Примітки. 1) Головно в працях Липинського — в його моноґрафії про Кричевського (Z dziejów Ukrainy с

¹) Головно в працях Липинського — в його моноґрафії про Кричевського (Z dziejów Ukrainy с. 301 дд.) і в пізнішім обробленню; “Україна на переломі” (с. 157); але він головно звертає увагу на осіб шляхетського походження.

²) Властиво справжньою моноґрафією може похвалитись тільки Кричевський (пера Липинського), і тільки почасти Виговський-в працях Герасимчука й ин.

³) Я сам, стаючи в обороні Хмельницького від спроб представити його диким рїнником, морально-підупалим піяком і т. д., писав колись: “Найліпшою мірою може бути для нього порівняннє з пізнішими заступниками Козаччини: ми не стрічаємо тут чоловіка, щоб хочби в приближенню дорівняв йому”. “Хмельницький і Хмельниччина”-З політичного життя, с. 75).

⁴) Се виглядає, як відповідь на недавно перед тим випущені незугарні напади на Хмельницького Равіти-Ґавроньского, необережно нагорожені премією Краківської академії, і правдоподібно, що се мав на гадці Кубаля, пишучи сі слова.

⁵) Szkice III с. 7-8.

⁶) Кубаля цитує тут Павла Алепського, але Павло говорить тільки, що середню частину Лядської держави гетьман спустошив і “обернув її на порожній степ, що став границею між ним і Ляхами на кілька днів дороги” (І с. 35). Кубаля дещо свобідно поступив з сею звісткою. Таку пораду, кажуть, давав гетьманові хан — вище с. 688.

⁷) Джерела сього Кубаля тут не цитує, здається мені, що й тут мав він на гадці оповідання Павла (І с. 6); але Павло зовсім не оповідає сього як погляду гетьмана.

⁸) В розумінню — підняв би саме пекло проти Польщі.

⁹) Посилка на Ролє, Kobiety, звістка більше ніж сумнівна.

¹⁰) Кінцеві завваження більш белєтристичного характера (с. 18), я пропустив.

¹¹) Пор. мою характеристику Хмельницького як людини в VIII. II с. 163.

БРАК СУЦІЛЬНОСТИ В ПОЛІТИЦІ ХМ-ГО І ЙОГО ОКРУЖЕННЯ, РІЖНИЦІ МІЖ ДОМАГАННЯМ Р. 1648 І 1649, МІЖ 1649-54 І 1655. ХТО РОБИВ УКР. ПОЛІТИКУ В ПОЧАТКАХ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ, ПЕРЕЛОМ ПІД ВПЛИВАМИ КИЇВСЬКОГО ОСЕРЕДКА В 1649, ХИБНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ЗБО.РІВСЬКОГО ДОГОВОРУ, УПАДОК УКР. РЕВОЛЮЦІЇ, НИДІННЄ І РОЗПОРОШЕННЄ СИЛ, ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УМОВА НЕ ВНОСИТЬ В ПОЛІТИЧНІ ПЛЯНИ ЯСНОЇ ПЕРСПЕКТИВИ, НОВІ ПЛЯНИ 1655 Р., ВОНИ ПРОДОВЖУЮТЬСЯ ПО СМЕРТИ ХМ.-МІЖ ХМЕЛЬНИЧЧИНОЮ І ВИГІВЩИНОЮ НЕМА МЕЖІ.

