Примітки. 4) Міхалов. с. 744. Таке пояснення сього припізнення подав потім і сам калґа.

¹) Міхалов. с. 748.

²) Тамже с. 747.

³) Тамже, Міхалов. с. 747.

⁴) Міхалов. с. 744. Таке пояснення сього припізнення подав потім і сам калґа.

⁵) Реляція Лянцкороньского в Теках Нарушевича 118 с. 979.

⁶) Так означає час приходу калґи Коховский, с. 460; в реляціях Лянцкороньского і Тишкевича ближчої дати не подано.

⁷) “Ще б нічого, пише він Радивилові,-коли б тільки з нашим військом реґіментувати, але коли приходиться 150 тисяч хлібом забезпечити і все нараз порядкувати,-мусить голова потіти, лягаючи і встаючи”-ркп. Осол. 3564 л. 337 об. (виривки з сеї реляції нижче), і далі в тім же листі: “То певно, що Орди з нами 120 тисяч” (л. 339 об.).

⁸) Ся подорож могла стоять в звязку з мобілізацією Білгородської орди. В збірці Чорторийськ, 402 с. 98 єсть лист ханського візира до короля (ориґінал): “А дасть Бог, марця 15 пошлемо вам одну частину війська нашого з Акерману, а потім приспособивши як найбільше військо, і те вишлемо, і звідусіль ще будемо старатися про наші сили-a все то чинимо для вас”.

⁹) Се було в днях 7-8 лютого, бо виїхавши з Животова Потоцкий 12 лютого був уже в Летичеві-так датований його лист до короля в ркп. Чорторийських 2105 л. 277, і тамже очевидно був писаний лист до канцлєра-Міхалов. ч. 312, що видавець хибно позначив “з околиці близько Підгаєць”, тому що в листі Потоцкий говорить, що “зближається до Підгаєць”. З другого боку Чарнєцкий пишучи 7 лютого (Міхалов. ч. 32), ще нічого не згадує про сей козацький під'їзд.

¹⁰) В копії: Holotarynskiem.

¹¹) Lubaczowem, далі: Lubaczowa.

¹²) Fortecy.

¹³) Kiszworyniec, Кішинці на північ від Умани 30 кільом., в напрямі до Охматова.

¹⁴) В копії се місце явно зіпсоване, я так його розумію.

¹⁵) На правій, польській стороні Богу.

¹⁶) Powracaiąc zza Bogu Machowski треба читати: u Mankowky, нижче вона виступає в формі: Machowka.

¹⁷) Taialowka.

¹⁸) Peresztek.

¹⁹) Rypijanską

²⁰) Теки Нарушевича 148 с. 979-988, досить несправно списана копія без дати.

²¹) Полковнику з Бершади.

²²) Сибир. прик. ст. 1630 л. 424 (посольство Климятенка).

²³) Кубаля III с. 203.

²⁴) Тrаnssуlvаnіа І с. 381, датовано з Браслава, в лютім, без дня-мабуть коли Лянцкороньский виїздив до Львова, див. нижче.

ПОЛІТИКА УКРАЇНСЬКОГО УРЯДУ- ЙОГО ДИВНА ПАСИВНІСТЬ І КУНКТАТОРСТВО, МАСКОВАННЄ ПОНЕСЕНИХ УТРАТ-ОПОВІДАННЄ ПАВЛА АЛЄПСЬКОГО. КОЗАЦЬКІ ВІЙСЬКА ЗАЙМАЮТЬ СПОРОЖНЕНУ ПОЛЯКАМИ ЗОНУ, ДІВЕРСІЯ НА ТАТАРСЬКІ Й ТУРЕЦЬКІ ВОЛОДІННЯ. ДИПЛЬОМАТИЧНІ ЗНОСИНИ-ПЕРЕСИЛКИ З РАКОЦІЄМ, СТАНОВИЩЕ ПОРТИ-МОЖЛИВИЙ ВПЛИВ ЇЇ НА ВІДСТУП ОРДИ, ЗАХОДИ ЇЇ КОЛО ПОЛАГОДЖЕННЯ ВІДНОСИН МІЖ УКРАЇНОЮ І КРИМОМ, КОЗАЦЬКЕ ПОСОЛЬСТВО ДО ЦАРГОРОДУ, ЗАХОДИ КРИМСЬКИХ ПРИЯТЕЛІВ УКРАЇНИ-ЛИСТ КАРАЧ-МУРЗИ ДО ГЕТЬМАНА. БІЬОКАДА КРИМУ.

