Примітки. 1) На се доводиться чути завваження, що Татари були потрібні Хмельницькому як кіннота, тому що козацьке військо було властиво піше військо- хоч їздило на

¹) На се доводиться чути завваження, що Татари були потрібні Хмельницькому як кіннота, тому що козацьке військо було властиво піше військо- хоч їздило на конях. Я нераз обмірковував се завваження, і все таки воно мене не переконує. По перше, в козацькім війську були також дуже добрі кавалєрійські частини (напр. вище відзив Павла Алепського), і коли була в них потреба, гетманський штаб міг їх збільшити. По друге, як бойова кавалєрія Татари були мало що варті, вони більше “галайкали”, як зневажливо висловлялися Поляки, що мали дуже добру кавалєрію. По третє, я ж не кажу, що Хмельницький повинен був зріктися Татар: я кажу що він міг їx приборкати, взяти в руки, зробити залежними від себе замісць бути залежним від них. Певні татарські контінґенти він таки й держав на службі, на платі, незалежно від політики кримського уряду; се він міг зробити і з Ордою в цілости, при певній енерґії, рішучости і свідомости сеї потреби. Та мабуть її саме й бракувало.

²) “Будет когдась от тых юнаков (властиво-лотриков, злодюжок) речпосполитая волная” — пророцтво вложене заднім числом в уста Баторія, у Грабянки с. 22.

НЕЗАБЕЗПЕЧЕНІСТЬ СЕЛЯНСТВА, КОНФЛІКТИ КОЗАЦТВА І МІЩАНСТВА, СЕЛЯНСТВО І МІЩАНСТВО ТІКАЮТЬ З-ПІД ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ. ІМПОЗАНТНІ СТОРОНИ КОЗАЦЬКОГО ЛАДУ-СПРАВНІСТЬ КОЗАЦЬКОЇ МАШИНИ ПІД РУКОЮ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, АЛЕ НЕДОСТАЧА КОНСТРУКЦІЙНИХ МОМЕНТІВ, МЕХАНІЧНЕ ПОВТОРЕННЄ СТАРИХ ГАСЛ В СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНІЙ І КУЛЬТУРНІЙ, “НЕ РОЗВЯЗАНИЙ ВУЗОЛ СОЦІЯЛЬНИХ І ПОЛІТИЧНИХ ПРОТИЛЕЖНОСТЕЙ”, БУНТИ, ГЕТЬМАН ГОТОВ КИНУТИ УКРАЇНУ, ПАНСЬКІ ПЛЯНИ СТАРШИНИ, ПОВСТАННЯ СЕЛЯНСТВА, “РУЇНА” ВЖЕ ЗА БОГДАНА, РОЗХОДЖЕННЄ НАВІТЬ З ДУХОВЕНСТВОМ-ЕЛЄМЕНТОМ ЩО НІБИТО НАЙБІЛЬШ ВИГРАВ, ОБ'ЄКТИВНІ ПРИЧИНИ СИХ ХИБ -ТЯЖКІ ІСТОРИЧНІ ДЕФЕКТИ УКР. ЖИТТЯ. В ЧІМ ЖЕ ЧАРИ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ. ЇЇ ВАГА ДЛЯ НАСТУПНИХ ВІКІВ.

Розуміється в повній мірі треба рахуватися з традиційною козацькою і взагалі українською тактикою: не висувати по можности нічого нового, настоювати нібито тільки на виконуванню старих норм відвічних прав і привілєґій козацького війська і народу Руського. Але всього сим не покриєш.

