Примітки. 2) Документ в бібл. Чорторийських в двох ориґінальних текстах — українськім і латинськім

¹) Див. в т. IV c. 61-2, V c. 20-3.

²) Документ в бібл. Чорторийських в двох ориґінальних текстах — українськім і латинськім. Перший виданий в Актах Ю. 3. Р. І ч. 9 і у Головацкого, нове факсимильне виданнє в Палеографических снимках І ч. 31, текст латинський видано недавно в т. IV Kodeks Małopolski ч. 1084. В українськім текстї деякі польські імена зрущені, в латинськім навпаки, тому треба оглядати ся на обидва. Порівняти з тим реєстром деякі згадки останньої чверти XIV і перших років XV — як продажний контракт на Калеників монастир 1378 р. (Akta gr. і ziem. II ч. 9), де стрічаємо ще старого Ходка Бибельського з синами, Дворсковичів, Дрозда, Васька Кузьмича й ин., ibid. IV. 19, V. 14 й ин.

³) Akta grodz. i ziem. VII ч. 55, опись печаток тамже с. 108-9, кириличні написи мають вісїм печаток, деякі мають написи латинські, але з руськими формами імен — як Michn... de Borsofsky, Ilko Stecko dominus de Sirkaz, (Iac)konis de Dzedosicze.

⁴) Дати про них в індексах відповідних томів Akta gr. і ziem.

⁵) Витяги з сеї фамілїйної хронїки арц. Порохницького, писаної в першій чверти XVII в., в ХLVIII т. Записок, с. 6.

⁶) Походженнє роду не ясне, але вже в 1-ій пол. XV в., судячи з імен, був то в кождім разї рід спольщений. Як документальна ілюстрація таких шлюбів — одна з багатьох — послужить нпр. і отся: gen. Oluchna de Hermanow consors gen. Alberti Swathek de Vyasd iudicis castr. leopoliensis — Akta gr. i ziem. VII ч. 53.

⁷) in quatuor annis debet fore copala et cum hoc nupcie.

⁸) et eciam Senko sub eodem vadio debet se baptizare prius quam copulam contraheret.

⁹) Akta gr. i ziem. XIII ч. 1491.

¹⁰) Akta gr. i ziem. VII ч. 63, IX ч. 81 і 110, й індекси т. XIII i XVII.

¹¹) 3 старих тубильних родів в XVI в. Яблоновский (1. с. с. 288) вичисляє такі маґнатські фамілїї: Липських (потомків Дмитра з Горая, обдарованого Казимиром великими маєтностями в Холмщинї), Чурилів (з тогож рода), Бибельських-Новомійських, Дершняків, Ходоровських і Жоравинських, Струсів і Дрогойовських — все гербу Корчак. Даниловичів, Дїдушицьких і Тарновських-гербу Сас. Иньших гербів — Кердеїв, Ваповських, Лагодовських. З виїмком Лагодовських, що ще в серединї XVI в. документують свою українську національність опікою над унївським монастирем, всї иньші не донесли свого українського характеру до половини XVI в. віку, а переважно стратили його ще до початків того столїтя.

¹²) Акты Зап. Рос. II ч. 193 і 198.

¹³) Пор. у Яблоновского op. c. с. 369 і далї, passim.

¹⁴) У Лозїньского Prawem і lewem І2 с. 290-1 (тутже характеристика тоїж дрібної шляхти). Катальоґ не повний, я доповняю його — теж без претенсій на повноту.

¹⁵) Див. у Яблоновского с. 353 і Лозїнского 1. с.

¹⁶) Див. про се прим. 4.

¹⁷) Цифри з пописів підраховує Лозїньский op. c. І с. 339-40, 342.

¹⁸) Кн. Львів, ґр. 380 с. 2581-5.

¹⁹) Пор. Лозїньского с. 291,

²⁰) Про сей напад Богдана і польський похід на Волощину спеціальна розвідка Пулаского Wojna Zygmunta I z Bohdanem wojewodą mołdawskim w 1509 r. — Szkice т. І. Факт, про який говоримо, зістав ся авторови її незвісним.

