що репутація львівської школи була підтримана ним вповнї. З нагоди приїзду до Львова м. Рогози на початку 1591 р. ученики братської школи пописували ся перед митрополитом привітними промовами, співами й деклямаціями на грецькій і словянскій мові, виданими потім, як свідоцтво шкільної науки п. т. „Пρоσφονημα. ПривЂть преосвященному архіеп. кvр Михайлу'' ³⁶). Вони інтересні не тільки як показчик язикового знання, а й як взірцї риторичних вправ учеників: анальоґічні з подібними (нерівноскладовими) римованями острозької школи, вони досить свобідні від впливів сучасної польської поезії. З свого боку митрополит, високо оцїнюючи ученість і правовірність шкільної колєґії, уповажнив дидаскалів школи і старших студентів (спудеовъ на се угожихъ) до публичного проповідування в церкві братській й по иньших церквах ³⁷).

Школа стала таким чином головною окрасою зреформованого львівського брацтва, предметом його особливої опіки й гордости. Друкарня функціонувала слабо, служачи головно потребам школи — така роля її й зазначала ся виразно в ріжних оповіщеннях ³⁸). За цїлий час до р. 1600 вона випустила тільки три книжки — се були звісна нам грецька граматика й шкільні привітні вірші митрополиту 1591 р., а третя, видана 1593 р., також мала служити сьвідоцтвом шкільних поступів — се „Господіна Мелетіа святЂйшаго папи александрійского, о христіанскомъ благочестіи къ Іудеомъ отвЂтъ”, — присланий патріархом львівському брацтву з одним Греком і виданий в грецькім текстї й словянськім перекладї, зладженім „спудейми школы нашея”, як значило ся в закінченню. Піднїмати якісь більші друки „въ общую пользу росийскому роду” брацтво, очевидно, не мало засобів. Тим треба пояснити й слабу лїтературну продукцію львівського кружка. Не бракувало між братчиками й дідаскалами братської школи людей з лїтератутною осьвітою й інтересами, з полємічним темпераментом, але на лїтературнім полї вони показували себе (котрі показали) або перейшовши до иньших місць, або в працях не друкованих: в листах, діспутах, проповідях і т. д. Згадаю братів Зизаніїв, Транквілїона, Юр. Рогатинця й ин. Розвинути лїтературно-видавничу дїяльність у Львові не позволяв брак засобів.

Матеріальні сили брацтва притягала до себе будова нової, дуже коштовної брацької церкви, ведена саме в 1590-х роках. З другого боку дуже сильно підривав його сили й заходи конфлїкт з владикою Ґедеоном, що розпочав ся зараз но реформі брацтва і потім з перервами, з хвилями ослаблення і загострення, потягнув ся на кільканадцять лїт.

Брацтво не здержало ся від спокуси дати відчути владицї й духовенству ту зброю широких прав контролї й цензури, яку так нерозважно вложив в його руки патріарх Йоаким, і скоро опинило ся на воєний позї з своїм недавнїм союзником і опікуном владикою Ґедеоном. Йоаким, незвичайно розжалений непорядками православної церкви, які бачив і чув, не вязав ся в виразах свого обурення, доходячи до крайностей: він оголошував за виклятих тих владиків, які б терпіли між своїм духовенством людей по другім разї жонатих (або таких що мали жінок нешлюбних), і тих вірних, які б звертали ся до таких священиків, приймали від них тайни чи якісь духовні служби. Всї чинности й тайни, удїляні таким священиком двоженцем, взагалї неправно поставленим, він признавав за неважні ³⁹). Очевидно, виїздячи, він положив то на серце львівському брацтву, щоб воно, опираючи ся на даних йому правах, вело боротьбу за очищеннє православної церкви, і брацтво старало ся сповнити заповіт свого фундатора. Та владика Ґедеон не хотїв чути нїчого про такі нечувані права контролї й цензури з боку мирян. Чоловік повний сил і енерґії, перейнятий високою гадкою про свою владичну гідність і про себе самого, він дуже мало надавав ся до тої ролї, в яку хотів Йоаким поставить владиків супроти братської цензури. Потомок досить можної української шляхетської родини, досить впливовий, свій в панських кругах Галичини, син владики львівського, з дитинних лїт призначений на се становище, в молодости вже забезпечений jure successionis по батьку, — він дуже мало податливим міг бути на всякі уступки з своєї духовної „милостию божиєю” власти. Кров родовитих вояків і авантурників, що текла в його жилах, мусїла бурити ся на одну гадку, щоб піддати ся в тій сфері богоусьвяченої владичої власти вказівкам, цензурі, інструкціям мирського зборища, і то навіть не „братів шляхти”, а звичайних собі ремісників, „підлого стану людей”. Я підносив уже не раз, що ся ідея — піддати владику з його підвластним духовенством в справах церковної науки й дісціплїни суду й рішенням мирських людей, згідна з духом апостольскої церкви, глубоко противна була всьому пізнїйшому її розвою й духу, всїм понятям канонїчним, і в усї часи з боку епископату, зі сторони канонїстів, в церкві східнїй так само як і західнїй, викликала й мусїла викликати рішучу опозицію. Ґедеон не міг бути тут виїмком. Тим більше, що він був чоловік досить осьвічений і обізнаний в церковних і книжних справах (оден з соборів 1590-х рр. поручив йому „всяко тщаніє и попеченіє сътворити о исправленіи книги требника”), так що міг уважати зайвими всякі науки зі сторони сьвітських людей. Здобувши оружною рукою свою катедру, видержавши побідно боротьбу з переможним католицьким клиром, він не міг з легким серцем піти на капітуляцію перед претензіями своїх духовних овець, а не почуваючи за собою тих провин і хиб зі становища канонів чи церковної моралї, не вважав потрібним бути терпеливим та податливим на ті претензії на контролю з боку вірних, яку мотивовано перед усїм нездалістю та незаконним характером вищої єрархії.