Затхлиною і мертвеччиною віє на нас з деклярацій гетьманського осередку всього сього десятиліття — з виїмком хіба деяких переяславських балачок 1649 р. записаних Мясковским. Ніякої свіжої, сміливої, нової думки, яка б відбивала в собі сей великий соціяльний і національний переворот, пророблений українським народом за сей рік. Здебільшого дешевенькі латки на старі пережиті порядки Польської Річпосполитої, і майже нічого більше понад те. Се чиста історія Саула, що мовляв пішов шукати заблудящях ослят свого батька і надибав королівство. Хмельницький і К° пустилися поправляти свої соціяльні позиції в Річипосполитій і непомітно проробили з народніми масами — міщанськими, селянськими і дрібно-інтеліґентськими ту величезну революцію, що стала підставою Нової України і перерисувала карту Східньої Европи. Проробили не помітно для себе, не хотячи тої революції, і цілком не здібні були порахуватися з її значіннєм і наслідками.

Селянство в переважній масі скинуло з себе підданські тягарі; де неде тільки відбувало воно щось з “звиклого послушенства” — особливо в маєтках духовних, монастирських. Але даремно ми б шукали в декляраціях Хмельниччини бажання порахуватися з наявністю сеї нової визволеної селянської людности як соціяльної верстви зафіксувати її права, дати ґарантії її вільности і звязати її з новим ладом України. Весь час над сим визволеним селянством висіла перспектива повороту дідичів на свої попілища і відновлення старого підданства. Гетьманський осередок старався тільки знейтралізувати найбільш гострі кінці сього факту: домагався, щоб дідичі не приводили з собою війська і не робили крівавої розправи; висилаючи на ґрунт своїх офіціялістів вибирали їх по можности з “руського елєменту”, тощо. Але против повороту кріпацтва ніяких ґарантій не було, і тому маси так стихійно і непочесно тікали з визволеної України “під московську неволю”, не покладаючись на свій український уряд і бажаючи відгородитися московським кордоном від перспектив старого підданства — чи то в формі повороту панів-утікачів, чи то претензій своїх домашніх кандидатів на дідичів. В. Липинський, що правда, в своїй останній праці представляє так нібито селянство нічого не мало против “звиклого послушенства”, поскільки воно мало віддаватися людям, що несли службу в війську Запорізькім ¹). Але ледви чи кого переконає така іділія.

Але скажім, що поняттє свобідного селянства для тих часів було занадто радикальним, так що реальний факт його існування не міг влізти в старшинські голови і в них усвідомитись як щось дане і управнене до існування і консервування. Але ж так само не знайдемо ми в декляраціях і трактатах Хмельниччини і справи далеко більше ясної усвідомленої і всім західнєевропейським життєм задокументованої -прав міст і міщанства! Дарма, що міщанство відограло таку ролю в українськім відродженні XVI-XVII на памяти тих людей, що робили Хмельниччину! Воно було українським активом, так недавно. Економічний добробут міст і культурний розцвіт і політична роля впали саме під тягарем шляхетських привілєґій, під чоботом шляхетської старостинської і війтівської юрисдикції. Міста дали величезні контінґенти козацтву і старшині; безсумніву не тільки квантитовно, кількісно, але і якісно — своєю інтеліґенцією, орґанізаційною ініціятивою й енерґією вони відограли величезну ролю в формації нового ладу. Але при тім усім Козаччина навалилася на міське життє так безпардонно. Старшина виявила такі неприкриті бажання загорнути і в своїх руках заховати все що встигли видерти від міщанської громади ліквідовані повстаннєм елєменти — старостинський уряд, дідичі, католицька церква. Гетьманський уряд так елєментарно брався до експльоатації міського промислу і торгівлі індуктою і евектою,- що міста першим дідом постарались забезпечити себе царськими привилеями від претенсій Війська.

Се була одна з найбільш небезпечних пунктів в будові гетьманської України, я вище відзначав се. В старій Польщі місто не було увязане з шляхетською земською орґанізацією, експльоатувалось шляхтою як внутрішня кольонія, залежна тільки від монарха і тільки з ним звязана. В козацькій Україні вийшло ще гірше, бо через голову українського уряду міста звязалися з царським урядом і віддались під його протекторат против яких небудь претенсій Козаччини і гетьманської влади.

