Примітки. 3) Як ілюстрацію нїмецького характеру привілєґіованої громади Львова в серединї XIV в

¹) Див. т. V с. 228.

²) Ibid. c. 238 і далї.

³) Як ілюстрацію нїмецького характеру привілєґіованої громади Львова в серединї XIV в. див. нпр. Akta gr. і ziem. III ч. 7, для пізнїйшого часу див. Pomniki do dziejów Lwowa, показчики імен.

⁴) Див. т. V c. 240 і далї.

⁵) Крипякевич Русини-властителї у Львові (Науковий збірник присьвячений проф. Грушевському) і йогож: Львівська Русь в першій половинї XVI в. (Записки т. 77-9).

⁶) Крипякевич op. c. с. 231.

⁷) Див. нпр. показчики імен перемиських міщан в VII i XIII томах Akta gr. ziem. під словами Premislia, cives.

⁸) Див. у мене в т. V c. 241-2, 249.

⁹) Королївський декрет з 1512 р., виданий наслїдком скарги перемишльського владики й православних на претензії й заборони від католицьких біскупів — Corpus iuris polonici IIІ ч. 117 (Acta Tomiciana II ч. 100).

¹⁰) Сей нїмецький характер виступає виразно нпр. в документах з XV в. з Коросна як Akta gr. і ziem. III ч. 77-9, 113 й ин.

¹¹) Див. показчики в Akta gr. і ziem. XI і XVI: Sanok, cives.

¹²) Нпр. Akta gr. і ziem. IX ч. 110 (нїмецькі імена тутешнїх міщан).

¹³) Див. в т. V с. 246-8.

¹⁴) Aсta Tomiciana I ч. 85.

¹⁵) Жерела III с. 1-4.

¹⁶) Quorum pars non erigua est.

¹⁷) Архивъ Югозап. Рос. І. Х ч. 4.

¹⁸) Наводжу такі імена: Мартин Лобода, Мисько і Марк Куцковичі, Марко Русин, Іван Буський, Іванко Василїв зять, Василь і Івасько Сухолзичі, Климко Русин, Артим Дяк, Влас Митка, Йов Русин, Санько Филипко, Йоско Кроль, Грицько, Сенькова Сухолзина, Івасько Луцьович, Василь Долгий, Манько зять Носчин (може Настин?), Осташ Русин, Дашко коваль, Абрам Дмиков, Гриць Микитич, Панько, Федько Ройко, Кримко Манько, Васькова вдова — в інв. 1534/5 рр. В інв. 1539/40, де подано імен далеко більше, ще крім того: Степан, Чудний Гань, Іван Долгий, Миколай Закалюжний, Осташова вдова, Пав. Гординський, Артим Угерчанський, Марк Кузьмин, Гаврило, Сенько, Зиньова, Мисько Івашків, Грицько Сухол, Степан Петрик, Гриць Старий, Кунець Чешибич, Василь Сподин, Лепешчина, Ігнат Панасович, Валентин Лепешчич, Лука Дворник, Тимко Витрикущ, Гаврило Чехович, Нестор Старий, Гаврилович, Манько, Василь Демкович, Василь Соломка, Стецько Деревко, Лучка Левкович, Глїбко Старий, Занько Демкович, Куць, Ісайко Старий, Андрейко Дроздовський, Тома Кокошка, Сидор Старий, Васюта, Григора Дашковича, Яков Пискливий, Антихрист, Мисько.

¹⁹) Виходить се з королївської грамоти 1634 р., де король, мотивуючи се довершеним заспокоєннєм релїґійних спорів православних і унїятів — отже аж таким надзвичайним арґументом, зрівнює городецьких православних з католиками в усїх правах на взір такого рівного права, даного тодї ж перемиським міщанам, і спеціально — в праві бути вибираними до міських урядів. Привід до того, як видно з грамоти, дала предложена королеви humillima petitio православних міщан Городка.

