ПІД БЕРЕСТЕЧКОМ 1-10 ЛИПНЯ н.с., ЗАМІСТНИКИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ПЕРЕГОВОРИ, УМОВИ КАПІТУЛЯЦІЇ, ВІДМОВА КОЗАКІВ, КАТАСТРОФА 10 ЛИПНЯ 1651, ПОГРОМ КОЗАЦЬКОГО ТАБОРУ, КОЗАЦЬКА ВІДВАГА.

Під Берестечком відогравався тим часом другий акт козацької траґедії. Як вище було зазначено, під ослоною тих боїв, що татарська й козацька кіннота зводила з Поляками на берестецькім полі, козацьке військо переправляло свій обоз та закладало свій табор в безпосереднім сусідстві табору польського — в віддалі яких двох-трьох кільометрів, очевидно з тим щоб звідти повести наступ на польський табор і взяти його в облогу. Непевне поводжіннє татарського війська, а далі його утеча — перевернули шкереберть сі пляни: замісць плянів наступу треба було відразу подумати про оборону. Можемо приймати на віру або ні оповіданнє Виговського, як то він приїздив від хана до обозу, щоб остерігти і наказати добре укріпитися, — але се й Поляки говорять, і само собою зрозуміло, що козацьке військо приложило всі старання, щоб в такій непевній позиції укріпитися як найкраще. І Поляки дійсно відзиваються з великими похвалами про сі нашвидку зроблені фортіфікації ¹). Але позиція вибрана для козацького табору з метою наступу не була відповідна для оборони, і зміна стратеґічного пляну все таки давала себе відчувати на кождім кроці, а заразом сильну депресію в війську викликала відсутність гетьмана і брак яких небудь інструкцій від нього. Коли прийняти за правду наведене вище оповіданнє Савича, що в неділю, 2 н. с. липня, до табора приїздив від Хмельницького післанець з наказом чекати його приїзду і готовитися до наступу на второк, 4 липня, — то се з одного боку — могло справді на хвилю підбадьорити військо, але з другого боку вязало по руках старшину і відбирало у неї всяку свободу плянування. “Полковники і козаки — оповідали потім полковники — почали радитися, що вони опинили ся без гетьмана і без проводу (учинились безглавны), нема кому правити військом, і не знати що їм робити: чи стояти проти короля, чи замиритися, чи оборонною рукою одходити на Україну” ²).

Поляки дали їм кілька день на сі міркування, на укріплюваннє табору і на мощеннє переправ через болотисті річки, що прикривали від правого крила їx позиції. Після трьохденної тяжкої битви польське військо хотіло спочинку і дуже не радо виконувало які небудь воєнні доручення; до того ж іще йшли дощі, значно утруднюючи операції. Освєнцім в своїх записках — найбільш докладній історії тих десяти днів, що становлять сей другий акт берестецької трагедії (1-10 липня н. ст.) ³), гірко нарікає на отяжілість, лінивство, самолюбство польської шляхти і панів, що не взялися до знищення козацького війська зараз же, в перших днях, коли воно було в найбільшій депресії. Польське військо всяко ухилялося від яких небудь енерґійних операцій, дало козакам вийти з свого пригнічення і приготовитися до збройного відступу, так що знову тільки щасливий для Поляків припадок: замішаннє і паніка, що несподівано виникла серед козацького війська при переправі 10 липня н. с., дав їм сатисфакцію побіди — хоч і не привів до того знищення козаччини, про котре вони могли мріяти.

Сі дні пройшли з польської сторони в обстрілюванню козацького табору з своїх пільних гармат, на котре козацька армата відповідала з свого боку. Післано тим часом по тяжку артілєрію до Бродів — до фамільного арсеналу Конєцпольских, бо ся легка канонада ні одній, ні другій стороні не робила особливої шкоди. Робилися за той час деякі фортіфікаційні роботи для бльокади козацького табору; але з польської сторони вони велися що доволі слабко, з козацької ж сторони робилися вилазки для знищення сих неприятельських укріплень, часом досить бравурні і видатні ⁴), одначе теж без особливої енерґії і пляновости. З обох сторон ішли наради над ситуацією, які довго не приходили до остаточного висліду.

По довгих і бурхливих радах козацьке військо змусило старого полковника Джалалия взяти провід над військом. Він дуже відмовлявся, тим більше що се справді могло виглядати як вибір гетьмана на місце Хмельницького, а не в тимчасові коменданти табору (так се й представляють деякі джерела, правда — глибше не входячи в оцінку сього факту, так ще се може бути й простою неуважністю в вислові).