Вийшло щось анальоґічне з утечею селянства з Гетьманської України: селянство тікало за її кордон, міщанство тікало з-під влади гетьманського уряду. Записана Желябужским розмова з стародубським війтом на тему, що під гетьманським володіннєм міщанство до кінця загибає і пропаде до решти, коли цар не візьме міста під свою безпосередню управу, вийнявши з-під влади гетьмана (вище ст. 1382) звучить як глибокий засуд над державно-орґанізаційним убожеством Хмельницького і К° — що виявляли свою нездібність в такім кардинальнім для української держави і для самого Козацтва питанню. Розуміється, говорилось воно після відповідної московської підготовки і записувалось так як краще було для московського вжитку на будуче, але видимо таки говорилось! Поки-що рідше, потім частіше-як язики розвязались; але важно одмітити, що вже говорилося за життя Богдана, як засудженнє його політики, а не в противставленнє його ґеніяльної, всіх задовольняючої (як її представляв В. Липинський) державної концепції — недолугому партацтву його наступників.

Се тим більше треба підчеркнути, що економічне становище міщанства все таки в дечім виграло: припинено було деякі побори польських часів, а завіданнє московської адміністрації мало сим пільгам зробити кінець. Але невважаючи на се неувязка з новим ладом Гетьманщини, очевидно, докучала настільки сильно, що вони, міщанські громади, готові буди зріктись і пожертвувати ріжними вигодами свого нинішнього стану на те аби позбутися його недогід.

Розуміється, козацький устрій часів Хмельницького має чим імпонувати. Я не раз підчеркував в попереднім викладі ту читкість, з якою козацька машина працювала під рукою Богдана. Се доказує великі таланти його як правителя отсих воєнних мас; сі таланти я йому признавав і тепер признаю в повній мірі. Але великої конструктивности не видно, ще раз повторяю. Розуміється, час не був придатний для реформи адміністрації, судівництва, фінансів, з сим треба рахуватися як найбільше. “Перше жити, потім фільософувати”. Боротьба за існування, питання життя і смерти стояли занадто над душею, щоб можна було з спокійною головою віддаватися питанням конструкційним. Коли б Гетьманщина дістала якісь спокійніші часи, років на кількадесять; коли б їй дали змогу спокійно подумати над своїми порядками і справами в 1650-х роках, так як вона мала на те змогу хочби за часів Мазепи, — то безсумніву вона б значно змодифікувала свій полковий устрій, даний їй попередніми часами, з-перед Хмельниччини, і такийже штабовий характер свого державного осередку. Але не мавши спокійного часу, щоб се зробити, вона й поїхала з ним у свою державну путь мало що його удосконаливши. Полковники зістались полковниками, прилучивши до того виморочні функції старостів — і то старостів не судових, кажучи польською термінольогією, котрі на козацькій території майже не існували (тільки в Чернигівщині, від кінця 1630-х років) — а старостів-державців, з перевагою фунцій поміщицьких над адміністраційними. Гетьманський осередок майже не виліз з функцій штабу армії. Инші верстви зістались не звязані конструкційно з козацьким устроєм як військовим; не утворено для того ні орґанізаційних звязків ні спеціяльних орґанів. Вони не чули над собою опіки Української держави як такої; вони уставляли відносини до Гетьманщини як війська. Відти такі шпари в державній орґанізації України, в які почав залазити московський централізм і так скоро її розруйнував.

Розуміється ся державна орґанізація відома нам ще мало і недостатно, і рисується тільки в дуже загальних зарисах (ясніше ми побачимо її в ретроспективних студіях, котрих іще не маємо). Але все ж можемо сказати, що в сім пункті доба Хмельницького показала себе дуже слабо, і Хмельницький не проявив ні своєї індивідуальности ні тих державних талантів, які йому приписують деякі сучасні українські державники.