²⁰) Виходило б з того — або що католики, чи їх маґістрат, не позволяли Русинам перенести церкву й відгрожували ся, що в мурах міських не дозволять їм відправляти службу, ходити з процесіями і т. ин. — як то було тодї у Львові, з якого могли собі брати приклад городецькі католики, — або дїйсно не позволяли того всього, коли Русини вже перенесли церкву до міста.

²¹) Ся грамота, разом з втягненими до неї давнїйшими грамотами і листами до тої релїґійної боротьби в Городку, використаними мною в текстї, втягнена до книг земських львівських — Львів. краєв. арх. кн. 65 с. 412.

²²) Про сей епізод в т. V c. 443-4.

²³) Наведу сей реєстр в ориґінальній формі. В рубрицї census civilis описані: Rogovski, Zacharka, Myczovycz Fedko, Zacharka, Zaklyk, Syenko, Kulynka, Vassyl Scholyenyk, pop Iuriovski, Hrycz Iwassowycz, Zanyczora Drobyssowa, Procz Zaryczny, pop Czeschnoreski, Ivan eius filius, Ivanyczok, Luczka Boryssovycz, Vanyko filius Petri, Ivanyczek, Ivan Hostilovycz, Pyotr Scrobotczya, Raskova, Hrycz Kulig, Ioczko Holupko, Fedko eius filius, Nohoyowski, Stepan Lanczovycz, Syenko Scrobothka, Stepan eius filius, Procz Malkovycz, Possoka, Ivan Scrobothczyn, Kozma Zunykovycz, Zunyko pater eius. Altera pars anteurbii: Kundrat Prusczycz, Mussyey, Stasko Horuny. Ivan Baranyecz, Fedko dyak, Fedko Byel, pop pyąthnyczki, Ivan Baran, Massyova, Bybyk, Olyechno dyak, Chyczycz Lass, Varcholomyey, Stepan Chodorovycz, Vasko Nohoyowski, Mylussyowa, Ianova Lanczoviczova, Thurek, Konyecz Lyenyovycz, Iaczko, Slothilo, Mylko, Vasko Baranovycz, Alexandro, Koronka Dempko, pater eius, Scząschny, Barthek frater eius, Olyechno dyak, Bylka wdowa, Hrynko Vulyczko, Ivan Mossenka, Krol, Mysko Kuszmycz, Ian Swab, Iwan Dolynski, Kuszma Kunyczovicz, Iaczko Chonyovicz, Puhocz, Voythany, Hryczko Folthynyecz, Stassek Katay, Valach, Ian gener eius, Lyeschnyanysky, Bartoss Pultornyk, Ianek Byaly, Pyotr Pyskorz. Zuppa: Buhrey, Bartoss Pachovycz, Marczin Yebyecz, Byskup. Curia regalis: Maska Kunczowka, Vasko Sądkowski, Thymko Costovycz, Pyeczyquarthnyk, Porzuczyschydloya, Steczko Buski, Ivan Sądkowski, Ivan Schyczycz, Fedko Sostovycz, Ivasko Czyrovski, Ivan Schyczycz, Vassyl Malkovycz, Syenko Kuczvara, Pavel Pachvicz, Lazor Kosth, Ivanko gener Fedczov, Syenko Lyubka, Mysko Telyusthka, Ivan Hryetilo, Pavel Charkovicz, Ivan Dolhy, Hawrylo Mylenczycz, Оlеха Malkovycz, pop Ivanovski, Dolny, Doross, Pavel Pachovycz, Ivan Hnyetilo, Syenko Kuczvаrа (Копія з ориґіналу варшавського архиву коронного скарбу).

²⁴) Крім наведеного перед хвилею див. матеріал зібраний в т. V гл. 4.

²⁵) Про се в цитованій вище розвідцї Томашівсьвого: Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. (Записки Н. тов. ім. Шевченка т. ХXIV c. 36).

²⁶) У Томашівського op. c. с. 36.

²⁷) Жерела IV ч. 69, 81, 100, 144. 148.

²⁸) Ibid. ч. 85, 86 й ин.