²¹) Матеріали І ч. 66 (деякі назви покручені).

²²) sua temeritate, fidelitate postiposita, sponte et non coacti ad eundem woywodam defecissent eidemque se absque legittima causa subiecissent — ibid.

²³) Ibid. ч. 65.

²⁴) Monum. Pol. hist. III c. 239-40.

²⁵) ad quem Rutheni illic paene omnes advolant et se illi gestibundi subjiciunt, quos ille benigne suscipit et tractat, eos vero, qui Romani ritus sunt, occidi jubet — Acta Tomiciana, XII ч. 393, лист з грудня 1530 р. Згадаю ще королївський наказ 1511 р., аби пани з Галичини не їздили на священнє до Волощини — вони suscipiendorum ordinum, ut ipsi putant sacrorum, causa solent se conferre in Valachiam et alias exteras partes et plerumque de rebus et statu regni apud hostes disserere positionemque regni prodere (Corpus iuris polon. III ч. 71).

²⁶) Про неї у Добрянского Исторія епископовъ еп. перемышльской, Łoziński Prawem і lewem І (с. 294 і далї), Голубевъ Петръ Могила т. II с. 135 і далї.

²⁷) Книга перем. ґр. 327 с. 18-19.

²⁸) Див. Томашівського Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. (Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. XXIV і осібно) с. 39 і далї, пор. с. 121-3.

²⁹) Жерела IV ч. 42, 74, 83, 97, 152, V ч. 42, 63, 75, пор. Томашівського op. c. с. 41.

УКРАЇНА ЗАХІДНЯ: ШЛЯХТА НА ПОБУЖУ КОРОННІМ, ЇЇ СПОЛЬЩЕННЄ, ПОЛЬСЬКЕ ПРАВО І ПОЛЬСЬКА МОВА НА ПІДЛЯШУ. ШЛЯХТА НА ПОДІЛЮ, ПОЛЬСЬКІ Й УКРАЇНСЬКІ ЕЛЄМЕНТИ, УКРАЇНСЬКІ РОДИ XVI В., ЇХ УПАДОК В ЗАХ. ПОДІЛЮ, ДРІБНА УКРАЇНСЬКА ШЛЯХТА В ПОДІЛЮ СХІДНЇМ.

Північно-західнї українські землї — Белзька, Холмська і Підляська не мали таких українських кадрів між шляхтою. Були й тут можні українські роди — як потомки Дмитра з Горая, як Кердеї (Кердеєвичі), що дали польському правительству завзятих партизанів в особі Грицька, старости подільського і його сина, воєводи подільського ¹). Але вони спольщили ся скоро, ще в XV віцї, а дрібношляхоцьку верству дуже рано заляв поток прихожої шляхти з Малопольщі й Мазовша (Белзька земля, як знаємо, кількадесять лїт належала до мазовецьких князїв, а Підляше часами до них відходило) ²).

Найбільш кидаєть ся в очі се спольщеннє тутешньої шляхецької верстви, не тільки можнїйшої, а й дрібної, на Підляшу, що до 1569 р. належало до в. кн. Литовського, отже мало входити в круг права і культури не польської, а руської. Шляхта польська, що напливала сюди з сусїднїх польських земель, приносила з собою польську мову і польське право. Приходило до конфлїкту між правом польським і правом руським, якого держала ся місцева українська людність. Уступаючи бажанням шляхти польської, уже в. кн. Казимир (близше незвісно, коли саме) ³) признав їй право судити ся й правити ся правом польським в землї Дорогичинській, що очевидно скорше й сильнїйше підпала сїй іміґрації польській. Про се довідуємо ся з пізнїйшого привилея (1501 р.) для землї Більської, що розтягнув права і практики землї Дорогочинської також на сю землю ⁴). З нього можемо отже судити про сї практики. Привилей має характер спеціального привилея для місцевих „земян” (terrigenae) — Поляків. Сї понятя — земянин і Поляк виступають в привилею як синонїми; їм противставляють ся „Русини” без близших пояснень їх клясової приналежности: правдоподібно тут розумієть ся тубильна людність всяких верств, що сидить на руськім праві в. кн. Литовського ⁵). Для земян-Поляків орґанїзуєть ся суд земський, а суд старостинський обмежаєть ся компетенціями гродського суду польського права. В справах з „Русинами” уставляєть ся суд мішаний — з старости і членів земського суду. Заразом розвязують ся деякі конфлїкти, які виникали між „польським земським правом”, признаним земянам, і місцевим руським (нпр. що до прав на бортї в чужих ґрунтах), а також між земським шляхецьким судом і адмінїстраційними орґанами в. кн. Литовського.