Нібито найбільші ідеольоґії, проґрамовости було в заходах коло реституції національних прав — в тій стороні, яку так підчеркувала стара українська традиція. Хмельниччина або таки сам Хмельницький зробив кінець пониженню руського життя, руського імени, руської віри. Підніс наново захмарену руську славу, дав реванш її ворогам. “Польщу засмутив, Україну звеселив” — як співає дума про Молдавський похід. Але в ґрунті річи і тут — як мало будіництва, конструктивности, а як богато механічних повторень старих гасл реліґійної боротьби XVI-XVII вв.! Яку переважну ролю грають тут чисто механічні методи: винищити латинські і єврейські біжниці, вигнати не то що духовних, але й самих ріжновірців і не пускати на Україну ні ксьондзів, ні монахів католицьких, ні Євреїв.

Відпали реліґійні обмеження, які тяжіли на православних. Коли трактується питаннє про поворот козацької України в рамці Річпосполитої, застерігається право на уряди православної шляхти і православних міщан. Митрополитові і владикам місця в сенаті. Унія касується-традиційний поступят, що підтримується сліпо і риґористично, навіть там де се властиво перечить інтересам державної політики, викликає зайву опозицію і тертя (як напр. при уставленню відносин в нових провінціях — те що вище було сказано про Пинщину).

Механічне повтореннє старих, пережитих кличів — і знов нічого нового, ніякого будівництва у властивім значінню слова.

Нема будівничого руху і в культурі. Будуваннє церков, потвердженнє володінь монастирям, додаваннє нових — більшого не бачимо. Ні в організації просвіти і школи, ні в літературі, ні в мистецтві ся доба не принесла нічого скільки небудь визначного (хіба що офіціозні думи — реляції, для інформації громадянства, коли прийняти погляд висловлений мною вище). Розуміється, inter аrma silent musal не був се час сприятливий для “наук і мистецтв”, і се зрозуміло, що десятиліттє Хмельниччини не було розцвітом їх на Україні, а навіть хвилею застою. Я підношу сей момент тільки для цілости — для доповнення сказаного вище, що десятиліттє Хмельниччини не було добою будівництва, не визначилася творчою і конструкційною ініціятивою державного, гетьманського осередку на полі культурі-так же як у справах економіки, кольонізації, господарства. Не відчувається дбайливої хазяйської руки, поза тим що виходить за безпосередні інтереси самого гетьманського осередка: заховання влади.

Та як і сподіватись його-при тій байдужости до найелєментарніших підстав громадського життя, яку виявив керівний осередок Гетьманщини: в питаннях консервування людности і консервування території. Я вище вказав сі два найтяжчі моменти-занедбаннє і знищеннє західнього пограничча і руїнні марші татарської орди навіть через суто козацькі території. Правда, ми бачили ріжні охоронні заходи при сих переходах: оповіщення людности, накази збиратися і замикатися по містах підчас сих переходів. Але се паліятиви, се латки на хибній і шкідливій в основі своїй політиці. Бунти 1653 року явно показали, як мало сі охоронні засоби помагали, як уїлися сі татарські спустошення козацькій масі- не кажучи про селянство і міщанство. Але Богдан на се не вважав — відповідав терором, потайним душеннєм помічених в бунтівництві, і вів далі свою лінію -консервацію влади, влади перед усім, без піклування про людність і територію.

На крайній випадок він готов був сам кинути Україну. Серед трівожної атмосфери 1653 року, як ми чули, він збирався перенести свою резіденцію під московську границю — до Миргорода. З тих же мотивів мабуть випросив при підданстві цареві пограничну Гадяцьку волость для своєї родини. В небезпеці, очевидно, перейшов би московську границю і пішов на московську територію як Острянин або Дзіковський, аби тільки зберігти себе і свою компанію. В сій слабій увязці з територією відчувається той євразійський підклад — пережитки чи впливи кочовництва в Богдановій компанії, почасти і в Козаччині середини XVII в. взагалі, що я підчеркував вище. Коли таке тяжке, пригноблююче вражіннє викликає дезертирство українських мас за московську границю за Хмельниччини і по ній, що на мілині лишало український державний корабель, підтинало боротьбу за самостійність, за соціяльне й національне самоозначеннє, — трудно судити за сю малодушність, короткозорість, невитрівалість маси, коли не виявляли сих прикмет провідні старшинські верхи. Ні сам герой Богдан, котрого нам хочуть представити тим унікумом державно-будівничих здібностей, якого ні перед тим ні потім не було, і котрий мовляв тільки тому що заскоро вмер, не міг викінчити монументальної старшинсько-національної української держави від фундаментів до шпилів. Мовляв, знав для сього способи-тільки забрав сей секрет з собою в могилу, не передавши ні синові ні недолугим наступникам.

