Примітки. 1) Перші пропозиції замирення, які маємо, походять з 21 червня-себто власне з того часу, коли стало певно

¹) Перші пропозиції замирення, які маємо, походять з 21 червня-себто власне з того часу, коли стало певно, що Шведи покидають Ракоція-у Рудавского с. 338-9; листуваннє в сій справі-Жерела XII с. 490 дд.

²) Лист з Ченстохови 11 липня, с. 336-7; про листи Ракоція до ріжних достойників з пропозиціями замирення Жерела XII с. 495.

³) De rebus a C. G. gesis c. 263-4. Кубаля закидає сьому оповіданню, що того мовляв нема у Штернбаха (с. 348). Але Штернбахове представленнє (нижче) посереднє потверджує оповіданнє Пуфендорфа, а докладно нагадувати шведському королеві його власні поради не мав він рації.

⁴) 12 квітня де-Нуайє пише про Ракоцієве військо: Ces prisonniers disent qu'il a trente mille hommes et vingt mille Kozaks, mais fort movaises gens et point aguerris ni armás (318). A 27 червня: II y a une troupe de Kosakes avec lui, qui est tout ce qu'ily a de bon, qui n'a pas voulu obeir a Chmielnicki (334). І тиждень пізніше, 4 липня: qui sont les meilleures troupes de 1'armee de Rakotzi (336). В своїх записках описує їх французький агент Терльон: гарна кавалєрія, піхоти тільки два німецькі полки, артілєрія на волах-І, 51, у Гомона с. 173.

⁵) Transsylvania II с. 316-7, реляція королеві 2 (12) серпня 1657 р.

⁶) Лист з 11 липня с. 337.

⁷) Лист з 4 липня с. 336.

⁸) Лист 11 липня, с. 337.

⁹) В записках Янчиньского справа представляється так, мовляв сей напрям походу був подиктованний Ракоцієві Сапігою. Не маючи ніякого уявлення про дійсні сили Сапіги, Ракоцій перебільшував їx, тому що Сапіга дуже зручно шарпав його своїми під'їздами. Жданович-виступив против Сапіги, ніби то щоб дати йому бій, але ся охота козацька не була щира; козаки зайняли такі позиції, що між військом козацьким і литовським були багнисті місця, і Сапіга почав наступати на Ракоція. Той щоб спекатись Сапіги, прийняв умови подиктовані йому, між ними головна була така, щоб він не приступив до Люблина, але тікав навпростець. Прийнявши сі умови, Ракоцій пішов повз Замостє, але вояки Замойского, вискочивши з Замостя, дались йому в знаки: 700 в полі положили, і багатьох бранців привели, котрих Замойский поставив на працю-сипати вал, і визначив їм платні по грошу. Ос. 627 с. 294.

Останнє не дуже годиться з листуваннєм Ракоція з Замойским (нижче).

¹⁰) Ракоцій просив ще випустити жінку Олександра Чаплича (представника звісної української унітарської родини), що пробувала в таборі Ракоція, і се було сповнено.

¹¹) Лист Ракоція писаний “в таборі нашім коло Туробина 5 липня”, перший лист Ждановича з того ж табору маб. 8-го (в копії помилково 28 inlii, але очевидно, що се 28 ст. ст. червня, бо відповідь Замойского Ждановичу 8 липня, як і відповідь Ракоцієві). Другий лист Ждановича “з табору...” (не докінчено) в копії датований 29 inlii, друга відповідь Замойского Ждановичу-10 inlii.

¹²) O pospolite stara sie dobro.

¹³) ркп. Осолін. 3568 л. 82-6.

