ТЕРМІНОЛОГІЯ, УКРАЇНСЬКЕ ІМЯ, ЗАТЕМНЕННЄ ПОНЯТІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОСТІ, ЗВИЧАЙНА ІСТОРИЧНА СХЕМА, СПОРИ ПРО САМОСТІЙНІСТЬ

Ся праця має подати образ історичного розвою житя українського народу або тих етноґрафічно-полїтичних ґруп, з яких формуєть ся те що ми мислимо тепер під назвою українського народу, инакше званого „малоруським”, „південно-руським”, просто „руським” або „русинcьким”. Ріжнородність сих назв не має особливого значіння, бо покриває понятє само по собі ясне; вона цїкава тільки як характеристичний прояв тих історичних перемін, які прийшло ся пережити сьому народови. Його старе, історичне імя: Русь, Русин, руський, в часи полїтичного й культурного упадку було присвоєне великоросийським народом, котрого полїтичне й культурне житє розвинуло ся на традиціях давньої Руської держави, і великоросийські полїтичні організації — як вел. кн. Володимирське і потім вел. кн. Московське уважали себе спадкоємцями, наслїдниками тої старої Руської (Київської) держави, передовсїм — наслїдком династичних звязків своїх з київською династиєю. Уже в XIV в., коли вага полїтичного житя пересунула ся в сторону великоросийську, а українське полїтичне житє концентрувало ся в західнїй Українї, в державі Галицько-волинській,- до сеї держави прикладаєть ся імя „Малої Руси”. Так Юрий-Болеслав, галицько-волинський князь, титулує себе в одній грамоті (1335 р.) dux tocius Russie Mynoris ¹). Частїйше уживаєть ся се імя в грамотах царгородського патріархату XIV в., що протиставляв тою назвою (ή Μικρά 'Ρωσία) галицько-волинські єпархії північним, московським землям ²); може бути, що під впливом сеї церковної терміньольоґії ужив сю назву і Юрий-Болеслав. Потім ся назва виходить з уживання, але коли в XVIIв. український нарід також входить в склад Московської держави, й виникає потреба відріжнити його від московського народу, термін: „малороссійскій”, „Малороссія” стає офіціально прийнятим на довго, в російській державі і по сей час, а під впливом сеї офіціальної термінольоґії і в лїтературнім уживаннї в Росії і в західнїй Европі се означеннє починає випирати старші означення (в нїмецькім kleinrussich, в французькім petit-russe і т. и.). Але серед української суспільности імя се не приймало ся і натомість все в ширше уживаннє входила назва „Україна”, „український”. Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім звачінню погранича ³), а в XVIв. спеціалїзована в приложенню до середнього Поднїпровя, що з кінцем XV в. стає таким небезпечним, в виїмкові обставини поставленим, на вічні татарські напади виставленим пограничем, — набирає особливого значіння з XVII в., коли та східня Україна стає центром і представницею нового українського житя і в різкій антітезї суспільно-полїтичному і національному укладови Польської держави скупляє в собі бажання, мрії і надїї сучасної України. Імя „України” зростаєть ся з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського житя, що для пізнїйших поколїнь стає провідним огнем, невичерпаним джерелом національного і суспільно-полїтичного усвідомлення, надїй на можливість відродження і розвою. Лїтературне відродженнє XIX в. прийняло се імя для означення свого національного житя. В міру того як зростала свідомість тяглости і безпреривности етнографічно-національного українського житя, се українське імя розширяло ся на всю історію українського народу. Щоб підчеркнути звязки нового українського житя з його старими традиціями, се українське імя уживано також (в останнїй чверти минулого столїтя) в зложеній формі „Україна-Русь”, „українсько-руський”: старе традиційне імя звязано з новим терміном національного відродження і руху. Але останнїми часами все в ширше уживаннє і в українській і в иньших лїтературах входить просте імя „Україна”, „український”, витісняючи иньші назви. В дальшім викладі буде уживати ся як сей новий термін так і старий „Русь”, „руський”, “староруський”, і зложений-„українсько-руський”, відповідно до часу і понятя про який йде мова, хоч властиве значіннє їх одно — вони означають те що ми мислимо тепер як український народ: його територію і житє в сучаснім і минулїм і ті етноґрафічно-полїтичні ґрупи, орґанїзації, форми, з яких орґанїзовало ся сучасне українське житє. Для означення ж усеї суми схїдно-словянських ґруп, яку сучасді фільлоґи звуть звичайно „руською” (russich, russ ) буду таки уживати назви „схїдно-словявський”, щоб не допустити якоїсь неясности, якоїсь замішанини з історичним значіннєм терміну „Русь”, „руський”, що й досї в повній силї задержало ся в західнїй Українї: в Галичинї, Буковинї, Угорській Українї, в значінню полудневої, української ґрупи східно-словянської галузи. Ґрупу північно-західню буду називати білоруською, ґрупу північно-східню називатиму великоросийською.

