ПОГОЛОСКИ ПРО ХМЕЛЬНИЦЬКОГО В ПОЛОНІ У ХАНА, ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ В ЛЮБАРІ І ПАВОЛОЧИ, НАРАДИ В БІЛІЙ ЦЕРКВІ, УНІВЕРСАЛ 17 ЛИПНЯ, ОДРУЖЕННЄ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

Я сказав, що оповідання про досить довге затриманнє Хмельницького у хана — що його там вязнено, не пускано, що він мусів тяжкою ціною окупатись, випрошувати у хана дозвіл на нові розпорядження на Україні і т. д. ¹), здаються мині фантастичними і тенденціозними вигадками, пусканими тільки почасти з незнання, а по части і з розмислу — з самого окруження Хмельницького. В дійсности він зістававсь у хана мабуть недовго, і стільки, скільки сам хотів. Вище я згадував про лист хана з-під Константинова, писаний з дня 30 червня; ряд оповідань сходиться на тім, що Хмельницькому вдалось тоді намовити хана до повороту, і Орда вже підійшла була до Вишнівця, але тут рішучо забастувала. Очевидно тут Хмельницький, побачивши, що завернути хана не вдасться, рішив кинути його й спішити на Україну, щоб збити нові сили; попросив у хана, щоб лишив йому частину Татар (означають сей помічний татарський корпус в 20 тисяч, але се мабуть забагато), і з ними подався на Київщину.

Досить дивним дивом Ракушка-Самовидець, взагалі мало інформативний в сих подіях, дав тут цілком важну і докладну звістку, що Хмельницький “не доходячи Старого Константинова” відлучився від хана, і поїхав на Гриців до Любара, “в малій купі” — маючи з собою і козаків і Татар разом чоловіка 70. Се оповіданнє потверджує Андрій Мясковский, бувши в Любарі (Любартові) місяць пізніше, в польськім поході: місцеві міщани розповідали йому, що після програної битви під Берестечком, спішно їдучи з сотнею козаків і пятьма Татарами, Хмельницький пристав в Любарі, щоб нагодувати коней, і говорив, що їде на Україну “рушити обоз на звільненнє полків, що зісталися під Берестечком”. Коли Орда (очевидно той відділ, що післав з ним хан) хотіла палити Любар, він післав до Татар, наказуючи, щоб того не робили, бо буде їх хан карати, і Орда послухала його, і минаючи Любар, пішла за Случ, переправившися під Острополем. А виїзжаючи з Любара — вже сідаючи на коня, крикнув до людей: “Котрі з вас, дітки, не козачили, сидіть і чекайте панів своїх, а котрі козачили, сідайте зараз зо мною на Україну — бо Ляхи потоптом підуть за нами”. — “І аж тоді зачали люди йому злорічити”, оповідав любарський міщанин Мясковскому — на жаль ближче не пераказавши, що сі люде вичитували тоді гетьманові ¹).

освєнцім теж коротко згадує сі любарські оповідання про Хмельницького і додає деякі подробиці, в дечім відмінні, але в головнім цілком згідні з сим оповіданнєм. Хмельницький приїхав з кількадесятьма козаками, а під містом “лежали” троє мурз з Татарами — було їх коло двох тисяч, але “так скромно і спокійно, що ніоден не рушився, поки Хмельницький пообідавши і забравши два вози з поживою, не виїхав з міста” ³).

З Любара гетьман поїхав до Паволочи, про котру ми вже стільки чули, як його першу станцію на козацькій території. Дуже барвисте оповіданнє про сей його пробуток у Паволочи записав нам анонімний автор польського дневника від міського писаря паволоцького, що їхав з польським військом в перших днях серпня. При певній, розуміється неприхильній закрасці сього оповідача, воно все таки настільки інтересне, що я його мушу тут навести:

Той паволоцький писар силу оповідав про Хмельницького, як він тікаючи три дні стояв у Паволочи, і три тисячі золотих від них вимусив, та зараз же виплатив їx трьом татарським мурзам, котрих було з ним пять. Коли міщани питали його, чому сам іде, і чому назад, так казав: “Я 20 полків добрих молодців зіставив против короля, вони й чверть року будуть боронитись — мають живність і порох, а ви ж знаєте, як ми в таборах боронимось і годод зносимо”. Коли потім питали його про литовське військо — чи не прийде на Україну, відповів: “Не буде, бо маю слово від кн. Радивила, що тільки на пограничу стане”.