Нарешті Джалалий команду прийняв - але теж не виявив особливої енерґії, може бути — вичікуючи повороту Хмельницького, або нових інструкцій від нього. Тому кінець кінцем його скинули — що йому й треба було. Його наступником польські обозові реляції називають Хмєльовского — польського шляхтича, цікаву і визначну в козацькім війську фіґуру, на жаль мало відому — його брат одночасно служив ротмистром у польськім війську, і два брати бились в двох протилежних лавах! ⁵). Другим заступником Богдана польські реляції називають героя Богуна ⁶). Українські оповідання не згадують ні одного ні другого, знають тільки як наслідника Джалалия Матвія Гладкого — низче я ще до сих оповідань повернусь. Тепер ще відзначу звістку про визначну ролю, яку відогравав в козацькім таборі в сих критичних часах митрополит коринтський підтримуючи своїм духовим авторитетом настрій війська. “Мабуть в тім таборі патріярх константинопольський або єрусалимський. Що він там робить? Шатра пишні при шатрах гетьманових. Потрійний хрест перед шатрами, множество духовенства, попів і ченців сила” ⁷).

Поодинокі старшини старались завязати зносини з польським табором, з поодинокими маґнатами, пробуючи простелити собі стежку до переходу і амнестії. Освєнцім оповідаючи про се каже, що 2 липня був уже й загальний лист від козацького війська до короля, котрим воно просило помилування; але звістка дуже загальна, і коли таке писаннє було, то воно могло бути стільки ж виявом депресії, скільки звичайним у козаків тактичним маневром: переговорами протягнути і використати час. Богато козацтва й просто перебігало, принаймні пробувало: король спочатку велів не приймати й стріляти до них. Але старшину очевидно пропускали: було між ними богато шляхти, що вимовлялася тим, мовляв її силоміць брали до походу і затримували в війську; тепер сі оправдання приймались, розуміється, дуже скептично.

В королівській раді тим часом ішли міркування над тим, що робити з тим “хлопством”. Одні висловлювалися за те, щоб “дати під меч старшину і визначніших бунтівників, а чернь помилувати”. Инші тримались поради так блискучо заманіфестованої кампанією Каліновского: обіцяти помилуваннє “тільки словом”, а потім відібравши гармату і зброю “в пень викосити, привилеї відібрати, вживаннє зброї на віки заборонити, віру знищити й саме імя козацьке скасувати”. “Тому від сеї наради воєвода київський Ад. Кисіль був зручно виключений”, завважає Освєнцім. Оден з кореспондентів згадує, що Кисіль попробував був виступити з своїми звичайними порадами толєранції: не відстрашувати козаків від покорности і т. под., — але король, мовляв, різко відказав йому ⁸).

Наради сі не привели до ніякого висліду. “Хлопство” не поновляло своїх прошень. Від Хмельницького не було вістей. Тим часом привезено великі гармати, і 6 липня розпочато з них канонаду, далеко докучливішу для козацького табору, а одночасно потроху розгортувалась бльокада, не вважаючи на загальний майже саботаж королівських розпоряджень. Шанці й апроші польські обхоплювали все тісніш козацький табор; на лівий берег Пляшової переправилась нарешті частина польської кінноти, щоб відтяти козакам сей вихід — чого король даремно добивався весь час від початків бльокади. Далі почали і з того боку робитися шанці для окруження козацького табору. Хоча козаки робили енерґійні, часто небезуспішні вилазки, але все се затисненнє бльокади не могло не трівожити їх.

6 липня в польськім таборі ставились посли від війська: полковники Криса, Гладкий і Переяславець. Їх допущено насамперед до Потоцкого, що вичитав їм “добру латину”: називав їх зрадниками, яких світ іще не бачив, — не варті вони носити імя християнське після їх братання з Татарами і Турками, ні бачити лиця королівського і т. д. Посли, звичаєм козацьким, відповідали на се ріжною покаянною словесністю. По сім, ухвалою сенаторів, рішено їх таки допустити перед короля і сенаторів. Повторилась ще більш унижена церемонія: посли впали ниць перед королем, потім обходячи сенаторів цілували їм руки і поли їх кунтушів, і потім канцлєр заявив, що король “ідучи за прикладом небесного пана” і т. д. приймає їх в ласку — під умовою щирої покути. Доказом сеї щирости мало бути се, що оден з послів полишався в польськім таборі, а другого дня козаки одержать умови капітуляції. Затримано з них Крису. Освєнцім каже, що він сам потайки, просив сього, бо вже від початків бльокади вів кореспонденцію з Вишневецьким, просячи прийняти його в ласку і довірє; він дійсно зістався при Поляках — не вважаючи що козаки кілька разів допевнялись, щоб його їм повернено. Служив Полякам своїми корисними інформаціями і за сі докази “цноти і віри” був потім нобілітований на наступнім соймі ⁹).