Але і ті обмеження й виїмки які ще полишав в Дорогичинській землї Казимирів привилей на користь устрою й права в. кн. Литовського, були знесені новим привилеєм в. кн. Жиґимонта для Дорогичинської землї з 1516 р. ⁶): ним заводило ся польське право вповнї і без виїмків для всеї шляхти ⁷), очевидно не тільки польської, а й тубильної. Ще за Казимира (може разом з землею Дорогичинською) воно було заведено і в землї Мельницькій ⁸), а за Олександра, як уже знаємо, на взір землї Дорогочинської надано землї Більській. При загальнім потвердженню прав польське право у всїй повнотї було потверджено не тільки для земель Дорогичинської й Мельницької, але також і Більської — отже цїле Підляше дістало одностайний устрій і практику ⁹). Старостами в. князь приобіцяв (в привилею 1516 р.) іменувати тільки місцевих шляхтичів, при чім застережено було, що сї старости мають бути католиками ¹⁰). Урядовою мовою замість руської, прийнятої в усїх землях в. кн. Литовського, заведено латинську ¹¹), а в звичайнім уживанню шляхетськім був язик польський; нпр. „руський” текст Більського привилею 1501 р. представляє з себе кепсько підправлений на руське текст польський ¹²), що сильно відбиває від офіціальної актової мови в. кн. Литовського. А на соймах 1565/6 і 1568 р. посли підляські просили, аби з великокняжої канцелярії всякі листи писали ся на Підляше не по руськи, але по латини або польськи, бо у них не вміють читати руського письма. За першим разом в. князь (а його устами рада в. кн. Литовського) зазначив, що латинський язик мав служити мовою внутрішнього урядовання на Підлящу і відповідно до того уживаєть ся в актах судових (по апеляції з місцевих судів до в. князя?), але в зносинах центрального правительства з підляськими повітами, особливо в справах загально державних, він не бачить причини відступати від старої й загальної практики — що листи ті пишуть ся по руськи однаково до всїх повітів в. князївства; одначе обіцяв поручити канцелярії своїй, аби „часом” писала до підляських повітів свої листи також „польським письмом” ¹³). Обіцянка ся мабуть не була сповнена, і два роки пізнїйше підляські посли поновили своє проханнє, аби до них листи писали ся не по руськи, а по латини або по польськи. Але на сей раз правительство рішучо відказало, що не буде нарушати для них принціпа, що листи з великокняжої канцелярії видають ся „рускимъ писмомъ и языкомъ по всему панству е. к. милости вел. князству Литовскому” ¹⁴). Та рік пізнїйше Підляше перейшло в склад Польщі й позбуло ся всякої стичности з „руським письмом і язиком”.

Представлені факти, як бачимо, дуже характеристично й виразисто ілюструють сильне спольщеннє шляхецької верстви на Підляшу — і се може послужити до ілюстрації шляхецької верстви взагалї цїлого того північно-західнього українського погранича.

На Поділю шляхецька верства має богато анальоґічного з Галичиною, хоч обставини її еволюції були значно відмінні.

