ПОВЕДІНКА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ЙОГО ПАСИВНІСТЬ, ШУКАННЯ ЗАКОРДОННОЇ ПОМОЧИ, КОЗАЦЬКІ ПОСОЛЬСТВА В КРИМУ, ЗНОСИНИ З РАКОЦІЄМ.

Але що ж Хмельницький і весь козацький штаб? як се він справді дозволив польському війську так бешкетувати на західній границі протягом цілого місяця: вирубувати і палити козацькі міста, тлумити людність, нищити країну, що стояла під охороною козацької шаблі? Де був він тоді як “качалася головка Нечаєва”, а Богун даремно виглядав козацьких полків в рятунок своєї героїчної залоги? Справді в такій обстанові могла в головах людности з'явитися гадка про лукавство Хмельницького, що видав Ляхам на поталу найкращих народніх героїв... Правда, польський наступ був раптовий, блискавичний, обрахований на те, щоб захопити неприятеля несподівано, крадькома - так як недавній похід молдавський самого Хмельницького. Але при його чуйности й рухливости як се так вийшло, що він дав змогу сим польським гетьманам — котрих уся козаччина пильнувала такими підозріливими очима ще з літа минулого року, — так погосподарити на козацькій території і безкарно відступити назад під Камінець, не зазнавши козацької відсічи?

На жаль, наші відомости про те що діялося в українськім запіллі в сих місяцях, січні-березні, досі доволі бідні. Майже нема українського листування. Дуже мало звідомлень чужинців, що иншими разами інформували нас про те, що діялось на Україні.

Ми бачили вище, що польський уряд в сих місяцях безпосереднє і через ріжних посередників, включно до київського митрополита, підтримував зносини в гетьманом, маскуючи свої воєнні пляни і заходи переговорами про комісію та усовіщуваннями відстати від безбожної ліґи з поганами, то що. Хмельницький з свого боку, переплітаючи се жалями на некоректне і не щире поводженнє польської сторони, та похвалками про свої заграничні звязки і ресурси, теж не переставав запевняти в своїм бажанню уставити добрі відносини з Річпосполитою, вернути ся до вірного підданства королеві, приступити до комісарських переговорів, і т. д. Бачили ми такого змісту лист до Кисіля з початків лютого н. ст., і місяць пізніш. В листі митрополита до підканцлєра Радзєйовского з 12 березня н. с. ¹) маємо переповідженнє листу Хмельницького, що він міг написати в перших днях марта, в відповідь на лист, написаний митрополитом до нього на бажаннє підканцлєра. Гетьман писав, в відповідь на митрополичі намови не підіймати нової усобиці, що він не думає ні про яку війну, маючи запевненнє, що дня 7 березня почнеться комісія, — тільки ж потім як Поляки почали кровопролиттє, вирубали Красне, вбили Нечая і далі наступали — мусів і він шукати помочи у заграничних союзників. Одначе знову відкладає всяку ворожнечу (очевидно — з огляду на запевненнє підканцлєра про бажання уряду довести до кінця комісію) і буде чекати комісії — тільки аби прибувала негайно і без великого супроводу. Тільки аж після поступу на Винницю гетьман перервав переговори і без листу відправив післанця з короткою відповіддю: "Пан воєвода мене заспокоїв комісією і згодою, а свого брата післав воювати з Каліновским та Лянцкороньским. За сю неправду поліг його брат — котрого я жалую, як великого лицаря і приятеля мого, але він сам того хотів! А коли Поляки зачали війну, то будуть нею ситі!”. “А на знак того, що приязнь його скінчилася, забрав мого жита 2000 мір і продав”, додає воєвода ²).

Я вище висловив гадку, що сими переговорами увага гетьмана і старшини в деякій мірі була приспана, а принаймні вони не вповні здавали собі справу з актуальности польського наступу. Правда, мобілізація козацькому війську була визначена ще “на сирну неділю”, а передовий козачий корпус з татарським відділом гетьман, за деякими відомостями, рушив ще на всеїдній неділі (5-12 лютого н. ст.). Се відповідає першому польському наступові від Камінця: розпорядження мусіли бути зроблені слідом за королівськими роспорядженнями про офензиву, за першими познаками концентрації польських сил на Бар. На запусти виходили в поле задніпрянські полки, і рушили помічні татарські орди; що кочували при українській границі ³).