Тишкевич, що прийняв “реґімент” в армії по виїзді Лянцкороньского, так описував свою діяльність воєводі берестецькому 18 березня: “Потім як виїхав від нас гетьман великий кор. ¹) з арматою і возами, ми рушившися з Животова мали комонником плюндрувати Україну. Але Орда, ніби то бажаючи згубити слід, радила відступити до Богу, так міркуючи, що неприятель в голодні краї наступати не буде, а побачивши, що ми відступаємо, буде військо розпускати, а ми тоді будемо його шарпати. І так відступили ми три милі-до Цибулева, і там радимо що робити-а вони дають знати, що калґа-султан уже йде, і настають щоб далі до Богу йти, аби з ним зійтися, і так мусіли піти під Кіщинці. Там ми застали хлопів, пішли й стали наперед ріжними способам намовляти, але вони по пяному відповідали згорда, підстрелили кількох наших, робили вилазки і сильно відбивали нас-так що змордоване військо стало по хуторах на спочинок, щоб приготуватися до штурму. Наперед одначе наказано попробувати щастя драґонії; 50 їх пішло на став під паркани, і хлопи раз вистріливши, кинулися відти в ноги. Тоді 350 коней наших скочило до долішньої брами, драґони відчинили, і вірвавшися до міста, погнали ми хлопів аж до замочка. Забрали всі їх запаси, худобу, коней: челядь кинулась до того вся що живо. Орда теж полетіла і годин за дві виграбувавши все, спалено місто. До замку двічі пробували ми приступити штурмом, але не могли дати собі ради ²), аж огонь підійшов, і нам приступ перебив і хлопів настрашив: одні почали до своїх перебігати, инші піддавались і милосердя просили. Другого дня рано пахолики, обступивши навколо по шнурах і дубинах вдерлися до замочку і почали рвати й грабувати хлопів. Наступила й Орда-і всіх забрала в неволю, до 10.000 душ, а решту без милосердя постинано. Протяглось се видовище годин зо три.

“Думали ми, що Татари, заохочені сею здобичею і видівши, як ми скоро взяли таку фортецю без армати, підуть з нами далі до Дніпра. Але вони прийшли до нас і дали знати про свою ухвалу в таких словах: “Панове Поляки, що хочете робити далі? Ми урадили йти від вас, бо вас багато розійшлося ³), гармат не маєте, великий гетьман ваш утік, ви ослабли, кинете нас! Краще киньте війну та відпровадьте нас за Бог, а на заплату дайте зо три міста, так щоб ми могли їх забрати в полон без бою. Старшину нашу обдаруйте, а самі на весну готуйтеся краще”. Просили ми їх аби лишилися: але вони упросити себе не дали, і ми мусіли з ними йти к Богові.

“В дорозі надибали наші військо Богуна в Марківці ⁴); випадали вони против нас на хутори, щоб відігнати нас, але перші ж хоругви, що були на переді, наступили мужно ⁵), загнали їх до міста. Драґонія, теж приступивши під замочок, дала огня, тоді вони почали вступатися з обох міст; ми їх вирабувавши запалили і поставивши сторожу, спокійно ночували. Але другого дня, відходячи, запалили ми необережно хутори і огонь позбавив нас 100 возів: вони застрягли і дісталися в здобич козакам.

“Поступили до Кристинополя ⁶), і тут довідалися, що хлопи в Лисянці замкнулися. Післано 100 драґонії і полк п. стражника; вони взяли замочки, а орда виграбувала місто, забрала людей. Відти йдучи до Камениці по дорозі знищили ми пять хлопських таборів. Перейшли Бог до Усть-Бершади, застали хлопів і там. Тих що були в місті, охоронили сьмо від Орди; тих що в замку мусів п. гетьман віддати в ясир, до 10 тисяч. Забравши їх Орда з нами попрощалася; додали ми їм і худоби по 100 штук-особливо старшині.