НАГІНКА КІННОТИ ЧАРНЄЦКОГО, КОЗАКИ ПОСПІШАЮТЬ ДО ДОМУ, ОПОВІДАННЯ ҐРОНДСКОГО, ЯНЧИНЬСКОГО, ПІКАРСКОГО, РЕЛЯЦІЯ ШТЕРНБАХА, КОЗАКИ ВИДАЮТЬ РАКОЦІЯ, ШТЕРНБАХ ПРО ЗРАДУ УГРІВ, ЛЬОЯЛЬНІ ПОЯСНЕННЯ КОЗАКІВ НА МОСКОВСЬКУ АДРЕСУ, КАПІТУЛЯЦІЯ РАКОЦІЯ, ЙОГО РЕЛЯЦІЯ МАТЕРИ, ПОХІД ХАНА І ПОГРОМ СЕМИГОРОДСЬКОГО ВІЙСЬКА, ПОВОРОТ ОРДИ.

Я кажу, що ся зупинка на кілька день Ракоцієвого війська під Туробиним, зроблена мабуть на бажаннє Немирича, що взяв на себе-судячи з слів Штернбаха-провід у сім поході, показує, що ні козаки ні Угри ще не вважали сього становища критичним, і не тікали так безоглядно, як представляли собі Поляки. Але затримавшися коло Замостя, вони дали змогу польським передовим роз'їздам догонити їx обози і попали в дуже небезпечну ситуацію. 10 липня Замойский відписував на останній лист Ждановича, а другого дня, яких 50-60 кільом. відти, недалеко Магерова, на переправі через р. Білу, передовий роз'їзд Чарнєцкого уже наїхав на обози Ракоція, що йшли без всякої обережности, вповаючи на повну безпечність,-як оповідає єзуїт Пікарский, капелан Чарнєцкого, що був в його поході. Сим епізодом він починає свою історію погрому Ракоція ¹)-цінне історичне джерело, хоч і написане сторонничо, з становища Чарнєцкого, патрона і героя авторового.

Ґрондский підчеркує зміну пляну, що сталася під Замостєм. Він, і так само Кемень мовляв радили Ракоцієві йти на Берестє і зняти тамошню залогу: се скріпить його сили супроти польського наступу, дасть змогу звязатися з Хмельницьким і одержати від нього нове військо. Ракоцій носився з пляном-згаданим у Штернбаха-“обміняти військо”: розпустити шляхту і набрати нові наємні контінгенти. Ґрондский доводив, що небезпечно зближатися до Львова: козаки зараз їx покинуть. Семигородці й Волохи, наблизившися до своєї границі також, “навіть не попрощавшись”, як найскорше повтікають до дому. Коли сам Хмельницький не міг затримати козаків, коли стояв підо Львовом, а прийшли вісти про Татар,-тим менше потрапить се князь. “А взявши напрям на Берестє, можна їх буде затримати при собі і в потребі дати й битву; Полякам же не так легко буде за ними гонити в ті краї. Кемень похвалив сі гадки, додав, що й козаки так само йому радили, але потім напрям походу таки змінено-з північно-східнього на полуднево східній, замісць на Городок, Славатичі й Городло на Берестє пішли на Лашівку, Магерів і Жовкву-“невідомо за чиєю порадою”. Берестейську залогу полишено її долі; Ференц облишений з своїм полком під Варшавою, каже Янчиньский, поліг під Равою в бою з Жеґоцким, старостою бабімойским (303).