Другого дня (7 липня н. с.) козакам оголошено умови капітуляції. Вони мають прислати 16 (инший вар.: 17) полковників, що будуть закладнями, поки козацьке військо приставить Хмельницького, яко причину всього зла, з його сином Тимошком. Мають видати шляхту, що пристала до козаків. Видадуть військові клейноти (в тім і корогву післану від короля Хмельницькому) — вони будуть передані тому гетьманові, котрого подасть війську король: надаваннє гетьманів вертається знову до короля. Число козацького війська і його орґанізація будуть ухвалені найближчим соймом, а поки що привертається куруківська ординація 1625 р. ¹⁰).

На се козаки відповіли такою деклярацією: ¹¹)

Благаючи милосердя, сподівались ми милостивої ласки в. кор. м., а подано нам від в.к.м. пункти цілком неможливі. Насамперед що до старшини: видати її не можемо і не видамо, бо так ухвалила рада військова і чернецька. Армати також видати не можемо. Що до шляхти — тримаючися зборівських пактів, що то їй даровано і пробачено з ласки в.к.м., також не можемо того вчинити, і не видамо її. Хмельницького, його сина і Виговського ми видали б, бо він зрадник в.к.м. і наш ¹²), тільки його не маємо; але обіцяємо, що його будемо шукати скрізь: не тільки в нашій землі, але і в Криму, і віддамо в.к.м., бо він нас звів, і ми за ним і за Виговським як блудні вівці ходили. З поганством обіцяємо ніколи не спілкувати. Про козаків і чернь просимо, аби вони зіставалися при таких вільностях і свободах, як у зборівських пактах написано. Пани до своїх маєтків на Україні нехай здорові їдуть, тільки без хоругов (без дворового війська) — бо був би великий голод. Про все се просимо в.к.м., аби нам при тім бути, а нас самих аби в.к.м. зволив держати в милостивій ласці своїй як дітей своїх і вірних підданих.

Король був дуже розгніваний такою деклярацією — що своїм гідним тоном і змістом дійсно різко контрастувала з униженими благаннями козацьких послів. Велів скінчити перемирє і розпочати наново тяжку канонаду, а в додаток до привезених з Бродів гармат післав по инші до Львова; козаки відстрілювались, але слабко: Поляки здогадувалися, що їм не стає пороху. За порадою Криси загачено р. Пляшову понизче козацького табору, так що вона залила прибережну частину табору й позабирала гати й переправи що козаки поробили. По сім Поляки почали енерґійні заходи коло бльокади. Серед сих заходів (9 липня н. с.) приїхало нове козацьке посольство, просячи милосердя і заявляючи, що вони вже готові видати в застав тих 16 полковників, що від них жадано; попривозили листи до ріжних сенаторів того ж змісту: просячи пожалувати їх і полишити при зборівських пактах. Але Потоцкий не хотів навіть входити в розмову з ними: подер на їх очах листа не читаючи і як переповідає се Освєнцім — суворо крикнув на них: “Ідіть, хлопи, скоро будете знати зборівські пакти!”

Віддано приказ готовитись до приступу на другий день, а частині війська — перейти завчасу на другий бік Пляшової, щоб відтяти козакам відступ. Як тільки сей наказ про штурм був проголошений, зараз два вістуни, на очах у всіх, рискуючи життєм, побігли з сею вістю до козацького табору. Чути потім було, як з півночи почалась у козаків військова музика: маса труб і величезні котли гучали так, що в польськім таборі їх було чути, наче у них на майдані то було. Козацький дезертир перебігши до Поляків оповідав, що козаки ладяться до переправи через багнисту річку й стави, що закривали їм відступ: рубаючи вози стелять ними дорогу, кидають на те всячину: хмиз, шатра, одежу, — полишили тільки по два вози на сотню, а все инше беруть в сакви на коней. Такі переправи були зроблені в трьох місцях ¹³).