З поданого вище просторого огляду його доби і історії наступних літ, над котрими тепер працюю і сподіваюсь випустити в недовгім часі, мині здається — досить ясно випливає, як мало є підстав на те щоб противставляти се Богданове будівництво Руїні його наступників, солідарність і консолідацію всіх верств і течій України за Хмельниччини- пізнішій розтічі, дезертирству і партизанству.

“Страшний вузол соціяльних, економічних, культурних, цівілізаційних і політичних супротилежностей”, як називає се Липинський (с. 131) — лежав не розрублений, тим менше — не розвязаний, навіть не ослаблений весь час Хмельниччини. Не зумів його розрубати ні Богдан — як твердить Липинський, висуваючи його як єдиного державного генія над усім осередком, — ні весь сей осередок разом, з усіми колізіями своїх персональних і групових інтересів. “Смертельні протиріччя” між соціяльними й економічними змаганнями мас, порушених провідниками повстання і цілою Козаччиною, з одної сторони, і між поміщицько-старшинськими тенденціями сих провідників і зверхньої козацької верстви — з другого боку, не були вирівняні ні трішки.

Маси сподівались, що вони втічуть від Поляків і кріпацтва під проводом сих провідників революції, а сі провідники викраювали для себе панські лятифундії на сій нібито визволеній землі. Починаючи від самого гетьмана з Гадяцьким ключем, від Виговського, Зарудного, Тетері, Золотаренка — з їx більшими і меншими лятифундіями, випрошеними у царя підчас торгів за державні права України,-із їх ваганнями, до котрої верстви їм корисніше приписатись: до шляхетської чи козацької,-і до всякої иншої старшини, котра за їх прикладом і без прикладу кукобила собі маєтки і маєточки. Збирала підданих і підсусідків, пильно підтримувала традицію старого “послушенства”, і громадила матеріял для нових розрухів-уже против своєго православного козацького панства. Конфлікти підданих і козаків з одомашненою шляхтою і “новими панами”-старшиною безсумнівно треба розуміти в тих “убийствах”, котрі ставить на рахунок українських еміґрантів за московський кордон гетьман, жадаючи від московських воєводів, щоб вони тих українських утікачів стинали, вішали, конфіскували майно і т. и. Вони не набрали такого розголосу як погром маєтку Боклевського, швагра Виговського в р. 1658, розписаний найяскравішими фарбами заходами Виговського; Хмельницький не розписував сих ексцесів, що стались у “Веприку і Гадячу” (Гадяч — його власний маєток), але очевидно — ми маємо тут прецеденти тих пізніших розрухів, що так виразисто виступають перед нами трохи згодом.

В. Липинський хоче нас умовити, що за Хмельниччини українське селянство не жалувало своїх трудових повинностей, не жалувало своїм крівавим потом запрацьованого хліба для тої шляхти, що присягою ствердила свою спільність з новою національною (“православною”) Українською державою і через те була наражена на пімсту Річпосполитої. “Бо вона виконує корисний для селянства державний обовязок, бо вона перейняла рідну і зрозумілу цим масам селянським козацьку лицарську традицію. Давніша шляхта вимагала від селянства повинностей і хліба на підставі якихось законів, що вона сама для себе в своїх соймах установляла і сама ж силою своєї держави виконувати примушувала — це був у розумінню селянства акт односторонньої волі, акт самоволі, акт беззаконня. Тепер шляхта так само як і селянство кориться владі державній, владі гетьмановій, і ця рівність супроти символу держави, супроти особи монарха ²) робить закононим і зрозумілим неоднаковий супроти тієї держави лицарський обовязок шляхти і трудовий обовязок селянства” (с. 137).