Виправдувано потім сю зміну знов таки плянами “обміну війська”: козаків відправлять, дістануть з Семигороду нові сили, що тепер стережуть границі, і т. под. А що до Татар, то заспокоювали себе, мовляв чутки про них непевні, і певно вони не прийдуть скорше, ніж наспіє семигородське військо. “Тим часом коли табор князя наближався до Жовкви, Чарнєцкий несподівано як блискавиця налетів від Кракова на козаків, що йшли без порядку за табором князя і сильно їх погромив, відбив значну частину здобичи разом з возами, і такого наробив страху, що потім уже йшли перед військом князя, і скільки разів нападали на них Поляки-ті що прийшли від Кракова, з Литви, і ті що повернули з маршалком з Угорщини,-під Глинянами і в инших місцях,-ніяк не можна було їх намовити, щоб дали відсіч Полякам, а тільки поспішали яко мога. Бачучи се й семигородська шляхта почала хвилюватись: за Тернополем раптом три тисячі їх покинули військо й пішли на Молдавію, а решта впала духом і вже думала не про битву, тільки про поворот” (419). Подібне розповідає і Янчиньский. Під Тернополем, пише він, почали козаки трівожитись і відказувати, що Угри йдуть безпечно напереді, а їx лишають позаду, під польску зброю. Тоді їм сказано йти на переду Угрів і так вони йшли спокійніше, аж до Борщівки. Тут побачивши гать між Богом і Божком, вони вмить вийшли на неї і розкопали, так що Угри побачили перед собою і з боків воду, а з тилу польске військо. Тут Ракоцій побачив свою погибіль і відложивши свої горді пляни почав думати про замиреннє (297).

Тепер продовжу почату вище виписку з реляції Штернбаха.-“В двох милях від Львова, з лівої сторони від нього, зачули ми за собою погоню Чарнєцкого: він напав на задні обози козацькі, що йшли без охорони; більше як тисячу козаків побито, післано їм у поміч Угрів, але неприятель уже встиг, незадовго перед тим, відступити з здобичею, і ми не думали гонити за ним, а раз почату утечу стали продовжувати тим проворніше, що Чарнєцкий що дня зачіпав обози, що йшли за військом, і не вважаючи на трудні переправи гонив (за нами) через Полтву до Глинян, далі на Гологори, Зборів, Озірну, Тернопіль. В Тернопільськім замку заложився Подльодовский, висланий з 7 хоругвами на залогу і на коменданство до Камінця від Замойского-що одержав камінецьке староство недавно після смерти воєводи браславського (П. Потоцкого); легко було його здобути, але ми навіть не пробували і скоріш відійшли ²). Венгри мавши кілька днів голодних, нарікали, що козаки ведуть їх через місця порожні і до Татарів близькі, і намовляли князя, аби йшов просто на Галич, або Снятин, війшов до Молдавії й зайняв семигородські границі. Кричали “гатра”, себто назад, і жадали повороту. Але князь, чинячи волю козаків, се повстаннє приглушив твердими словами. Три тисячі Венгрів і Волохів все таки відійшло, а решта пішла за козаками-на Збараж і Ожогівці аж до Межибожа” ³).

Пікарский розмальовує сю шарпанину такими яскравими фарбами. Неприятель вважав себе цілком безпечним перейшовши Вислу-знаючи напевне, що тяжке австрійське військо не може за ними гонити, а головне військо Корони, щасливо побушувавши в володіннях Ракоція і видобувшися на Підгірє, не буде спішити виходити з Угорщини. Одначе воєвода руський (Чарнєцкий) з добрим відділом литовським 11-го (липня) день і ніч гонячи догонив неприятеля під Магеровим-хоч той ішов в день і в ночи. Застав його пяного і в неладі-тому що він був певний своєї безпечности. Богато їх побито в полях і селах, 30 живих приведено, а сотню, що заложилася на однім фільварку, покладаючись на свої гаківниці, знищив староста Данилович. Неприятельський табор збитий з кількох тисяч возів по переході через Магерівську переправу ⁴), заходом старости Веселя, Жеґоцкого й инших ротмистрів захоплено й знищено. “Могло наше військо того дня дістати як здобичу тих 4 міліони, котрих тепер (під Межибожем) допевнявся від Ракоція, але тим часом як вояки ганебно кидали битву для здобичи, неприятель зібрав свої сили, і легко відігнав наших, занятих добичництвом, на цілу милю. Потомство ледви чи повірить, яка величезна здобич була утрачена-але нехай подумає, що сього року вперше пограбована була Польща-чого не зазнала вона ні після Пилявецького ні по инших погромах”.

