Примітки. 1) Кн. III с. 80. Коротше, але подібно висловлюється Ґоліньский: “Хмельницький з козаками, довідавшися про смерть його (Вишневецького)

¹) Кн. III с. 80. Коротше, але подібно висловлюється Ґоліньский: “Хмельницький з козаками, довідавшися про смерть його (Вишневецького), веселилися, тріумфуючи, що вже Бог відобрав Полякам оборонця, щасливого переможця, котрого завсіди найбільш боялися як козаки так і Татари і Москва” (дальше відтято-с. 527).

²) Taк я розумію сі попсовані назви копій: Iawzienia, Urzenicy-р.Узінь на полудне від Василькова.

³) Що було два листи, виразно каже Потоцкий в своїй реляції королеві-що я питую далі. Одержав він їх, видко, не одного дня (“в тих днях”), першим мабуть був одержаний коротший лист, захований в збірці Піноччі, ркп. 310, з титулом: Соріа listu od Chmelinickiego na Vrzenicy z taboru iego mil 6 za Białą Cerkwią do і. m. р. krakowskiego de data 22 augusti 1651, і в инших збірках (Теки Нарушевича 145, с. 255, з датою 22 серпня, але без місця, Осол. 2286 л. 181 з дописаною датою 27 серпня). Зміст листу поданий в обозовім дневнику під днем 24 серпня (Staroż. І с. 345), в реляції нунція з 9 вересня (с. 34), у Пасторія (Historiae Plenioris c. 259) ближча підходять до сього варіянту (Піноччі). Але ширший лист, виданий в збіріці Міхаловского с. 642 з помітою z taboru lawzienia, без дати,-писаний мабуть був раніш, бо вказує конкретну притоку: вищезгаданий лист Потоцкого до Білоцерківців. Що він обертається в сфері загальних миролюбних міркувань, не даючи нічого конкретного-се теж підходить до такого першого ballon d'essai. Поміркувавши, що годилось би вказати якусь реальну базу переговорів-зборівські пакти, гетьман чи його писар міг вислати пізніш другий лист на сю тему. Але до польського обозу був першим принесний та першим став звісний сей другий лист: обозний дневник говорить про нього як про перший, і власне він наробив розголосу, як показчик перелому в відносинах.

⁴) Так в копії Staroż., се буквально той сам початок, що в капітуляційнім (першім) листі Хмельницького під Зборовим (див. т. VIII с. 207). Не звати чи Хмельницький (чи його писар) свідомо повторяв сю вступну фразу. В копії Піноччі її нема.

⁵) Характеристична ідея божого суду, що так нагадує наше староруське лицарство.

⁶) 28 серпня н. с.

⁷) Теки Нарушевича с. 277-8, див. вище с. 341 прим. 2.

⁸) Листа сього досі не знайшлося, оповідає про нього обозова реляція- Staroż. c. 346.

⁹) Staroż. c. 290 і 346.

¹⁰) Польський дневник оповідає, під днем 3 вересня: “Приведені язики розповіли, як білоцерківські козаки сильно мучили двох товаришів з нашого війська, хотячи довідатися про наші сили. Ті товариші так мужно на тортурах тримались, що однозгідно говорили про наше військо: Се те-ж військо що під Берестечком, тільки короля немає, а посполите рушеннє замісць себе виправило з військом своїх людей. Потім їх горілкою і медом кропили й добрими словами хотіли витягнути число війська, але ті говорили те ж саме що на муках. Вночи післали їx признання Хмельницькому і просили, аби зволив їм (білоцерківській залозі, очевидно) піддатися польському війську, або добру поміч подав. Кільканадцять Німців вбито там на палю, а инших на рожнах пекли, за те що їx сотника під Трилісами також палею покарано”. Staroż. c. 292.

Під 12 вересня: “Ввечері прийшла відомість, що кількадесять козаків заскочило в одній пасіці 20 нашої челяди.Челядь наша почала тікати, а козак догонивши одного челядника, зірвав з нього кунтуш і закричав: “говорить з нами, Ляхи!” І почали козаки говорити. “Пощо землю псуєте? Пощо пасіки грабуєте? Ми се знаємо, що у вас отрублено (подано до загальної відомости при трубнім сиґналі), аби ви не псували, не палили, пасіки лишили!” Почала челядь виправдуватися: “Ми того не знали”. Відказали козаки: “Сказали старші, що вже мир буде,-а ви землі не псуйте!” А тоді побачили між челядю одного чужоземця, взяли його й почали бити самопалами і волосся на нім рвати, кричали: “А ти пощо землю псуєш? Инша Ляхам, инша вам-бо ти пожичаний чоловік” (так). І так обірвавши йому волосся на голові, пустили його” (с. 297).