Але се цілком неймовірні психольогічні припущення; коли б було так, ми не побачили б сих противу-шляхетських і противу — старшинських виступів і бунтів, які пішли в рік по смерти Богдана.

Не погоджена була політика гетьманського осередку і з міщанством, ні з селянством, ні з козацькими масами ні навіть з духовенством, як показали Богданові накивування перед московськими аґентами на нельояльність київської єрархії, як необережні його аванси московському патріярхатові. Скрізь світить розбіжність, відкриваючи широкі шпари стороннім мішанням, які підтинають в корені і державні і національні інтереси Гетьманщини. В останнім році життя гетьмана вже повним ходом іде московська і польська інтриґа в тих напрямках, які потім розгортуються підчас Вигівщини. Гетьман вмирає від апоплєксії викликаної відомістю про бунт війська против його сина-гетьмана, против старшини, против усього гетьманського режіму, з благословення московського уряду, під царськими авспіціями. Ся смерть не була фатальним нещастєм що перервало будівничу, творчу працю великого гетьмана — се був вияв тої страшної руїни, розвалу української революції, що вже зазначився в повній мірі і переходив сили і можливости і гетьмана і його окруження. Для репутації гетьмана було щастєм, що він відійшов в сей мент, і сей упадок Гетьманщини в пізнішій перспективі впав цілим тягарем на рахунок його епіґонів. Продовженнє Богданового життя могло б дещо затримати теми сього розвалу. Але повна безрадність його самого супроти сього розвалу для нас цілком очевидна.

Повторяю, тим не хочу понизити Хмельницького. Все таки він лишається не тільки центральною фігурою, репрезентантом найважнішої епохи в життю нашого народу-найбільшої революції ним пережитої, — але і великим діячем, головним актором її, людиною дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями.

Але сих здібностей не вистачало йому для розвязання історичного вузла нашого життя-так як не стало і у його епіґонів. Між ними теж були голови і правителі не абиякі. Виговський, Дорошенко, Мазепа се теж були не рядові люде, а в порівнанню з Богданом мали далеко трудніші обставини для своєї діяльности і своїх плянів. Він витратив українські ресурси за себе і за них і лишав їx без козирів (агутів). Се треба памятати щоб не піднімати його на якусь недосяжну височінь над наступниками -так як і над тими сучасниками-товаришами недолі, которих я для прикладу назвав вище. Але ті ж фатальні труднощі які стояли на їх арені мав і він перед собою.

Передусім “нещасливу ґеоґрафію України” — котру вже Кубаля одмітив як момент що незмірно утрудняв розвязання проблєм української революції в порівнянню з анґлійською: несприятливі ґеоґрафічні обставини, відсутність природних границь української території, відкриті фронти на всі боки — що стільки разів фатально підтинали культурне, економічне, політичне життє України. Фронт польський, московський і татарсько-турецький не давали змоги українському громадянству і його політичним провідникам хоч на хвилю скупити увагу на своїм внутрішнім будівництві, приложити до нього засоби й енерґію.

Тяжкі дефекти соціяльної структури — як от недорозвиненість українського міста, слабосилість міської верстви, інтелєктуальна і чисельна слабина інтеліґенських верств, їх занепад через національну дезерцію.

Культурна відірваність України після того як висохли джерела її візантійської культури і вона через свою приналежність до східнє-европейського культурного світу не знаходила опертя в якімсь новім культурнім ціклі: ні в католицькім, ні в протестанськім. Для одного і для другого являлась вона тільки “стороннім слухачем”, а не вихованцем ні учасником їх культурної роботи, не могла орґанічно звязатися з культурним процесом, що переходив в однім чи в другім і кінець кінцем ішла з опізненнєм з усякими дефектами за найгіршими й найбільш відсталими — як найлекшим до переймання: за католицькою реакцією сучасної Польщі і т. д.