Насамперед отся сама теза, поставлена вище — одноцільний політичний плян в Хмельниччині. Скільки небудь уважний і об'єктивний перегляд подій Хмельниччини промовляє проти неї. В першім році повстання Хмельницький, чи може треба всюди говорити точніш: Хмельницький і гурток його впливових дорадників, що направляли його діяльність, бо мабуть в питаннях політики він сильно підлягав впливам своїх дорадників — Хмельницький і К-о безоглядно відкинули всі ті можливости, котрих потім запопадливо, але даремно добивалися в 1655-7 рр. Вони могли тоді розвалити Польщу або зробити державний переворот, поставивши певні конституційні умови конвокаційному, чи елєкційному соймові. Принаймні могли взяти Західню Україну — що їм лізла тоді до рук, ще не обезкровлена, сорозмірно сильна, не розчарована в козацькім режімі. Татари тоді ще не напрактикувалися в тактиці політикування на два фронти для утримання рівноваги між Україною і Польщею, як пізніше, і Тугайбей, що командував татарськими силами був вірним приятелем Богдана-як сам Богдан потім хвалився. Хмельницький і К-о в 1648 р. могли богато здійснити з того, що вони прагнули пізніше, але видно — в тім році вони не мали тих бажань і плянів, що в 1655-7 рр., не тільки підчас весняної, але й осінньої війни 1648 р. Сі війни, очевидно, велися в цілком іншім аспекті. І не тільки в 1648 — навіть в 1653 р. ми не бачимо сліду тих плянів які стали на черзі два роки пізніше; Хмельницький і К-о не виявляють ніякого інтересу до тих Західнє-українських земель, котрими вони заінтересовалися так живо потім; вони полишають їx немилосердному татарському знищенню, що в значній мірі й обезцінило їx для пізніших плянів гетьмана. Ми не бачимо підчас сеї довгої війни ніяких заходів на те щоб притягти на свій бік західнє-українську шляхту і городи. Очевидно, пляни 1655-7 рр. прийшли пізніше.

Я думаю, що весь 1648-й рік, підчас обох війн, весняної й осінньої Хмельницький стояв під впливами козацьких і шляхетських мальконтентів, тих що стали його товаришами, коли він утік на Низ в 1647 році, і тих, що влилися в його гурток з польської армії розгромленої під Камінним Затоном, Жовтими Водами і Корсунем. З їx участю складалися (я хотів сказати — під їх диктат писалися, але не хочу вживати виразів занадто різких, нижче читач побачить, чому саме такі вирази йшли мені на гадку), так кажу — за їх порадою складалися постуляти-minimum вислані з-під Білої Церкви королеві: 12 тис. козацький реєстр і поверненнє церков православним ¹). Вони б укладали й більш далекосяжні побажання, котрі мали бути поставлені комісарам нового короля; ми їх не почули, і тому можемо тільки гіпотетично про них говорити, на підставі заяв на елєкційнім соймі і ріжних балачок ²). Військо Запорізьке мало підлягати тільки королеві; на козацьку територію не мало вступати коронне військо; коронні урядники і достойники, воєводи і старости на сій території або позбавлялися зовсім своєї влади або дуже обмежувалися в ній (козацьке “удільне панство”, як се називали ³); мабуть обмежено було б маґнатське землеволодіннє; в реліґійній сфері-вже не оборона православної церкви від насильства, а повне скасованнє унії. Так можна приблизно уявляти собі домагання тодішньої компанії Хмельницького -в духу козацько-шляхетських побажань (перетворення “старинного козацтва” в своєрідну шляхту Козацької України) і шляхетсько-козацького монархізму (зміцненнє влади короля супроти можновладців, безпосередній звязок з ним козацького війська, вже сильно насиченого-в його горішніх верствах-шляхетським мальконтентським елєментом, епоха великих війн під королівським проводом, честь і місце відважним енерґійним воякам — як в часах Баторія або в часах Московської смути).