¹¹) Staroż. І с. 290, під 30 серпня.

¹²) Універсал з 31 серпня в Архиві Ю. З. Р. III. IV с. 603. В луцьких книгах він був записаний 9 вересня, кілька день пізніше мусіли його знати в Київі і в козацькім таборі.

¹³) Коховский с. 288.

¹⁴) Невидана реляція (мабуть Мясковского), з дня 31 серпня:

Яка то хитрість була Хмельницького, що як хитрий лис хотів би під претекстом переговорів вискочити з наших операцій і взяти собі їх ініціятиву, ясно побачиш ваша кор. м. з його листів і листів господаря... Нас тут під Хвастовом затримують, уже кілька день, дві причини. Одна-се недуга й. м. пана краківського. Але се не було б так важно, коли б не затримувала нас кунктація князя старости жмудського (Радивила), що з поважних причин, як обережний гетьман, вказує на ріжні труднощі, і тому не дуже поспішає з сполученнєм. Вже дві тисячі нашого війська пішло на зустріч війську литовському, і наші посли: пан підсудок браславський і пан Мінор; з години на годину чекаємо згоди: буде чи не буде. Вже й пан краківський, до певної міри прийшовши до сил, хотів би рано рушити-тільки ще, як бачу, не рішив: чи здобувати Білу Церкву-обсаджену залогою в 40 тис. козаків що найменше,-чи минути Білу Церкву і спільно з литовським військом іти на Хмельницького, де б він не був. Бо то певно, що з одного місця він дату пише, а де инде ховається! Орди чекають-що найдальше в останніх днях вересня має прибути вся, кажуть козацькі язики; в самій Білій Церкві нема більш як 60 коней Татар, як сьогодня казав реєстровий козак, зловлений вчора п. Чапліцким. Александренко з Подністрянським (ркп. хибно: Poddnieprskim) полком мав війти до Білої Церкви. І то певно, що наоколо міста почали сипати сильні вали”. Теки Нарушевича 145 с. 279-280.

Про свої пляни Потоцкий писав королеві попереднього дня: “З-під Триліс, сполучившися з князем старостою жмудським братимусь до Хмельницького як до голови”. Але плян видимо не був ще прийнятий литовською стороною.

¹⁵) Так називаємо їx на підставі дневника (с. 291); Роман підчас сих переговорів зветься Kateszny, Latoszy, Katerszan. Коховский каже, що він був козацьким послом в Царгороді (Kotarzny c. 279). Очевидно, се був досвідчений бувалець, побував на каторзі, там навчився турецької мови й дістав своє прізвище Каторжного або Каторжана.

¹⁶) Ркп. Краків. акад. № 1056 с. 35.

¹⁷) Staroż. І с. 291-2, пор. 294.

КОЗАЦЬКИЙ НАСТУП НА КИЇВ, ДРУГА ДЕПУТАЦІЯ, 6 ВЕРЕСНЯ, КОЗАЦЬКА БЛЬОКАДА, МАХОВСКИЙ У ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, КОМІСАРИ В БІЛІЙ ЦЕРКВІ, КОЗАЦЬКИЙ БУНТ, ПОВОРОТ КОМІСАРІВ, РОЗІРВАННЄ ПЕРЕГОВОРІВ, ПОЛЬСЬКИЙ НАСТУП НА БІЛУ ЦЕРКВУ 22 ВЕРЕСНЯ 1651.

Поки се посольство їздило, переведено нарешті заходи коло сполучення з литовською армією. Радивил і його штаб, мовляли вони, вичерпавши всі арґументи за своїм операційним пляном і не можучи переконати “панів коронних” в недорічности їх пляну, кінець кінцем махнули рукою і згодилися зійтися з польським військом під Васильковом кидаючи Дніпро на будь що будь ¹). Після безконечної конференції 3 вересня, Радивил оповістив, що вже рушив своїх людей на сполученнє з польним військом. Другого дня під Васильковом його штаб з'їхався з польським-оба гетьмани Потоцкій і Каліновский, стрічали його “з великим блеском військовим”, а за сим вирушили сюди і литовські частини з Київа.

Але в сім моменті, в ночи з 4 на 5 вересня, використовуючи сей вихід, козацьке військо повело комбінований наступ на литовські частини під Київом: від Десни човнами, і від суходолу, від київського корпусу, що стояв під проводом полковника Антона під Трипіллєм, пішли значні козацькі сили, щоб несподіваним нападом захопити литовські байдаки і погромити Радивилове військо в момент, коли воно мало вирушити з Київа. Досить се було несвоєчасно-в хвилі коли польський парляментер сидів в козацькім таборі, а козацький в польськім. Можливо, що такий плян атаковання литовського війська в момент коли воно виходитиме з Київа, і його звязок з дніпровою фльотилією ослабне, був вироблений давніш, і тепер був виконаний автоматично, без звязку з переговорами. В кожнім разі така розбіжність сталася, серед переговорів вийшов серйозний оружний конфлікт.