В сїй неясности і поплутанню самої термінольогії відбила ся неприхильна історична доля, яка випала українському народови. Некористні історичні обставини позбавили його всякого значіння в сучаснім культурнім і полїтичнім житю, хоч по числу належить він до більших народів Европи, займає в компактній масї велику й гарну теріторію, а в своїй історії і в творах свого духа зложив проречисті свідоцтва своїх визначних культурних прикмет, богатих здібностей і здобутків довгого історичного житя. Розбивши його полїтичне житє, привівши до економічного, культурного, а з тим і національного упадку, сї неприхильні історичні обставини притьмили світлї і славні моменти його житя, прояви його активности, його творчої енерґії й на довгі віки кинули його на роздорожі полїтичного житя, як безборонну, беззахистну здобич для заборчих апетитів його сусїдів, як етноґрафічну масу без національної фізіономії, без традицій, навіть без імени.

Правда, тепер сей упадок українського житя в значній мірі являєть ся вже пережитою стадією. З року на рік слїдно в тім значний поступ. Відживає свідомість і активність суспільности, оживають традиції. Розуміннє української історії як одної тяглої і непрерваваної цїлости, що йде від початків, або й з по-за початків історичного житя через усї періпетії його історичного розвою до наших часів, входить все глубше в свідомість і перестає й чужим здавати ся чимсь дивиим і єретичним, як здавало ся воно десять лїт тому, коли починала виходити ся праця.

По традиціям старої московської історіоґрафії, перейнятим новійшою російською, — події української історії звичайно входили епізодами в традиціонну схему східноевропейської, чи як вона зветь ся звичайно — „русскої історії”. Вона починала ся з перед-історії Східньої Европи (звичайно — з не-словянської кольонїзанії її), по оглядї словянського розселення оповідала історію Київської держави, доводила її до другої половини XII в., потім переходила до в. кн. Володимирського, від нього до в. кн. Московського і слїдила історію Московської держави потім Росийської імперії. Епізодично, для пояснення деяких номентів в полїтичній еволюції Московсько-Росийської держави входили сюди часом такі епізоди, як держава Данила, прилученнє білоруських і українських земель до в. кн. Литовського і унїя його з Польщею, церковна унїя, козацькі повстання і війни Хмельницького. Таким чином початкові стадії історичного житя українського народу тонули в сій „русскій історії”, середні віки (XIV — XVI) пропадали в історії в. кн. Литовського і Польщі, і при українській історії, як вона звичайно мислила ся, зіставали ся тільки часи „отпаденія отъ Польши” й „присоединенія къ Россіи”, себто історія української козаччини, яка уривала ся з кінцем Гетьманщини безповоротно або продовжувала ся ad libitum історією українського відродження. І перші проби звязати в орґанїчну цїлїсть з сими загальнопризнаними „українськими часами” попереднї віки історичного розвою українського народу приймали ся з недовірєм або й гнївом, як недотепна забаганка, як проява якихось укритих тенденцій, як вплив полїтиканства в науці, як оден з проявів українського сепаратизму. Та мабуть не мене ще повних десяти лїт, а конструкція української історії як орґанїчної цїлости від початків історичного житя руських племен до наших часів буде здавати ся таким же нормальним явищем, як десять лїт тому здавало ся (і тепер здаєть ся людям, які не мали нагоди над сим задумати ся) оте вклеюваннє українских епізодів в традиціонну схему „государства Россійскаго” ⁴).