Ясно сформулованих домагань сього менту не довелось почути, тому що на гурток Хмельницького, з його приїздом до Київа при кінці 1648 р. налягли нові впливи- київської інтеліґенції, єрархії української і грецької, концепції визволення української церкви і східнього християнства,-українська національна проблєма в церковнім аспекті. На своїм місці я вияснив, чому я думаю, що досі Хмельницький здалека стояв від сих кругів, і ся ідеольоґія була для нього новою і чужою. Походженнєм і вихованнєм він був близько звязаний з тими “покривдженими шляхтичами”, що окружили його в перших стадіях його повстання ⁴) і вибрали його своїм проводирем, а потім ще гойно доповнились суголосними елєментами з виходом Богданового війська на волость. Син панського офіціяліста, що вважав себе шляхтичем, вихований мабуть на польськім маґнатськім дворі, потім в єзуїтській колєґії, в такім же шляхетськім окруженню, позбавлений “фортуни” утвореної з панської ласки, він мислив тими ж катеґоріями, що й сі шляхетські “неудачники”, що його окружали і більш менш однаково реаґував на сучасні обставини і події повстання. Але ніщо не вказує на які небудь звязки його з національно і церковно настроєними кругами — которих Київ був тоді осередком ⁵), і тим ріжчий перелом настав в його гадках, плянах, тактиці, коли сей київський осередок проголосив його надією християнства, порівняв з Мойсеєм, Макавеями, Костянтином Вел., і сим комплементам притакувала не менша особа як вселенський патріярх, називаючи його князем Руси, фундатором нової православної держави, підчеркуючи ту велику ролю, яку може ся козацька держава відограти в боротьбі за визволеннє православного світу. Під впливом задушевних розмов на сі теми з патріярхом, митрополитом, найвизначнішими представниками київського церковного і ученого світу творяться нова політична проґрама, котру Богдан накидає своїм товаришам. “Перше я за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру”, формулував він сам сю політичну зміну. Формула буде мабуть вірна, коли “свою шкоду і кривду” ми візмемо не в чисто персональнім розумінню, а приложимо се до “кривди” тої верстви, з котрою зсолідаризувався Богдан, підіймаючи повстаннє, а “православну віру” візьмемо в національнім аспекті-визволення православної Руси, “по Львів, по Холм і Галич”. Богдан не хотів уже ні говорити про чисто козацькі справи: реєстр. права козацькі. Метою ставив повну державну незалежність України в її історичних границях, в сім розумінню очевидно називав себе “єдиновладцем і самодержцем руським” — не в значіню монарха з необмеженою владою, як се інтерпретує Липинський, а голови суверенної держави, в противставленню до торішнього роялізму — плянами автономної козацької України в безпосередній владі короля. Доводилося йому инколи й тепер збиватися на сі роялістичні ноти, але політика його цілком ясно орієнтується на незалежну Україну.

Я таким чином рішучо відкидаю погляд, що Хмельницький і його однодумці в 1649 р. далі лишились на ґрунті козацької автономії в рамцях Річипосполитої так як стояли в р. 1648, і мовляв Зборівський договір дає нам вираз їх політичної проґрами ⁶). Зборівський договір був їх капітуляцією, продиктованою зрадою хана; він не виявляв ніякої програми, се був тільки примусовий виступ з безвихідної позиції, до котрого Хмельницький і його компанія навіть не вважали можливим признатися перед військом, як то було, здається мені -досить ясно показано в попередній частині сеї праці ⁷). Козацько-шляхетська проґрама — minimum скінчилася в грудні 1648 р. і Хмельницький і К ⁰ до неї більше не поверталися-хоч прихильників у cеї програми в козацько-шляхетських кругах і далі не бракувало. Проґрама незалежної від Польщі України від січня 1649 р. вже не сходила з столу Хмельницького — але виявилися всі труднощі її переведення. Фіяско зборівське, далі берестецьке ясно показували, що Крим перестав бути козацьким союзником, а хоче бути арбітром в українсько-польських змаганнях і не допустить до повної емансипації України від Польщі. З другої сторони ясно виявлялася зневіра маси селянської і почасти — козацько-хлеборобської (“черняків”) до політики старшини.Ся маса маліла через спустошення й еміґрацію, а то що з неї лишилось, ставало все менш охочим до підтримки українського уряду. Крива української революції безповоротно заломилася в зборівській капітуляції і більше не змогла випростуватись. Небезпечні повстання раз-у-раз ставлять грізне мементо перед очима Богдана, він не може обходитися без підручної татарської орди і німецької ґвардії. Його гурток розпучливо шукає зовнішньої сили, яка б могла заступити місце зрадливої Орди в усякого рода стратеґічних плянах — і скріпила б становище уряду супроти своїх мас. Москва, Порта, Євангелицька ліґа з Ракоцієм і Радивилом на чолі (поки не вдається завязати ближчих звязків з Швецією і Брандебурґом) — мляво й безуспішно се йде. Порта не жалує чемностей і компліментів, але не може дати нічого реального. Москва зловіщо вичікує. Ракоцій і Радивил не рішаються виступити відважно. Швеція ще безвладна під проводом свого старого канцлєра.