²⁹) Жерела IV ч. 40, 146, V ч. 22.

³⁰) Жерела IV ч. 130, V ч. 19, 69 й ин.

³¹) Жерела IV ч. 54, 76-7, 90-3 й ин.

³²) Ibid. IV ч. 60, 87, дод. III.

³³) Жерела V ч. 23.

³⁴) Ibid. IV ч. 18, 139.

³⁵) Див. у Томашівського op. c. с. 87.

³⁶) Жерела IV ч. 121, V ч. 67.

³⁷) Жерела IV ч. 80 і у Томашівського op. c. с. 65.

³⁸) Див. кілька звісток зібраних в т. V с. 266 — розумієть ся, фактів тих бувало далеко більше.

³⁹) Для XVII в. богато того зібрано в Сводній лЂтописи Петрушевича.

⁴⁰) Див. т. V с. 211-2: я висловив там переконаннє, що в XVI-XVIІ в. духовенство всїх родів, з своїми ріднямн, становило не меньше 10% всеї української людности.

⁴¹) Див. факти зібрані у Томашівського op. c. 116-7, 121, пор. Лозїньского Prawem i lewem I с. 406.

⁴²) Див. напр. такий факт в Матеріалах ч. 107.

⁴³) Див. мою „Сторінку з історії сїльського духовенства” в Записках т. XXXIV с. 4 і далї.

⁴⁴) Див. т. V с. 273.

⁴⁵) Див. кілька процесів з сього поводу у Шараневича Черты с. 66-7, 290 і далї.

⁴⁶) Пор. прим. 4. Між родами, що носили імена від сїл, осаджених на волоськім праві, мусїло бути чимало родин князївських — такі напр. Одреховські, що в другій половинї XVI в. титулують ся nobiles (Матеріали ч. 128), такі Брилинські. Звістного владику перемишльського Арсенїя Брилинського називано тивуном Брилинським (див. в т. V с. 502), і дуже правдоподібно, що се був рід Брилинських крайників. Любомірский в своїй розвідцї про Ратенське староство каже, що знає фамілїю, яка доходила від селянина, котрого син був війтом, а внук державцею тоїж королївщини (с. 216), і ґенералїзує се явище, але на жаль — імена лишає в секретї.

⁴⁷) Див. т. V с. 273.

⁴⁸) Ibid. c. 206.

⁴⁹) Сводная ЛЂтопись с. 84, Дополненія с. 36.

⁵⁰) Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. XIX misc. c. 8.

УКРАЇНА ЗАХІДНЯ: НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД СЕЛЯНСТВА — ВЗІРЦЇ З СЯНІЧЧИНИ, ПЕРЕМИЩИНИ, З ПОБУЖА, З ПОДІЛЯ; ПРОЯВИ СЬВІДОМОСТИ ГОРОЖАНСЬКОЇ І НАЦІОНАЛЬНОЇ, МАСОВІ РУХИ: ПОВСТАННЄ МУХИ, ЙОГО ХАРАКТЕР, РУХИ ПІЗНЇЙШІ.

