Примітки. 2) Тут текстуальна неясність: чи 30 місточок і 400 сіл в самій землі Ляхів, чи в землі Ляхів тільки частина?

¹) Від “васілевс”-цар.

²) Тут текстуальна неясність: чи 30 місточок і 400 сіл в самій землі Ляхів, чи в землі Ляхів тільки частина? Вважаючи, що всіх міст Печерського монастиря автор рахує на 100 (я зробив тут перестановку фраз, дав більшої послідовности оповідання), здається що 30 міст-се те що зісталося поза Козацькою землею.

³) Див. вище. с. 971.

⁴) Неділя ся була 25 червня с. с.

⁵) Мабуть порички (виннички).

⁶) 80 метрів високий, як пояснює Муркос.

⁷) Кинтар важить 15 пудів і 25 ф., або коло 250 кільо, дзвін важив би коло 800 пудів.

⁸) Коло півтретя пуда. Треба завважити, що тоді на Україні-як досі в Галичині і скрізь на Заході розмахували не язик дзвону, а цілий дзвін;

Павло переїхавши московську границю зараз завважив сю ржницю: “Люди не розмахують шнурами дзвін, як в Молдавії і Козацькій землі, а шнури привязані до залізних язиків, і ними дзвонять знизу навіть хлопці і діти (не треба такої великої сили як для цілого дзвону): вони бють язиком о край дзвона, і так видобувається приємний і сильний гук, милий для уха: спосіб дуже дотепний і добрий” (с. 108).

⁹) Павла очевидно дивувало вживаннє трираменних хрестів: воно розвивалось підчас обгострення відносин між обрядом православним і католицьким, і трираменний хрест став спеціяльно “руським хрестом” в противставленню латинському крижу”-однораменному хрестові. На Московщині однораменний хрест вважався чимсь нечестивим, єретичним; навпаки католики зневажали трираменний хрест, як щось специфично схемзатичне; пригадую собі гнівні голоси української преси Галиччини з того приводу, що перемиський маґістрат зробив жетони для собак (на довід заплаченого собачого податку) в формі трираменного хреста, вони підозрівали, мабуть не без підстави, що се було зроблено на зневагу руського (уніятського) обряду, де за тою старою антилатинською традицією трираменний хрест зістався в особливім поважанню.

¹⁰) Він зве їx, “вельможі монастиря, себ то його служебники”. Заімпонували йому! пор. вище.

¹¹) Тут фраза яка здається мені неясною: “безъ того чтобы кто нибудь не раскачивалъ его извнутри онъ (язик) не мог бы дойти до краевъ колокола по причинЂ его широты” (с. 63).

¹²) с. 71, такаж картина в більших розмірах була намальована знадвору на полудневій стороні церкви, каже Павло-с. 68.

¹³) В ориґ.: монастир трьох братів-царів, що його поставили, пор. вище с. 969 поясненнє сього непорозуміння.

¹⁴) Далі незрозуміло: “В Киеве часы на колокольне”.

¹⁵) Поминаю переповіданнє тем образів.

¹⁶) Бальбек-Геліополь в Сірії, Павло й його батько зацікавилися своєю землячкою і випросили частинку її мощей для себе.

¹⁷) IV. с. 185-9.

ИНШІ МІСТА УКРАЇНИ: УМАНЬ, БОГУСЛАВ, ТРИПІЛЛЄ. ПРИЛУКА, СТАВ І ЛАЗНЯ, ГУСТИНСЬКИЙ МОНАСТИР, ЧЕРНЕЧИЙ РЕЖІМ, МОНАСТИРСЬКА ВСЕНОЧНА. ПРИЛУЦЬКИЙ ЯРМАРОК. ПЕРЕЯСЛАВ, ЧИГИРИН, ГЕТЬМАНСЬКА РЕЗІДЕНЦІЯ, СУБОТІВСЬКИЙ ДВІР, ГРОБОВЕЦЬ ТИМОША І ЙОГО ВДОВА.

Те що Павло оповідає про инші міста України, які йому довелось побачити дає небогато цікавого після сього всього; дещо з того вже було наведено для характеристики побуту, але деякі небезінтересні риси ще полишилися, і я спинюсь на них-з огляду на те, що в инших джерелах вони стрічаються так рідко.