“Попрощавшися з Татарами (Менґлі-ґерая), стали ми думати, як і де розложити військо. Але прийшов лист від калґи-султана, аби ми вернули до нього-під Умань. Орда поспішала в-день і в-ночи, але її догонив султанський наказ, аби відіслала ясир, і Аґа-мурза мусів зі злістю вертатись. Прийшла орда з ясиром, але Кахмет-мурза з султаником ⁷) таки пішли. Ми виправили до султана (калґи) п. старосту яворівського (Собєского) і п. Войтковича, свідчачи свою радість”.

Наступає оповіданнє про зустріч з калґою, наради з ним і т. д.-я се пропускаю.- “Стало на тім аби ми їм визначили 30 міст для утримання, але ми не могли визначити більш як 25, і то половину порожніх, а собі теж 30, з котрих тільки 8 було залюднених. Другого дня постановили сьмо вийти в поле на перегляд з арматою і з військом. Третього дня орда рушила з асіґнаціями (мандатами) і з приставом до кождого міста; але їх не хотіли пускати: позамикалися хлопи, так що ми мусіли їх з огнем впроваджувати.

“Якої біди ми зазнали замість помочи, оден Бог знає. Хлопи з міст тікали до нас, инші відсижувалися в замочках, не піддаючись-особливо в Рашкові і Дністровій Камінці. Вислав я туди султанові 300 драґонії, щоб міг їх добути,-коли він присилає до мене, нарікаючи на гетьмана, що його обманув: міста йому дав порожні! Каже, аби я не від'їздив, а додав до попередніх ще 10 міст цілих, з додатками. Я вибираюся з тим до гетьмана, коли приїздить до мене 5 мурз допевняючись того самого, уже з погрозами. Мусів я, лишивши їх на становищі, а під султанового посла давши свого коня, бігти до Браслава, де я гетьмана ще застав, але як уже на коня до Львова сідав. Затримався, зробили ми раду, дали згоду на 10 міст: я мусів віддати 5 кращих міст з тих що були призначені на мій полк; п. обозний відступив Рашкова ⁸), і ще чотири порожні до них. Післалисьмо п. Корецкого, не знаю чи задоволяться. Посла (калґи) відправили, обдарувавши його штукою атласу і кармазину, аби запевняв, що більше призначити не можемо, лишивши дещо собі; віддав я йому й коня свого.

“По сім п. гетьман від'їхав до Львова, зваливши на мене такий тягар: своїм горе-військом, а ще більше ордою, котрої єсть понад 120 тис. Мурзи за дві ночи з'їли у мене 15 штук худоби, 30 баранів і все що я мав-по братерськи забрали. Такі се пани-браття! Безнастанний клопіт, ніколи не взяв би того на себе, як би не бачив п. гетьмана дуже хорого; але коли не буде для мене уваги, все покину! Обіцявся мені п. гетьман (вернутися) за 6 тижнів. Але я не певний того. Прийдеться мені випроваджувати військо в поле, скоро тільки трава поспіє: голод сам викине нас тоді за Бог. Тепер післав кілька під'їздів, пішлю й Орди трохи з ними, на дві сторони: одні на Умань, другі до Білої Церкви; але декотрі, хоч присягли на те братерство, чинять під'їзди під міста і грабують, забирають худобу і людей: навіть арматних коней у нас позабирали. Післав я за ними до калґи-султана. Потрібні вони нам-але служать не без великої шкоди Річипосполитій, і коли вони тут побудуть, то ледви що тільки Браслав і Умань відсидяться, а 270 міст між Богом і Дністром попілом сидять від Орди. Осівшися тут вона знову пожене хлопів на Волинь і Полісє. Вже тьмою йдуть, і що їх погнала Орда за той короткий час ⁹), рахую на 200 тисяч-з тими, що до Криму забрала. Кожен Татарин мав на 30 душ ясиру. Самих дітей, подушених по дорогах і в фортецях, рахую на 10 тис. Велів я попам їх ховати, і до одної ями накидано 270, а решту й кинули ховати; не було між ними старших від одного року-старших Орда забирала. Хлопи ходять купами за нашим військом, оплакуючи свою мізерію. Самих церков зруйнованих лежить до 1000. Боронимо від Орди скільки можемо-але трудно оборонити. Думаю, що козаки підуть за Дніпро, а тут буде пустиня-на то заноситься” ¹⁰).