Приблизно в тій же порі рушив і гетьман з Чигирина на Білу Церкву. Освєнцім звідкись узяв докладну дату виходу гетьмана з Чигрина: 16 лютого н. с. (с. 261), себто в четвер на сирнім тижні, і вона відповідає виходові військ — хоча я думав би про трохи пізніший фактичний вихід самого гетьмана. Трохи він спізнився по всіх тих відомостях про воєнні пляни Польщі від своїх кореспондентів, — адже в тім часі Каліновский уже наступив на лінію!

Не знати, чи гетьман з старшиною не припускав такої проворности з боку Поляків — дійсно легкодушної, як показалося? Чи вичікував помочи з Криму, котрої ніяк не міг дочекатися? Чи сподівався наступу Ракоція? інтервенції Москви? Порти? Чи справді — так як ото підозрівали на Україні, хотів він дати Нечаєві й иншим загорільцям почути на собі наслідки пограничних зачіпок з Польщею?

Докладніші відомости про зносини з Ракоцієм і господарями маємо з пізнішого часу, з весни, і я ширше поговорю про них тоді. Тут же перед усім спинюся на кримських відомостях, які маємо в сім часі завдяки головно московським вістунам і послам, що пробували під той час в Криму. 19 лютого н. с. московський товмач бачив у Бахчісараї нуреддін-султана: приїздив до хана в справі свого походу. Визначено йому похід на 26 лютого з кримськими й ногайськими людьми в поміч козакам, Б. Хмельницькому, але йдуть вони “з великим опасеньем”, побоюючися з боку козаків зради. При тім якийсь полоняник з козаків оповідав тому товмачеві: коли польські й литовські люде стануть перемогати козаків і Татар, то Татари против них стояти не будуть, а за свій вихід заберуть у козаків жінок і дітей у полон і приведуть до Криму — так у Татар задумано.

25 лютого був у Бахчісараї инший товмач і бачив там двох козаків, що приїхали гінцями від гетьмана: просять у хана війська, бо йдуть на козаків великі сили польські й литовські — Радивила, Потоцкого, Василя (так!) і шведські німці (мабуть німецьке наємне військо), і козаки не знають, як їм буть — одна у них надія на кримського царя.

Під днем 27 посли записують, що нуреддін пішов (значить терміну додержав), з ним пішло двох мурз: перекопський бей (“князь”) та Алкам-мурза черкаський, та нуреддінів двір (ближнне люди), а про військо казали полоняники, що піде їх з Криму невелике число, бо хан Іслам-ґерай велів нуреддінові так: коли козаки стануть перемагати Поляків, нехай нуреддін дасть йому знати, тоді Іслам-ґерай сам піде з військом до козаків; коли-ж будуть перемагати Поляки, то нуреддінові велено вертатися, бо козаки люде зрадливі (обманчивые). Підуть з нуреддіном ще охочі Ногаї, небогато. А тепер, кажуть, Нагаїв з козаками 4 тисячі. А йде нуреддін до козаків “з великим опасеньєм”.

6 н. с. березня пристав Дербиш оповідав московському послові, що “третього дня”, себто 4 березня, приїхали до хана козаки від гетьмана, щоб хан сам ішов з своїм військом, бо польське й литовське військо бере гору (сильні) над козаками; але хан чекає певнішої вісти від нуреддіна ⁴).

Отсі відтягування, неохота і зневіра хана, і маленькі порції людей, які він пускав весь сей час на Україну, не вважаючи на султанські накази, коли гетьмана й його штаб аж підносило з нетерплячки — очевидно були причиною повільного маршу гетьмана, що слав гонців за гонцями, і все вичікував більшої орди, щоб з нею задати Полякам рішучий удар.