Першим більшим містом України на шляху патріярха була Умань ¹). Павло описує три укріплені частини його: “Третє з сих укріплень се величезний деревляний замок (цітаделя) на горбі: її тепер відновлюють-копають рови, ставлять сильні вежі і риштують гарматами. Як звичайно всі вийшли нам на зустріч, з корогвами і хрестами священики й диякони в ризах, і полковник Семен з військом-він стояв з великим відділом під містом, пильнуючи границі від Татар і Ляхів. Нас впровадили до високої, величавої церкви з залізною банею гарного зеленого кольору. Вона збудована з дерева і ціла розписана в середині. Богато срібних свічників з гарними зеленими свічками. Над притвором гарна дзвіниця. На хорах за великими кратами стоять співаки і співають з нотних книг з орґаном; їх голоси лунають як грім ²). Се перше велике місто Козацької землі; за лядських часів воно було великим осередком, і в нім богато лядських розкішних палат. Має девять прегарних церков з високими банями: Воскресенія, Вознесенія, Трійці, Рождества Богородиці, Успенія, св. Михайла, Миколая, Чесного Хреста і св. Паски.

“В суботу ми були тут на літурґії і вийшли з неї коло полудня ³). Згаданий полковник Семен з своїм помічником вів під руки нашого владику як то у них звичай, і так запровадив до свого дому; тут владика посвятив воду і прочитав молитву на розгрішеннє, і потім ми сіли за трапезу. Коли встали зза столу, полковник відпровадив нас до нашої кватири. (Другого дня) ми виїхали і він провів нас за місто і приділив нам відділ (козаків) як і раніш (для супроводу). Проїхавши милю, ми дістались до иншого міста з укріпленнями і замком, званого Краснопіллє ⁴). Як звичайно, зроблено нам там стрічу, бо кожного разу як ми виїздили з міста, оден з козаків, що їхав з нами, поспішав наперед з листом полковника до його підвладних з наказом щоб нам приготовили приміщеннє, їжу й напитки, так щоб стало для всіх наших товаришів-а було нас коло 40 люду: ми й наші слуги, наші товариші подорожи: ігумени монастирів та їх слуги,-та щоб були коні для наших підвод і накошено свіжої трави для коней. Звичайно нас стрічали за містом, з хлібом, як то у них звичай-тому що його так богато у них. Коли ми сідали за стіл, також насамперед клали хліб. Люди з міста вийшли на деяке віддаленнє, як я уже то розповідав; звичайно, коли наближалися корогви і хрести, наш патріярх виходив (з карети) і йшов до монастиря, досить далеко (пішки), поки не входили до церкви і потім звідти до кватири-коло воріт її тоді ставили хреста на тичці” (24).

Про Богуслав автор крім вище сказаного додав: “Замок Богуслава дуже сильний, він має два ряди стін, два рови, і богато башт; з полудня стіни йдуть краєм гори: під нею ріка, і з неї виступають великі скелі. В середині замку гарні палати, що належали Ляхам, і коло них церква, що теж була лядською. Наш владика позволив її посвятити й служити в ній-бо козаки давніш руйнували всі лядські церкви рівно з землею, тому що хотіли таким чином викорінити саму память про Ляхів. З тих причин вони лишали незамешканими і їx будівлі, їх прекрасні палати, перетворяли їх навіть на нечисті місця” (37).

Далі описується Трипіллє. “Се велике місто, називається Трипіллє, бо зложене з трьох укріплених міст. Під'їзджаючи бачиш табор (городище)-три горби з дуже вузькими проходами, так що пройти можна тільки одинцем. Сюди вийшли нас стрічати мешканці. Сам город-неприступна твердиня на верху гори, з двома стінами і двома ровами. Більшість домів незамешкані-бо давніше се був єврейський осередок, і тепер їх гарні будинки, крамниці і заїзди порожні і безлюдні.