Тут не було такого старого тубильного панського накорінку як у Галичинї: шляхецька, лїпше сказати — привілєґіована воєнно-служебна верства почала тут наново формувати ся в другій половинї XIV віка. Напливає вона з Галичини (зрідка з дальших провінцій Польської Корони), з Волини й иньших провінцій в. кн. Литовського. Коли Поділє близше було звязане з в. кн. Литовським (за Коріатовича, Витовта, Свитригайла), сильнїйшає сей другий натік; коли переходить в безпосередню залежність від Польщі, змагаєть ся приплив коронний, і без того сильний за весь той час. Як ми мали нагоду бачити ¹⁵), уже за часів Витовта галицько-польські маґнати взяли таку силу на Поділю, що на свою руку вели полїтику інкорпорації Поділя Польщі, наче б то в супереч навіть виразним роспорядженням самого Ягайла. В боротьбі за Поділє, що розгоріла ся в 1430-40-х рр. їх впливи й сили переважили в західнїм (властивім) Поділю на користь Польщі — воно полишило ся при Польщі, тим часом як східнє (Браславщина) зістало ся при в. кн. Литовськім. По сїм уся маґнатсько-панська верства в західнїм Поділю, про котре будемо тут говорити тепер, в XV-XVI в. складаєть ся з приходнїв-Поляків — головно польських або спольщених фамілїй Галичини ¹⁶). Такі Одровоножі, властителї Сатанівської й Зиньзівської волости, Ходецкі (de Chodecz), Бучацкі й їх галузь Язловецкі — властителї волости Язловецької й Гусятинської й величезних, але довго не залюднених маєтностей на долїшнїм Днїстрі — Голчедаївської волости; Гербурти — властителї Кузьминської й Калюської волости, і Фредри, що в своє імя називають село Фридрівцї; Сєнявскі — властителї великої волости Межибожської; Конєцпольскі, Пясецкі, Потоцкі, — все роди добре звістні з Галичини XV-XVI вв. З українських родів деякі приходили вже спольщені, як Чурили, Струсї, иньші польщили ся швидко, попадаючи в польську шляхецьку сферу, або вигасали на новім ґрунтї — як Кердеї, властителї Оринина, Гринковичі з Сокольця і т. и.

Взагалї польське правительство, пильнуючи зміцнити польську шляхецьку верству, що служила опорою й запорукою польського володїння в сїй спірній території, робило що могло для розмноження маґнацтва й шляхти польської. Роздавало землї лїпші, залюднені шляхтичам і панам польським — обовязуючи їх в старших часах — за часи боротьби за Поділє і до мешкання в сих наданих маєтностях ¹⁷), тим часом як особи української народности толєрували ся звичайно тільки там, куди тяжко було звабити польського шляхтича: в землях слабо залюднених, слабо забезпечених, виставлених на татарські напади. Тут ріжні Данили і Бакуми, Гаврили й Сеньки діставали ріжні „пустинї” (що правда, може й не такі „пусті” в дїйсности), або одержували потвердженнє свого володїння ріжні Українцї-властителї й державцї ¹⁸). Коли ж ті ведмежі кути залюднювали ся й забезпечували ся та ставали можливими й для польської шляхти, то на голову тих старих властителїв і державцїв починали летїти королївські привилеї, які їх маєтности віддавали ріжним польським компетентам, уважаючи дотеперішнїх їх держателїв за державцїв безправих, nullo iure possessores ¹⁹).