Але козацька операція не повелася: полудневий козацький корпус в самих початках, недалеко Трипілля під Підгірцями, наскочив на польську чату, що стояла під проводом Каліновского в трьох милях від Василькова, і Каліновский сильно погромив його. Польський дневник, можливо що перебільшуючи, пише, що з 7 тис. козаків полягло три тисячі, і в польські руки впало чимало. З допитів бранців вияснився плян комбінованого наступу на Київ, і Радивил поспішив остерегти своє військо щоб стереглося в Київі нападу з Дніпра. Козаки під той час дійсно підступили від Микольського манастиря Дніпром і захопили вже частину литовських байдаків, але Коморовский, що заступав Радивша по його виїзді, ще встиг поспіти вчас, щоб її відбити. Поки наспіло польське військо, послане в поміч від Потоцкого, Литовці вже упоралися з сим наступом. Але їx Дніпрову фльотилію козаки таки добре урвали. Тут і пішла певно в воду найбільша частина київської добичи: мабуть мало що зісталось Литовцям, і так само небогато дісталось козакам ²).

Ся невчасна конфузія одначе не перервала переговорів. Правда, під першим вражіннєм козацького наступу на воєнній раді, що відбулася 6 вересня під проводом всіх трьох гетьманів (Потоцкого, Каліновского і Радивила) перемогли прихильники війни-Радивил і Каліновский в тім числі. Війську з парадою проголошено похід на другий день просто на головний козацький табор, на Русаву, так як Потоцкий грозив козакам. Але що заразом прийшли відомости про наступ на Київ з Десни, то очевидно, похід прийшлось відложити до його ліквідації. А вечером 8 вересня зявився знов Каторжний з Нагорецким, і з другим старшим послом Андрієм Кулькою; вони привезли нового листа Хмельницького з перепросинами, і так як би нічого не сталось, переговори відновилися з того місця, на якім стали 4 вересня.

Послів затримано на якийсь час у Кисіля-поки можна буде урядити парадну авдієнцію. Гетьмани і комісари засіли в наметі Потоцкого, і тоді введено перед них послів. Вони “впали до ніг” гетьманів, і Кулька як старший оголосив мету посольства-просити ласки і милосердя; визначнішим особам-Радивилові, Маркові Собєскому й ин. вони доручили окремі листи “з особливим засвідченнєм своєї покори”. Їх запевняли в щирім бажанню довести до кінця переговори, і Хмельницький просив вислати до них якогось “розумного чоловіка”, щоб він разом з Виговським обговорив умови замирення. На параді, що відбулася другого дня, польська старшина постановила прийняти пропозицію і повести переговори, ставлячи головним завданнєм розвести козаків з Татарами: призвести до того, щоб козаки їх побили або що.

От як поясняв се Потоцкий в своїй реляції канцлєрові:

Після того як п. воєвода чернигівський (Каліновский) погромив козацький табор, що йшов під Київ з таким умислом аби перешкодити сполученню литовських військ з коронними, Хмель прислав до мене і до всіх й. м. п. комісарів писаннє з проханнєм милосердя і з заявою, що він хоче зістатися вірним підданим й.к.м. З огляду на таке його писаннє вчинив я раду, що робити? Чи йти против Хмеля і укріпити його в союзі з поганами, чи показати йому милосердє і згодою загасити шкідливу внутрішню війну? Однодушне рішеннє всіх ї. м. стало на тім, щоб пробувати з ним згоди. Тому насамперед вчинено з ним перемирє на кілька день ³).

На переговори з польської сторони вибрано Маховского (того самого, що потім розстріляв того самого Виговського, з котрим тепер вів переговори). Посли присягою забезпечили йому незайманність, і він виїхав з ними до козацького обозу, того ж 9 вересня, з тим щоб третього дня повернутися назад з конкретними пунктами умови ⁴).

Польське військо за сей час пересунулося з-під Василькова під Копачів, потім під Германівку, під Красне, шукаючи кращої води, здоровшого повітря, а головно нових запасів поживи для війська, що знову почало дуже терпіти від недостатків і хороб.

Становище його ставало все більше критичним і небезпечним, з тим як шукаючи вигідніших і богатших поживою становищ воно все далі й далі заглублювалося в козацьку територію. Паволоч, ся операційна база, була захоплена наново козаками, що вирубали розложених там Поляків, а відділ Собєского, що тримав залогу, мусів уступитися до Котельні, ближче до Житомира. Хвастів теж був захоплений якимсь козацьким відділом, що вирубав тут богато польської челяди.