Про одностайно-національний український характер селянства, мабуть, нема потреби розводити ся. Завважу, що навіть в осадах нїмецького права, засновуваних з певною, чи й значною домішкою чужоплеменних елєментів, сї елєменти в XVI в. ледво видні. Тільки там, де поосаджувано Нїмцїв цїлими громадами, як то було на західнїм краю — в Сяніччинї, західнїй Перемищинї, вони ще в серединї XVI і пізнїйше задержували свою чужу фізіономію. В люстрації королївщин 1564 р., що подає нам поіменні реєстри селян, стрічаємо ся з такими нїмецькими осадами — нпр. в Сяніччинї Дубрівка Нїмецька, Посада, Гочів, Коростенко Війтівське, Коростенко Підміське ¹). І сильно спольщені села можна знайти тілько на крайнїм заходї, під Коросном, як Іскриня, Головенка, Білобереги, Суходіл, де поруч нїмецьких, знаходимо й богато польських імен ²). В иньших селах в Сяніччинї знаходимо тільки невеликі польські та нїмецькі домішки — нпр. в Просїку коло Коросна, поруч більшости типово українських імен (як Устян Волошин, Матвій Левко, Васько Dudek, Лучка Копинча, Гриць Йосків, Гриць Михнів, Панько Несторів і т. и.) знайдемо кілька або таких що звучать по польськи як Сташек Зласьонка, Мацєк Макош, Валєнти і Симон Ґрабоші ³). Иньші представляють ся як чисто українські осади, невважаючи на спольщенні форми, в які приберають так часто українські ймення люстратори-Поляки. Візьмім таке нпр. село під Сяноком як Вільхівцї: Динис, Гаврило Демко, Нестор Отко, Сидор Мелешів, Абрам Мличків, Пашко Ганькович, Станислав Гриць, Хведор Копачик (Kopaczek), Демко Росків, Гриць Кругля, Гаврило Сучка, Пашко Баранко, Степан Осьмак, Степан Киян, Лазур Коханка, Грицьова, Танько Ковбаска (Kiełbaska), Йосько Станко, Ярош Сенькович, Пашко Коханка, Дмитро Романко ⁴); як бачимо, навіть сумнївних імен дуже мало. Подібні й дальше вичислені в люстрації села: Терепча, Чертїж, Заболотє, й ин., або такі досить далеко за Сяном положені як Костарівцї, Новосїльцї, Одріхова.

Про нїмецькі осади в Ярославщинї й Ряшівщинї пише ще в XVII в. Старовольский, виводячи їх з Саксонїї та хибно приймаючи їх за воєнних полоненників виведених мовляв Казимиром і осаджених тут для залюднення тутешньої околицї ⁵). З часом сї нїмецькі кольонїї як тут, так і в Сяніччинї, спольщивши ся завдяки своїй католицькій вірі, скріпили польські елєменти, самі по собі не великі, як ми бачили в Сяніччинї.

Про імміґрацію польського елєменту люстрації для Ярославщини не дають нам вказівок, бо там не було королївщини, але маємо їх з сусїдньої території далї за Сяном, і тут бачимо те саме що на Підгірю: в безпосереднїм сусїдстві з польською територією — в старостві Лежайськім стрічаємо й осади, осаджені Поляками, правдоподібно на ново, як нові осади нїмецького права, й осади з значними домішками польських осадників. Такі от найдальше висунені супроти польської етноґрафічної границї села як Саржина (майже чисто Поляки), Гелярова, Єльня, Селянка — мішані, в Селянцї переважно українські ймення, в Єльнї ляндвойт Васько, між новооселими — що особливо цїкаво, теж обі народности: Станїслав Мазур, Іван Гаврилович, Курило Зьвіринник, Пашковский, Лясота Нєвжано, Матвій Венгрин ⁶). Але трохи дальше від погранича — навіть в Лежайській королївщинї, так само в королївщинї Замхівській, ще більше в Любачівщинї — ми бачимо уже чисто українські села, хиба з дуже незначними польськими, взагалї чужородними домішками, або й без них. Так нпр. за Лежайском, майже над самим Сяном, але по лївім боцї його бачимо такі чисто українські села як Курилівка, Ожанна ⁷). В Замхівщинї — в найбільш висуненім селї Луковій має перевагу, очевидно, елємент польський, але самий Замох, Бабичі, Роженець — села переважно або й чисто українські ⁸). В Любачівщинї села вже прямо без примітки українські — виїмок в наших реєстрах становить Воля Дворецька, котру зачали тодї садити на ново під замком з ріжних захожих людей: тут стрічаємо поруч українських імен також і польські ⁹).