“Сам воєвода з головним військом стояв за півмилі від сих потичок, і на першу відомість післав поміч, козаків відбито, і вони спішно пустилися знову під Жовкву в тамошні тяжкі болота. Побито того дня неприятеля по ріжних місцях 200; вони просили помочи у Антона і Ракоція, але страх помішав їм розум-спішили щоб пограбувати Жовкву і вимусити контрибуцію від Львовян.

“Воєвода дав свому війську тільки малий відпочинок, і за кілька годин догонив неприятеля на болоті. Неприятель з дивною і навіть неймовірною зручністю перейшов сі болота, але польське військо, в числі 5 тис. злякалось сеї страшної переправи, і відступивши стало чекати приходу воєводи. Тільки дві хоругви, саме коли я переїздив повз них, звели гарці з передовою сторожею неприятеля з перемінним успіхом; нарешті відбито наших,-але третя хоругов, самого воєводи, розбила наступ неприятеля і погнала аж до того страшного болота: тут привитані огнем яничарів вони мусіли відступити, втративши кількох убитих і ранених. В поміч їм прийшла хоругов королівська, і нарешті вже при заході сонця наступив в боєвім порядку на неприятеля сам воєвода з своїм гідним помічником п. Полубеньским. Неприятеля прогнано, подекуди погромлено; він полишив поле, спішно відступивши на болота, і воєвода вже в потемках відвів військо до Куликова ⁵), здобувши 9 неприятельських хоругов, значок Кеменя і корогву самого Ракоція.

“В ночи неприятель утік, перелізши через ті тяжкі болота. Воєвода ж на світанку поїхав на місце битви. Тут ясно була видна ганебна утеча неприятеля і жалісна утрата такої величезної здобичи з Корони: порозсипуваний гарматний порох, разом з возами кілька гармат загружених в болоті, 4 двірські вози Ракоція, несчислена сила волів, коней, овець, ридвани ріжного роду і майже 2 тис. возів”. Очевидно цілий сей день і наступний “реєстрували” сю здобич-Пікарский про се не згадує, тільки зазначує, що третього доперва дня (в попередніх днях очевидно нікого не можна було одігнати від згаданої реєстрації) староста Жеґоцкий, висланий від воєводи, погнався за неприятелем і догонив його під Красним, попробував на нього ударити-але нещасливо. Пікарский каже, що “неприятель” був тоді в такій тіснині, в труднім, чи скорше-в неприступнім становищі, якого тільки можна побажати ворогові, і щоб його атакувати, треба було б щоб друге військо наступило під Глиняни. Чарнєцкий пустився писати листи до обох гетьманів польських-Потоцкого і Любомірского, мавши відомість, що вони зійшлися під Самбором, але два дні не можна було дістати ніяких вістей про них (також не аби який порядок!), і тільки третього дня, цілком припадково знайшли їx біля Підгайців, і Чарнєцкий звернув свою дорогу в сім напрямі, щоб скорше з ними зійтися-бо його сили були заслабі, щоб атакувати неприятеля на власну руку. Тойже маючи перед собою свобідну дорогу, пробився за сі дні через болота, так що Чарнєцкий стратив всякий слід його. Шукали його під'їздами і не знаходили, і вже серед війська почалися нарікання і жадання повороту-бо коні були дуже зтомлені, і богато їх поздихало,-коли принесено звістку до війська, що стояло тоді в Шулях ⁶), що неприятель тільки в півтори милі відти. Зараз у досвіта, поки неприятель не довідався, що польські сили зійшлися, військо рушило на нього. Вислана наперед кіннота захопила його на тяжкій переправі під Розвалинцями ⁷), збила сторожу, розбили частину табору, захопила здобич. Неприятель потратив богато худоби, армати, возів, але розваливши греблі й заливши сусідню рівнину водою, так утруднив Полякам наступ, що тільки з великою бідою вони перебули сю дорогу, і поки вони тут борсалися головні сили Ракоція були вже під Чорним Островом. Тут передова польська кіннота знов його заатакувала, забравши, мовляв решту здобичи і побивши чимало обозової челяди, але козаки кинувши вози, вже дісталися під Межибож, “що був уже останнім щаблем їх пригод”.