За всїм тим між рядовою й середно-заможною шляхтою ще в другій половинї XVI в., не тільки в східнїй, а і в західнїй части Подільского воєводства інтензивнїйше скольонїзованій і спольщеній, знаходимо українські роди, чи то місцевого чи галицького походження, які не затратили ще української марки. Такі нпр. Буцнї-Берлинські з Берлинець на Лядаві, потомки Васька Буцня з початків XV в., фундатори села Буцнїв в Барщинї (в XVI в. знаємо Андрушка, його синів Супрона й Іванику Берлинських) ²⁰). Володовські або Володиєвські, предки звістного польського героя — їх фамілїйне гнїздо Володиєвцї на Лядаві; в другій половинї XVI в. знаємо Касіана, Федора, Костюка і Кузьму Володиєвського; дїти Кузьми носять імена Горпини, Вовдї й Марусї, але разом з тим фіґурує вже Wasil dictus Adam ²¹). Карачовські з Карачової — оден з заможнїйших серед сих українських родів. Козловські з Козлова, властителї великих пустинь на Мурахві й Днїстрі (в XVI в. знаємо Бенька і Хведора, Івана й Олеска). Їх сусїди по маєтностям Кунатовські й Черленевичі-Іляшовські (з Кунатовець і Іляшовець) ²²), Ластовецькі або Ластовські з Ластовець на Жванцї, фундатори одної з камінецьких церков, правдоподібно галузь галицьких Угерницьких (в серед. XVI в. Федорко, Костюк і Михаляс Ластовецькі) ²³). Лойовські з Лойовець (Лесько, Федько, Семен і Грицько Лойовські в 1580-х рр.). Лосковські з Лосковець — в другій половинї XVI в. виступають Олексїй, Лазар, Єрмак, Васько й Іван Лосковські. Митки з Верещатинець, потомки Сими Митковича. Ляшки-Плоскировські, потомки Алактивона Ляшка, потім звані Поповськими по імени нової маєтности ²⁴). Ярмолинські з Ярмолинець, властителї Гермаків, виходнї галицькі (в серединї XVI в. виступають їх три брати Васько, Юхно й Северин) ²⁵), й їх галузь Сутковські з Сутковець — в XVI в. знаємо Дахна й Івана Дахновича, останнього в тім родї, по котрім лишила ся й гробова таблиця з кириличною написею й гербом Корчак в їх фамілїйнїй церкві в Сутківцях (дуже інтересній своєю ориґінальною формою церкви і заразом замка) ²⁶).

Але в західнім Поділю ся українська шляхта не пережила, хиба з незначними виїмками, XVI і початків XVII віка. Одні спольщили ся, як Володийовські або Ярмолинські, иньші вимерли, або звели ся — самі підупали, або вибиті були з своїх земель, як „безправні державцї”, nullо iurе possessores, правительством чи ріжними можнїйшими панами й урядниками, що повипрошували у правительства привилеї на їх маєтности, і супроти яких сї тубильні шляхтичі були занадто слабі, аби остояти ся. Так нпр. Лосковські мусїли уступити ся з Лосковець, коли се село король дав Ярмолинським в заміну за їх село Гермаки (прилучене до Барського замку), бо не могли виказати ся документами на своє володїннє. За опікою кор. Бони (через яку вони стратили Лосковцї) були випросили вони собі иньше село, але се село підпросив під ними у старости Карачовський і вибив їх відти силою; хоч король казав дати Лосковським натомість иньшу маєтність, сього не було сповнено, і вони потім заникають. Алактивон Ляшко мусїв уступити ся з Поповець перед кор. Боною, а діставши в заміну Плоскировцї в дїдичне володїннє, і тут стрів ся з ріжними конкурентами: випросив з початку собі се село підстароста барський, а потім сам староста ²⁷). На полудневім Поднїстровю татарські спустошення знищили богато тутешнїх родів, иньших вибили відси Язловецкі й Замойскі як безправних, на підставі своїх документів володїння. Коли Замойский, вимінявши Карчмарівську волость від камінецької латинської катедри, при кінцї XVI в. забрав ся до реального володїння сими лятифундіями, тут познаходило ся чимало української дрібної шляхти, що сидїла на сих ґрунтах, переважно не можучи виказати нїяких документів, і по части мусїла уступити ся, по части признати на сї ґрунти права дипльомованого властителя, задоволивши ся для себе доживотнїми правами володїння ²⁸).