Україна нидіє, розпорошує свої сили. В суперечних борсаннях українського уряду трудно вхопити яку небудь тактичну лінію. В сих скоках з одної орієнтації в другу я власне бачу доказ того, що Богдан досить легко підпадав впливам близьких людей; в сій затяжній крізі спиралися суперечні гадки ріжних близьких йому людей і він давав себе вести то в один бік, то в другий. Я думаю, що був тільки оден пункт, на котрім він не давав себе збити з орієнтації, яку йому давала його інтуіція — там де панував інстинкт самозаховання — себто заховання своєї влади. Тут Богдан був безоглядний і рішучий і не піддавався нікому. В політиці ж і у нього не було твердої лінії, і тому що в сім політичнім присмерку інстинкт не виручав і “по — ночи всі коти сірі”, він так легко йшов то за одною орієнтацією то за другою.

Особливо се ясно показують його хитання між орієнтацією мусульманською й антимусульманською. Ходячі фрази того часу про спільний інтерес всього християнства і святий обовязок боротьби з мусульманським світом очевидно не перешкоджали йому бути повним індіферентистом в сих справах, і він був би твердим прихильником Отоманської системи, якби вона могла послужити для нього твердою політичною базою. Але в сей мент вона була нездатна на се — так само як і католицька, против мусульманська ліґа. Тому Хм. виходить то на ту стежку то на сю, не жалує фразеольоґії-але нічого конкретного на сих стежках не знаходить і тільки заплутує ситуацію своїми перескоками.

Не вносить в політику його ніякої послідовности і Переславська умова-як се хоче довести Липинський. Я се говорив свого часу і тепер можу тільки повторити, що в той мент Хмельницький і К° зовсім не відчували епохального, фатального значіння сього акту; для них се був цінний в даних обставинах мілітарний союз, ще оден в додаток до союзу з Татарами, з Турками, з Молдавою. Цілком байдужо сипали вони обіцянками, аби тільки прискорити московську інтервенцію-зовсім де журячися тим, як то прийшлось би здійснювати сі обіцянки на практиці. 1653 рік був одним з найбільш похмурих на небозводі сеї компанії, й інтервенція Москви була незвичайно потрібна щоб переплисти се Mare Tenebranun (море мряки). Слідом виявилось, що союз з нею веде за собою дуже серйозні недогоди у внутрішніх і зовнішніх відносинах і не дає змоги обійтися без помочи Татар-сеї тяжкої болячки української державної політики. Не можна згодитися навіть з поглядом Липинського, ніби то Переяславська угода морально еманціпувала Україну від Польщі, і змусила Поляків трактувати Україну як союзну політичну силу. Дрижипільська кампанія і спустошеннє Браславщини Поляками і Татарами на спілку виявили ясно, як мало дає українсько-московський союз в обставинах утворених Переяславською угодою. Непорозуміння на білоруськім фронті викрили політичні розбіжности між тенденціями українського і московського уряду. Віроломство Москви в справі української еміґрації їх довершило. Стало очевидним, що Москва не може бути базою української політики.

Натомість розгром Польщі Карлом-Ґуставом літом 1655 р. здався нашим політикам початком нової епохи. Оживає стара програма — Української держави в межах руської віри, “де жили руські люде і церкви були”, — але з сильними модификаціями. Західні козацькі території за сей час страчено, знищено, випустошено. Підступити тут з козацькою проґрамою було неможливо; тільки довгими і обережними заходами, обминаючи конфлікти з шляхтою, можна було б орґанізувати козаччину в тутешніх королівщинах, перетворених в державні маєтки Запорізького війська: Українська держава, хотячи прилучити сі землі, мусить шукати порозуміння з шляхтою й містами. Починається третя стадія Хмельниччини, незвичайно інтересна. У неї широка, краще усвідомлена проґрама. Вона проводиться більш продумано й серйозно-рахуючи не на ріжних утікачів, авантурників, а на елєменти осілі на місцях, національно і громадсько настроєні. Але вона не кінчиться з смертю Богдана, навпаки — треба підчеркнути, що смерть його не робить в сій проґрамі ніякого перелому, ніяких змін, робота йде тими самими шляхами, викінчуючи почате за життя Богдана-тими самими руками, очевидно, що вели її за Богдана. Крах що її спіткав за Виговського, можна було передбачати в повній мірі і за життя Богдана: для неї так сако бракувало твердих підстав тоді як і потім.