“Нас повели до церкви Спаса-великої, величної, просторої і гарної: своєю красою, розмірами, числом вікон вона переходить всі церкви Козацького краю, так що війшовши ми були здивовані до крайности. Вона дуже висока і має двоє сходів, з великими зашкленими вікнами. Баня дуже висока, округла, на восьмикутній шиї-як у наших сторонах, а побита блискучою бляхою. Над олтарною абсидою друга гарна баня, і над дверима ще баня з трьома хрестами. Олтар чудовий, іконостас дивує своєю висотою і блиском, іконами і золотом. В сій стороні не звертають стільки уваги на розміри розпяття так як у Греків, але воно дуже гарне: образи Івана і Богородиці по обох боках стоять окремо, так що під ними не видно дощок і вони виглядають як статуї. Двері олтаря чудові, великі, різблені ажурно і золочені. В сім краю такий звичай, що над олтарними дверима завсіди єсть ікона Нерукотворного Спаса; над нею ікона Христа на троні, в архиєрейських ризах і в митрі, коло нього Іван Хреститель, з правої сторони Петро з ключами і 5 його товаришів, а з лівої сторони Павло з мечем і 5 його товаришів: на всіх іконостасах в сім краю їх представляють не инакше як отак: в крузі 12 апостолів, Павло против Петра.

“Посередині церкви деревляний круг з двома ступенями, покритий червоним сукном: на нім диякон проголошує єктенію й читає євангелію. Підлога вистелена камяними плитами. Церква збудована з соснових колод незвичайно зручно звязаних. Наоколо дуже гарна опасань з точеною балюстрадою; над двома дверима до неї високі бані. Збудував цю церкву небіжчик Бано (?), тутешній начальник, 8 літ тому, підчас (перших) побід гетьмана.

“Недалеко сеї церкви другий замок-дуже просторий, гарний і незвичайно укріплений. В середині гарна палата, що ще перше ніж вступити до неї тішить око глядача. Над брамою замку перша надбудова палати, гарна і величава, вінчана банею; далі друга надбудова тішить глядача-вона має баню і гарну балюстраду наоколо, ставши там можна бачити на два дні дороги. Ся палата далеко краща від будинків Каліновского. Перед нею будинки лядські і єврейські крамниці і заїзди, тепер порожні. В середині замка гарна церква св. Миколая.

“Велика ріка Дніпро тече поблизу сього міста і тут будуються човни, що пливуть в Чорне море” (38-40).

З задніпрянських міст підчас першого переїзду Павло присвятив особливу увагу Прилуці ⁵). Він називає її великим і гарним містом, з великими укріпленнями. “Замок в середині його дивує своєю висотою, своїми укріпленнями, вежами і гарматами, брустверами і глибокими ровами з текучою водою. З полудневої сторони єсть закритий басейн, де збирається вода з великого ставу й річок й пускається до рову. Підземні потайні ходи ведуть відси до замку. В середині його величава, дуже висока палата. Величезні колоди, зверху і з середини вигладжені, щільно пригнані дошки і високі комини, що перевищують кипариси-викликають здивованнє. Але палата лишилася недобудована-дата написана на верху високого даху-1647 рік. Належала вона четвертому з лядських правителів Вишневецькому ⁶). Було в тім місті також богато Євреїв і Ляхів, що не встигли втікти; ті що вихрестилися, спаслися; хто не схотів-тих побили і відіслали до Сатани.

“З полудневої сторони міста озеро (став)-велике як море; туди тече богато річок; богато росте білого і жовтого цвіту. На озері довгий міст (гать) і богато на нім млинів, при початку його згаданий секретний басейн замку; коло сього місяця деревляний будинок з лазнею для загального вжитку. Знадвору жолоб з довгого стовбура, над ним стоїть чоловік і наливає хитрим знарядом воду з ріки-нею наповняється мідяний казан, і там вона нагрівається. Чоловіки й жінки миються в лазні разом, без яких небудь фартухів, тільки кожен бере від лазебника віник з галуззя і ним закриває свою наготу-такий у них звичай. І дивна річ-виходячи з лазні вони входили до холодної води, що тече перед лазнею, і плавали в ній.