Мясковский і Освєнцім на підставі тих відомостей і чуток, що ходили тоді в польськім таборі, за оповіданнями дезертирів і бранців, так характеризують ситуацію в козацькім таборі. Військо весь час, ніби то благаючи милости, в дійсности тільки протягало час, легковажачи всі польські заходи до наступу та вичікуючи повороту Хмельницького з ханом, обіцюваного черни старшиною, та помочи від Тимошка. Правда, чернь бажала згоди, себто спокою для своїх приватних інтересів — щоб видертися звідти та поспішити до домів, на оборону своїх жінок та дітей, що їм забирали Татари, повертаючи до своїх кочовищ. І сам Джаджалій ¹⁴), заступник Хмельницького, вів справу до трактату. Але инша старшина, помітивши се і знаючи, що тут про їх голови й шиї йде, як би мало прийти до згоди, запобігла тому завчасу, і ратуючи себе, вчинила вночи в неділю на понеділок ¹⁵) бунт, скинула Джаджалія з гетьманства і на його місце зараз же вибрала Богуна. Той виконуючи гетьманські функції, пішов до переправи з двома тисячами комонних і кількома гарматами, щоб забезпечити переправу. Але чернь уже перелякана, почала підозрівати що старшина тікає, і як крикнув хтось з черни: “От уже старшина тікає!”, тоді що живо почало за голову хапатись і тікати, куди хто міг, гірш як по-пилявецькому ¹⁶).

В українських оповіданнях, як я зазначив, про гетьмана Хмєльовского і Богуна нічого не відомо, і наступником Джалалия виступає Гладкий. Сівські розвідчики побувавши в липні в Київі й “польських городах” оповідали, що після утечі хана, наслідком інтриги Карач-мурзи ¹⁷) і виїзду Хмельницького, “козаки на його місце вибрали гетьманом полковника Джеджелога і хотіли йти на королівський табор, — але Джеджелога не дозволив; тоді козаки вибрали на його місце Матвія Гладкого — але й він не велів їм іти без відома гетьмана Хмельницького”, і після того козаки, наслідком великої тісноти від Поляків і Німців покинули табор ¹⁸). Подібне, тільки коротше, оповідав звісний уже нам Забабурин, що був сам в козацькім таборі і вийшов з нього разом з козаками: “Як гетьман Хмельницький був у кримського царя, козаки (“Черкаси”) вибрали без нього двох гетьманів: Женжелу та Матвія Гладкого, але вони гетьманства не схотіли, і з того у козаків вийшла незгода (“рознь”). А Поляки під той час козаків і обоз обложили, і полковники та сотники з обозу побігли, а потім і всі козаки кинули обоз, гармати, рушниці й корогви, й побігли через річку Козинку болотом, і там потонуло та Поляки побили більш як 20 тис., і з того погрому прийшло до Паволочи козаків тис. 10” ¹⁹). Гладкого, як єдиного замістника Хмельницького знає також Єрлич.

Супроти того гетьмануваннє Богуна стає доволі сумнівним; може бути звістка про його гетьмануваннє вийшла просто з того, що він фактично командував козацьким виходом з табору, як то оповідає Освєнцім; в инших польських реляціях я того не знахожу, тільки у Коховского, що тут, очевидно, черпає з того ж джерела, а Твардовский згадує про “браславского полковника”, що він боронив табору, прикриваючи відступ, зовсім не в ролі “гетьмана” (с. 42).

