Примітки. 1) До поданого више наведу отсе оповіданнє Освєнціма, що перечисляє ті ріжні версії: “Про самого Хмельницького від ріжних ріжні приходили відомости

¹) До поданого више наведу отсе оповіданнє Освєнціма, що перечисляє ті ріжні версії: “Про самого Хмельницького від ріжних ріжні приходили відомости. Одні доводили, що він з тридцятьма кіньми козаків пішов до Криму з ханом, з тим щоб там побусурманитись і віру поганську прийняти — бо стратив надію на відновленнє козацького імени; се потрведжували й післанці господаря волоського, що були у хана під той час як він переправлявся через Дніпро вище Сан-Кермену на той бік: запевняли, що його там тоді бачили на власні очі. Инші твердили, що хан велів його оковати і взяв з собою щоб помститися над ним за таку ганьбу і страту війська, через те що він (Хмельницький) запевняв його, що військо наше слабе і мале. Було богато й таких, що потверджуючи сю новину, додавали як певне, що він у хана викупився, давши йому півтораста тисяч золотих чи талярів, і той пустив його вільно” (с. 362).

Лист волоського воєводи, принесений Потоцкому його післанцями, з датою 14 липня, нам відомий, хоч у тексті видимо скороченім; він дає поняттє про те що ті післанці могли оповідати, і варт того, щоб його навести: “Я вислав був свого післанця з дарунками до хана, охороняючи сю нещасну землю, і він з'їхався з ханом під Ожоговцями, коли той іще йшов до Хмеля.Взявши у нього відправу, він (післанець) лишив одного Волошина при Азерказі азі, аби той приглядався дальшим подіям. Весь похід він був при нім, тільки тепер, як хан тікав програвши битву, він під Пилявцями відстав від Татарського війська і сьогодня приїхав до мене, оповідаючи таке: Хмель, побачивши програну, відірвався від свого табору з 200 кіньми козаків, і прибігши до хана, з плачем просив його, аби йшов назад — запевняючи його, що, неприятель подасться, побачивши, що хан вертається. Хан жадним чином вертатись не хотів зараз, обіцяв, що зробить то завтра. Два дні дороги їхав з ним Хмельницький, і знов гаряче просив, аби хан вернувся, представляючи йому, що військо козацьке, зіставшися в облозі, напевно згине, коли не буде мати скорої помочи від Татар. Хан прихилився до Хмелевого прохання і завернув мурз з вибраними Татарами, але не знати, з якими інструкціями, бо з вечера (мабуть перед від'їздом волоського післанця з-під Пилявець) вони знову догонили хана, кажучи, що нічого не могли зробити. Се хан і сказав Хмелеві — котрого тепер не хоче пустити від себе: правда, в день він ходив свобідно, але в ночи ханські еймани його стережуть. Я так розумію, що хан веде його з собою, аби взяти його скарби, що на думку хана мусять бути великі. І то також запевняв мій післанець, що Татари були дуже збентежені, і коли б була за ними якась погоня — котрої вони найбільше й боялись, не богато б їх дійшло до Криму; скрізь на переправах топилися (б) і гинули. Ранених дуже богато везуть з собою. Отже я одержавши таку нехибну відомість про того зрадника, тої ж години в. м. м. панові подаю до відома”. — Осол. 2286 л. 174.

Кореспондент королевича Кароля-Фердинанда переказує так сю реляцію волоського післанця: Хмельницький ходить на волі, але під сторожею; неустанно благає хана, аби вернувся, запевняючи, що осягне всі свої замисли, тим більше, що король і посполите рушеннє пішли з поля. Staroż. І с. 334.

В листі Бжостовского з обозу над Іквою 17 липня: “От певна реляція одної шляхтянки, пущеної від хана з-за Константинова — вчора прилюдно оповіла перед королем: Бувши кілька день при хані бачила вязнем Хмельницького і кількох значних козаків. Хмельницький в червовім оксамитнім жупані. Хан велить його вязати за ноги під коня, коли всяде на коня, а коли зсяде — руки назад, і одну ногу до рук. Чула як він (хан) йому казав: “Пошлю тебе до короля і викуплю своїх: єсть їx кілька мурз в неволі і царевич”. Чула та шляхтянка також, що Татари грозили плюндрувати Україну — ваше побратимство (a wasz pobratymstwo) — Осол. 225 л. 411 об. (початок листу в Staroż с. 329-330).

Инший, анонімний в нашій копії лист до королевича з Бродів називає сю шляхтянку й по імени: “Повернула сила вязнів, котрих хан покинув, коли довідався про утечу козаків і знищеннє їx табору; між ними шляхтянка Пьотровска, яка згідно з ними каже, що Хмель сам-пят під тяжким наглядом, бо на день і на ніч його звязують — так кажуть (хан очевидно): “Ти своїх звів, і мене позбавив моїх добрих войовників — мурз”. Хоче дотримати того зрадника, аби увільнити з неволі своїх мурз. Потім вони (Татари) почали дуже швидко тікати — тому минув тиждень в середу”. — Осол. 2286 л. 176.