“Мешканці сього міста-духовні й миряни, вийшли нас стрінути, як звичайно-далеко від міста. Запровадили нас до великої, нової церкви Спаса, ще з недокінченими банями. Против неї инша церква-Рождества Пречистої. Дзвіниця її висока і гарна. Примістили нас у великім домі, з критими верандами над великим озером і лазнею, відси ми виїхали на прощу до монастиря поблизу міста званого Густинською Трійцею ⁷), його збудував Василь воєвода молдавський, і дім (де патріярх замешкав у Прилуці) належить йому. Протопоп (прилуцький) повідомив ігумена, і той зараз же приїхав своїм візком і запросив нашого владику. Він говорив: “Хвала богові, що сподобив нас бачити вже третього правдивого патріярха”,-бо вони бачили єрусалимського патріярха Паісія і царгородського Атанасія Пателярія, скиненого з престолу, що втікши з Царгороду і приїхавши до Молдавії, виїхав відти перед нами до Московії, заїздив до сього монастиря, а потім помер недалеко Хмелевої столиці-Чигирина, на третій день Великодня сього року.-“А тепер ми бачимо твою святість, блаженний кир Макаріє, патріярше Антіохії!” (говорив ігумен) ⁸).

“Ми полишили в місті річи, коней, слуг і вози, і поїхали з ігуменом, взявши тільки свої ризи, щоб відправити в монастирі літурґію. Віддаленнє від міста-коло одної милі. Блискучі бані монастиря видні здалека. Не доїзжаючи треба заїхати в долину, узькою дорогою серед густого лісу горіхів, вишень і сливок; за ним великий став і млини; дорога на гори вистелена переплетеними гилляками так що трудно проїхати.

“Недалеко від монастиря ми минули з правої сторони гарну церкву св. Миколая. і нам розповіли, що там ото був раніш монастир, але він погорів, і тоді побудовалися на теперішнім місті. Тут (в новім монастирі) дві деревляні стіни і два рови: над брамою гарна дзвіниця, з великим і дуже дорогим годинником. Тут наш владика вийшов з візка. Архимандрит, священики й диякони стріли його в розкішних ризах, з свічками, корогвами, хрестами, іконами. З ними ми вступили на подвірє монастиря; воно широке і просторе. Церква має пять бань, на-вхрест, середня баня більша від инших. Наоколо церкви опасань з трьома дверима, і над ними три бані. Ми війшли до церкви, і її іконостас задивував глядачів. Патріярх покропив усіх свяченою водою і ми вийшли-ще повні здивовання. Бо ні величавий іконостас Св. Софії, ні Печерський не можуть ні трохи рівнятися з дивною красою сього іконостасу (автор розповідає про жертви воєводи Василя і московського царя Олексія на будову церкви, позолоченнє іконостаса і малюваннє). Тепер він перевищує всі инші: ми не бачили кращої позолоти і кращих малювань.