Можнїйші українські роди східнього Поділя, які встигли вилїзти на верх „права земського коронного”, як Карачовські, Митки в старостві Барськім, Діаківські в Летичівськім, також потонули серед польського загалу тої привілєґіованої шляхти. Але в великих гнїздах служебної шляхти в сусїдстві замку Хмельницького, а особливо Барського, українська шляхта держить ся довго. Тому що ся служебна шляхта несла на собі ріжні обовязки на замок, а коли їх ґрунти переходили в руки повноправних польських шляхтичів, вони переставали сповняти сї служебні обовязки, — старости в своїх інтересах мусїли уважати, щоб сю служебну шляхту не збивали з їх ґрунтів ріжні привілєґіовані зайди. Завдяки сїй помочи адмінїстрації тутешня українська шляхта й відбиваєть ся від ріжних панків, що виробляли привилеї з королївської канцелярії на відібраннє ґрунтів від них, як від державцїв „безправних” ²⁹). В сусїдстві Хмельницького замку в 1560-х рр. люстратор розріжняє стару українську шляхту — служебних шляхтичів, що позасїдали на пустинях хмельницьких і на пограничу, і „панів і шляхтичів польських”, що новійшими часами подіставали собі привилеї на ріжні села. До першої катеґорії належать Йолтухи-Маркушовські, Куриловські-Русановські, Сковородки з Пелчинки, Білокури з Углова, Гуменецькі, Лисогорські, Черленевські ³⁰); одначе шляхта ся переважно була нечисленна, і XVII віку переважно не пережила. Численна була вона в околицях Барського замку — сформована в серединї XVI в. спеціальними заходами тутешнїх старостів для забезпечення служби й оборони сїй околицї й замку, в його досить небезпечній в тих часах позиції. В склад її війшли і старі земянські місцеві українські роди (як Буцнї-Берлинські, Іляшовські-Ходаки, Кунатовські-Галчинські, Йолтухи Радієвські, Волковинські й Галузинські), і ріжна збиранина, шляхецька і нешляхецька, з місцевих міщан і селян ³¹). Формально уважані за шляхту не привілєґіовану, що не має „вільности права земського дїдичного коронного”, для того обтяжені ріжними служебностями й піддані юрисдикції місцевого замкового суду, до того дуже розмножені, подїлені на численні галузи, вони економічно й культурно зістали ся зближеними до селянства, подібно як дрібна галицька шляхта, і задержали свою національність в значнім числї до кінця, а при суспільнім сортованню під росийським режімом були в більшости записані в селяне або міщане. Про великість сих родів і їх економічне становище дадуть понятє отсих кільки цифр. Нпр. Радієвських в їх селї околицї підчас люстрації 1570 р. було „панів” 30 чоловіка, а підданих 8; по ревізії 1607 р. Радієвські висилали на замкову службу 60 „коней” (кінних і оружних членів своєї околицї), а підданих в селї було 5 тяглих і 10 огородників. Тепер Радієвських в околицї близько 200 душ; найчисленнїйші галузи Яременків (близько 80), Дашенків (60), і т. д.; всї православні, католиків 2-3; в шляхту записано яких кільканадцять. Волковинських в одній грамотї 1576 р. вичислено 24 родини, а певне то не були всї; по переписи 1662 р. було їх 72 чоловіків; в 1739 р. в селї було 58 родин Волковинських, 59 иньших родин не-підданих, і 31 підданих. Тепер се найчисленнїйша шляхецька околиця: самих Волковинських в селї близько 700 душ; з них роди Васенків, Худенків, Салів Волковинських мають по 100 душ і більше; більшість православних і вписаних в міщане. Величезне село (яких 15 кільом. в діаметрі) заховало й досї свій старий склад, з осібними „кутками” ріжних галузей роду (Баси, Соломки, Плюшки і т. и.) ³²).

Історична роля сеї шляхти меньше замітна: було її всетаки далеко меньше від галицької, була вона ще меньше заможна, і як неповноправна, не могла забирати навіть такого голосу як шляхта галицька. До того Поділє взагалї жило меньше інтензивним суспільним і культурним житєм бо переживало великі пертурбації, спустошення і т. д. Вкінцї брак актового матеріалу з східнього Поділя з критичних моментів і не дає нам оцїнити відповідно участь сеї української шляхти в народнїх рухах. Маємо тільки відокремлені звістки, які вказують на участь тутешньої української шляхти в революції Хмельницького, в оборонї православя від унїї (потім вона держала ся унїї, коли ся таки була запроваджена, і з унїї, по знесенню її, спинила ся знову в православію) ³³).

Виродженнє цехів, брак конкуренцїї, цехова виключність і протекція для своїх, загострення на не-цехових, упадок цехового житя, інститут господи і брацтв челядників. Виключність релїґійно-національна, утруднення для Русинів, становище Жидів. Неприхильна цехам полїтика шляхти, скасованнє цехів, конкуренція старостинських ремісників і шляхецьких дворів, заграничний „навіз”.