І він дав різку відправу відразу братським змаганням. Уже за кілька тижнїв по братських конференціях з Йоакимом іде горяча полєміка між Ґедеоном і брацтвом, за те що він „попамъ казалъ людей бити” ⁴⁰). З братських кругів ідуть якісь „рими” на владику, пишуть ся листи на нього; владика кидає анатему на провідників брацтва ⁴¹). Предметом особливо заїлої полєміки між ним і брацтвом стає свяченнє т. зв. паски. Брацтво, чи то по вказівкам місцевих Греків, чи може й самого Йоакима, противило ся тому сьвяченню, а владика вважав єресею сей похід против паски і виклинав його проповідників ⁴²). Таке objectum litis особої чести полєміцї брацтва против владики, розумієть ся, не приносило.

Але права й привилеї признані брацтву патріархом антіохийськім не мали повного значіння в діецезії патріарха царгородського, і се мусїв владика виткнути братчикам супроти тих компетенцій, які присвояли собі вони: при тім і всї братські сходини, наради, заходи мабуть представив як невідповідні, не християнські і т. д. Тому по великоднї 1586 р., коли вийшла та війна за паску, звернуло ся брацтво до царгородського патріарха, просячи потвердження братській уставі й розяснення своїх обовязків і прав, які їм заперечував владика. Запитання починали ся від дуже невинних: чи подобає мирянам-ремісникам сходити ся в сьвята для читання духовних книг, розмовляти між собою та кореспондувати „о добрых дЂлЂхъ”. Але за ними наступали серіознїйші: братчики питали, чи належить їм слухати ся сьвящеників і епископів „тлящих заповЂди божія” чи противити ся їм? Що думати їм про єреїв і владиків „святотатцевъ, христопродавцевъ, богокорчемниковъ, хулящихъ и возбраняющихъ учения и проклинающе учащих ся, безчинныя же и ненавидящих ученія оправдающе, глаголюще, яко благословенна всяка душа проста, многыя же книгы в неистовство влагають? І як мирянам взагалї треба поступати, коля єрархи „не брегут о устроєніи людей” — чи зіставати ся пасивними сьвідками того „беззаконнЂ и безчиннЂ”, чи якось „устроєвати ся”? Братчики додавали, що се вони питають „не любопренія ради, но от великия нужа”, супроти таких непорядків в церкві, яких вони навіть не важать ся „писати я— ⁴³).

Поки братчики висилали се посланиє й чекали відповіди на нього, в відносинах з владикою наступив певний спокій: справа віддана була на суд патріарха, й Ґедеон навіть заохочував наново свою дієцезію до помочи брацтву в його просьвітних плянах ⁴⁴). Минуло в тім півтора року, бо на престолї царгородськім зайшла переміна — знову появив ся на нїм Єремія. З кінцем 1587 р. стало відомо, що царгородський патріарх став вповні по сторонї брацтва, на основі відомостей даних йому патр. Йоаким: потвердив брацтво, насварив Ґедеона й затрозив йому клятвою. Се було початком відновлення боротьби брацтва з владикою, що спалахнула з новою силою з початком 1588 р. Владика проголошує єретиками львівських братчиків й кидає на цїле брацтво анатему; в розяренню на його опозицію позволяє собі нові різкі закиди против осьвіти, науки, в повній суперечности до недавньої своєї опіки просьвітним плянам львівським; допускає грубі, дикі вчинки против стороників брацтва ⁴⁵), й тим, розумїєть ся, тільки погіршає ситуацію. А коли патр. Єремія в свій приїзд на Україну, в 1589 р. знов рішучо став по сторонї брацтва, вийняв його з влади владики й поставив на будуще митрополита сторожем відносин його до брацтва, Гедеон 12/XII в крайнїм розжаленню звернув ся до свого недавнього ворога львівського арцибіскупа, „просячи, аби владиків визволено з неволї константинопольських патріархів”, і став „чиноначальником відступлення від патріархів” українських владиків ⁴⁶).

Тайною у Львові се не лишило ся не довго. І коли, входячи в психольоґічне становище владики, можна легко собі витолкувати те крайнє роздражненнє, в яке впав він супроти опозиції й претенсій братчиків, підтриманих митрополитом і патріархом ⁴⁷), то з другого боку сей різкий і нерозважний, в високій мірі нетактовний крок вповнї убив морально владику в його боротьбі з брацтвом в очах усїх православних. Поки йшла боротьба за права між православним владикою й православним же брацтвом, можна було ставати на становище того чи сього — чи з становища канонів, чи з становища потреб православної церкви в даній хвилї, так би сказати — церковної тактики. Але тепер боротьба переходила на иньший ґрунт — се була вже боротьба між сторожами православної віри — братчиками, й унїятом владикою. Се зміняло все відразу. Оправдувало всї ті — в основі своїй нерозважні, нетактовні, навіть канонам противні роспорядження патріархів і митрополита, якими вони підтримували брацтва на шкоду владичої власти. Оправдувало всї кроки брацтва против владики — хоч би також не конче мудрі й тактовні. Бо се-ж були заходи вірних против владики-ренеґата, способи обережности против непевних в правосланій вірі владиків. Зовсїм в иньшім сьвітлі представляли ся тепер всї біди, які терпіли братчики від владики — се було переслїдуваннє за вірність православю.

І з своєї рисковної й неконче похвальної боротьби з владикою львівське брацтво виходить в 1590-х рр. з авреольою мучеництва за „руську”, православну віру, з славою перших сторожів сього національного прапора, і се незмірно підіймає в очах сучасників не тільки саме брацтво, а й брацьку орґанїзацію взагалї.