“Церква має три двері внутрішні, крім трьох дверей надвірніх (до опасання); коли війти великими західніми дверима, вона виглядає як хрест заокруглений на кінцях: притвор-насупроти його олтар, і два клироси в нишах, подібних як олтарна. Попід стінами форми (сидіння). Дуже гарне архиєрейське місце коло правого клироса; друге архиєрейське місце стоїть в притворі. Два підвищення стоять іще при обох клиросах, а серед церкви восьмикутний амвон, покритий червоним сукном. Хори ⁹) де стоїть півча дуже гарні й високі і відгорожені балюстрадою. Іконостас і ікони тішать око і чудують глядачів. Досі ми не бачили чогось подібного; ніхто не зможе описати сього іконостасу, його велич, висоту, богацтво позолоти, вигляд і блиск. Він підіймається від землі до верхньої частини головної бані. Ікони дуже високі, доведені до найбільшої досконалости; їх вставлено в ниші щоб їх краса виступила тим сильніш і позолота щоб показала свій блиск як від зеркала. Над іконами високий чудовий, блискучий ґзимз, і на нім повішені на бльоках лямпади. При іконах Христа і пречистої високі і грубі різблені стовпи; в середині вони порожні, але здаються повними, так гарно оброблені-не так як кольони Св. Софії-порожні з задньої сторони. Їх обвивають лози-золоті пагонці з листєм підіймаються в гору; кетяги-одні червоні й повні, инші-недостиглі, зелені, звисають у долину, наче природні твори божі; тло поліроване. Сі стовпи підіймаються від землі на зріст чоловіка. Під іконою Христа образ його і учеників, гарної робота: він несе на плечах ягня, за ним множество овець, на переді пастух входить дверима до отари. На ліво за сею іконою високі двері до олтаря і на них великий образ св. Стефана, на весь зріст, з золотим кадилом в правій руці. За ними, в тім же ряді ікона св. Трійці: трапеза Авраама і Сари ¹⁰), під нею ікона Благовіщення. Далі третя ікона правого ряду-Успеніє, гарна, прикрашена золотом, нової роботи; під нею апостоли в зборі-із здивованнєм дивляться на порожній гріб пречистої; її сорочка видніє на краю марморяного гробу-з правої сторони. Апостоли підіймають руки до неба- “Вона вознеслася!” Під іконами сього ряду, чотирьокутні золочені, блискучі кольони і між ними образи архієреїв, патріярхів і православних пап в ризах. В лівім ряді велика і дуже гарна ікона пречистої, під нею воведеніє до храму-дівчата з засвіченими свічками. Коло сеї ікони північні двері з образом св. Михаїла. За ними в-ряд ікона св. Миколая, велика, чудова, роботи майстра незвичайно здібного, так що сі ікони вражають глядача живими лицями, їх кольором і рисами, так як критські малювання ¹¹). Поруч ікона Антонія і Теодосія, між ними Печерська церква, а над ними образ пречистої серед сяєва в лісі” (тут перериваю сі оповідання автора про густинський монастирський іконостас-він ще продовжує їх на цілу сторінку).

“Трапезна довга і велика, з богатьма зашкленими вікнами. Два столи з обох боків. В середині великі розсувні двері, що всуваються до стіни; за ними гарна церква Пречистої. Ікони в ній дуже гарні, блискучі, настроюють побожно. Прегарний олтар блищить. На церкві теж бляшані бані” (с. 86-90).

“В повечеріє девятої неділі по Зелених Святах вдарили в била деревляні, мідяні і залізні і ми війшли до церкви. Коли прийшло читати кафтизми, молодий монах поставив їхнім звичаєм посеред церкви високий і гарний аналой, закритий шовковим покривалом і положив на нім книги,-бо у них не читають ніякої книги, важної чи не важної инакше як на аналої; почав капоннархати псалом за псалмом, а на обох клиросах співали навперемін. Перед входом священики підійшли (до патріярха) поблагословитись і потім в ризах парами вийшли (з олтаря), пройшли до притвору і відправили литію.

“З церкви ми війшли до трапезної. Патріярх сів в головах, ми з правої і лівої сторони, а инші отці монастирські-вкінці. На стіл поставили збанки з пивом, і солонці, звичаєм єрусалимських монастирів. Страви ставили на якийсь час перед нами, потім передавали на кінець стола і нарешті забирали, а подавали все нові, до кінця. Монахам монастиря поставили кожному каші з маслом (олією?) і більше нічого. Такий у них звичай: ніхто не їсть вишуканих страв, крім гостей і прочан; монахи живуть як святі, згідно з уставом св. Сави. На другім столі давали мясні страви для прочан і наших слуг не духовних.

“Посередині став чтець і положивши книгу на аналої чигав виразно. Коли прочитано було трапезну молитву, патріярх тричі вдарив у маленьке било; що стояло у нього з правої сторони, щоб почали їсти. Ми поїли і попили, скільки тільки хотіли-а той бідний чтець все ще читав з Патерика. Тоді патріярх ударив у било в-друге, і встав спочатку сам, за ним встали ми, і кожний випив з свого збанку, що стояв перед ним. Нарешті патріярх ударив у-третє, щоб уставати з-за столу. Тоді йому подали маленьку проскурку на мисочці-“панаґію”, на честь пречистої. Він тричі підняв її обома руками атонським звичаєм, примовляючи: “Нехай величається імя св. Трійці”. Потім священики з дияконом підійшли і знявши клобуки, проспівали “Достойно”, і проспівавши поклонилися до землі. Патріярх дав їм часточки проскурки, а решту роздав присутнім. Після того принесли кіш на останки хліба, і кожен поклав свої окрайці, взірцем того, хто благословив хліби, і так зібрано всі останки хліба”.