В таких несприятливих умовах трудно було досягти чогось великого і нам треба дивуватися здібностям і енерґії як нашої етнічної маси так і її провідних елєментів, що все таки і в таких безконечно несприятливих обставинах орґанізувалось життє, творились якісь соціяльні і культурні вартости, якась національна традиція. Річи кінець кінцем звісні добре, які я повторюю тільки щоб ослабити тіни попереднього нарису. А підчеркнути сі тіни я мусів, щоб запобігти нездоровій ідеалізації доби й індивідуальности Хмельницького, що зчаста прокидається в останніх часах, і Хмельниччину намагаються представити якимсь утраченим раєм українського життя — коли нібито цвіла Українська земля, повним ходом будувалася Українська держава, панувала в ній соціяльна гармонія, і всі любувалися в своїм батьку гетьмані. Матеріяли зібрані в сій книзі, думаю, проречисто показують; як далека була дійсність сеї доби від такої іділії, і я хотів се підчеркнути в сих кінцевих замітках.

Ні іділії, ні гармонії.

Український нарід не пережив свого раю в часах Богдана — ні в инший добі своєї минувщини. Наші соціяльні, політичні й культурні ідеали лежать перед нами, а не за нами.

Але Хмельниччина була все таки великим етапом в поході Українського народу, українських мас до своїх соціяльних, політичних, культурних і національних ідеалів. Ся крівава, руїнна, облита слізми і потом, хаотична і невдала в своїх досягненнях доба була і зістанеться великим і високим моментом українського життя, повним великого напруження і величних змагань.

“Писав нам в. мил. -мовляв нам, простим людям, не годиться до воєводів листів писати. Так ми тепер, за ласкою божою не прості, а рицарі війська Запорізького. За ласкою божою, доки його воля свята, у нас тут, у всім краю Сіверськім нема ні воєводи, ні старости, ні судді, ні писаря. Аби був нам здоров пан Б. Хмельницький, гетьман усього війська Запорізького — так пан полковник у нас за воєводу, пан сотник за старосту, а отаман городовий за суддю”. Я процитував вище (с. 472) сю горду заяву, яка підчеркувала ліквідацію старого шляхетського ладу. Її виголошує козак, член нової правлящої верстви, — сього не можна забувати ні на хвилю. Але не треба переочувати також і того, що в тріумфах козаччини партиціпували в якійсь мірі і ширші маси.

На хвилю, на недовгу хвилю “простим людям” довелось заглянути в сю безмірно привабну перспективу, в котрій зникли старі перегорожі привілєґій клясових і прирожденних, і перед “простим чоловіком” простелилась можливість переходу в ряди “лицарства”, промоції на уряди в міру енерґії, здібности і заслуг, без передумов уродження, протекції, богацтва і виховання.

Ся коротка чарівна хвиля зісталася на цілі віки провідною зорею українських мас, і за неї вони не переставали з пієтизмом і навіть з ентузіязмом згадувати Козаччину, не вважаючи на ті всі ріки крови і сліз, звязаних з викликаними нею потрясеннями. В останнім рахунку, в деяких перспективах велике потрясеннє викликане Хмельниччиною було для народу благодійне. Воно високо підняло “простих людей” над рівнем їx неволі й упослідження. Дало їм почути себе людьми-не простими, а повновартними. Оживила в їх думах невмирущий потяг до відзискання свого людського стану не на коротку хвилю, а “навіки”. Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життє, се я не раз говорив. І Хмельницький як головний потрясатель зістанеться героєм української історії ³).

Але сю свою книгу про Хмельницького я все таки хотів би посвятити не йому — вождеві, а творчим стражданням українських мас. Всім хто болів тілом і духом, напружував сили фізичні й інтелєктуальні, лив свою кров і бився в тенетах ситуації, перетворяючи се велике потрясеннє викликане “героєм Богданом” і його компанією в динаміку життя цілої України.