В иншім листі до Януша Радивила, писанім другого дня. Тишкевич додав небезінтересні подробиці:

“Дав нам Бог гостей постійних: одних позбулись, воювавши з ними цілу зиму, а коли приходив час відпочити від праці на становищах-прийшов калґа-султан з усіми ордами й захотів наново війну починати, в саму розтіч і злу пору. Дав себе переконати і пристав на те, що чекатиме тут 10 тижнів, до воєнної пори, призначивши термін на червень, тільки поставив умовою, щоб хліб і становища мав він сам і вся орда. Насилу вилатали (так!) 25 цілих міст, але не повелось їм там, бо хлопи помітивши позамикались по містах і замкам, і мусіли ми їх (Татар) впроваджувати в посесію. Пять міст іще тримаються, саме Рашків, Камениця, Змустрова ¹¹), Юрканівка, Зарядє і Кузниця. Післали ми туди драґонію, аби їх впровадила, але не задоволились і тим: прислали до мене 300 старшини, щоб я ще дав їм міст з десяток. Мусів їм і своїх відступити, і цілий полк перевести до одного пустого міста. За моїм прикладом кожен полк поступив одно місто, але не знаю, чи й тим задоволяться, а ми теж більше нічого не можемо -хіба на Покутю їх поставити. Трудно задоволити таке множество: і просять і грозяться, і силоміць беруть: рації за пса і намови на ніщо. Обіцянкам місця нема, все готівкою мусить бути. Про славу сей нарід не дбає, тільки про взяток: що побачить, рад тебе з усього обдерти; так що на мій погляд менше з них помочи, а більше страху.

“З того в. кн. мил. можеш взяти віру: прийшло їх до Зерканівки більше як 15 тис., самих мурзів 70, і не могли собі ради дати-мусів я їм післати наших 200 коней і 100 драґонів. Скоро помічено наші хоругви, зараз козаки і хлопи вступилися до замочку, а (Татар) впроваджено до міста. Взяли до 4000 худоби і всіми достатками заволоділи. Два дні вартувала їх драґонія, поки одійшли-і знову прислали до мене, щоб я їм на кожну ніч давав по кільканадцять драґонів, аби їх вночи стерегли, щоб хлопи вискочивши вночи з замку їх сонних не порізали. Так цілий тиждень їх вартовано, поки хлопи не пішли геть у ліси. Тоді як вони (люде) тікали, то орда грабувала і в полон брала, але поки б там (у замку) хлопи сиділи-мусіла б драґонія безнастанно вартувати. На під'їзд без кількох наших хоругов ані підуть!

“Султан (калґа) хоче Рашкова добувати-прислав до мене по драґонію, і я дав йому 200 коней драґонії комендованої. Має своїх яничарів, а таки нічого не міг порадити!

“Найбільша наша користь (від Орди)-що такі великі волости обернули на пустиню: міста попалили, замки теж. Християнського люду в неволю забрали, можу сказати-на 300 тисяч. Скрізь беруть, і до нас підкрадаються-наїздять потиху на наші становища, беруть ясир, худобу, коні, челядь грабують і убивають. Оногди забрали 20 коней з-під армати, і офіцерських коней до 100. Такий то союз! Післав скаргу, побачу, яка буде розправа. Я, з свого становища, бажав якогось замирення з Москвою, бо знаю, що не скоро на війну спроможемось-а вони (Татари) призначили термін на червень. Військо наше страшно потратило коней і риштунки; піхота повтікала. Як зле, так недобре!” ¹²).

Нарешті ось реляція того ж Тишкевича Потоцкому, з останніх днів березня.