Про саму катастрофу, що трапилася в понеділок 10 н. с. липня ²⁰), козацькі полковники розповідали так. Коли козацький посол, післаний до короля з відповіддю на подані ним умови капітуляції, вернувся до козацького табору й оповів, що до короля його навіть не допущено, а Потоцкий збув козацьку петицію простою лайкою, — “полковники і військо Запорозьке вчинили раду і ухвалено було против Поляків стояти і другого дня всім військом на них наступати. Та потім, другого дня вчинили другу раду, і ухвалили відступати на Україну оборонною рукою, — тому що гетьмана нема і військом нікому правити, і тому також, що кримський цар їм зрадив, гетьмана у себе затримав, і вони боялись, що кримський цар прийде на козацькі українні городи і без них забере в полон жінок та дітей. Поробили й мости через річку — але в неділю, о 4 год. дня все військо, невідомо чого настрашившися, покидало в обозі гармати й корогви, й побігло на Україну. Поляки, почувши, що в козацькім таборі счинився гук і великий крик, думали, що то козаки йдуть на них наступом, і почали кріпити вал. А як побачили, що то козаки кинувши обоз тікають на Україну, вони вийшли з окопів в невеликих силах і почали рубати козаків, що лишилися позаду. Тоді козаки стали спинятись і починати з ними бій, і польські начальники стримали своїх людей — не позволили за козаками гнатись і їх рубати, так що Поляки козаків підчас утечі не рубали; тільки думаємо, що як козаки побігли з обозу, то подушили хорих в натовпі, а дещо в річці потонуло. В боях з Ляхами, скільки їх було, і що Ляхи в погоні порубали, всього побито козацтва тисяч чотири, або трохи більше, а решта війська прийшла на Україну до домів своїх ціла. А військо козацьке було зібране велике, тисяч 300 або й більше, а Поляків не було й 50 тисяч, — тільки без гетьмана військо Запорозьке не схотіло против Поляків стояти і битись, а також боялись приходу кримського царя на їх козачі українні городи. А коли б гетьман був у війську, і кримський цар з Татарами навіть і в поміч їм не приходив, то вони б і без Татар Поляків побили. Бо польське військо було невелике, і до тої війни людей досвідчених в воєнному ділі вийшло мало, а в посполите рушеннє набирано богато ріжних людей, що на війні не бували і в воєнному ділі не звичайні” ²¹).

Се, очевидно, занадто оптимістичне, такби сказати — офіціозне представленнє справи, як се показує навіть порівняннє з коротеньким оповіданнєм наочного свідка Забабурина, — так як з другої сторони польські дневники і реляції явно надають козацькій катастрофі занадто вже траґічний вигляд і ґрандіозні розміри. Але в оповіданнях польських кореспондентів все таки є чимало подробиць, які можуть корисно доповнити і справити сумаричні й недокладні українські повісти.

Поляки оповідають, що після того як у польськім обозі був даний приказ ладитися до штурму на другий день, і сей наказ, зараз перенесений до козацького табору, там дав привід, очевидно, до зміни старшини і постанови відступити з табору оборонною рукою, — в польськім обозі тим часом поширилися вісти, що хан з Хмельницьким спинилися під Вишневцем (або краще мабуть толкувати — повернули назад і прийшли під Вишневець), і Хмельницький іде з трьома полками в поміч берестецькому таборові. Ся чутка страшенно збентежила їх — “аж церу змінили”. Вислано зараз кілька під'їздів на розвідки, а хоч тим часом прибув оден роз'їзд з відомостями, що бувши недалеко від Вишнівця нічого про Татар не чув, проте з огляду на сю відомість відкликано завтрашній штурм, і війська, що мали заходити в тил козакам, не пішли туди. Тільки воєвода Лянцкороньский з невеликим відділом кінноти по довгих відтяганнях пішов замкнути козакам виїзд за фуражом. Від хана потім принесено було листа, писаного нібито 30 червня — він поясняв свою утечу тим, що в берестецьких болотах не міг битись, а викликає короля на бій на широких полях під Константиновим — там він чекає коли не самого короля, то принаймні панят руських. — Але приписка анонімного писаря поясняла, що все се пусті балачки, Татари ані думають битись, і Хмельницький своїм козакам дав знати, щоб помочи не сподівались і утікали; тільки сього листа отримано вже після утечі козаків ²²).

Та козаки не знали, що польський наступ відкликано, і тримаючись попереднього далі вели гарячкові приготовання до відступу. Богун, довідавшися від дезертирів про марш Лянцкоронського їм в тил за переправу, за порозуміннєм з старшиною вийшов на світанку з кількома тисячами комонника і гарматами за річку, щоб дати йому відсіч і забезпечити переправу. Лянцкоронський був так збентежений сею відсіччю і великим рухом козаків на переправі, що спішно відступив, і дорога для козацького відступу була відкрита і забезпечена. Але чернь, не знаючи плянів старшини, і дуже підозріливо й трівожно настроєна попередніми поголосками, що старшина хоче кидати табір, зле порозуміла сей марш Богуна, і коли хтось крикнув: “От старшина тікає!” — раптом почалася нестримна паніка ²³).

