НАСТУП НА ВИННИЦЮ, ОБЛОГА ВИННИЦІ, РОЛЯ БОГУНА, КОЗАЦЬКИЙ НАСТУП, УТЕЧА ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА, ВІДСТУП ПІД БАР І КАМІНЕЦЬ, БЕРЕЗЕНЬ-ПОЧАТОК КВІТНЯ 1651 Р.

По сих трудах військо відпочивало в Черніївцях три дні, і 9 березня н. с. рушило на Винницю: на Мурахву, Садківці, Красне, Сутиска. Ставши на ніч у сім селі, яких 20 клм. на полудне від Винниці над Богом, 10 березня, Каліновский виправив кінним під'їздом наперед воєводу Лянцкароньского. Той в дорозі довідався, що в Винниці стоїть Богун, полковник кальницький, з 3000 козаків, і поспішив своїм під'їздом — не вважаючи на великий сніг, щоб захопити й Богуна неприготованим, як то вдалося з Нечаєм. Виглядало, що козаки стоять безпечно, не держачи сторожі наоколо міста, і польська кіннота без перешкод війшла до передмість, захопила з розгону замок і стала наступати на місто. Козацьке військо стало понад Богом, боронячи приступу. Кіннота польська відважно кинулася в наступ через ріку, ледом, і попала в полонки, повирубувані в леді, — вони трохи замерзли зверху і були притрушені свіжим снігом (Коховский каже, що козаки вирубали ті полонки в переддень і зверху притрусили сіном, щоб вони скорше замерзли — взагалі сі Богунові хитрощі стали лєґендою, яка потім поглиблювалась і розвивалась одним письменником перед другим). Польські лицарі з розгону полетіли в сі полонки, почавши від самого Лянцкороньского і двох ротмистрів що були з ним — Миколи Кисіля старости черкаського і Мелешка новгородського стольника. Лянцкороньского удалось витягти, а ті два ротмистри й богато вояків і коней погинуло; трупи їх довго потім лежали на леді непоховані; про Кисіля казали, що собаки його з'їли цілого, лишивши тільки голову і одну ногу ¹).

По такім сюрпризі відступили з великими втратами під замок і спішно післали вістунів до Каліновского, щоб ішов ратувати. Той на вечір наспів з головним військом, а за ним згодом надійшла й армата. Тоді козаки вночи під неділю (під 12 н. ст. березня) запалили місто, а самі відступили до манастирської частини, дуже добре укріпленої. Поляки рахували, що було там до 6000 тис. вибраних козаків з ріжних полків, крім того чимало винницьких міщан і селян з сусідніх сіл. Вони цілу неділю і понеділок відбивали наступи Поляків, вистрілювалися й билися вруч, стягаючися все більше до краще укріплених пунктів наоколо монастиря, і Поляки понесли великі страти в людях, а так звана німецька піхота рішучо стратила охоту до бою (оден з участників іронізує, що то були тільки “німецькі плюдри (штани) і кабати”, а в них ріжні реміснички, що найнялися до війська та зовсім не виявляли воєнного духу). Але Каліновский з Лянцкороньским завзялись добути Богуна і не переставали штурмувати козацьку цітаделю.

Тоді в понеділок під вечір козаки вислали парляментарів, просячи замирення. З польської сторони виїздив ротмистр Гулевич, автор інтересної реляції про сю винницьку облогу, з другим шляхтичем, підстолім браславським Ржевуским; з козацької кілька сотників. Вони вели переговори до пізна, продовжували потім другого дня (ві второк), і були вже договорилися. Поляки домагались видачі Богуна, армати, корогов. Козаки Богуна видати не годились, але віддали захоплені в нещасливій пригоді на Богу польські корогви, коней, давали контрибуцію в худобі, меду і под.; армату обіцяли полишити на місці, виходячи з міста. Поляки мали вийти з міста і дати свобідний вихід козакам. На тім зробили угоду, зложили присягу і обмінялися закладнями: з козацької сторони пішло в застав кілька сотників, з польської два шляхтичі. Але Каліновский з Лянцкороньским знов замишляли “стратеґему” в тім роді як у Стіні, тільки в більш грандіозних розмірах: польське військо мало сховатися в замку і в ріжних частинах міста та окружити козаків, коли вони вийдуть з своєї цітаделі: змусити їx силою, щоб вони видали старшину і зброю, а коли б не згодилися — бити їx. Та козаки про се чи довідались, чи щось помітили, і не схотіли виходити, а допевнялись, щоб польське відійшло на м и л ю від міста. Каліновский не згодився на се, і козаки перервали трактати ²).