Обозові чутки з дня 27 липня: “Кажуть, що татарський хан пустив Хмельницького в самій сорочці й кожуху, вибивши нагайками, а до того ще мусів заплатити добрий викуп. Мав іти на Запоріжжє, але не хотів, аби хлопство йшло з ним за Дніпро, казав: “Я вже більше з паном воювати не буду, а ви як давніш відправляли свої повинности, так і тепер своїм панам чиніть”. Staroż І с. 335.

Львівські чутки, лист Бжостовского з 26 липня: “Тільки що оповідав мині товариш (з полку) п. краківського, що 2000 люду, викликані з Камінця, вийшовши з королівським ординансом, стріли за Константиновим Джеджалу, що гетьманив в таборі замісць Хмельницького. Билися з козаками, бо Джеджала зібрав до 4000 кінних, побили козаків, і Джеджалу між иншими взяли — кажуть, пішов вязнем до п. гетьмана (Потоцкого). Бо силу вязнів набрано. Того вже Джеджалу раз проголосили мертвим: челядник п. воєводи київського казав, що пізнав в таборі убитого, і князь конюшний литовський закладався з п. підканцлєром литовським на 100 угорських (золотих), що Джеджалу вбито, але видко, що инший полковник, а Джеджала бранцем. Хан в полях відпасує коні. Хміль в кайданах. Запевняє хана, що нашим сприкриться, і вони (козаки) можуть вернутись і з більшим щастєм доказувати свого. Отже хан позволив йому писати універсали, аби збиралися до хана і сухарі готовили. Чи будуть того козаки слухати, не знаєм; але всюди наші їx бють”. — Осол. 225 л. 415.

Анонімні львівські новини з 20-х днів липня: “Про Хмеля така відомість була: був у хана вязнем, але випустив його, потім як усі шкоди йому нагородив, і сказав відрахувати йому за них в Чигирині певну суму”. Осол. 2286 л. 178.

З листу Лупула до Потоцкого з перших днів серпня, на його запитання про хана і Хмельницького: “Хан пішов простою дорогою до Криму, а Хмельницький в сто коней повернувся; що той бунтівник схоче робити, повернувши на Україну, не можу знати, тільки знаю напевно, що відпущений — бо посол Ракоція, що сюдою повертав бувши у хана, там уже його не застав, а мав до нього лист, і мій післанець, що тамже у хана був, потверджує, що хан його пустив на волю”. — Осол. 225 л. 420.

З листу Мясковского 4 серпня: “Хмель відкупився від Татар: уконтентував хана немалою грошевою сумою, і при тім дістав запевненнє скорої помочи. Для того став під Корсунем”. Осол. 2286 л. 180.

Се виглядає, як відгомін реляцій Ґонсєвского, висланих з-під Київа коло 25 липня; в варіянті їх, адресованім до референдаря в. кн. Литовського, ми поруч тихже фраз, що читаються в листі Мясковского, маємо такі відомости: “підчас коли орди, погромлені й. к. милостю, відходили, — він з Виговським і кількома конфідентами, боячись, аби поспільство його не видало так сильно (rączo) скочив, що з полудня до смерку 20 миль зробив, а другого дня взяли його Татари й віддали ханові; а Виговський утік. Хан уже велів був узяти його (вираз неясний, який значить кару на тілі, екзекуцію і подібне), але він тим викрутився, що пообіцяв заплатити зараз усі шкоди, які собі хан рахував. Тому кинувся до сина до Чигирина, аби зараз виплатити умовлену суму післаним від хана мурзам, і богато дав дарунків в воєнних уборах і конях, щоб придбати ласку надалі” (у Ґоліньского с. 512).

²) Памятники изд. Кіев. Ком. II с. 594-5.

³) С. 363. Освєнцім подає при тім і дату побуту Хмельницького в Любарі — 9 липня. З огляду на дальшу звістку про трьохденний побут його в Паволочи і дату білоцерковського універсалу, 2 (12) липня, для Любара можна б було сподіватися трохи ранішої дати; але можливо що дата Освєнціма й вірна, а дату білоцерковського універсалу треба посунути на кілька день наперед (див. нижче).

⁴) Staroż. polskie І с. 276-7.