Можливо різкими фарбами старається представити нельояльну поведінку козаків супроти Ракоція Ґрондский. “Коли Поляки з кожним днем все завзятіше налягали на військо князя, особливо під Залізцями (на лінії Броди-Тернопіль), і князь кілька разів посилав Ґрондского до козаків, аби хоч трошки дали відсіч-коли не хочуть битись, то щоб Поляки хоч не бачили їх утечи і з того не набирали духу, а княжі вояки щоб не впадали духом,-сі негідники не хотіли спинитися ні трохи. Козацький гетьман Антін таке переказав князеві: “Треба знати, що у козаків вдача тих собак, котрих привязують до возів: коли вони голодні, доти силкуються розірвати ремінь, доки не відчепляться, а тоді бігають туди й сюди, шукаючи чого б поїсти, а як притягнуть до воза шматок стерва, то вже хоч і не привязуй-не можна їх відігнати від воза. Така й козацька вдача. Поки голі й нічого не мають, то хоч би як хотів затримати їx в таборі, не затримаєш; на власну руку вибігають в найдальші околиці, щоб знайти яку небудь добичу. А як наповнять нею вози, тоді ніяк не наженеш їx до бою. Тільки й думають про те щоб відставити до дому що здобули. Так каже- й скажи князеві: Тепер уже не час битись, але рятуватись. Князь нічого кращого не зробить, як кинувши обози піде за нами і трохи підправить своє військо в наших сторонах, а тим часом за кілька день прийде сила наших молодців”. Сказавши се рушив свій табор, що був положений на високім горбі, так що був добре видний і Полякам і Ракоцієвому війську”-себто одні й другі могли бачити, що козаки не тримають фронту з Ракоцієм.

Розуміється, не могло й бути инакше з тим як ся кампанія в очах козаків і їx старшини стала просто добичницьким рейдом-а вона неминучо мусіла стати з моментом, коли стало ясно, що Ракоцій використовує її виключно в своїх інтересах, не дбаючи про політичні пляни козацького уряду, цілком іґноруючи або навіть свідомо їх мішаючи. Тепер мстилася над ним його вузько-еґоїстична, інтриґанська політика. Козаки мали всі причини побоюватися, щоб він при теперішніх своїх заходах коло замирення з Поляками не видав їх-не заплатив їx головами за свобідний пропуск до дому.

Але тим більше було нарікань, жалів і підозрінь в Ракоцієвім таборі. По анальоґії з своїми власними замислами козаків підозрівали, що вони війшли в порозуміннє з польським табором, на погибіль Ракоцієвого. З сими поголосками знайомить нас Штернбах, описуючи сей же момент ⁸). Коли Венгри йшли під Межибіж за козаками, 11 (21) липня 200 Поляків напали на обоз, що не мав з тилу ніякої сторожі. “Князь сам прилетів на поміч; довідавшися що сили Поляків збільшились-бо прийшов Потоцкий, Любомірский, Вишневецький (Дмитро) і Сапіга з кількома полками, він велів своїм стати лавою щоб дати відсіч. Але козаки-почуваючи себе в сусідстві України і не журячися князем, пішли з Немиричом просто з поля до дому. Не знати, чи виконували тим свою з-часта вже висловлювану погрозу, чи злякались, щоб їх не захопили Татари. Молдаване і Валахи теж повтікали з своїми ватажками, навіть не попрощавшися з князем, а навіть і Венгри не дуже спішили на поміч, розійшовшися по городах і вимовляючися тим, що мовляв коні потомились, і вони без них не можуть битись. Добрий князь не відважуючися йти на бій з малим наємним військом, пішов на сей ганебний договір. Чи така вже доля була, чи наша вина, се тяжко рішити-бо не можна заперечити, що коли б козаки стали б у лавах разом з Венграми, самі Венгри відбили б Поляків. Але щоб козаки мали порозуміннє з Поляками-як потім се говорили польські гетьмани князеві, я сьому не вірю, а скорше думаю, що козаки порадили князеві таку дорогу на те, аби безпечніше в супроводі Венгрів дістатися на українську границю з своєю здобичею, а Немирич підтримував козаків, аби тим краще забезпечити у них свої інтереси; бо кажуть, що крім повернення своїх маєтків, він хотів оженитися з Тимошевою вдовою.