Як взірець сїл з чужоплеменною домішкою можуть послужити нам напр. Пекуличі з під Перемишля, стара осада нїмецького права, де поруч більшости чисто руських імен (як Харитон Озепко, Харитон Гелата, Мисько Ігнатів, Гриць Нагорного, Івашко Осан, Процевята, Герасим Грицькович, Івашко Станьович й т. и.) стрічаємо й польські як Войтек Чермак, Мацєк Слаби, Бартек Ґузи, Войтек Савлоґа, а деякі польські мабуть, але в зрущеній формі — зрушені розумієть ся не списувачем люстрації (що немилосердно польонїзує українські ймення), а в сїй зрушеній формі взяті з уст самих сих Поляків, як Собек Міколайович, Яцко Присляк ¹⁰). З иньшої околицї — нпр. Сокольники під Львовом, де чужа домішка ще сильнїйше виступає (Станїслав Куш, Нємцова, Якуб Фольтан, Фалєк Адамович, Луренц Смєх, Ян Тікер, Гануш Кватер й т. и.) ¹¹). Але такі села з значнїйшою домішкою були виїмками, натомість нерідко стрічаємо села без одного чужого імени, от хоч би зараз за Сокольниками описане в тій же люстрації село Вроцїв ¹²). Тубильна, українська стихія була безперечно в селянстві так сильна, що асимілювала дуже скоро слабші й відокремлені чужі елєменти, які до неї впадали: про се сьвідчать такі ріжні „Ляхи” по призвищу як Андрейко Лях, Андрієць Лях, Мацько, Мисько Лях, Павлик, Кахно, Сташко Лях, або „Мазури”: Кость, Хведор, Яцко, „Нїмцї”: Лаврін, Хведько, Юрко (Iurek), і т. и. ¹³).

Такий же образ дають люстрації побужські. На крайнїм пограничу, в Красноставській королївщинї бачимо села ріжних типів: з перевагою польських елєментів, з значною домішкою польського й чисто українські — очевидно в залежности від історії їх фундацій. Взяти напр. такі сусїднї села під самим Красноставом як майже чисто українська Сїнниця і сильно спольщений Малохвеїв ¹⁴). Ілюстрацією ріжних кольонїзаційних типів може служити село Лопінник: одна частина його — корінний, „Руський Лопінник”, друга — присаджений очевидно пізнїйше „Лопінник Лядський”, і третя — ще новійшої дати „Лопінницька воля”, засаджена теж переважно Поляками (се крайнє пограниче, за Вепром) ¹⁵). Села Красноставські близші до Холма мають чисто український склад, так само села холмські. Для прикладу беру напр. с. Стовпи під Холмом: Кунан війт, Шай Дїдушкович, Гаврило Войченя, Хведько Кортошович, Сенько Осташевич, Івасько Куріанович, Мишковичі Івасько і Стець, Денисова, Мисько Онацко, Глїбко, Занько, Хведько Богдан, Гриць Дїдушко, Шарко Митень, Макар ¹⁶). Такий самий чисто український кольорит побачимо ми, коли підемо від Холма на полудневий схід або на північ — напр. візьмемо староство грубешівське ¹⁷), або Берестейщину ¹⁸). Навіть в волости Воінській, на самісенькім пограничу в. кн. Литовського (на північ від Парчова), пограничні села мають в інвентарі 1566 р. сильно виражений український характер, і польська домішка не велика. Візьмем напр. село Воін: війт Поляк, або спольщений: Матуш Бернацкий зветь ся, але селяне переважно безсумнївні Українцї, виписую ix по ряду: Пашко Білецький з Гаврилом, Артих Свинчич з Федьком, Ян Дуначик, Павел Цибулка, Ян Диндир, Сташек з Печонкою, Гриць з Миском Батченятем, Ондрушкова, Пуща з Пантюхом, Іван Приступа з Гацом, і т. д. ¹⁹).