⁵) Я подам все цікавіше з сього невиданого листу з супроводом листу Потоцкого до короля, де він додав і від себе дещо з того, що чув від присланих людей і з инших джерел. — Ротмистр пише: “Сьогодня, година на день, я став в Любартові, і вже передня сторожа догнали в полі кількох козаків, і вони наложили головами. Про Хмеля й Орду докладно поінформує в. м. сей міщанин, або краще сказати — підстароста любартівський, що знає всі подробиці. Посилаю ще тернопільських міщан, що називають себе приходнями — мовляв запустилися були з Тернополя до Любартова, і на шляху їx сторожа забрала. Оповідають, що вийшли універсали з Хмелевої ради, що він мав під Паволоччю з тої сторони (Паволоч була пограничним містом, і тут мова про її східню, козацьку сторону) — аби збиралися до Маслового Ставу, а ті убожші що пішо (йдуть) аби йшли до дому й готовили сухарі — про се ширше поінформують в. м. ті з Паволочи, що були в самій раді. Одначе посилаю до Паволочи для певнішої відомости пана Забуського на добрих конях, наказавши йому аби яко мога вистерігався ворожого поступовання. Бо і тут в Любартові вони чого иншого сподівалися, але вони побачили всяку скромність (з боку польського війська) — що не стинають, то думаю, що й инші міста з наступом війська схочуть покоритись. Посилаю виростка, що втік від Орди з Животова; твердить, що (Татари) ніде нічого не брали, тим менше — не стинали, тільки стацію накладали на них по всіх містах. Не обтяжали себе, мабуть для того щоб дати відітхнути коням і скорше повернутися з степу”.

Потоцкий, пересилаючи королеві сього листа з-під Ямполя 22 липня, повторяє: “Хмель в Паволочи був три дні, і звідти мав вислати універсал аби заможніші (zazywni) козаки збиралися під Маслів Став, а убожші готовили собі живність і сухарі.

“З Животова дають мині знати, що повз те місто йшов хан, і се мині також подано, ніби то на двох місцях хлопи мали громити Татар: під Охматовим і на Кінськім Броді. Чи правда се чи ні, але се треба мати на увазі, що той зрадник видав ті універсали: видко, що сподівається помочи від Татар; таки се й неправдоподібно, аби їх спілка так легко могла розірватись”.

З огляду на се його лякає лихий стан польського війська, що швидко розтає в поході: “одні утікають, инші вмирають голодом зморені, бо такою йдеться пустинею, що й за гроші купити нічого не дістане”. Треба продовжити плату повітовому війську на нову чверть — “бо в другій чверти найбільше буде роботи з тим хлопством”. “Найбільша з усіх робота тепер — шукати способів як найскорше заспокоїти сю колотнечу. Панове українці вже повисилали до своїх підданих, запевнюючи їм свою ласку і закликаючи до послушенства; що справлять виправлені (до них) післанці, дам знати з найближчою оказією. Таборові остатки (з-під Берестечка) щодня зменшує шабля в. кор. милости; думаю, що не богато буде таких, що дістануться до дому limina patriae salutabunt)” — Осол. 2286 л. 174-5.

⁶) Сі чутки, що універсали Хмельницького сфальшовані, для заохоти козаків і людности, переказує також нунцій в реляції з 5 серпня, с. 131.

⁷) Польські обозовці одначе перебільшують собі сей брак відомостей у Хмельницького, уявляючи собі, що він мовляв дуже довго не знав, чи наступає на нього посполите рушеннє, чи ні: докладні відомости про те, що сталось під Берестечком — що посполите рушеннє в похід не пішло, і король на Україну теж не піде, гетьман мав уже в 20 числах липня — див. Акты Ю. З. Р. III с. 471.

⁸) Польські справи 1651 р. ст. 1 б. л. 161-2, те саме, але трохи коротше в білгород. столбці 323 л. 185-6.

⁹) Акты Ю. З. Р. III с. 472-3.

¹⁰) Тамже, с. 472-3.

¹¹) Тамже 461 і 473-4.

¹²) Міркую з того, що московський посол про сей шлюб не згадує, а він поїхав від гетьмана 28 липня, 5 серпня ж про сей шлюб знали в обох таборах — литовськім і польськім.

¹³) “А о Хмельницьком вЂсти такие єсть, что радость (весілля!) была в Корсуне, а понял у РЂи (!) полковника казатцкого, которой переЂхал к королю под Берестечком — жену его взял. И безпрестанно к себе збирает людей, и немного собираетца. А Татар у себя имЂет 2000, а давал им деньги и заслуженье, и всегда их к себЂ ожидаетъ. А на Дон послал по донских Козаков”. Се приписка реляції про операції Радивила, що кончається його в'їздом до Київа (4 серпня) — звідомленнє Старого, Польські справи 1651 р. столб. 7 (див.нижче с. 321). Тому сі відомости належать до 4 або 5 серпня н. с.

¹⁴) Дневник з польського обозу, під 6 серпня: “Перед вечером конфронтуються ріжні відомости. Кн. воєвода руський мав таку, що Хмельницький оженився і взяв козачку Филипиху (poiął kozaczkę Fylippichę) — що всім дуже смішно”, Staroż. І с. 277-8.

Між ріжними новинами, що подає з Варшави литовському підканцлєрові королівський секретар Млоцкий 27 серпня: “Хмельницький, заохочуючи до себе чернь (przychęcaiąc ieszcze czern do siebie) оженився в Корсуні з козачкою вдовою: там почав збирати військо, сподіваючись обіцяної на осінь помочи з Орди” — Автоґр. коресп. Сопігів б. петерб. бібл. 221 л. 294.