“А правдоподібніше, що князя видали свої ж таки. Бо як же так всі майже польські генерали пустилися на нас через такі величезні простори, в голодні краї, через незвичайно тяжкі переправи і напали на нас з таким малим військом-мали всього 55 хоругов? Що значать сі листи, котрими каштелян сендомирський ще під Варшавою обмінявся з канцлєром (Рікоцієвим) Мікешом? Сі слуги, що Станіславский посилав до неприятеля? Се що самого Станіславського не завернули з утечі? Сі великі гармати закопані на очах війська, порох спалений і кноти разом з кулями покинені прилюдно, коли ще не було певности, що неприятель уже тут? Як се так число неприятельського війська замісць 6 тис. було подано князеві і Венграм за 20 тис.? І нарешті самий сей договір (під Чорним Островом), що його просили з нашої сторони через трубача, і заключено протягом кількох годин в повнім мовчанню, так що ніхто й не знав про нього крім канцлєра (Мікеша) і ґенерала (Кеменя)? Я намовляв князя, щоб він відложив повне виконаннє договору до того моменту, коли наступить замиреннє між в. кор. мил. (Карлом) і Поляками, і щоб до того часу він затримав залоги в Кракові і Берестю-тим більше що Вірц без наказу в. в-ва Краків не здасть, а тим часом князь міг би довести до замирення між в. вел. і Москвою, притягнути Турків і дістати нові сили від Хмельницького і Волохів. Але здавалось мені, що він сам себе не був певний, знеохочений війною, і хотів як небудь замиритись, чи з ганьбою, чи з честю, виправдуючи сей ганебний факт тим, що всі союзники його покинули”.

Перед московськими людьми-особливо перед Желябужским, що спеціяльно займався висвітленнєм сього епізоду,-відхід козацького війська від Ракоція, як ми вже бачили, пояснювано льояльними почуттями до царя: козаки мовляв довідалися, що похід сей вчинено без волі царя і в супереч його інтересам як претендента на польське королівство. Так поясняв се сам Жданович-мовляв козацьке військо, довідавшись, що кампанія ведеться на те аби здобути польське королівство Ракоцієві, збунтувалось і хотіло Ждановича вбити, бо здобувати польського королівства Ракоцієві й бути його підданими як польського короля козаки не хотіли і покинули не тільки Ракоція, а й Ждановича ⁹). Так поясняли й ріжні люде з війська, що їх розпитував Желябужский. Козак, що приїхав 5 липня до Корсуня від Ждановича з Погребища, оповідаючи, що козацьке військо від Ракоція пішло все геть, тав се поясняв: “Ми вже давно хотіли покинути Ракоція і піти геть, і від Антона пішли, побачивши, що він шукає королівства Ракоцієві: за се козаки хотіли навіть убити Антона” ¹⁰). Але таке поясненнє з'явилось мабуть потім-як стало відомо, що цар інкримінує сей похід гетьманові й війську. Відомість про се поширилася мабуть дуже вчасно: Жданович казав, що ще “за Вислою”, себто перед переходом під Завихостом, казали йому козаки, що Желябужский шукає Ракоція і його, щоб передати царські грамоти ¹¹). Але се царське невдоволеннє стало особливо дорічи, коли прийшов гетьманський наказ, щоб козаки йшли від Ракоція під Камінець на Татар, тим часом як їм треба було перед усім відвезти добичу до дому. Тут от і стався сей пароксизм небувалої льояльности, що давала привід зліквідувати не тільки накази Ракоція, але й Ждановича і Хмельницького, поскільки вони були не в лад козакам.