“Вбив собі в голову султан (калґа), що не може бути инакше, тільки мусить їхати до Білгороду (Акерману); запросив мене до себе-як я вже писав в. м. Приїхавши застав його в Ольшанці-чекав мене. Прийняв гостинно. Насамперед я вступив до візиря і там богато говорив про наше становище; отже по церемоніях і ріжних розмовах, коли посходилися беї й аґи, стала нарада про від'їзд султана. Виложив візир причини, серйозні: насамперед голод і всякі недостатки війська, потім проволока в приході й. кор. мил. на війну; нарешті заявив: “Нам ходу до Білгороду тільки 4 дні і звідти стільки ж; коли до вас військо буде приходити, тоді й нам буде зручніш прибути”. Просив я, говорив, збивав їх рації, вказував, що ми для них зробили-більше зробити не можна. Відповідано, що инакше бути не може, мусить султан їхати-“Краще скажи, чим хочете його уконтентувати!” Я посилався на обіцянки королівські: обіцяв, що будуть задоволені.-“То нічого, тепер нас задоволіть!”. Я зробився на те глухим, аж поки він сам не виложив чого хоче. Сказав: “Беї, аґи, мурзи вже задоволені, бо вже вибрали ясир з призначених їм міст”. І тоді подав реєстр кого ще треба задоволити: першого-султана, потім Карас-бея, Котлуша, Котлан-мурзу ¹³), нарешті весь султанський двір: візиря, підскарбія, конюшого, маршалка, хорунжих і инших двірських.

“Де було відомо про хлопів, я їм давав асіґнації на ясир. Одні там задовольнилися, инші взяли мало, треті нічого-знову з вимогами до мене. Відмовлявсь я; говорив, що нема. Але вони: “Дай конче!”-таку тяганину завели. За султанськими асіґнаціями силоміць де попали забирали, нарешті зістався султан і Котлуш-мурза- сі мене мало що життя не позбавили-коли прийшлось видумувати, чим їх задоволити. Коли я їх старався якось позбутись, сказав султан: “Мабуть нас уже непотрібно! казав єси гарматам і людям прийти?” Я сказав що йдуть-бо таки так мусіло бути. “Ну то добудь Дмитрашівку і Рашків-тим нас уконтентуй!” Я обіцяв взяти Рашків, але вони таки добивалися Дмитрашівки. (Калґа) мене вивабив таки туди і сам пішов зо мною (здобувати Дмитрашівку). Ще перед тим хлопи вийшли на зустріч і просили милосердя; я хотів їх якось виратувати, і султан згодився. Але се множество хлопів, котре побачили Татари, вбило їм в голову инакший плян: щоб уже і до Рашкова не ходити, а взяти сих хлопів що прийшли з покорою. Хлопи б дали усе аби зістатися на волі, але не могло бути инакше, і ніякі рації не помагали, і способів ніяких не було, мусів я по довгих ваганнях таки веліти арматі й піхоті наступити. Але вони добре уфортифікувались і трудно їх було взяти силою. Два штурми не вдалися, і стратили ми раненими і вбитими до 100; побачили самі Татари, що не йде і тоді доперва стали жалувати. Але мені йшло о репутацію (престиж): коли я не міг добитися силою, взявся на способи, і коли султан уже виїздив, я добився від хлопів, що вони присягли візирові і Капуч-мурзі що до ясиру. Поїхав до Браславу-коли доганяє мене з фуком Котлуш-мурза, вимагає ясиру-“не відступлю від тебе, доки мені не даси!” По довгих суперечках, сказав мені: “Їдь до Рашкова і до Куницького, скільки зайдеш ясиру- видай мені його!” Мусів я в велику пятницю (26 березня) в ночи їхати до Браслава і там покинувши, дати йому ясир в Куницькому.

“З Немирова хлопи вийшли і тільки гультяї зісталися-сі схильні до бунту. Війт немирівський зрадник, все видавав; взято його, прошу інформації, що з ним робити. Бог пустив. Москва підпала під Ілинці ¹⁴), але дано їй відсіч, пішла до Білої Церкви, був з ними Золотаренко ¹⁵) наказний гетьман; Зеленський зник десь.

“Військо роз'їхалося: ротмистри, поручники, а товариства ледво 5 тис. лишилося. Коло армати порядку нема-пороху, куль ледви 100; фірмани повтікали, тому що не платять.

“Нуреддін-солтан зістався з кільканадцятьма тисячами. Після того як лист був написаний прийшла відомість що він спалив Чечельник на сам великдень, рано (28 березня), і хоче йти. Де вже його льокувати, коли не хоче лишатись!” ¹⁶).