“Після сього задзвонили на сон грядущий. Ми пішли до церкви й стали в притворі, як у них прийнято. Патріярх став на архиєрейськім місці коло дверей. Потім як чтець прочитав канон і молитву, всі парами приступили до патріярха, просячи пробачення і кланяючися до землі. Після сього ми вийшли щоб заснути, але це спалось-блощиці і комари, ще в більшому числі ніж їх міріяди в повітрі, не дали нам і спробувати сну і спочинку. В сім краю нема їм кінця, се море, що не може вміститися в берегах.

“Нашого владику ще перед тим просили служити літурґію, і ми готовилися до служби, але як його служити не спавши! В четвертий годині ночи-а всеї ночи тільки 8 годин, уже вдарили в било і о-півночи ми встали. Правда, в сих святих, ангельських монастирях той добрий звичай, що спочатку дзвонять у оден дзвін, окремими ударами, даючи знак щоб люди побудились і не спішачи вбралися; не так як у краю Валахів і Молдаван, що входять до церкви в момент коли дзвонять у дзвони. Ані заснувши ми пішли до церкви. Зачалось співаннє утрені, довге читаннє псалмів і молитов. Вийшли вже тільки по тім як розсвіло і голови нам крутилися. Потім задзвонено до літурґії. Ми пішли до церкви, вбралися в ризи і вбрали в архиєрейські ризи свого владику. Прийшло до літурґії богато людей з міста й инших сторін. Скінчивши літурґію ми пішли до трапези-тут був вчорашній порядок у читанню й подаванню страв і десерту. Під кінець диякон, що служив того дня, приніс накритий покровом діскос, що вживався при літурґії і поставив перед патріярхом. Піднявши покрів він побачив там другий діскос, срібний, з накривкою й замочком; відчинивши його знайшов образок Пречистої і проскуру-“панаґію”, і під нею чарку з медом замісць вина. Владика тричі підняв проскуру, як учора, взяв від неї часточку, по тім як проспівано “Достойно”, і передав иншим, що подавали її одні одним, сидячи за столом. Далі напився з чарки-і так само инші. Потім уставши і-за столу ми попрощалися з ними й повернулися до Прилуки, де полишили були свої річи” (с. 90-2).

Повертаючи з Москви Павло з батьком потрапили до Прилуки на ярмарок 16 с. с. червня і він записує в своїй книзі:

“Ми приїхали до Прилуки і тутешній полковник пішки вийшов нам на зустріч. Ми замешкали в тім самім домі і з приємністю розглядали великий ярмарок що буває тут на святого Івана Хрестителя. На ярмарок приїздить множество грецьких купців з Румелії й Караманії: з шовками, шалями, перськими килимами, білою габою ¹²). В Козацькому краю ярмарки відбуваються безнастанно від початку до кінця року кождого свята, кождої пори року буває ярмарок в тім чи иншім місті, як повелося ще за панування Ляхів ¹³). Ми купили на ярмарку кілька коней.

“Четвертої неділі по Зелених Святах (2 с. с.) ми за проханнєм ігумена їздили до Густинського монастиря і служили там літурґію; з нами їздило богато Греків. Вівторок ми виїхали з Прилуки. Нас проводив пішо полковник, напереді йшли музики граючи на польських флейтах, а духовенство йдучи наоколо карети співало святі гімни, аж поки не вийшли геть за місто. Тут вони попрощалися з нами й вернулись” (IV.184).

Особливо докладно спиняється Павло в оповіданню про свій поворот через Україну на Переяславі.

“Поїхавши пять миль (від Київа), ві второк у полуднє (25 н. с. липня) ми прибули до містечка з замком і укріпленнями, на ймя Бориспіль-себто город Бориса, сина царя Володимира. Там оповідали, що тут була старинна мурована церква в імя св. мученика Гліба, иншого Володимирового сина, але Ляхи її зруйнували, вивезли з неї каміннє, дерево й залізо до Київа і там збудували ту велику нову церкву що ми про неї оповідали-як їм з нею не пощастило (наступає історія Бориса і Гліба). Місто дуже гарне з несчисленними садами-бо при кожнім домі є сад і криниця доброї води, що її черпають колесом; найбільше в садах вишні. В місті дві церкви-Рождества Богородиці і св. Михайла, а за містом третя-св. Миколая”.