В невиданім дневнику двірського походження — Ос. 225 л. 419 об., разом з відомостями від Радивила про його вступ до Київа: “Хмельницький в Переяслові оженив ся з богатою козачкою”.

Згадки про його ожененнє також в Transsylvanla І с. 189, у Рудавського с. 80.

ПОСОЛЬСТВО МИТРОП. ГАВРИЇЛА І ГР. БОГДАНОВА, РОЗМОВА ВИГОВОЬКОГО З БОГДАНОВИМ, ЗНОСИНИ З ХАНОМ, РАКОЦІЙ І ЛУПУЛ, СТАНОВИЩЕ ПОРТИ, ГЕТЬМАН І СТАРШИНА ВПОВНІ ОПАНОВУЮТЬ СИТУАЦІЮ, ДЕПРЕСІЯ І НОВЕ ПІДНЕСЕННЄ НАСТРОЇВ.

Разом з тим переведено ревізію дипльоматичних відносин. Важно було відповідно прийняти і відправити московське посольство, що прибуло в сім часі: митрополита назаретського Гаврила (що їдучи до Москви через Україну по милостину повіз був листа цареві від гетьмана, і тепер повертав назад) і з ним післаного московського піддячого Григорія Богданова. 13 (23) липня вони були прийняті гетьманом: з початку сам митрополит, потім з піддячим разом. Митрополит з-початку устно переказав царську відповідь, а потім подав на письмі, в записи “білоруського письма” (не знати, чи се на Москві виготовили таку запись, для точности, чи вже тут у Корсуні українські писарі зафіксували митрополитові те що він мав сказати). На жаль сеї записи ми не маємо, але єсть в актах Малоросийського приказу інструкція: “митрополиту назарецкому Гаврилу сказать Б. Хмельницкому, гетьману — войска Запорожского”, з датою 5 (15) червня ¹). Митрополит мав сказати гетьманові, що при нім приїздили з Польщі посли: Вітовский, Обухович і Обринский, просити помочи у царя на козаків і Татар, але цар не згодився їм помагати, тому що Хмельницкий воює за віру і за свої незносні кривди, а цар одної з ним віри; нехай краще король з козаками замириться і православія не кривдить. А гетьман і військо нехай покладаються на царя і не ймуть віри ніяким “ссорным рЂчам”: цар радий, щоб вони жили в своїй вірі і повольности, буде їх жалувати далі, а вони нехай йому служать і добра хотять і хана стримують від походу на Московське государство.

Як відповідь на ті горячі слова, які гетьман переказував цареві через сього самого Гавриїла і Арсенія Суханова, в листопаді минулого року, сі кисло-солодкі фрази звучали як іронія. Та ще при тім, як бачимо з звідомлення Богданова, митрополит ніби то від себе, але очевидно — з московської ж інспірації додав, що він дивується, якже се гетьман, відкликуючися до інтересів православної віри, сам держить “брацтво і спілку” з бісурменом, кримським ханом, що в сім брацтві руйнує православну людність, побиває і забирає в неволю? Митрополит, живучи в бісурменській неволі, може посвідчити, що союз з бісурманами не може бути користним: закон їх обовязує шкодити “гяурам”, і найкращий тому доказ — поведінка кримського хана в останній кампанії: як він зрадив Запорозькому війську, і самого гетьмана взяв в неволю, очевидно на те щоб видати його королеві. Гетьманові треба залишити сей союз і всяко вистерігатися хана, щоб він йому не наробив великої шкоди.

Гетьман здержливо відповів, що се він і сам розуміє: через хана програлося кампанію, бо як той його захопив з собою, військо боячися, що Орда почне грабувати їх країну, покинуло обоз і побігло й собі для охорони своїх родин ²). Але неволя змушує до сього союзу: воюючи з Польщею сам на сам, гетьман мусить бути в приязни з ханом. От коли б цар прийняв козаків в підданство, тоді вони б ханом не дорожили: гетьман тоді самого хана привів би в підданство цареві, а як би хан тримався б і з Польщею, се теж зовсім не було б страшним! ³)

На сю ж тему мав секретну розмову з Богдановим Виговський. Виясняв мотиви, з яких цареві треба тепер же прийняти в підданство “Малую Русь”: се принесе цареві велику територію, веливі доходи з промислів і з торгівлі, забезпечить від Польщі, так що та ані думати не посміє про війну з Москвою; навпаки, Польщу і Литву можна буде так само привести в підданство. Коли ж цар, не зволить прийняти їх, козаків, в скорости, і їм прийдеться піддати ся польському королеві, то польський король напевно почне зараз війну з царем, і козаків зараз почне намовляти і грошима задобрювати, щоб йому в тій війні помогли — щоб православних Малої Руси з царем посварити і до кровопролиття привести. Він, писар, сильно побоюється, що король в такім разі дійсно привів би таки до того, що козаки разом з Поляками рушили б на Московське царство, а кримський хан поготів! Відомо цареві, як король з ханом на Московське царство замишляли, і козаків на поміч закликали: їх злий умисел тільки тому й не здійснився тоді, що гетьман і військо Запорозьке рішучо відмовилося йти на православну Москву: за те й хан довго на гетьмана гнівався. А тепер цареві сам час (“большое время”) прийняти православну Малу Русь під свою руку — тому що з боку польського короля виявилися явні неправди, які дають цареві на те повне право ⁴).