Під Київом литовському війську також все більше давалися в знаки козацькі напади. Хмельницький, що правда, проголосив замиреннє і розіслав від себе козаків, наказуючи припиняти облогу литовського війська під Любечом і Лоєвим; литовське військо після того рушило з Київа до коронного табору, і 13 вересня стало разом з ним під Германівкою. Але козацька бльокада далі відчувалася в повній мірі; “з усіх сторін, ми оточені неприятелем”, записує дневник ⁵). А в перспективі прихід великої Орди загрожував повною безрадністю. Тим пояснюється велика податливість польської сторони на козацькі жадання, що стояла в різкій суперечности з гнівними і зневажливими жестами в поводженню: як то часто бувало в тих польсько-українських відносинах, як раз сі жести покривали дійсну слабість і безрадність.

“Пп. гетьмани бачучи, як сильно підірване військо Річипосполитої безнастанними бійками з неприятелем і недостатком живности,-а неприятелеві підходять все нові підмоги від козаків і Орди, так що всі дороги нашим загорожено, і помочи ні звідки було сподіватись,-вживали всіх способів, щоб з тим неприятелем дійти замирення хоч шаблею, хоч почесною умовою. І він ніби показував до того охоту-але не упускав ніякої оказії, яка йому траплялася на нищеннє нашого війська”,-характеризує сю ситуацію Освєнцім (369).

Пізно ввечері 13 вересня повернувся від Хмельницького Маховский з двома козацькими послами: крім попереднього Кульки приїхав ще вищий достойник-дневник називає його: “Одинець, суддя війська Запорозького” (в дійсности був він суддею черкаським). Дневник доволі широко записує звідомленнє Маховского про розмови, які велися з ним в козацькім таборі, і за недостачею звідомлень з козацької сторони ⁶) я виберу з нього все інтересніше:

“Оповідав п. Маховский, як його трактовано там-досить поважно і пристойно, і які розмови й жарти були з обох сторін: про невірність Орди і про берестецьку битву-яким страшним зробила вона імя королівське, і про богато инших річей, котрі довго було-б переказувати. Між иншим сама чернь признавала, що під Берестечком сильніша була одна куля королівська, як сто козацьких, так що як у пятницю почали з гармат бити, “так ми ледво в землю не запалися”. Як хан соромно утік-хоч Магометом присягався назад вернутись. Хмельницький жартуючи радив, аби пан краківський оженився-“так як я зробив: скорше буде тоді спокій, бо і він і я будемо скучати за жінками, а поки будемо вдівцями, більше будемо воювати ніж у спокою сидіти”

Коли віддавав він (Маховський) лист від комісарів, Хмельницький був дуже збентежений, що п. комісари не дали йому титулу гетьманського і зблід і дуже збентежився, а Джеджалий полковник зараз почав сваритися і кричати: “То не годиться-уймам титулу гетьманського добродієві нашому!” Але п. Маховский відповів на те раціями і прикладами так, що всі замовкли й з піднесеними ухами слухали того листу.

По перечитанню Маховский сам на сам, без свідків став намовляти Хмельницького, щоб з Ордою розійшовся, але той відзивався ухильчиво і непевно, обіцяючи разом з Ордою йти на Турків. Три години спорилися про Орду, і Маховский, бачучи, що не переконати йому Хмельницького, вже кілька разів поривався їхати не кінчаючи справи. Але Виговський затримав його і знов він зо три години спорився про се. Маховский запевняв йому ласку королівську і реституцію його чести на соймі, коли б він привів Хмельницького до війни з Татарами,-бо Виговський панує над серцем і розумом Хмельницького, і керує ним як батько сином. Отже Виговський замкнувся з Хмельницьким і так довго силкувався привести його до кращої гадки, аж до сварки між ними прийшло, і вже Виговський розгнівавшися пустився йти, але Хмельницький упросив його вернутись,-одначе ся умова, щоб Татар побито, не могла бути сповнена.

Маховского наново запросили до намету Хмельницького і перейшли до другого жадання: щоб сам Хмельницький з Виговським ставились до польсьского обозу для переговорів, положившися на польське слово. Вони мабуть і згодилися б на се, але чернь ніяк на се не призволяла ані полковники, вимовляючим тим, що мовляв-“боїмось аби не зісталися в лядськім війську, як Криса під Берестечком”. Коли ж Маховский ніяк не хотів відступати від тієї вимоги, Виговський просто навколішках просив його, щоб з'їзд комісарів з козацькими депутатами відбувся в Білій Церкві-бо і в полю не могли обіцяти безпечного з'їзду, вважаючи на своєвільну Орду. А для забезпечення комісарів Хмельницький з усіми полковниками, на коліна впавши, піднісши пальці, присяг, що вірність і право міжнароднє будуть заховані.