З приводу сього ходила по Україні така лєґенда — переказана нам з київських уст, уже звісним нам старцем Гурієм:

Нинішньою весною король польський і пани-рада посилали послів до кримського царя, і в дарунку післали бочку червоних золотих, щоб він козакам не помагав. І кримський цар послів прийняв, і бочку золотих узяв, і до козаків іти в поміч не хотів. Тоді мурзи й всі кримські Татари стали приходити до царя “з шумом” і хотіли його вбити, за те що він не хотів іти в поміч козакам, а на його місце хотіли посадити иншого. Кримський цар мурз послухав, іде козакам в поміч, а королівських послів, що йому привезли бочку золотих червоних, відіслав до Б. Хмельницького. Той тримав тих королівських послів у себе в кайданах тижнів зо два, а потім обдарувавши “для своєї чести”, пустив до Польщі, а королеві і панам радам написав, аби вони й далі кримському цареві посилали золоті, бо він, гетьман, не має що посилати. А от коли королеві й панам-радам бракує людей, то нехай пришлють по людей до нього, гетьмана: він їм половину Татарської Орда пошле, бо має Татар за-богато, а платити їм за службу нема чим: тільки й буде заплатити що з Татарами воювати (пустошити) польські городи ⁵). З лєгенд, що ходили по Польщі одмічу таку:

“Пишуть нам з Волох — реферують з Камінця Мясковскому 21 березня — що цісар турецький велів сього хана дістати й шию йому втяти, а на його місце иншого хана післав. Тому одні запевно кажуть, що він покинувши всі свої скарби втік на Україну до Хмельницького, другі удають, що вже здох (так!)” ⁶).

Вістун Каліновского на підставі того, що зібрав на фронті від “язиків” і шпигів, доносив йому 23 квітня: Хан ще в Криму. Пішов би на війну, але брат його калґа-солтан хорий, дуже спух. Тому хан зістається в своїй столиці, а виправив нуреддін-султана: вийшло з ним 5 тисяч війська, і Буджацька та Ногайська орда із ним іде. Вже перейшов Дніпро ⁷) під Аслан городом, коло Інгульця кочує. Велено було Буджацькій Орді зараз рушати, й Алі-аґа приїхав, виганяючи їx, але вимовилися, що через худих коней не могли вийти, хіба зараз по св. Юрию рушаться з нуреддін-султаном: сполучаться з ним на Піщанім броді на Богу ⁸).

Се дійсно, гетьман не спішився походом. Одержавши відомости про наступ Каліновского, він кинув на західню границю частину сил. В вищенаведених звістках ми бачили згадки про дальних козаків під Винницею: не тільки уманських, але й полтавських; слідом під Хмельником бачимо й Татар. Але сам гетьман посувався поволі, немов розглядаючися в ситуації. З Корсуня вислав послів до Ракоція, нагадуючи йому його обіцянки, і питаючи, чи підтримає він козацький наступ? “А присяг він був на тім, що він, угорський король, буде помагати своїми військами против Поляків, а гетьман постарається посадити в Польщі королем його менчого брата і договорено було, що той королівський брат охреститься в православну віру грецького закону, і Ляхів та Жидів виведе з Польщі й Литви, щоб була в Польщі й Литві одна православна віра грецького закону", — так оповідали в Москві Греки, прислані з інформаціями від Виговського пізніше, в місяці травні ⁹).

Приймав також підчас сього походу посольства мунтянське, молдавське, московське. Про мунтянське посольство тіж Греки оповідали, що воєвода мунтянський Матвій (Басараб) заявляв свою готовність прислати військо — хоч на Молдаву, хоч на Семигород; ся готовність гетьманові, видко, здавалась дуже сумнівною, і він відправляючи послів до Туреччини доручив свому посланцеві, звісному вже нам Грекові Івану Тафралі, розвідатися, чи можна спуститися на сі пропозиції — чи воєвода мунтянський буде певніший від молдавського — “чи то такаж правда як воєводи Василя, що обіцяв віддати за його сина свою доньку, а потім не віддав?” ¹⁰). Виправляючи 19 квітня свого посла на Україну, Ракоцій наказував повідомити гетьмана, що семигородські посли повернули від нього щасливо і принесли листи гетьмана і запевнення його приязни; інструкція написана дуже обережно і не виявляє секретного змісту сих переговорів ¹¹).

Про посольство молдавське побачимо згадку в реляції литовського післанця, що далі наведемо — нічого конкретного. Ширше спинюсь тепер на відносинах українсько-московських.