Глава 18. Правочини

нодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 202 ЦК України). Поняття «правочин», що використовується в ЦК Укра­їни, є суто українським терміном, який раніше використовувався в українському законодавстві протягом 20-30-х років, і є тотожним терміну «угода», що містився у ЦК Української РСР (1964 p.).

Правочин — вольовий акт і цим відрізняється від подій, що від­буваються незалежно від волі людини (наприклад, землетрус, по­вінь). Як дія цілеспрямована, тобто спрямована на досягнення пев­них результатів, що мають правовий характер, правочин відрізня­ється від інших правомірних вольових актів — юридичних вчинків, що виникають на підставі вимог закону (наприклад, знахідка, вияв­лення скарбу). Від останніх правочин відрізняється ще й тим, що особи можуть, наприклад, укласти договір, який хоч і не був пе­редбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ст. 6 ЦК України), завдяки чому є підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків. На відміну від цього, юридичний вчинок не може бути такою підставою за відсутності прямої вказівки на це у цивільному законодавстві.

Правочин — це правомірна вольова дія. Така позиція переважає в юридичній літературі¹. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, наступу яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (делік­тів) — вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за со­бою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із за­коном правочин завжди є правомірним, якщо його недійсність пря­мо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204ЦК України).

Правова ціль, заради якої учасники цивільних відносин вчиня­ють правочини, є їх підставою (каузою), наприклад, набуття права власності на майно або права користування ним та ін. Правова ціль правочину має бути досяжною та законною. Правочин, ціль якого не відповідає цим вимогам, є недійсним, наприклад, правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК України). У свою чергу, правові наслідки, що виникають внаслідок виконання правочину, є його правовим результатом. Останній може збігатися або не збігатися з правовою ціллю правочину (наприклад, якщо ціль правочину була

¹ Красавчиков О. А, Юридические факты в советском гражданском праве. — М.: Гос-юриздат, 1958. — С. 120; Советское гражданское право / Отв. ред. В. П. Грибанов, С. М. Корнеев. — М.: Юрид. лит., 1979; Гражданское право: Учебник: 2-е изда­ние, переработанное и дополненное / Отв. ред. Е. А. Суханов. — М.: Бек, 2002. — Т. 1.— С. 333.

незаконною або недосяжною). Від правової цілі правочину треба відрізняти мотив, за яким він вчиняється. Під останнім у юридич­ній літературі розуміють спонукальну причину та соціально-еконо­мічну або іншу, ніж правова, ціль, заради якої вчиняється право­чин¹. Згідно з цим мотиви лише спонукають учасників цивільних правовідносин до вчинення правочину, не маючи при цьому, на від­міну від підстави правочину, правового значення. Так, при вчинен­ні фізичною особою договору купівлі-продажу товару немає право­вого значення, з якого мотиву була придбана річ: для особистого ко­ристування; для використання при здійсненні підприємницької діяльності; для передання як внеску до статутного капіталу госпо­дарського товариства або вкладу у просте товариство; для передачі в подарунок іншій особі тощо.