“Побувши тут коротко ми взяли трохи більш на північ і проїхавши більше 6 миль прибули до великого міста, що може своєю величавістю поспорити з Київом і має славу в сих краях як столиця і бувша резиденція короля (!) Імя його Переяслав. Він оточений несчисленими валами і має троє воріт в укріпленнях: одні виводять на суходіл, а двоє на мости через велике озеро, що оточує місто: вода іде з ріки, що впадає до озера. Береги його взяті в гати для млинів і для укріплень під гармати. Се столиця і метрополія всіх городів і земель козацьких на сім боці Дніпра. Ляхів тут було дуже мало-самі урядники, і місто не здобувалося-бо таки з самого свого заснування, як нам казали, його ніколи не переможено: ніколи не здобувано зброєю, а тільки договором, бо воно таки справді неприступне. Скоро тільки Хмель став перед ним, козаки що тут були повбивали начальників Ляхів, і заволоділи містом без битви і без суперечки.

“Коли ми наблизилися до міста, нам на зустріч вийшов полковник під царською корогвою, з барабанами і польськими флейтами, а також духовенство і всі міщане з корогвами і процесією. Вони провели нас дуже святочно і урочисто до великої нової церкви Успенія. Вона побудована з дерева і ще не скінчена, викликає подив глядача своєю незвичайною формою, висотою, симетрією і своїми пятьма банями” (ближчий опис її будови подано вже вище с. 976).

“Крім сеї є в місті ще 4 церкви: Воскресенія, Спаса, Трійці й св. Миколая. Була ще давніша лядська церква, але тепер її повернено на монастир Покрови. Протопоп сього міста як він нам сказав, має під своєю владою 200 священиків. Коли ми виходили з церкви, на знак великої радости стріляно з гармат, так що земля затряслася. В неділю, що прийшлася на день Іллі Пророка, наш владика після літурґії посвятив воду для мешканців і всіх покропив. Мешканці сього міста мають велику віру в розгрішальні листи.

“Полковник розповів нашому владиці в своїй господі що він мав під своєю владою 9 міст і більше як 500 сіл, і під начальством його стоїть 40 тисяч вояків, а в пильній потребі-додав він може поставити і 100 тисяч” (IV 189-191).

“Ві второк 22 липня ми виїхали з сього міста. Полковник з людми проводив нас на значну віддаль з барабанами і флейтами, а духовенство з співом.

“Проїхавши 4 милі ми приїхали до містечка з замком, укріпленнями й ставом, на імя Гельмязів. В нім церква Успенія. Потім проїхали ще 4 милі і дістались до подібного ж містечка, іменем Золотоноша, з двома церквами, одна з них теж Успенія. Проїхавши ще 3 милі, стали над Дніпром, переправилися і проїхавши 2 милі приїхали до города Черкасів. Тут родився Хмель і звідси походять козаки. Тут вони споряжають ті човни, котрими ходять на Чорне море, бо ріка Дніпро протікає коло самого міста”.

“Далі ми проїхали ще 7 миль і дісталися до города Чигрина-постійної резіденції Хмеля. Після того як ми переїхали Дніпро, ми всю дорогу, по обох боках бачили море піску: такі вже береги сеї ріки, на велику просторінь; але особливо коли ми наблизилися (до Чигрина), тут пісок був на глибину людського зросту, і коні наші падали від змучення. І всі околиці сього міста такі ж піскуваті.

“На зустріч нам виїхав “писар”, або секретар Хмельницького, з великим відділом козаків, і попровадив нас до міста головною дорогою-подібною до ріки піску. Замок своєю висотою і конструкцією нагадує цітаделю Алєпо, видко його здалека. Коли ми наблизилися до міста, на зустріч нам вийшов молодший син гетьмана, з процесією духовенства, і повели нас до довгої деревляної церкви Успенія, що стоїть коло палати гетьмана. На проханнє гетьмана ми відправили літурґію з епископом, що прибув послом від Ляхів ¹⁴). Після літурґії ми пішли на обід до гетьмана.