За той час пив два дні й ночи. Третього дня Хмєлецкий зрадник біжить з табору (берестецького, козацького), розпитуючи про гетьмана — але з страхом: просив паволоцьких міщан, щоб упросили йому Хмеля. Тільки прийшов (перед Хмельницького), спитав Хмельницький: “А табор де?” Він стиснув плечі і сказав: “Уже у дябла табор! утікли ми з табору”. “Чому-ж?” Бо молодці битися не хотіли”. — “А як же корогви?” — І корогви пропали. — “А гармати? А шкатула з червоними золотими?” — “Про неї не знаю”. Тоді почав Хмельницький рвати собі голову і злорічити. На ту його мелянхолію приїхав Джеджалий — з плачем виталися. Потім Гладкий. Але всі полковники без ладу — по сто, по півтораста коней. Тільки оден Пушкаренко прийшов з десятьма корогвами — під котрими могло бути коней 600. Иншого війська не було, бо всі йшли розпорошкою.

Тамже в Паволочи прийшла відомість, що литовське військо погромило Небабу. Коли Хмелеві міщани витикали, що от і литовське військо наступає, рік на те: “От не дотримує мині слово кн. Радивил!” Тамже отримано універсали ханські до полковників і всеї черни — в котрих виправдується, що хоч уступився з-під Берестечка, але зробив то не з страху, а з огляду на болота і ліси, і не відрікся Запорозького війська, так щоб не вертатись: за кождою відомістю про небезпеку від Ляхів готов прибути сам і з своїми Ордами. Хмельницький для потішення черни велів читати прилюдно ті універсали. Але так доля судила, що зараз другого дня прийшли від хана листи протилежні — як він довідався, що Глух полковник уманський побив Татар на Синіх Водах і на Царськім Броді (тут мабуть іде мова про те, що згадує Виговський: що Татар як зрадників козаки почали на ріжних місцях громити). Дуже тим хан образився, і в тих новіших листах виповів Хмельницькому приязнь. Дуже він тим збентежений поїхав до Паволочи ⁴).

Ротмистр Стрижевский, висланий від Потоцкого під'їздом на Київщину, ставши 19 липня в Любарі і зібравши нашвидку відомости про Хмельницького, старшину козацьке військо і Татар, подав такі вісти — почасти листом почасти через найбільш освідомлених людей, яких він зараз же відставив Потоцкому для устної інформації. Хмельницький за ті три дні, що пробув у Паволочи, відбув раду і по ній видав універсали, наказуючи всім краще спорядженим козакам ставитися зараз до війська на Маслів Став, звісний збірний козацький пункт, а убожчим — що не мають коней — вертатися до дому і ладити ся до походу ⁵). Звістка цілком правдоподібна. Коли в Паволочи як в козацькім передовім пості збиралися недобитки, що приходили з-під Берестечка, з'їздилися полковники й инша старшина (як се бачимо з попереднього оповідання) — мусіли бути й наради й розпорядження що до дальшого маршруту, збірних пунктів і способів дальшої оборони. Але можливо, що де що про ті універсали й розпорядження належить уже до дальших нарад і розпоряджень, що безпосереднє по паволоцьких нарадах наступили в Білій Церкві. Наради і розпорядження, розпочаті в Паволочи, продовжувались в поході на Білу Церкву, куди пішов штаб і старшина, тим часом як рядове військо, стомлене тяжкими переходами з-під Берестечка, росходилося за маршрутами до дому і на збірні пункти. Одинокий універсал, який досі маємо, походить з-під Білої Церкви:

Богдан Хмельницький гетьман з військом Запорозьким п. п. полковникам: білоцерківському, винницькому, браславському, уманському, паволоцькому доброго здоровля од Господа Бога мило бажаємо! Ознаймуємо вам, що прирадили ми з товариством, щоб не відкладаючи ні до тижня ні до двох неділь, таки зараз були готові й збиралися до купи. Тому наказуємо, аби ті вищезгадані полки, будучи близькими до Білоцерківського, збиралися під Білу Церкву, а я буду зараз збирати під Корсунем тамошні полки, бо треба нам бути чуйними — аби нас неприятелі наші в домах наших не застали. Коли (про них) відомости одержите, в день і вночи давайте знати, і ми теж, що почуємо, помітимо і врадимо, будемо вас сповіщати. Тільки ще раз вас напоминаємо, аби сьте зараз збиралися і були готові. Орда теж на поготові. Маємо надію, що потіхи наші неприятелі мати не будуть! А вас при тім Ботові поручаємо. Дано під Білою Церквою 7 липня 1651.

Освєнцім наводячи сей універсал (с. 363), згадує, що сі листи Хмельницького тоді богатьма вважали ся за фальшовані: мовляв Хмельницький в Криму, а ті листи пускають ся на здуреннє Поляків. Аж те, що Поляки довідалися про побут Хмельницького в Любарі, каже він, потвердило, що Хмельницький був тоді на волі, і міг такого універсала видати ⁶). На копії Освєнціма стоїть дата 2 липня (очевидно старого стилю), але правдоподібніша дата в збірці Ґоліньского, котру я й поставив тому під текстом — 7 липня.