Правдоподібно не без звязку з сим той же писар поінформував про те, що розповідали товариші з Литовського війська, захоплені і прислані роз'їздом полк. Мозирі. Мовляв, чули вони від Радивила, що король і сенатори доконче хочуть з козаками замиритись, чекають їх послів. А коли козаки не пришлють, то король і сенатори задумують розіслати тайні універсали до митрополита, київського духовенства і всіх людей світського й духовного чину по всіх городах, аби вони намовляли і всяко приводили Запорозьке військо, щоб воно з королем замирилось і знову було у нього в підданстві. А для того їм сього хочеться, що з Москвою неминучий розрив: цар домагається неможливих річей — кари смерти на таких великий людей за дрібні проступки (прописки в царських титулах). Се дає привід уважати згоду за зірвану; тому замирившися з козаками король і сенатори задумують почати війну з Москвою, щоб загамувати усобицю з козаками (звернувши їх сили й інтереси на сю війну) ⁵).

Сі представлення не знаходили в Москві сприятливого відклику. Там очевидно досить песимістично задивлялися на козацьку справу і вже не мали охоти до інтервенцій. Саме коли Богданов приглядався українським справам на місті, московській уряд, одержавши відомости про берестецьку катастрофу, вислав обіжника до пограничних воєвод з інструкціями, як їм бути з козаками, що приходитимуть на московську границю, потім як вони “пошли розно” з табору: невеликі ватаги, 20-200, які посилатимуться на те що прийшли від гоненія польського, оселяти на пограничу, а великі партії, такі що приходитимуть з своїми полковниками навіть, — справляти на Волгу, дальше від границі ⁶). Очевидно, московські політики передбачали повний розвал і ісход козацького війська і меньше всього мали охоту тепер вязатися з ним.

Про зносини з Кримом Богданов зібрав такі відомости. Хан і його міністри прислали листи, обіцюють прислати з Крима нові сили, до 100 тисяч, в поміч тим мурзам, що зісталися з Хмельницьким “без наказу кримського царя своєю охотою”. Копії сих листів Виговський дав Богданову ⁷).

Московські післанці, що сиділи в Криму, записавши під днем 18 (28) липня спішний поворот хана з нещасливого походу ⁸), три дні пізніш нотують приїзд козацьких послів: “Липня 21 (31) прислав гетьман Хмельницький до Іслама-гірея царя трьох чоловіка козаків, щоб цар прислав йому в поміч Татарів воєнних людей, і цар з тими козаками переказав Хмельницькому, що він пішле до них своїх воєнних людей з ближнім чоловіком калґи-Караш-аґою. Тих козаків відправлено з Криму 1 серпня, а Караш-аґа пішов до Запорозьких козаків 5 (15) серпня; кажуть, що Татар пішло з ним тисячі три або чотири. Та по 20 (30) серпня Караш-аґа стоїть у Перекопі і невідомо чи піде до козаків” ⁹).

На свою реляцію диванові на свій останній похід хан дістав прихильну відповідь і заохоту до дальшого підтримування козаків — царгородська реляція Лупулові, цитована вище так оповідає:

“Порта відправила того капеджілар-кіаю 13 серпня, і посилає Мустафу аґу до хана з шаблею і кафтаном і з таким писаннєм, щоб коні годував і військо готовив і обережно в річах поступав. При тім щасливим його називає: “де прийдеш, всюду здобуваєш славну перемогу”, а брата ханського заохочує такими словами: “нехай готується на війну, той Хмельницький буде його кликати в поміч”, — наказує йому, аби як тоді так і тепер ішов на військо короля й. м.

Так от хан представив свою справу перед Портою — що вона ще йому поблажає.

Посли Хмельницького, що були затримані, дістали відправу і мають з Константинополя рушити до свого пана 28 серпня. Порта посилає з ними свого посла Османа чауша з листом і кафтаном. Коли козаки прощалися з Портою, їм сказано: “Добре чините, що горнетеся під оборону нашу. Бог учинив нас стовпом всього світу, до нас удавайтеся як до свого прибіжища — і ніколи того не пожалуєте.

До Хмельницького написано від Порти так: Пишемо до хана, аби він рушався кождого разу як потрібуватимеш ханської помочи. Отже й тепер збирай як найскорше своє військо, а як тільки збереш, дай знати ханові: він-знай то-піде сам з своєю силою, аби сьте тої осени на Поляків наступили, аби неприятелі не тішились.