Були там ще великі діскусії-про забезпеченнє перемиря, про число Запорозького війська, але того нема що виписувати, бо ніякого рішення в тім не було: Маховский з усім відкликався до комісарів, і в присутности їх усіх зложив тепер оту реляцію ⁷).

Вислухавши сю реляцію комісари довго радили, що робити. По довгих суперечках ухвалили вволити волю козаків: вислати до Білої Церкви чотирьох комісарів-воєводу Кисіля і підсудка браславського з польської сторони і воєводу Глібовича та стольника Ґонсєвского з литовської. Вироблено для них 24 пункти для будучого трактату, і рішено 16 вересня виправити їх в супроводі 500 драґонів і двох полків, що мали їх провести до Білої Церкви, а драґони-зістатися при них в Білій Церкві. Підчас сих нарад прийшов лист від Хмельницького, з подякою комісарам, що вони згодилися приїхати до Білої Церкви, і з обіцянкою прислати туди Виговського і полковників на переговори.

Весь обоз слідом за комісарським полком рушив також під Білу Церкву. Але в тім напав на них татарський загін, з тих Татар що ново прийшли до Хмельницького, з Караш-мурзою. А на становищі над річкою Ольшанкою прийшов лист від комісарів з Білої Церкви, з трівожними вістями. Мовляв, переговори перебило повстаннє черни, що піднялось на комісарів, і заразом на свою старшину, з гетьманом включно: закидає їм чернь що вони хочуть торгувати їх козацькими головами. От як оповідає се Потоцкий в реляції канцлєрові:

“Комісарів проводила драґонія, під проводом Сапіги, а з півдороги стріло їх кілька тисяч козаків і провело до Білої-Церкви. По такім чемнім прийняттю приступили до трактування доручених їм актів, і з ласки Божої спочатку все трактувалося щасливо. Другого дня сам Хмель-що мав чекати під Ольшанкою, з усім своїм військом сполученим з Татарами прийшов під Білу-Церкву і приїхав просто до замку, складаючи візиту пп. комісарам. А військо положив табором і окружив Білу-Церкву від ріки Роси, аж до другого краю тої ж Роси; орду ж розложив над самою Росею: трьох Карч-мурзів, десять тисяч.

“По сій церемонії Хмелевій пп. комісари обговорювали з ним самим і його старшиною три пункти: 1) розірваннє братерства з Ордою; 2) зменшеннє числа (реєстру) до 6-8, а найбільше-12 тисяч козаків; 3) уступити з шляхетських маєтностей; нарешті (4) аби жовніри мали свої становища на Україні. Коло тих пунктів було сила розмов, з обох сторін давались доводи за і против. Коли вже приходило до рішення, піднялися на старшину і Хмеля великі бунти: почали голосно і явно кричати на нього: “Хочеш нас зрадити і Татар віддати в руки Ляхам”. Так замість скінчення переговорів пп. комісари опинилися в крайній небезпеці.

“Чернь з Ордою окружила замок, хотячи побити і комісарів і старшину; справді, Татарин ледви не вбив з лука п. воєводу київського. Старшина боронила свого життя і комісарів: рубала чернь, стинала-але не могла заспокоїти бунту. В такій небезпеці самого Хмеля і старшини прийшли до рішення, щоб комісари вернулися з Білої-Церкви до нас. Коли вони се виконували, пустивши наперед перед козацьким полком вози з достатками,-тільки що вийшли за місто, аж Орда і чернь ударила на них, і все пограбувала, забрала, челядь що була при них-позабивана, а самих проводила-нагнала такого страху, як легко можеш собі уявити, в. м. На той розрух вилетіла була старшина, щоб оборонити вози-але дарма. Жадним чином не могла тому запобігти, хоч у тім замішанню згинув оден сотник чигринський і Татар кількадесять від козаків полягло. Загинули всі вози з достатками їх м., понесли великі шкоди: стратили більше як на 130 тисяч, а що найважніше-ледво самі вирятувалися з небезпеки. Полковники з великими труднощами провели їх назад до Білоцерківського замку, але й там би не відсиділися б, коли б їх тіж полковники не вартували цілу ніч, відбиваючи чернь, що конче хотіла вдарити на замок та їх побити.

“По такій роботі іде Хмель до табору (козацького) і разом з Караш-мурзою заповідає кару за вчинений злочин. Вишукує між своїми провидців і злочинців та вишукавши велить їм шиї повтинати. Виконавши се висилає другого дня своїх послів до пп. комісарів перепрошуючи за те що сталось і обіцяючи довести до кінця обговорювані річи. Відправивши сю церемонію вибрав кілька тисяч козаків і (з ними) сам випровадив комісарів, з плачем жалуючи зневаги і шкоди” ⁸).