На Поділю, здавна виставленім на привілєґіовану польську імміґрацію, серед селянства польський елємент теж дуже слабкий ²⁰). Навіть в околицї Камінця, сеї традиційної твердинї польщини на українських „Kresach”, польські елєменти серед селянства виступають слабко. Напр. с. Должок під самим замком Камінецьким ²¹) — в нїм вичислені такі селяне: Грицько Пригода, Климко, Степан, Яцько, Матей, Богдан, Семко Михалець, Хведор Остапкович, Іван Колодїй, Карпо, Мартин Скрибка, Іван Gerosz (?), Мацько Zmloczko, Миколай Гаска. Гаврило Гриневич, Протас, Петр єчминик, Дмитр, Ярош, Сидор, Івасько Ємець, Гринець, Йосько Mlodi, Іван Діакович, Мартиниха, Василь Климкович, і т. д. Невважаючи на деякі призвища, подані в польській формі, в цїлім сїм селї не можна вказати напевно і одного польського імени. Подібне і в иньших ²²).

Що до своєї суспільної, горожанської сьвідомости, то хоч в порівнянню з иньшими українськими землями селянство України західньої було найтяжше пригнїчене панським режімом, але й тут, особливо по королївщинах, де домінїальна власть не ставала, бодай в теорїї, такою непробитою стїною перед селянином, як власть приватного дїдича, — селянин довго ще не тратить відпорности, сьвідомости своїх горожанських прав і силкуєть ся реаґувати всїми приступними йому способами проти визиску й надужить зі сторони державцїв. На иньшім місцї ми бачили те незвичайне завзятє й енерґію, яке показують селяне в другій половинї XVI і першій половинї XVII в., доходячи своїх кривд против державцїв перед королем ²³). Починаючи від Жиґимонта-Авґуста поява на престолї нового короля викликала серед селян в королївщинах що раз нові надїї на можливість дійти своєї правди і служила немов знаком для цїлих хмар селянських скарг — все густїйших в міру поступу часу, а з ним — поступу визиску й обтяження селян. Але скаргами й депутаціями не кінчило ся; коли королївські мандати стали стрічати ся з непослухом і зневагою державцїв, коли пропадає надїя дійти правди через королївські комісії й декрети, селяне хапають ся иньших способів — стрейкують, бойкотують державцїв, зброять ся й ставлять чинний опір. Селяне з Волі Тарнавської бойкотують державця: двох селян забороняють громадї, „аби нї в чім не слухали анї не йшли на двірські послуги, бо ми докажемо, на що сьмо змовили ся, хоч би прийшло ся нам вийти всїм з села під иньшого пана, коли нам справи не так підуть, як ми хочемо, а пану Яшовскому вже послушні не будемо, бо так свого державця будемо нищити і так довго правувати ся, аж не буде мати чим наложити — мусить тоди погодити ся з нами так, як ми схочемо” ²⁴). Про подібний штрайк в Лежайській королївщинї й иньші анальоґічні факти говорили ми при иньшій нагодї ²⁵). Ще інтереснїйша змова селян в Горожаній, в королївщинї Львівській: без усьпіху старавши ся протягом цїлого ряду лїт дійти свого через короля, вони в 1625 р. присягають ся на хрестї, взятім з церкви, не відступати своєї боротьби з державцями „до горла і до останньої сорочки”, кажучи: „хоч би нам і на Україну до козаків піти — і звідти будемо мстити ся над тими, против котрих змовилисьмо ся”, як каже в своїй скарзї державець ²⁶). Вони виразно відмовляють робіт і всяких послуг, нищать „панські” лїси й збіже, ходять гурмою на двір і бештають урядників державця, і т. и. Пасивний опір переходив в оружні конфлїкти, бійки й убийства; такі розрухи, до убийства тивунів включно мали місце в 1607 р. в Стрийщинї, в горах, а в 1622 р. було знищене за піднятий тут селянами бунт, близше в подробицях нам незвістний, с. Гребенне у Львівській королївщинї: одні селяне були за се скарані на смерть, у иньших було забране все майно, і т. д. ²⁷).