Приймаючи на увагу всі обставини, нарада з старшиною в Білій Церкві могла відбутись не раніш 15-6 липня н. с., і дата Ґоліньского (с. ст.) сьому вповні відповідає. Зміст універсалу теж не має в собі нічого непевного. Против королівського війська, що наступало з Волини (в даний момент, 26 липня воно тільки що рушилось, і стало над Іквою, але наслідком катастрофи розвідча служба козача, видко, теж прийшла до розстрою, і відомостей певних про наступ не було) ⁷) — треба було утворити заслон, і се було положено на вичислені в універсалі пять західнє-полудневих полків, і базою для них визначено Білу Церкву (як в першій кампанії, 1648р.).

Одночасно треба було думати про скріпленнє північного фронту.

Відомий нам московський бранець Забабурин каже навіть, що Хмельницький з Паволочи проїхав у Київ, і тут у нього 13 липня (3 ст. ст.) була рада з козаками, і на тій раді гетьман і козаки ухвалили піддатися цареві з лівобічними городами в підданство; а після сеї ради гетьман розпустив козаків до дому “для запасів”, і зібравши запаси, знову велів збиратися у Київі, щоб тут стояти проти Поляків ⁸). Але не вважаючи на видатну детальність сеї звістки, сей побут Хмельницького в Київі здається мині мало правдоподібним: хронольоґічно він не вміщається в тодішній ітінерарій Хмельницького, а про побут його в Київі в тодішнім гострім моменті ми безсумнівно знали б більше. А так звістка Забабурина стоїть одинцем, не знаходячи собі потвердження, і здасться мині, що він тут помішав Київ з Білою Церквою, оповідаючи не як наочний свідок, а з ріжних чуток. Инші звістки говорять тільки про письменні розпорядження гетьмана що до київського фронту.

Довідавшися, що київський полковник відслонив з півночи Київ, гетьман написав йому грізного листа, що він кинув Київ без його волі, і загрозив військовим судом; велів йому вертати назад і не допускати до Київа литовського війська, а він, гетьман, пішле йому в поміч ще двох полковників. Митрополитові висловив догану за його малодушність перед литовським наступом (про неї зараз далі): радив йому жити в Київі спокійно та молитись Богові за православну віру, щоб вона від рук єретицьких була свобідна. А хоч би й прийшлось йому з Київом попасти до рук єретиків (кальвина Радивила та його війська), то не годиться йому страхатись, тільки мужно стояти за віру, хочби й довелось прийняти від Бога вінець мученика. А полковників та козаків своїми листами від оборони Київа нехай він не відвертає ¹1). До подніпрянського і задніпрянського козацтва розіслано універсали з наказом всім, хто лишався на місцях для охорони, або вернувся з походу, аби спішно йшли на збір: козаки задніпрянські до Переяслава, а правобічні на р. Русаву, на Маслів Став ¹¹). Сам гетьман виїхав до Корсуня, і тут була його штаб-кватира від двадцятих чисел липня н. с.

До свого Чигрина, здається, він не поїхав. Чи з політичних причин се було не час — відриватись від операцій звязаних з орґанізацією оборони, чи пережита родинна траґедія зробила йому прикрим се місце, трудно вгадати. Родина його з'їхалася до Корсуня і тут, в останніх днях липня, або перших дня серпня н. с. ¹²) відбулося нове весіллє гетьмана з удовою, Анною на імя. Одна польська реляція зве її жінкою одного з полковників, що перейшов до Поляків під Берестечком ¹³), в другій польській звістці зветься вона “козачкою Филипихою”. Можливо, що був се полковник Филип, чи “Филипець”, як його звуть вісти 1651 р.: після берестецької кампанії про нього не чути. Польський обозовець, що під днем 6 серпня н. с. записав сю звістку, каже, що в польськім таборі “всім се дуже смішно” ¹⁴) — так як тоді, коли король розповідав про родинну траґедію гетьмана, і траґічну смерть його попередньої жінки. Але в сім кроку гетьмана не було мабуть ніяких елєментів легкодушного настрою: крім психольоґічних мотивів — бажання визволитися від споминів про сю сумну пригоду, мабуть в високій мірі впливали тут і політичні міркування: бажаннє скріпити свої звязки і свій авторитет сим кроком. На місце романтичної авантюри з якоюсь Полькою наступив солідний, свій звязок з поважною козацькою родиною. В момент захитання поваги гетьмана і довіря до нього, наслідком так сумно програної кампанії, підозрілого виїзду з табору і т. д., се було дуже своєчасно.