Таку то заохоту дають Турки Татарам і козакам до нападу на коронні землі. А про вашу господарську милость козацькі посли так в Константинополю представляють, що в. м. не козакам, але Полякам сприяє. З того приводу Порта [пише до Хмельницького: чули ми, що вам трохи не пощастило, але се не важно: збирайте велику силу й старайтеся дати неприятелям відсіч.

Від Ракоція прийшов до Порти лист 11 серпня: дає знати, що козаки дали битву Полякам, з обох боків не мало розлилося крови, але козаки зістались при своїй давнішій силі, і маємо надію, що візьмуть над Поляками гору ¹⁰).

Козак Семен Сірий з товаришами, що їздили в посольстві від гетьмана до Ракоція і саме вернулись, оповідали Богданову, що Ракоцій обіцяв одночасно в гетьманом наступити на Польщу; але вони тепер не думають, щоб Ракоцій справді післав своє військо на Польщу, як довідався, що козаки не додержали поля королеві, бо самому йому против Польщі стати не під силу ¹¹). Про мунтянського воєводу казали Богданову, що він має порозуміннє з гетьманом, а волоський у всім йому ворог, і доньки за гетьманового сина дати не хоче. Турецький султан обіцяв прислати поміч на Польщу, але не відомо з яких причин війська не прислав, і обіцянки не додержав ¹²).

Лупул-примилювавшись до гетьмана так недавно, поки він стояв в зениті можливостей-тепер дійсно робив все можливе, щоб його утопити. Як найспішніш передав до Царгороду і ширив в урядових, кругах поголоски про козацьку траґедію, щоб відвести Порту від підтримування козаків против Польщі. “В день і в ніч” летіли його курієри до Царгороду з сими вістями, і таку саму мабуть роботу він вів у хана і у сусідніх башів, щоб припинити їх звязки і поміч Хмельницькому. “З Волощини прийшла новина, що посли йшли від Порти до Хмеля з корогвою і дарунками на війну з Короною-але в листах додається, що сі посли будуть відкликані, бо з Яс дано знати в день і в ночи до Царгороду про те що стало ся”-пишуть з королівського табору 19 липня, очевидно-за відомостями від господаря, що хвалився такою щирою роботою ¹³). “Післанці мої 1 с. м. (серпня) таку мині відомість принесли-пише він Потоцкому два тижні пізніш,-що Отоманська Порта дуже здивувалася і заразом- затрівожилася довідавшися з моїх листів про щасливу побіду в. к. милости над домашніми і сторонніми неприятелями. Великий візир спочатку не хотів вірити сим відомостям: казав, що се річ неможлива, аби таке величезне військо козацьке й татарське могли Поляки погромити: зараз післав до моїх аґентів і кілька разів питався їх, чи та відомість певна. Коли ж вони потвердили, що то певно, зараз їм наказав, аби сих вістей не розголошували, а ховали в глибокім мовчанню. Инші ж Турки повірили, що сили козацькі і татарські розбиті: казали, що Біг карає кожного бунтівника-того ми і в нашій державі дізнали. Збентежені сею відомістю, вони затримали послів Хмельницького, котрих були ласкаво прийняли і з великими говорами трактували і обдарували, а при них і одного чауша в посольство до Хмельницького були визначили. Також були післали до сілістрійського баші шаблю і три кафтани: оден соболиний, а два літні,-аби військо турецьке збирав, господаря волоського і мунтянського з собою взяв-Хмельницькому на поміч проти короля. Але тепер з тою відомістю всі їх пляни повідпадали. Що далі будуть з тими послами робити, я в. м. повідомити не занехаю” ¹⁴).

Але сі заходи і похвалки господаря і його аґентів лишились без ужитку. Не тільки вісти про козацьку траґедію, а навіть і двірський переворот що стався в Царгороді в серпні й змів саме найближчих протекторів Хмельницького і козаччини, не вплинув на відкликаннє визначеного, а далі таки й висланого до нього посольства, той Осман-чауш, що вже двічі їздив до козаків і згадується аґентами Лупула як визначений до нового посольства, на 28 серпня, дійсно виїхав в тім часі на Україну Московський вістун Іван Юденков, що побував у козацькім таборі під Білою Церквою в другій половині вересня н. с. в своїй реляції записує, що при нім, як він був в обозі, “приходив до гетьмана турецький посол “Асмаи-чеуш”-щоб гетьман пристав в підданство у турецького (султана) і дав йому поміч на Венеціян. І писар Іван Виговський сказав йому, Іванові, що гетьман того турецького посланника хоче відправити з тим, що він у нього (себто султана) в підданстві бути не хоче і людей йому на поміч не дасть; він сподівається царської ласки-що цар його пожалує і прийме з усім Запорозьким військом під свою руку; коли ж його царської ласки не буде, то вже прийдеться йому робити як краще” ¹⁵).