Подробиці капітуляції описує Пікарский, по гарячим слідам подій. Коли Чарнєцкий настояв, щоб негайно наступати і не пускати з очей неприятеля, “доки не перейде Богу”, і польське військо рушило на Чорноострівські позиції,-в дорозі стрів його післанець Ракоція з заявою, що Ракоцій хоче закінчити війну і готов дати всяку сатисфакцію. Тоді Чарнєцкий, підозріваючи, що се робиться тільки, аби вигадати час для переходу за Бог, поставив умовою, щоб неприятельське військо не рушалось і чекало приходу Поляків для переговорів, а тим часом повів далі наступ бойовим порядком-не питаючи дозволу гетьмана. На нові посольства поставив умови капітуляції і дав двогодинний термін для її оформлення. Жадав 2-х міліонної контрибуції для польського війська, харачу для хана, видачі всеї здобичи захопленої в Польщі, артилєрії, корогв, бранців, зрадників і т. д. Після коротких торгів того ж дня підписано трактат. Цифру контрибуції зменшено до 1200 тис.; про харач, на проханнє Ракоція, в договорі промовчано. Він загально, не згадуючи поіменно, обовязувався розірвати союзи і договори з усякими неприятелями Польщі, відновити союз з нею-помагати їй своїм військом. Поляки з свого боку ґарантували Ракоцієві безпечний поворот до дому-тою дорогою, котру вони йому вкажуть, під охороною і доглядом визначених на то комісарів і частин війська ¹²).

Про козаків не згадувалося ні словом; вони вже вийшли з гри, покинувши військо Ракоція. Він уважав їx відступ останньою причиною сього провалу; маємо його лист матери з Чорного Острова 25 липня (н. с.):

“Шведська і козацька приязнь обманула. Козак примусив нас провожати його аж до свого краю; ми згідно з своїм обовязком билися з Поляками, а він усунувся. Перемога була наша, богові слава,-але коли в суботу (се було 21 н. с.) прийшло все польське військо, а козаки нас підтримували тільки обіцянками, а на ділі зовсім ні,-вчинили ми перемирє, тому що Поляки хотіли згоди. Се було в неділю, великі пани здебільшого були при тім.

“Навіть поганам треба вірити, коли вони присягають, присязі Шведів і козаків ми вірили як християнській. Але здобич псує козаків вони не могли дочекатися, щоб її відставити до дому. Але ми не думаємо, щоб вони з неї поживилися.

“Вчора ми порозумілися з польським військом; коли Татари не стануть на перешкоді, ми підемо на Молдавію; коли перешкодять-будемо змушені вибрати иншу дорогу. Нам конче потрібно дістатися до якоїсь країни з хлібом-бо (тут) не тільки наше, але й польське військо живе вишнями; я не думаю, щоб у цілім нашім таборі знайшлося 20 мір муки. Одним словом, як ми вже переказували в. м., перемогла нас не зброя неприятельська, тільки бог-сі тяжкі, погані дороги, шляхи котрих ми не знали-і ще до того козаки” ¹³).

Пікарский записує те, що оповідали в польськім таборі: “Негідники козаки не тільки до погибелі приведи бідних Венгрів, ще й осмішили: “тікаючи й греблю в Межибожі перекопали” ¹⁴), тому Венгри просили потім, щоб їм дозволено було гонити за козаками”. Відгомін сих балачок бачили ми вище також в оповіданню Янчиньского.