В парі з розвоєм і поступом українського житя, все меньше мають гостроти, все меньше уваги збуджують і загальні спори про національну окремішність українського народу, що так завзято і голосно лунали давнїйше. Питання окремішности української історії входило як складова частина в сї спори, але вони розвивали ся головно на. ґрунті фільольоґічнім, і найбільш гострим і рішучим моментом в них було все — чи українська мова осібний язик, чи тільки нарічє того „русского” язика, до котрого належить яко друге „нарічє” великоросийське з білоруським „піднарічєм”. Ряд дуже визначних і безсторонніх фільольоґів признавав її осібним язиком, як з другого боку не бракує й тепер фільольоґів, що признають її тільки нарічєм. Лїнґвістична близькість до сусїднїх народів — великоруського й польського не раз давала привід навіть заперечувати істнованнє й права на самостійний культурний і полїтичний розвій українського народу. Такі голоси давали й навіть досїдають себе чути з польської й великоросийської сторони. Вони представляли українську народність тільки провінціалїзмом народности польської чи великоросийської й хотїли бачити в ній тільки просту етноґрафічну масу, яка має служити будівляним матеріалом для нації польської чи великоруської. Розумієть ся, в основі таких поглядів лежали мотиви чисто полїтичної натури — вони були випливом національного еґоізму народностей, що маючи перевагу на певних частях української території, хотїли-б задержати українську народність в служебній ролї на завсїди. Але сї змагання укривають ся дуже часто науковим плащиком — а власне лїнґвістичним, особливо в Росії, де справа української мови все ще зістаєть ся дражливою. Репрезентанти таких змагань кладуть натиск на те, що українська мова — се тільки нарічє „русского языка” і не повинна розвивати ся як лїтературний і культурний язик: Українцї повинні тримати ся „общерусского”, себ то великоруського лїтературного язика. Та тут, очевидно, підмінюють ся понятя, бо великоруський язик, живий і лїтературний, зовсім не „общерусскій” язик, а таке саме тільки, як і український, „нарічє” того ідеального „русского” язика, чи східно-словянського, що в дїйсности конкретно не істнує й не істнував нїколи ⁵). Далї, понятя язика й нарічя вповнї конвенціональні — вони уставляють лише повне степенованнє в язиковій діференціації, відносини роду до виду, genus до species, але абсолютно взявши ледво чи можна поставити певні крітерії, яким повинна відповідати певна мова для того, аби бути признаною язиком. Тому й українську мову одні уважають язиком, иньші нарічєм ⁶). Культурне-ж значіннє певної мови залежить не від лїнґвістичних дефінїіцій, а від впливів історичних обставин і від жизненних, культурних сил самого народа. Без сумнїву, успіхи українського житя за останнє десятилїтє перехилили на користь українства погляди на культурну і національну повноправність української народности більше, нїж всї наукові арґументи, і перехилятимуть все більше з дальшим своїм поступом.

Чи будемо називати українську мову язиком чи „нарічєм”, однаково треба признати, що українські говори складають ся в певну язикову цїлїсть, яка в граничних говорах вправдї зближаєть ся до сусїднїх словянських мов — словацької, білоруської, великоруської, польської, але в тих діалектах, що становлять головну в характеристичну її масу, відріжняєть ся від сих сусїднїх і найбільш зближених словянських мов дуже замітно цїлим рядом фонетичних, морфольогічних і синтактичних прикмет. Так само відріжняєть ся українська людність від своїх найблизших сусїдів прикметами антропольоґічними — в будові тіла, і психофізичними — в складї індивідуальної вдачі, в відносинах родинних і суспільних, в побутї й культурі матеріальній і духовній. Сї психофізичні й культурні прикмети, що мають за собою більше або менше поважну історичну давність — довгий процес розвою, зовсїм виразно звязують в національну цїлїсть поодинокі ґрупи української людности супроти иньших таких цїлостей і роблять з неї живу національну індивідуальність, нарід, з довгою історією його розвою.