Докажу звідомлення Богданова- цінні нам як одинокий образ того, що діялося в таборі Хмельницького в липні. З гетьманом під Корсунем він застав лише коло 4 тисяч козаків Корсунського полку, инше військо розпущено до дому. Але їдучи назад, за Дніпром стрічав він богато козаків, що йшли на збір під Переяслав “з великою охотою і в порядку” (“не торопко”).

Татар при Хмельницькім кочувало коло 30 тисяч, як оповідали Богданову, в 5-6 верст від Корсуня, з 24 чи 25 мурзами, на чолі їх новий бей перекопський Канмамбет, наступник Тугай-бея. Судячи з того що в листах хана і його міністрів обіцялась присилка власне сього бея, виходить, що тут під Корсунем стояли вже не тільки ті мурзи, що пішли з гетьманом з Волини, але й ново прислані від хана ¹⁶).

З Богдановим гетьман вислав листи до царя, його найвпливовішого дорадника боярина Бориса Морозова і царського тестя Милославского; зміст їх невідомий Місяць пізніш поїхали посли від війська-полковники Семен Савич і Лукіян Мозира з товаришами; Виговський сподівався, що то він поїде, але вийшло инакше. Деклярації сього посольства незвісні-але до певної міри їх ілюструють розмови гетьмана з путивльським післанцем Бурим, що приїхав до нього два дні по виїзді його послів. Гетьман заявляв перед ним своє бажаннє бути під рукою московського царя, а з Ляхами миритись він не буде: на тім, мовляв, присягли всі вони-гетьман і полковники і все військо, щоб їм стояти всім за одно, против Ляхів, і з сим він послав своїх послів- Савича з товаришами ¹⁷).

Загальне вражіння від перегляду української ситуації, даного сими двома посольствами, таке що гетьман і старшина протягом місяця, що пройшов з фатального дня 30 н. с. червня, коли вони покинули козацьке військо під Берестечком, вже опанували сю ситуацію. Опанували швидко, енерґійно, талановито. Вона була дуже невесела, ся ситуація, але поправлялась, з українського становища, швидко і успішно. Тяжкі удари, їй задані, не пройшли; можна сказати-вони не пройшли ніколи, але національний організм давав собі раду з заданими ранами. Депресія, зневіра, ворожнеча, що під впливом берестецької траґедії, під вражіннєм глибоких пережитих страждань, прокинулися в українських масах против козацької верстви й її проводирів, коли не пройшли-то принаймні стратили свою гострість. Під впливом енерґії, виявленої керуючим осередком, нарід почув свою суцільність, і не рахуючися більше з дефектами внутрішніх відносин, замкнувся в собі, звернувши всі сили на самооборону. Перелом стався так скоро-на протязі кількох тижнів-що польські політики і коменданти, які власне будували свої пляни повного приборкання України власне на сих моментах депресії, зневіри і знеохочення до козацького проводу, майже нічого не встигли осягнути. Поки вони добилися до того українського осередку, де проходив сей процес відбудови, він уже закінчився, і Україна стріла їх знову озброєна до зубів і готова до боротьби на життє і на смерть.

Се вражіннє підтримують і спостереження, що правда припадкові, частинні й поверховні, які могли зробити польські круги-ті розвідчики і всякого роду кореспонденти, що на підставі ріжних відомостей-язиків, під'їздчиків, перебіжчиків і т. д., старались виробити собі суд про ситуацію. Освєнцім, на підставі вістей, які приходили з ріжних кінців Української землі, так характеризував стан річей при кінці липня н. с.: “Хлопство українне, вислизнувши з небезпеки, в котрій було після розпорошення, повернувши додому було так збентежене, що цілком забувши бунт і своєволю, з охотою приймало підстаростів і урядників і почало їм віддавати своє підданство. Але почувши, що шляхта (посполите рушеннє) пішла до дому, а король повернув до Варшави, і його при війську немає-бо його імя було для них страшне, а військо йде так ліниво як на раку,-стало знову вертати до своїх злих прикмет і бунтів: реґіментарів і військо без короля легковажити, наступати на панів і підстаростів, дерти їх універсали, змушувати до утечі, наново вирікшися підданства, та почало громадитися до куп, заохочене універсалами Хмельницького” ¹⁸).

В середині липня в польськім штабі з приємністю оповідалося ріжні анекдоти на тему крайньої депресії козацтва, зачерпнені з тих облав і нагінок, що робилися над берестецькими недобитками, які безрадно блукали по лісах, не знаючи куди звернутись. “Вчора п. гетьман казав постинати кількох, а шляхтича Залєского, разом з ними зловленого-розстріляти; кажуть так: “Воліємо аби нас пани наші стинали, аніж хлопи, побратими наші, що від нас відступають”. Бо се правда, що хлопи козаків самі бють, бачучи свою біду” ¹⁹).