Більш масові рухи захоплювали без ріжницї й селян з королївщин і з приватних маєтностей, займаючи дуже великі території. Перший звістний такий рух, на жаль — звістний лише дуже загально, без усяких подробиць, мав місце в 1490 р. Се так зване повстаннє Мухи. Сучасник, біскуп перемиський Ян з Торговиска, говорить про нього дуже неясно: „якийсь Муха з Волощини, в короткім часї зібравши близько 9.000 війська з селян, впав у ту частину Руси де лежить Снятин — взяв його і пограбив, потім нападав на ріжні міста й села, иньші підбив собі — аж до Галича”. Ситуація була дуже грізна, король скликав шляхту в загальний похід, просив помочи у Прусаків ²⁸) і по словам біскупа небезпечність була відсунена більше божою помочию як людською: коли Муха перейшовши через Днїстер, подав ся під Рогатин, його розбило тут шляхецьке військо так, що майже вся сила його згинула; иньші потонули в Днїстрі, сам Муха ледве утїк ²⁹). Се виглядало б на перший погляд на простий волоський напад; але зі сторони Волощини тодї виразних ворожиx кроків проти Польщі не було ³⁰) — підозрівали інтриґу волоського воєводи в тій справі Мухи, але не більше. Накеру, секретареви вел. маґістра пруського, що ходив з ним в похід на Турків з 1497 р., оповідали по сьвіжій памяти, що воєвода Стефан взяв собі на службу Русина, по імени Муху, чоловіка до зброї і бою завзятого, і той за помічю Татар випустошив цїлком Русь (Галицьку) й Поділє, рік річно забираючи масу всякого добра, так що воєвода міг з того платити дань Туркам, а галицька та подільська людність зійшла зовсїм на жебри. Тут з походом Мухи, очевидно, звязали ся пізнїйші татарські напади ³¹), а зрештою про участь Татар в його повстанню де знаємо. Очевидно, силу Мухи становили власне тільки ті ватаги селян, і мабуть близше віддає дїйсний характер сього селянського руху оповіданнє Бєльского, що доповняє звістку Яна иньшими подробицями: „Муха якийсь розбійник з Волощини, простий хлоп, зібрав був з Волощини й Руси такого як сам простого люду до десятка тисяч (не знати, чи за наказом волоського господаря, чи сам від себе то зробив) і воював Покутє і руські землї”. По своїм погромі, каже далї Бельский за Кромером, Муха пізнїйше, уже за Яна-Ольбрахта „знову збирав нарід, але бувши у одної Русинки, з якою мав зносини, виданий був нею потайки — був нашими арештований, завезений до Кракова і там умер у вязницї” ³²). В сїй звістцї Муха представляєть ся як ватажок, що збирав селянські ватаги не тільки в Волощинї, а і в Галичинї, і так, очевидно, треба розуміти й ляконїчну записку Яна: що се селянство було збиране і на Галицькій Руси, не приведене готове з Волощини. Тим пояснюєть ся селянський характер війська і його успіхи — опанованнє всеї Галицької землї — неймовірне, коли б тут мова йшла про простий грабівничий напад селянських банд з Волощини.

Се був рух, по всякій правдоподібности, анальоґічний з пізнїйшим — далеко лїпше нам звістним в своїх подробицях галицьким рухом під час Хмельниччини, 1648 р., що розвинувши ся також під впливом зовнїшнїм (там з Волощини, тут від української козачини), розгорюєть ся найбільше в тій же східно-полудневій Галицькій землї, теренї, як очевидно, більш переповненім палким, рухливим, меньш придавленим елєментом, але сим разом обхоплює всю східню частину Галичини, аж по Дрогобич і Мостиска, отже територію далеко більшу нїж рух 1490 р. Не входячи в деталї, бо про сей рух будемо мати нагоду говорити при Хмельниччинї, завважимо тільки, що він не мав характеру виключно-селянського, а сильно закрашений був елєментами національними і релїґійними та вчасти й полїтичними — задокументованими проявами противопольської й противокатолицької реакції, та такими-ж висказами, як ми се мали вже по части нагоду бачити. Тим поясняється така широка участь в сїм руху православної української шляхти, міщан і духовенства. А що до селянства рух сей служить ілюстрацією того, на скільки живо відзивало ся галицьке селянство на кличі національні й релїґійні.