Освенцім на підставі відомостей з обозу, додає кілька характеристичних подробиць до сього глибоко симптоматичного епізоду:

“Два дні пактували і кілька пунктів порішили згідно, а саме: щоб нашому війську Хмельницький заплатив за кілька кварталів; козаків у війську аби тільки 12 тис. було; гетьманом аби Хмельницький був по давньому. Було між ними богато галасу. Чернь повстала на Хмельницького: “Ти нашими головами слави й богацтв здобув, а тепер єднаєшся, з реєстру вичеркуєш, подаєш нас Ляхам, що нас за шию будуть брати” й т. д. Нарешті ніби то затихло між ними, і наші комісарі в середу в вілію св. Матея ⁹) хотіли їхати до свого обозу для затвердження зазначених пунктів, і з ними мало їхати кілька визначних осіб з козаків. Та тільки що комісарські вози вийшли за місто, аж козаки з Татарами за возами: випорожнили їх і пограбували все що було достатків їх (комісарів). Вбили до 30 товаришів, забили п. Нагорецкого що був теж з комісарами за посередника між ними і козаками ¹⁰); забрали богато челяди. Комісари були вже рушили за возами, коли їм дали знати що діється напереді. Тоді Виговський і два полковники вискочили на погамованнє того розруху, а комісарів назад відпровадили до замку. Але хлопство за тим розрухом ледве що не вдерлося до замку: палі хотіли виймати, добиваючися до замку, так що кілька сотень реєстрових козаків стали при палях (палісаді) і відбивали се хлопство що добивалось-руки їм рубали при палях” ¹¹).

Дневник не дає такого суцільного оповідання, займаючися переживаннями обозової старшини підчас неприсутности комісарів-коли одержано від них першу записку-для секретности написану “язиком литовським” до Радивила, про повстаннє черни, з проханнєм “скорого конвою”, котрий би їх відти вивів. Військо, і особливо старшина страшенно була збентежена своєю помилкою, що вислала без відповідного забезпечення “людей такої високої гідности в отчизні-повірила розгнузданому поспільству” ¹²). Вирядили Каліновского з значною частиною війська під Білу Церкву, зараз на ніч, на ратунок комісарів, а він підступивши ближче під місто, сховався з військом в балці, а на розвід-під саме місто післав з полком Сапігу. Той підступивши під Білу Церкву чекав виїзду комісарів-але їх не було, аж припадком оден “пахолик” знайшов картку завішену при дорозі: се була друга записка від Кисіля, котрою він просив визволити їх-заховуючи можливу обережність супроти Татар. Але що тим часом надтяг під Білу Церкву козацький табор, Каліновский вважав небезпечним далі стояти під Білою Церквою і вернувся до головного війська-де почали дуже горювати з такого невдалого закінчення. Почалися ріжні здогади, що то з комісарами сталося: одні здогадувалися, що їх мабуть віддадуть Орді, або до Царгорода пішлють, инші-що їх уже “заїле поспільство позабивало”, треті-що їх триматимуть в заставі, щоб виторгувати такий договір, як їм хочеться. Піднімались голоси, щоб усім військом спішно йти під Білу Церкву і там або комісарів визволяти, “або головою на голову при них загинути”. Але Потоцкий рішив наперед післати зручного післанця з листом до Кисіля, щоб довідатися, чи він ще живий. Коли по полудні прибігає гонець з вістю, що комісари їдуть,-але їх обпала Орда, і вони просять ратунку. Зараз вдарили “в кітли гетьманські на всіданнє” і військо висилано в поле. На дорозі стріли комісарів-вертали ціло, але цілком пограбовані Татарами і “своєвільним козацтвом”, так що зістались тільки з тим, в чім були. Особливо потерпіли Глібович і Ґонсєвский, що вибралися особливо пишно: їх дорогоцінности, гроші і всякі річи, з котрими вони приїхали на переговори, рахували що найменше на 100 тисяч злотих; Кисілеві “серебро, коні, намет забрано на 18 тис. зл.” і т. д