Таким чином з одної сторони Хмельниччина не становить чогось одноцільного, пройнятого одною думкою й одним пляном. З другої сторони — вона фактично не відмежована скільки небудь виразно від пізнішої доби, від часів Виговського. Уявленнє, що часи слави, сили, політичної мудрости урвалися з смертю Богдана і наступило замішаннє, упадок, безглуздє, усобиця-цілком невірні. Що смерть Богдана була шкодою, може навіть і великою для політичного престижу України і її внутрішньої рівноваги — се певно. За Богданом був певний авторитет, традиція великих побід, “весни” української революції. “Тебя, какъ первую любовь, России сердце не забудет” ⁸). Те що я говорив вище з приводу смерти Золотаренка, ще в більшій мірі треба сказати про Богдана. Але він вмер своєчасно для свого авторитету! Те що розгорнулось за Виговського, в повній мірі починалось уже за Богдана. Недавно оден з наших молодих дослідників M. H. Петровськпй висловив гадку, що “Руїну” треба рахувати вже з Виговського1), се має рацію, але тоді треба сказати, що руїна починалась уже за Хмельницького. Я сказав, що крива революції заломилася під Зборовим, з моменту коли шведський король утік від Ракоція і козаків, провалилась остання політична комбинація Хмельниччини й почалася руїна в повній формі. Москва вважала себе звільненою з усяких зобов'язань супроти гетьманського уряду — за його нельояльну ліґу з Шведами і Ракоцієм. З ханом знову конфлікт. На Запоріжжю бунти. В війську повстаннє. Треба було знову стинати, давити, або ластитись і упокорятись; клеїти угоду з Бєньовским, робити уступки Москві. Се було вже чисто Вигівщина — але вона почалася за Хмельницького.

Не хочу зменшувати індивідуальности Хмельницького, ні трохи. Але хочу запобігти фальшивому і шкідливому в своїх наслідках для історичної перспективи поглядові, що се ніби то був тітан між піґмеями, втіленнє державного розуму і державного будівництва, до котрого ніколи не могли піднестися його наступники. Мовляв за Хмельницького діялося щось таке, чого ні збагнути не могли його помічники і епіґони; що коли б він прожив ще довший час, ми б побачили Українську державу он яку — а не ту Руїну яка наступила.

Я в повній мірі признаю, що Хмельницький був великий чоловік-але його велич не лежала в площині ні політичного ні державного будівництва Нової Европи. В нім занадто багато від Азії, від великих азійських завойовників-кочовиків, фундаторів держав-Орд. З тою важною відміною, що для нього матеріялом, гарматним мясом служили не чужі, підбиті племена, а свій власний нарід. Він збудував свою владу, владу пануючої старшинської верстви ціною страшних жертв мас. Він зробив пусткою половину України, щоб укріпити пануваннє своє і своєї династії, чи своєї компанії в другій половині, але і звідси розігнав половину людей, примусив тікати за кордони України, поза межі досягнення його влади. В нім просто вражає ся марнотратність українським людським матеріялом в кампаніях і байдужість про захованнє території. В нім цілком не видно елєментарної державної економіки, руки “державного хазяїна Української землі”, як колись говорилось. Справедливо завважив оден з дослідників ¹⁰), що Хмельницький все вів війну на українській території, ніколи не стараючись перенести її на неприятельську, навіть коли і мав на се змогу. Се була крайня неощадність — бо ж сі війни звязані були з мандрівками Орди і наступами польських військ — котрі Хм. і К° так як би заманювали звичайно в глибину української території, і тому страшенно нищили її, підтинаючи економічну і популяційну базу Козаччини. Се був метод скитських царів, що пропонували Дарієві шукати їx в безмежних українських степах. Хмельницький відновляє перед нами постать такого Великого Скита-але се не годиться на провідника европейської держави, а Україна XVII в. була все таки Европою, і хотіла нею бути, кождим суставом свого єства! Се була тактика козацьких війн кінця XVI і поч. XVII в. — але се вже не годилось для Козаччини доби Хмельницького, коли вона хотіла репрезентувати Українську державу!

Велика дезерція українських мас за кордон, глибоко неоправдана з політичного погляду, знаходить своє повне психольоґічне оправданнє супроти такого відношення до них Хмельницького і К? — такого державного господарства сеї компанії.