МОСКВА МАНІФЕСТУЄ СВОЇ ПРЕТЕНЗІЇ НА БІЛОРУСЬ І ПОДІЛЛЄ-НОВІ ЦАРСЬКІ ТИТУЛИ, ІСТОРІЯ ТИТУЛУ “МАЛОЇ І БІЛОЇ РУСИ”, ПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ СЕЇ МАНІФЕСТАЦІЇ.

Небезінтересно одмітити, що як раз сей мент-шведського наступу на Польщу, шведсько-українського союзу і т. д., Москва вибрала для маніфестації своїх прав, і свого фактичного володіння Білорусею, Литвою і Зах. Україною. Приїхавши з своїм штабом до новоздобутої Волини в місяці серпні, цар урядив 3 (13) вересня таку новорічну маніфестацію. Думний дяк Розряду Семен Заборовский, проголосив перед зібраним воєнним людом: “Стольники, стряпчі, московські дворяне, жильці, полковники, стрілецькі голови, дворяне і діти боярські з городів і всякого чину служилі люде! Вел. Государ і т. д. велів вам сказати: З ласки божої нашим щастєм, молитвами патріярха, а вашою службою ¹) взяли ми від польського короля предківську нашу столицю Вильну-стольний город в. кн. Литовських, і инших богато городів і міст (в. кн. Литовського), також і Білу Русь забрали й обсадили. Та з нашого наказу гетьман війська нашого Запорізького Б. Хмельницький з усім військом Запорізьким забрали городи і міста польського короля на Волині в Поділлю. І так з ласки божої вчинилися ми вел. государем на предківських землях наших, на в. кн. Литовськім, на Білій Росії, на Волині й Поділлю. Й веліли писати нас в государськім титулі “великим князем литовським і Білої Росії, волинським і подільським”. Знайте се, надалі нам служіть і на нашу ласку вповайте, а ми вас за вашу службу будемо жалувати” ²).

19 (29) вересня про се розіслано з московського приказу накази провінціяльним урядам, і з сього часу сі “новоприбилі титули” входять в урядову практику (перед тим, від переяславської присяги твердо вживався тільки титул “Великої і Малої Росії”, титул Білої Росії виступає тільки спорадично і до сього проголошення не війшов в постійну практику). Кільканадцять літ тому я присвятив спеціяльну студійку політичному значінню сього акту ³). Я вказав тоді, що титул володіння Малої Росії (в московськії редакції-“всея Великія и Малыя Русіи сомодержца”) так як би піднесла цареві Олексієві Україна в момент свого переходу під його протекторат. Першим нам звісним актом проголошення сього нового моменту в політичних відносинах була привитальна промова переяславського протопопа, котрою він стрів царських послів, що приїхали переводити сей вступний акт царського протекторату: вона підчеркувала акт державного об'єднання Малої і Великої Росії під царською рукою (вище с. 732). Титул “самодержця Великої і Малої Росії бачимо на повідомленню гетьмана цареві про зложену йому на вірність присягу ⁴), і він зараз же входить в урядову московську практику (напр. висилаючи 9 (19) лютого до гетьмана і митрополита свого післанця з повідомленням про уродини наслідника, цар титулує себе “самодержцем Великие и малые Росіи” і в інструкції післанцеві велить так себе титулувати перед гетьманом-хоча в діловій частині тої ж інструкції вживається старий титул-“государ, цар и в. князь всеа Русіи”)).

Тому, що термін “Малої Росії” кінець кінцем війшов в українське уживаннє для означення єпархії київської митрополії в противставленню до єпархій митрополитів, а потім патріярхів московських, таке формулуваннє нового політичного об'єднання як “совокупленія Малої і Великої Росії” було цілком природне. Але при тім послідовно-як я се підчеркнув в згаданій студійці, під Малою Росією розумілись не тільки землі Козацької України, що зложили присягу з військом козацьким в 1654 році, але й усі инші землі, що підлягали церковній владі київського митрополита: землі західнє-українські, Поліссє й Білорусь.

Так наприклад Максим Филимонович у своїй промові, в вересні 1654 р. (вище с. 962) накликає царя визволити “Малую Русь” в цілости, включаючи і Поділлє, і Покутє, і галицьке Підгірє, Білорусь і Підляше. Говорячи про об'єднаннє Малої Руси з Великою розуміли не тільки вже довершене об'єднаннє Козацьких земель з Москвою, але й сподіване і бажане приєднаннє Західньої України й Білоруси: ми вже бачили і ще побачимо сі сподівання, що під козацьким рейментом удасться об'єднати “всі землі до Висли, де руські церкви були”, і разом з Козаччиною вони перейдуть під протекторат царя-чи під його військову охорону. Се підтягалося під поняттє об'єднання Малої і Великої Руси. Так що властиво не було реальних причин для заміни двохчленної формули “Велика і Мала Русь” формулою тречленною. З становища теперішньої термінольоґії воно може здаватися природним і льоґічним, що з об'єднаннєм козацької України з Москвою з'явився двохчленний титул “Великої і Малої Руси”, а з окупацією Білоруських земель його замінено трьохчленним. Але в тім часі такої льоґіки не було, тому що Мала і Біла Русь тоді ще не викристалізувалися в тім етнографічнім значінню, якого набрала пізніш, в XVIII-XIX в. ⁵). Термін “Малої Руси” зовсім добре міг покривати і Білоруські землі. Коли ж московським політикам настирливо як бачимо, лізла до голови гадка про обмеженнє поняття “Малої Руси” через заведеннє окремих титулів для Західнє-Українських і Білоруських земель, то на се були спеціяльні причини політичного порядку-вони почасти вже були вказані, почасти стануть перед нами в дальшім викладі. Коли старшина бажала об'єднати всю “Малу Росію” в тім широкім, єрархічнім значінню під своїм рейментом, і тільки посереднє, через “Запорізьке військо й. цар. в-ва” привести під протекторат царя, то московський уряд як раз не хотів сього, а бажав привести білоруські і західнє-українські землі в безпосередню залежність від Москви, без якої небудь участи в тім Запорізького війська. На сім пункті, як ми бачили, від самого початку пішла тиха, але завзята боротьба на Білоруси. Ся ж ділєма про присягу чи гетьманові чи безпосереднє цареві стала і при окупації Західнє-українських земель. Московський уряд в сім менті, начебто без великої рації, бо на Волині ніяких особливих окупацій не сталось, і на Поділлю операції тільки що починались ⁶) проголошує царя володарем Волині і Поділля, аби підчеркнути, що се московські провінції, дідичне царське володіннє, привернені царські землі. Се був акт вимірений против старшинських плянів на Західню Україну.

З другої сторони в момент коли шведський король виявив заміри заволодіти Польщею і Литвою, московський уряд противставляв їм свої права на Литву, Білорусь і Західню Україну — фактичне володїннє ними. Одно і друге було в повній мірі відчуте. В усякого рода пересправах, особливо ж у шведській аґітації на Україні против її звязку з Москвою починає виступати сей мотив: новоприбрані царські титули як вияв московських плянів забрати в своє безпосереднє володіннє і перетворити в московські провінції білоруські, литовські й українські землі, зліквідувавши в них всяку автономію і посадивши в них московський абсолютизм всупереч свободолюбним змаганням Козацтва і взагалі українського народу.