Жалували, що Каліновскпй відійшов з-під Білої Церкви, не дочекавшися їх -але з усяким признаннєм відзивалися про льояльність старшини, особливо Хмельницькото і Виговського. “Якби Хмельницький сам не приїхав (на вість про бунт очевидно) та не обстав з усею енерґією за комісарами, були б вони пропали” ¹³). Так само з усею похвалою говорили про Виговськото і полковників, їх щирість і самовідреченнє. “Що до щирости Хмельницького говорили, що як би не він сам, не Виговський, Хмелецький, Гладкий, Богун, Громика ¹⁴)-кoмicapi були б загинули”, “Виговський аж за голову вхопився, як побачив воєводу смоленського і стольника литовського” (Глебовича і Ґонсєвского, очевидно-скоро тільки вони приїхали). “Боронячи вас і ми погинемо!”-так їм сказав ¹⁵). І так вірно їх (комісарів) трактували, що й спали при них ¹⁶), розганяючи бунт і зради”. “І так їx підбадьорювали, мовляли: “Хіба по трупах наша чернь до вас дійде, й Татари”-а тим дуже хотілося, і оден Татарин вистрілив в окно стрілою і на волос тільки що не вбив воєводу київського: і другого-стольника литовського”.

Рудавский додає ще оден прояв рицарської льояльности старшини: Громика, як комендант фортеці, віддав в розпорядженнє комісарів місцевий арсенал, запаси пороху і куль. “Рідка в неприятелі чеснота, яку неможна ніякими похвалами досить прославити”, завважає він з сього приводу (с. 86).

Литовське звідомленнє (Continuatio dyariusza) підчеркує виразніш напад Татарів на комісарський обоз, при виході з міста, і приступ голоти в ночи на замок, щоб захопити саміх комісарів. “В тім галасі (нападі на обоз) козаки старинні, полковники добре поставились: кількадесять Татар на пляцу положили, а наших їхмоспів назад до замку від бунту провели-тільки з усього пограбованих, в одних сукнях. В ночи наступила ще гірша справа, і сам Виговський остеріг їх, аби були обережні: десять тисяч “нещасної голоти” сприсяглося вдарити на замок, так що від гетьмана було прислано кілька сотень для охорони і для приборкання бунту. Так їх Бог урятував, завдяки жичливости старшини, що бажала спокою. Другого дня сам гетьман випровадив їх, оповістивши в таборах (козацькім і татарськім) аби нічого не важилися-бо він і сам з ними (комісарами) готов умерти. І так щасливо вийшли з того-але річи пропали, хоч декотрі попали до самого гетьмана” ¹⁷).

“Хмельницький щиро хотів згоди, так само Виговський і вся старшина-тільки зухвала чернь кільканадцять разів приступала штурмом, щоб захопити наших в замочку (білоцерківськім). Але сі полковники явно громили, рубали своєвільників, били обухами на очах наших, а одного козака Богун стяв за те, що сказав, коли везено поживу (для комісарів): “А будемо то складати Ляхам стацію?”

Але то треба відзначити, що й чернь литовських панів жалувала й кричала: “Коли б самі Ляхи були комісарами, вже б звідси не вийшли, але сі панове не винні: ніколи зачіпки нашому війську не давали”. І тільки се їх (комісарів) уратувало від розгнузданої наволочи” ¹⁸).

Комісари казали, що у всіх питаннях старшина дала згоду, тільки в трьох пунктах не погодилися, і комісари взяли їх на рішеннє гетьманів, і з ними приїхало два полковники-Сава Москаленко ¹⁹) і Гладкий, щоб договоритися в сих питаннях. По-перше-старшина годилася кінець кінцем на 20 тисяч реєстрового війська, але ніяк не менше. По друге-щоб польське військо не ставало кватирами в полкових містах. По третє-що вони не можуть самі бити Орди, ані віддати мурз до рук Полякам, “як обіцяли”. Дневник навпаки писав, що як раз старшина не годилася розірвати з Татарами ²⁰). Чи треба так, розуміти буквально, що тільки самі бити не годились, а підвести мурз під неволю не відмовлялись? Ледве чи й се могло тоді бути виразною обіцянкою.

Дневник оповідає далі, як сі два полковники, що приїхали з комісарами: Гладкий і Москаленко, боялися, щоб Поляки не віддали їм за зневагу, що потерпіли комісари від козацької черни в Білій Церкві:

“Боялися дуже війшовши до обозу і сказали до п. хорунжого Сендомирського: “Пане Чарнєцкий, чи не постинають нас за те, що пп. комісарів порабовано?” Коли ж п. Чарнецкий сказав їм, що ми не переступаємо права народів ²¹), тоді сміло пішли, і там привитавшися по кількох годинах таку одержали деклярацію: “Коли й не хочете Орди бити, тоді відприсяжіться її, а ми вже собі будемо доходити з неї справедливости-ви тільки до того не мішайтеся”. Що до числа війська згодилися, хоч і по довгих намовах, а за те пан краківський ²²) обіцяв увільнити від становищ (королівського війська) полкові міста: Канів, Чигрин, Корсунь, Переяслав, Черкаси. Кривду пп. комісарів тому, що вона не через старшину сталася, пп. комісари самі пробачають, задля доброго спокою, для Бога і вітчини”. А що в очах наших пятнадцятьох стято за ту кривду нашу, то й инші, які знайдуться винні, нехай будуть також смертю покарані” ²³). Бо то дійсно було так, що Хмельницький зараз велів 15 стяти за те розбиваннє річей.

