Примітки. 3) В звідомленню Желябужского сказано, що наїхав вій Юрася, “не доЂхавъ Межибожа за тридцать за пять верстъ”

¹) Рус. Ист. Библ. с. 1243-7.

²) Див. вище с. 1464.

³) В звідомленню Желябужского сказано, що наїхав вій Юрася, “не доЂхавъ Межибожа за тридцать за пять верстъ”. Від Корсуня до Межибожа коло 350 верст, цілком неправдоподібно, щоб за два дні Желябужский заїхав кудись за Літин, і там догонив Юрася. Тут якась помилка, котрої не можу виправити і уточнити місце, де Желябужский надибав у-друте козацьке військо.

⁴) “Для чего пріЂхалъ вдругоряд не въ подворье съ гетманской вЂсти” — не зовсім ясно.

⁵) Грималів коло Скалату.

⁶) Виїзд Ракоція з табору стався так секретно, що саме військо його про се не знало.

⁷) “оберегать государевы окраины”.

⁸) “Ђдешь ты къ царскому величеству, извЂсти наши всЂ нужи государю, какъ мы отъ старшинъ своихъ терпимъ. Да и то ты все слышишь, для чего мы без государева указу въ Польшу не идемъ” — с. 1257.

СТАРИЙ ГЕТЬМАН ЗЛОМАНИЙ СИМИ ПОДІЯМИ, АПОПЛЄКСІЯ, ОСТАННІ ЙОГО ІНТЕРЕСИ -УТРИМАННЄ ЗАХІДНЄ-УКРАЇНСЬКОЇ АКЦІЇ. ПОХІД В ПОМІЧ РАКОЦІЄВІ УДАРЕМНЕНИЙ ЙОГО КАПІТУЛЯЦІЄЮ, ДЕКЛЯРАЦІЯ РАКОЦІЄВІ ПРО НЕЗМІННИЙ НАМІР ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ ПІДТРИМУВАТИ ЙОГО. НАСТУПСТВО НА ГЕТЬМАНСТВІ-ГЕТЬМАН ПОБОРЮЄ ПЛЯНИ ВИГОВСЬКОГО, АҐІТАЦІЯ ПРОТИВ ХМЕЛЬНИЧЕНКА, ВІДГОМОНИ ТОГО В НАР. ДУМІ. ДАТИ СМЕРТИ БОГДАНА, ПОХОРОН.

Капітуляція Ракоція і бунти війська-того що відмовилось послуху Ждановичеві, щоб його боронити, і того, що збунтувалось против Юрася і не схотіло йти в Польщу-ратувати Ракоція, були останніми прикростями, що переповнили чашу життя старого гетьмана. Лілієкрона в своїй реляції королеві, писаній в Чигрині другого дня по його смерти, зафіксував нам ту форму, в якій гетьман одержав відомости про сей погром ліґи: 12 (22) Поляки напали на Ракоція на Богу між Межибожем і Винницею; Козаки, Молдавани і Валахи його покинули, і він мусів замиритися з Поляками: кондиції невідомі детально-кажуть, що Поляки забрали армату, обоз і припаси, Ракоцій відступив їм своє піше (наємне) військо, віддав бочку золота зараз, а дві бочки обіцяв дати на границі, і в застав лишив Кеменя і Шебеші (Миколу), а Поляки за те обіцяли відпровадити його безпечно до його границі, тільки Татари довідавшися про се, погонили за ними, щоб взяти й собі пайку в богатій здобичи, і тому Поляки мусіли з Ракоцієм разом сховатись у Львові. Невірність козаків супроти Ракоція-оповідає Лілієкрона-так вразила гетьмана, що він велів викликати Антона й инших начальників козацького війська, що ходили, з Ракоцієм, і скарати їх на смерть. Але він так схвилювався, що дістав удар, пять день пролежав без язика і шестого дня упокоївся. Тому сей останній смертний засуд не виконано в очікуванню нового гетьмана ¹).

Останні часи бурхливого і турботного життя старого гетьмана були тяжкі. Прикований до ліжка довгою хоробою, свідомий близької смерти, він болізно переживав неуспіхи своєї політики, хитрі підкопи Москви, що зручно почала використовувати всі слабі сторони його останніх розпоряджень, і ту складну боротьбу соціяльних ґруп, політичних течій і персональних відносин, що стали розгортатися коло питання наступства. Ми читали вище записки Шебеші про повстання на Запорожу; Лілієкрона в своїх листах згадує про напружені відносини і замішання на гетьманськім дворі. “Такі прийшли часи, що все в замішанню й неладі”, пише він ще 28 с. с. червня. “Гетьман дуже хорий, а канцлєр, що вів всі давніші переговори, викликає сильні підозріння, що з смертю гетьмана попробує захопити владу. Так уже зложилося дві партії, але після того як чотири важніші особи потайки вбито з наказу гетьмана, стало трудно вести які не будь переговори” ²). Те що Татари таки пройшли через Українські землі, пояснювано непорозуміннями і конкуренцією полковників; щоб її нейтралізувати, старий гетьман вислав до війська свого сина, але й його присутність не могла приглушити їх “несвоєчасних капризів”, і се дало змогу неприятелеві подолати всі заходи гетьмана. Паралізований хоробою, він очевидно тільки злостився й надолужував свою безсильність отакими крівавими ексцесами, які отсе припадком записав наш шведський свідок.