Але секретар Ракоція Конст. Шаум спромігся на об'єктивнішу оцінку ситуації: “Все ми могли б перебороти, коли б був добрий настрій між вояками; але більшість їx пішла по набору, а не наймом, вони були обтяжені здобичею, утомлені довгими походами, хотіли вернутися до дому і одноголосно жадали згоди, якої небудь, хочби й ганебної, не хотіли піднести зброї на неприятеля, що стояв перед ними. Наші союзники-Шведи, Козаки, Валахи і Молдаване, тримались далеко більш рицарсько (much more galant) ніж ми. Але бачучи нашу малодушність і побоюючися, що ми можем поєднатися з неприятелем против них,-мусіли кинути нас, тим більше що наші дійшли такого своєвільства (rеbеllіоn), що не слухали наказів князя і можна було сподіватися їх зради. Так біда примусила нас до договору, що безсумніву зістанеться нашим вічним соромом і нечестю” ¹⁵).

Поміг сей договір і вся капітуляція небогато. Тільки що спекалися Поляків і дістали пропуск до дому, як налетіли Татари-жадні свого уділу в здобичи, роздражнені тим, що Поляки без них покінчили з Ракоцієм. Як оповідає Ґрондский, Любомірский й инші приятелі Ракоція-заінтересовані в тім, щоб він міг скоро і повно виплатити свою контрибуцію, відразу радили йому не гаятись ані одного дня, з огляду на Орду: лишити Полякам в грошах армату і обоз, а самому спішно і легко вертатись до дому. Але Ракоцій і його канцлєр Мікеш запевняли, що Татар їм боятися нічого, не буде їx більше як 24 тисячі здатних до бою. Тоді Поляки рушили на Волинь, а угорське військо на Скалат і Тернопіль до дому. Але Любомірский слідом отримав відомість що хан наступає з величезним військом, якого ще не бачила Польща; він ще раз остеріг Ракоція і той кінець кінцем дав себе переконати: кинув під Скалатом своє військо, під проводом Кеменя, а сам з кількома сотками пустився навпростець до дому. Не встиг від'їхати милю, як дали йому польські комісари знати, що Орда вже приступає до скалатського табору. Львівські приятелі радили йому схоронитися на час сеї небезпеки до Львова, але Ґрондский, оповідає, порадив йому не звірятися на польську гостинність, а вертатися на Стрий до своїх країв; він його послухав і щасливо дістався до дому. Військо його, тим часом атаковане Татарами, попробувало битись, але скоро стратило охоту, Кемень поїхав на переговори до хана, але опинився в ролі бранця, чи заставця, а полишене ним військо другого дня, 31 н. с. пустилося навтеки, і здебільшого попало в татарську неволю ¹⁶).

В автобіографічній записці своїй Кемень виправдує себе, що зовсім не з тим виїздив з війська, аби його лишати- Татари зрадливо його затримали, а так само вели себе зрадливо Поляки, спеціяльно Сапіга-не боронили від Татар, як обіцяли, а навпаки сами били його військо ¹⁷).

Хан після сього спішно відступив назад. Оповідали, що саме отримав наказ від султана, аби вийшов з Польщі й не мішався до польських справ; був се нібито наслідок запізнених відомостей про успіхи Ракоція в Польщі, одержаних в Царгороді: диван готов був помиритися з його походом на Польщу ¹⁸). Але хан взагалі не мав чого гаятись: Орді треба було як скарше відпровадити здобич і бранців до Криму, і все питаннє було тільки в тім, щоб не стрінутися з козацькими чатами при повороті. Данилові Калуґерові оповідали, що козаки будуть стерігти Татар при повороті ¹⁹) і Лілієкрона чув, що Запоріжці дійсно так їx придибали, “що з здобичею і власні трупи полишили, більший був погром ніж здобич” ²⁰).