Цікаво порівняти оцінки сеї ганебної кампанії у ріжних істориків польських, старих і нових. “Шляхетський Гомер” Твардовский не може стримати свого обурення. Описавши як орда калґи-султана, наспівши під хвилю коли польське військо зібралось на зимові кватирі, поставила перед польськими реґіментаріями ділєму: або зараз іти воювати козаків, або взяти ясир на замиреній території, він завважає: “Кінець кінцем з огляду що самі (Поляки) і коні їх, змучені тяжкими трудами, не хочуть і не можуть іти далі до Дніпра, реґіментарі мусять позволити аби (Татари) вибрали здобичу в козацьких містах і селах, котрі їм (Полякам) піддались. Чи так годиться? Чи не образило то навіть і Бога, котрий не велить мечеві рубати покірні голови, а тим більше-видавати неприятелеві? Таку користь маємо з поганської приязни, що її оплачуємо християнськими тілами! О нещасні (козаки)! Чи не краще було б їм ударити і полягти одному на однім, а на нас не звіряттись? Досить що і ті які вже прихилялись до нас, після такого вчинку дістали ще більшого завзяття” ¹⁷).

Але препобожний королівський історіоґраф Веспасіян Коховский-згадавши, що деякі неприятелі Поляків закидали їм сю спілку з невірними, громадить в своїй історії купу прикладів з ріжних джерел, від Біблії і до Гуґо Ґроція на доказ того, що в усіх часах правовірні в потребі зверталися до помочи невірних. А замикає мову таким тяжким аргументом: “Природня річ-заподіяне насильство відбивати всякими способами; коли можна користуватись поміччю слонів, коней і всяких инших нерозумних тварин, як не користатися з людей, особливо коли з ворогів вони стають приятелями, договірними наємниками, віддаючи себе в клієнтелю за невеликий дарунок?” ¹⁸).

Сотні тисяч виведених в неволю пішли в безплатний додаток до того “легкого дарунку” (харачу).

З новіших істориків сильно відчув кошмарність сеї гекатомби Кубаля, присвятивши сьому ганебному епізодові спеціяльну статтю п. з. “Запропащена країна”- включену потім в переробленій формі до його історії сеї “семилітньої війни”. Оповіданнє про зимову кампанію 1654-5 р. він кінчить словами: “Браславщина стала пустинею. Коли в лютім, як відійшов Менґлі-ґерай, згідно з реляцією польного гетьмана, 50 міст і 1000 церков ¹⁹) лягли в руїні і попілі, а 100 тисяч людей загнано в Крим, то в березні спалено й пограбовано що найменше 60 міст, а 200 тисяч забрано в ясир, не рахуючи подушених немовлят і тих що полягли від польської шаблі в Буші, Ободівці, Баланівці, Бершади, Демківці, Голдаківці, в Куницях, Голзаківці і по ріжних містах, слободах і селах, яких 100 тисяч, а також і тих що згинули в битвах, з голоду, від огню.

“З землі тої-з того раю що плавав в молоці й меді, втікло колишнє соняшне життє. З під весняного снігу і болота р. 1655 висувалися недогарки і непоховані трупи. З сховків по глухих борах виглядав голод і пошість; накликав їх пугач- зловіщий привид будуччини. А ціла країна оповита була невгасимою тугою, як мла широка і непереглядна” ²⁰).

Павло з Алєпа, що переїздячи через сю країну ще літом 1654 р. дивувався її многолюдности, достаткам, дозвіллю, свій переїзд літом 1656 р. збуває кількома словами, що набирають повного свого траґічного значіння, коли пригадується описана ним іділія 1654 року:

“Козаки післали (з-під Уманя, проважати патріярха до Рашкова) дві корогви війська, і ми проїхали ті городи, що торік спустошили і попалили Ляхи на спілку з Татарами. Дороги через те стали тут страшні й небезпечні-особливо оден день дорога перед Дністром (в околиці Рашкова), бо як в місцевости пограничній тут можна здибати великі банди молдавських та инших розбишак” ²¹).

Ні слова про ті села, замки, церкви, садки, гаї, млини, незчисленні маси дюдности, безконечні маси школярів, сиріт, дітей, що дивували його тут два роки тому. Все се зникло.

Польська шляхта, горда своїми кольонізаційними заслугами, закінчила цикль своєї цівілізаційної роботи в сім краю.