“В понеділок нас повезли за місто до монастиря Трійці; тут ми слухали літурґію, і після неї пішли на обід до писаря-бо се він ктитор монастиря, і церква його на імя св. Івана. Потім вернулися до міста. В нім є ще чотири церкви крім згаданої успенської.

“Замок тутешній не має собі пари в цілім Козацькім краю що до висоти і великости свого простору, великої води і багна, що його оточують, тому се дуже сильна фортеця, але тепер занедбана. В ній богато стрімких місць. Деякі гармати незвичайно гарні, блищать як золото: гетьман їх привіз з Лядської країни, на них написи, герби й инші знаки.

“До міста провадить тільки одна брама. Тому що воно лежить в долині, окружене морем піску, в нім незвичайно гаряче. Ми питали, чому гетьман не живе в якімсь кращім місці; на се нам відповіли, що гетьман вибрав Чигирин своєю резіденцією тому що лежить він на границі з Татарами: пять або шість днів дороги безлюдними і пустими сторонами лежить тут між козаками і Татарами. (Крім того) се найбільш центральне місце, і до Дніпра тільки 2 милі.

“Нам розповіли тут, що в сім часі край сей ставить 300 тисяч козаків; кожен має свою рушницю.

“В суботу, 2 серпня Хмель приїздив відвідати нашого владику, і після сього ми виїхали з міста (до нього в гостину). Проїхавши з милю, ми приїхали до величезної гати, що тягнеться понад ставами, болотами, островами і ріками: ми їхали нею більш як півтори милі. Ся гать іде попід Чигринським замком і провадить подорожного такими місцями, що той трясеться від страху. Переїхавши її ми прибули до села Суботова, де звичайно жив небіжчик Тимофій, син гетьмана. Мешканці вийшли нам на зустріч з процесією і запровадили нас до великої нової церкви св. Михаїла. Тут зібрані скарби з вірменських церков, що небіжчик Тимофій пограбував і поруйнував у Сучаві, в Молдавії. В сій церкві і гробовець Тимофія, над ним, їх звичаєм висить велика корогва, а на ній дуже подібний портрет героя-верхи на коні, з мечем в правій руці, з булавою в лівій, і перед ним Молдавія-країна яку він збирається завоювати. Від сеї картини слізи котилися.

“Його вдова, дочка господаря молдавського Василя, кілька разів одвідала нашого владику. В неділю рано, після заутрені ми в її присутности відправили панахиду над її чоловіком. Вона вбирається цілком як черкеська невільниця: мала обшитий футром ковпак з сукна; дівчата, що її проводили-Черкески і Молдаванки, убиралися теж за невільниць, як і вона.

“Свого часу батько витратив цілі скарби щоб визволити її з Царгороду; вона володіє чотирма мовами: волоською, грецькою, турецькою і руською-і от тепер живе, бідна, далеко від свого батька, матери і братів, від свого народу і батьківщини, серед чужих, в палаті небіжчика свого чоловіка. Небіжчик виставив наоколо цілий замок з валами, а батько-щоб зробити сю садибу ще міцнішою, ставить против двору на горбі камяну церкву св. Іллі пророка. Ми помітили в її будові кілька величезних камяних мас, які нас дуже здивували. На наше запитаннє нам пояснили, що се каміннє привезене з міста, що колись належало Татарам, 5 миль відси; Татари мали там велику мечеть, а гетьман розруйнував її і забрав з неї сі камені на будову церкви.

“Вислухавши тут літурґію, ми виїхали і поподорожувавши нерівною і тяжкою дорогою, приїхали до містечка на імя Медведівка. За наказом гетьмана тут і далі сотники кожного містечка виходили нам на зустріч з своїми сотнями, під корогвами і так проводили нас від міста до міста. Проїхавши 3 милі ми проїхали до містечка Жаботина, далі-проїхавши 10 миль-до иншого містечка званого Сміла; далі за милю-до містечка Балаклії, ще за милю до містечка званого-Орловець, потім за дві милі-Вязовок, ще за півтори-Вільшана. Всі сі містечка становлять границю (Козацької) країни з Татарами” (IV.192-4).