“Нарешті (так декляровано полковникам): “Коли хочете (себ-то-коли годитесь на сі умови)-приїздіть до нашого обозу зложити присягу”.

З тим відправлено одного з послів, Саву Москаленка, з додатком від гегьмана Потоцкого, що він іде сам з військом, щоб відбірати присягу від війська Запорозького, як підданих королівських.

Так оповідає, в дуже лагідних тонах, як бачимо, анонімний обозовий дневник. Освєнцім, що розпоряджав, видко, й иншим матеріялом, представляє сю конференцію в менш іділічних подробицях:

“Коли прийшлось трактувати в наметі п. краківського, від пп. гетьманів, сенаторів і полковників, а також від ріжного товариства був великий натиск: великий крик піднесли на ті пункти, а особливо на таку зневагу наших комісарів: гетьман литовський і наш польний і все військо не хотіли позволяти. А коли пан краківський сказав тим козацьким послам сідати, відозвався гетьман польний: “Я вже наготовив палі, і на них вони сядуть, бо не гідні вони тут сидіти”. І так з тої угоди нічого. Прийшлося війську рушитися під Білу-Церкву. І коли вже стали коло міста, так що його видно було, прислав Хмельницький до пана краківського, запитуючи його, пощо він так близько приступив з військом, і заразом (заявив), що Запорозьке військо не хоче тих умов, а у всім хоче бути при пактах зборівських” ²⁴).

В подібних рисах представляє се і литовське оповіданнє:

21 і 22 вересня підступивши під саму Білу-Церкву, за милю, визначено другого дня з'їзд і декляративно подано пункти. Але він (Хмельницький) своїм звичаєм протягнув час, не тих вислав на трактати, кого обіцяв, й инші дав пункти-з Зборівського договору. Тоді дано рішучо відмову, і роз'їхалися з нічим. Пан краківський за той час чекав в таборі князя й. м.-перед тим табором з'їздилися, і коли вернулися комісари, що з'їздилися самі, без гетьманів,-він там же зібрав нараду: що робити, чи підійти під неприятельський табор і спробувати щастя, чи не тратячи людей кинутися на його волости та господарити в них огнем і шаблею? Рішили се друге-але попробувавши (наперед) першого” (л. 68-9).

Наступ коронного війська на Білу Церкву, безсумнівно, мало гармоніює з тими лагідними тонами, в котрих представляє переговори обозовий дневник, і мотивованнє, дане сьому походові (“відібрати присягу від війська”), розуміється нічого не варте. Чи Потоцкому стала підозрілою щира воля до згоди у Хмельницького і старшини, вихвалювана комісарами, і він зміркувавши їх кунктаторство, хотів погрозою рішучої розправи змусити до капітуляції? Чи хотів зробити вражіннє на “чернь” і придушити її опозицію замиренню? Чи робив уступку партії непримирених: Каліновского і Радивила, і давав їм скоштувати можливість оружної розправи, поки не прийшли головні татарські сили?

На жаль в своїй реляції Потоцкий не пояснив сього; записав тільки, що після того як комісари з козацькими послами приїхали до польського обозу під Германівку, він рушив з військом під Білу Церкву з таким наміром: “або заспокоїти вітчину трактатами, коли се буде можливе-або далі вести зачату (і перервану перемирєм) війну”. Литовське звідомленнє стилізацією своєю натякає на нові рішення повзяті з огляду на білоцерківський інцідент, але на жаль ми нічого не знаємо про подробиці сього рішення і тих арґументів, котрими воно було подиктоване.

З польської сторони, в кождім разі, се був крок в високій мірі рискований, можна сказати-розпучливий. Хмельницький накликав його, я думаю, тим що привів свій табор під Білу Церкву і таким чином, сконцентрувавши козацькі сили, дав Полякам можливість і спокусу спробувати рішити конфлікт рішучим боєм. Коли його тактика в сій другій білоцерківській компанії була кунктаторська-як се з усього виглядає-то се можна вважати помилкою з його сторони. Він мав вірного союзника-час, що повільно, але бездоганно розкладав і нищив польське військо і ґарантував його знищеннє без усякого риску з козацької сторони-як що тільки вона могла чекати. Але може бути, що по козацькій стороні були також небезпечні симптоми депресії, загальної зневіри-і непевности що до гетьмана і старшини, так що сі симптоми підтинали тактичну лінію і козацької сторони?