В иншій реляції з театру війни: “Паволочане прислали до п. старости кальницького-просять милосердя і хочуть видати бунтівників і війта, що був фактором Хмельницького, та і всі инші піддаються й самі бють козаків, де тільки покажуться” ²⁰)

Ведучи нетрудні облави на сих недобитків, вважали, що з селянством і міщанством справа буде полагоджена самою амнистією. “Черни розіслано універсали, що король пробачає всякі вини, аби лише по містах живність для війська готовили та попсовані переправи поправляли” ²¹). Припускали, що з боку сеї черни більш ніяких жадань і не буде, як тільки даровання їм життя ²²). Політична роля Хмельницького вважалася скінченою. “Шість тисяч козаків замкнулося в Чигрині, і як прийшов до них Хмельницький з 5 тис. Орди-заплативши викуп ханові, і хотів, щоб вони його прийняли, ті не схотіли його пустити. Так сказали йому: “Якого пива наварив, сам його і випий”, і не пустили-далі вартують його Татари. Взагалі сподіваємося в скорім часі, що хлопи повидають усіх бунтівників і принціпалів” ²³). Серед козацьких дезертирів, що поперебігали до королівського війська, висувалася знову кандидатура на булаву Забуського: “Козаки домагаються мати гетьманом Забуського, і він ним буде. Бунтівників сама чернь видає і бє”. На переді коронного війська проєктувалося вислати Забуського з другим таким перекінчиком-Яськом, на чолі трьохтисячного полку, і се мало бути-так думали-атракційним моментом для тамошнього козацтва ²⁴).

Але не пройшов іще кінець місяця, як иншим вітром повіяло по Україні, разом з вістями про нові універсали Хмельницького.

“Ціоншковский і Ястшембский приїхали до Прилуки”, пише служебник Вишневецького з Шаргороду 30 липня -“з пошаною прийняті: (люде) раді були універсалам королівським, і реєстрові козаки показували їм ((Цьоншк. й Ястш.) свою охоту, а потім в ночи на замок напали, так що вони ледво втікли: ранену челядь і коней (повстанці) забрали і відпровадили до липовецького сотника, якогось Виторина, що стоїть в кількасот коней в Липовцю ²⁵), а Богун в Жи(во)тові ґрунтується. Козаки почали були на голову тікати за Дніпро, але тепер вертають з-за Дніпра на сю сторону. Кажуть, що найняли сорок тисяч Орди, обіцявши їм по 10 талярів, і вже казали хлопам ті гроші складати; здається та Орда стоїть над Синєю Водою, 6 миль. від Умани” ²⁶).

“На Подніпровю хлопи дуже бунтуються”, пише каміненький староста, Потоцкий молодший. “Кажуть: “Волимо на голову погинути ніж панам звикле послушенство. віддавати ²⁷). Хоч Хміль програв, ми можемо виграти, і иншого гетьмана мати зараз (можемо)”. Піддані як тільки збіже зберуть і змолотять, зараз на Україну уходять. Причина непослушенства того хлопства-вони так говорять: “І ви не раз від нас тікали, а одначе збиралися (знову), то і нам за перше нещастє має з лихвою нагородитись” ²⁸).

“Недостежа (?) й Іванчул полковник браславський універсали розіслали по Подніпровю (очев. Подністровю) і коло Богу-аби поспільство збиралося на Деребчин. І не думають бути панам своїм послушні. Післали до баші сілістрійського, аби їх прийняв, якби їм тісно було, і видав пропускні листи; всі готові на возах” ²⁹).

“Прийшов хлоп з України і розповів, що Хмель в 400 коней стоїть під Корсунем, і туди велів збиратися всім; але козаки по домах своїх хліб готують. Почавши від Хвастова всі хлопи табором стоять з козаками з усіми своїми достатками” ³⁰).

“Дають знати, що двох Тишів, братів рідних, хлопи з козаками, набігши в 200 коней, живими взяли; челядь побили, а котрі боронилися, з домом спалили. Було се в Ходоркові. По тім хлопи пішли табором. По инших місцях теж хлопи таборами тягаються, чекаючи більшої громади хлопів, і повно того хлопства всюди” ³¹).

“Виговський з Хмельницьким, зрадники, бігають, бунтуючи Україну, аби до нього збирались; тому дурна і завзята чернь таборами йде під Корсунь. Богун під Прилукою збирає військо, а від хлопів по таляру витягає на Татар: каже, що йому 40 тис. обіцялось, і кожному по 10 талярів платні мається дати на місці, і живність. Два полковники подністрянські збираються під Деребчином (коло Шаргороду) на старосту камінецького-що стоїть у Барі, несповна 4 милі. Взагалі війна війною, і як бачу, тяжко нам буде-аж до зими: хіба зимою їх за ласкою божою (можна буде) поконати: бо вони або на Запоріжжє уступляться, або до дому мусять рушити і розійтись. А хлопи не вірять, що військо йде на Україну, кажуть: “Вони мусять вернутись під Краків, боронитись від Ракоція і від тих, що їх наш гетьман на бунтованнє людей розіслав” ³²).

Знову вставала Україна!