Було се перед обідом. Вся величезна маса народу зібрана в таборі: козаки, селяни, жінки, діти, почали рватися в нестямі і кинулись на всі три переправи. Помітивши се Богун повернув назад до табору, щоб заспокоїти сю масу і стримати її панічний порив, але вже було неможливо стримати несамовиту юрбу. Польська обозова сторожа, запримітивши сей панічний рух, кинулася до козацького табору, і хоч її зовсім було небогато, сього вже було досить, щоб довести до краю безпамятну утечу. Козацька кіннота пробувала охоронити від польського наступу сю безоружну масу; але й вона піддалась сьому псіхозові. Полк Лянцкороньского, розібравши нарешті в чім діло, з відступлення перейшов в наступ, і пішов в погоню за утікачами, побиваючи їх майже без опору — хвалилися потім — так що аж руки заболіли (на що король мав іронічно завважити, що мабуть ноги — натякаючи на попередню їх швидку ретіраду перед Богуновим полком).

Цілий день потім, аж до вечірнього смерку, польське військо займалось полюваннєм на сих утікачів — стріляли, рубали тих що позагрузали в болото, спинилися на переправах то що. “Цілком як качок ловлено по болотах, витягано і бито, нікому не попускаючи, але все під шаблю пускаючи — навіть жінок і дітей їх” ²⁴).

Головно ж кинулись грабувати козацький табор, що стояв отвором як був, з усіми припасами і запасами, з готовою їжею, приладженою до обіду! Вояки і пахолята перед усім заходилися шукати грошей, дорогих річей, коней, харчів. Не було того богацтва як у польськім таборі пилявецькім, але дещо знаходилось, особливо з запасів. Захоплено в цілости шатро Хмельницького з його річами: соболину шубу, і дорогі соболі, привезені з Москви, гроші приготовлені для Татар, секретну шкатулу з усіми дипльоматичними актами — між иншим з останньою султанською грамотою привезеною до Животова — “буде що читати!” завважає оден з кореспондентів.

Одного з грецьких духовних, що нібито привозив Хмельницькому шаблю від патріярха, посвячену на війну, “з благословенннєм на війну від усеї грецької релігії”, схоплено і живим приведено та мабуть потім убито. Другого вбито в замішанню, але його ризу і богослужебні річи принесено королеві ²⁵).

Особливу приємність справило Полякам, що між клейнотами була й корогва, післана Хмельницькому з комісарами 1649 р., і друга — дарована Володиславом (мовляв та що була післана ним 1646 р. для походу на Турок). Грошей сорозмірно було небогато; розповідали, що оден щасливець знайшов в покиненім кафтані півтори тисячі червоних, инші знаходили менші суми ²⁶).

Розуміється, далеко приємніш було займатися такими пошукуваннями в козацькім таборі, ніж гонити за козаками, і міркуваннє козацьких полковників, що козаків властиво більше погинуло в стиску і потонуло на переправах, чим було вбито в погоні, заслуговує повної уваги. Тим більше, що козаки далеко не всюди покірно підставляли голови під польську шаблю, а місцями давали відсіч і громили Поляків.

Особливо звернув на себе увагу оден епізод, записаний Мясковским і Освєнцімом, спопуляризований Пасторієм, а новішими часами, з його слів, Костомаровим. “Одна ватага козацька, зложена з двох або трьох сот козаків, — оповідає Освєнцім — зробивши засіку на однім острівці, ставила мужний опір так відважно і самовідречено, що Потоцкий велів їм обіцяти життє (коли піддадуться). Але вони не хотіли того прийняти. На знак повної резіґнації викинули з чересів своїх гроші в воду, і так сильно почали відбиватися від наших, що кінець кінцем піхота мусіла на них гурмом наступити. А хоч розірвала (їх укріпленнє) і розігнала з острова (з великими власними стратами, як видко з дальше поданої замітки) — але вони уступилися на болота, не хотячи піддатись, так що там їх кождого приходилося добивати. А оден з них, добившися до човна, на очах короля і всього війська дав докази мужности не хлопської! Кілька годин відбивався він з того човна косою, зовсім не вважаючи на стрільбу — котра чи то припадком його не трапляла — чи такий твердий був, що кулі його не брали. Аж оден Мазур з Ціхановецького повіту, розібравшися на голо і по шию бредучи, насамперед косою вдарив, а потім оден салдат пробив посередині пікою або списом і добив його таким чином — на велику потіху і вдоволеннє короля, що довго дивився на сю траґедію” ²⁷).

Одним з актів вдячности короля за ласку божу, показану йому, мало бути відновленнє уніятського владицтва в Холмі (звідки взято ту чудовну православну ікону, що патронувала польський похід) і загальне скасованнє соромної, на погляд клєрикалів, постанови про поверненнє православних церков забраних уніятами. Рахували їх на 600 ²⁸).