До останніх моментів своєї свідомости гетьман силкувався утримати західнє-українську акцію. Виговський і старшина потім заявляли, що з їх сторони все було зроблено, щоб вирятувати Ракоція з біди: на місце Ждановичевого війська були післані нові сили, і тільки надмірна скороспішність Ракоція-що він нічого не чекаючи поспішив якбудь замиритися з Поляками, провалила справу, і козацьке військо вернулося до дому ³). Очевидно, мова про ті полки, що стояли під Корсунем, під проводом Юрася: очевидно коли стало відомо, що Татари пішли на Ракоція, гетьман велів їм іти туди на ратунок, але Ракоцій поспішив капітуляцією і ся карта була бита безповоротно. В момент смерти гетьмана ще не могли передбачати, як сумно для Ракоція скінчиться ся кампанія: могли сподіватись, що він ще опанує ситуацію і зможе вести далі політику ліґи; гетьман і старшина запевняли, що вони всяко його підтримають. В паперах Шебеші маємо з датою 7 серпня, себто другого дня по смерти гетьмана, деклярацію- очевидно заготовлену ще за його життя і відкладану до момента, коли старий гетьман прийде до себе і можна її буде його іменем відчитати; коли він уперше прийшовши до себе, її відчитано, чи передано Шебеші як офіціяльну деклярацію гетьманського уряду ⁴). Вона починається заявою, що хоч за попустом божим, після того як від Ракоція відступили инші ⁵)-Станіславский, Волохи, Молдаване і Семигородці, відступило і “наше військо”, але се не може нарушити приязни, союз зістається в силі, “а тих хто дав причину до сеї ганьби”, військо готово покарати смертю. Воно приложить всі старання до того, щоб утримати Ракоція при владі, але якби се не вдалось, союз зістанеться в силі супроти наступника Ракоція, реґентів і достойників землі. Військо обовязується нести їм поміч против Турків, Татар і инших неприятелів, які б нападали на Семигородські землі; визволити бранців забраних Татарами; висилати свої конвої для охорони семигородських послів, які будуть присилатись козаків, і т. д.

Старий гетьман і його окруженнє до останнього менту твердо трималося нової ліґи і звязаних з нею плянів приєднання Західньої України, не вважаючи на всі директиви царя і аґітацію, поведену на сім ґрунті московською стороною против гетьманського уряду. Московська тактика мусіла їм бути ясна, але гетьман і його однодумці хотіли йти пробоєм против неї.

З другої сторони гетьман обстоював до кінця прийняту ним династичну комбінацію-передачу булави синові; так треба думати з огляду, що в момент смерти Богдана його син в старшинських кругах твердо вважався вибраним гетьманом, і Виговський зпочатку не вважає можливим піддавати сей факт якому небудь сумнівові. За проби захитати сей факт гетьман не вагався стинати голови старшині, як се ми чули від Лілієкрони. Самому Виговському се не раз грозило смертю; бачили ми оповіданнє Шебеші про такий епізод; на Україні розповідали, як розходився старий гетьман, довідавшися про аґітацію, що велася в інтересах кандидатури Виговського в війську. Мовляв, Грицько Лісницький, післаний наказним гетьманом в військо з Юрасем, затримав у себе булаву і бунчук, бажаючи передати їх “свому приятелеві” Виговському, і Богдан довідавшися, що Лісницький мостить його на гетьманство (“гетьманство прочит Грицко писарю”), велів привести до себе одного і другого. Лісницького хотів віддати на смерть, а Виговського звелів покласти ниць і приковати за руки ⁶), і так держав його трохи не цілий день, поки у нього (Богдана) серце відійшло. А Виговський лежучи на землі весь час плакав, і нарешті гетьман йому вибачив. Очевидно, Юрась був післаний до війська, щоб призвичаїти козаків до його проводу, але поведінка молодого гетьмана в війську не придбала йому авторитету, навпаки-очевидно дала приводи говорити про те, що до уряду він не доріс, не має послуху полковників і т. д., те що ми чуємо від Штернбаха вже 8 н. с. липня. А в думі про смерть Хмельницького сей виїзд Юрася до війська представлений в вигляді легкодушної забави молодого гетьманича, котрим він переступив батьківський заповіт ⁷).

До гетьмана се мабуть доходило, міг він навіть почути дещо й про останній бунт війська; але він не відступав від наступства-тільки злостивсь і гнівавсь, і в такім пароксізмі розбила його апоплєксія. Зрана 6 серпня (27 липня с. ст.) він помер серед такої трудної ситуації.

“6 серпня рано помер козацький гетьман Хмельницький, а о вечірні почали дзвонити”, записав у своїм дневнику Шебеші ⁸).

“Пролежавши пять день без язика, шостого дня-27 липня (ст. ст.) упокоївся”- писав свому королеві Лілієкрона другого дня, 28 с. с. липня ⁹).

“Упокоївся гетьман минулого вторка, липня 27-го (ст. ст.) в пятій годині дня”, писав Остафій Виговський Тетері ¹⁰).

“27 липня й. м. пан гетьман з сього світу зійшов”-офіціяльно повідомляв путивльського воєводу Виговський Іван ¹¹).

Тільки шестого дня потім 12 серпня н. с. повернувся з табору молодий гетьман, “ми з Виговськнм, з шведським послом і з Немиричом виїздили йому на зустріч за милю”, записує Шебеші (тамже).

Похорон визначено на чотири тижні від дня смерти-на день 25 ст. ст. серпня ¹²)- щоб могло з'їхатися духовенство і старшина -урадити що до дальшого.