Поновлювано їх потім, але ніяк вони не доходили до кінця. В польських кругах одні підозрівали, що се черці винницького манастиря так відпорно настроюють козаків, инші — що се інтриґує шляхта, котрої мовляв в тім війську Богуна було чимало — чоловіка до 70, і вони бояться, що як прийде до капітуляції, то їх як зрадників порозстрілюють. Козаки уступилися до третьої лінії своїх укріплень; коней частину вигнали — і побивали польських джурів, що пробували їх ловити. Поляки пробували відтяти їм воду, але се не вдалось. Обстрілювали їх з гармат, огнистими кулями; але козаки їх гасили, і особливої шкоди не терпіли ³).

Польське ж військо до крайнього нудилося тяжкою службою, вічною сторожею, не розбираючись і не розсідлуючи коней. До того деморалізували їх ріжні суперечки й інтриґи начальства між собою, що кінець кінцем відбивалися на загальній карности. Спиняється на сім спеціяльно Освєнцім, і його подробиці досить характеристичні. Між Лянцкокороньским і Каліновским ішли вічні незгоди. Лянцкороньский як старший ранґою сенатор претендував на певну незалежність від гетьмана, що претендував знов на повну військову субординацію з його боку. Він закидав Лянцкороньскому, що той пише до двору, собі приписуючи всі заслуги кампанії; Лянцкороньский нарікав, що Каліновский не памятає тих послуг, які він йому робив. Коли на якійсь нараді в Шаргороді Лянцкороньский почав пригадувати Калиновскому свої “інтерцесії” за ним перед військом, Каліновский відізвався: “Вашеці інтерцесії були такої ваги як фіґа”, і показав йому дулю. З-за булави Нечая вийшли між ними грубі лайки, бо Ляннцкороньский взяв її собі, а Каліновский добивався, щоб він йому віддав, і позволяв собі грубі вирази. Бачучи се, й нижчі офіцери позволяли собі. Коли Лянцкароньский став раз жалітися перед Каліновским на одного поручника за мародерство, а той став відказувати, і Лянцкароньский позволив собі висловитись, що тому поручникові “подібніш було б биком бути ніж жовніром”, поручник відтяв воєводі: “А тобі подібніш кози пасти, ніж бути сенатором”, і Каліновский не зробив за се ніякої замітки поручникові.

Загалом він не користувався ні авторитетом, ні довірєм у війська, і се виявилося при першій пригоді. Натомість Богун за сеї облоги здобув у Поляків незвичайно високу репутацію лицаря і стратеґа, як ні оден з козацьких ватажків. Коховский присвячує Богунові ентузіястичну сторінку описуючи його виїзд на розвідку. Користуючи з переговорів завязаних з польською старшиною, Богун в ночи виїздить з Винниці, щоб розвідатися, чи не підходять йому на виручку козаки. Надибує на польську розвідку і не вмівши відповісти на пароль, зраджує себе перед неї. Його панцир блиснув під проміннєм місяця і з того Поляки пізнали його персонально. Роґальский, хорунжий Каліновского, догонивши його, вже вдарив був держаком; инший товариш вже хопив його рукою; але він пустивши коня вирвав ся від них. Пустився через ріку, попав в ополонку, та кінь його виніс і відти. Діставшися до манастиря не виявив ні втоми ні якогось змучення від перебутих небезпек, і на світанку вже напав на польські сторожі, в день уже бився на валях, все на тім же рябім коні, котрому завдячав свій ратунок попередньої ночи. Коли Поляки пізнали його і жартуючи спитали його, чи здоров, він відповідав, що Поляки віддячили його йому сею ванною за ту що він їм урядив в тій же ріці ⁴).

Тим часом як ото йшли такі прикрі безвиглядні бійки під Винницьким манастирем, цілий тиждень, від 12 до 19 н. с. березня, раптом роз'їзди розіслані на розвіди і розправи з “бунтівниками” в ріжних напрямах періферії, принесли панічну звістку про наближеннє великого козацького війська. Сталось се так. Син Каліновского, обозний коронний Самуель Каліновский вибрався в під'їзд на Кальник, щоб довідатися про Хмельницького, де він і чи не йде в поміч Богунові. Дійшов до Липовця (40 з чимсь кільометрів від Винниці, просто на схід). Погромив тутешніх козаків, що замкнулися були в “замку”, й розташувався на спочинок, піславши наперед в сторожі роз'їзд. А той ледве вийшовши з Липовця наскочив на козацьке військо, що саме надходило — полк Глуха, полковника уманського, як казали. Ледви втік до Липовця, а одночасно його слідами не тільки надтягнули Глухові козаки, а й козаки Полтавського полку, що йшли під проводом Пушкаренка на відсіч Полякам під Винницю ⁵). “Всі були б ми погинули на місці, коли б нас сам Бог не порятував! На одну нашу хоругов ударила вся сила неприятельська — против неї рубалися ми дві години темної ночи серед тісних плотів, і по дню вже властиво прийшовши до справи і 19 добрих язиків добувши, вернулися до війська” — пише оден з учасників, може дещо гоноровійше представляючи справу, ніж вона була в дійсности. Освєнцім наприклад досить сумними рисами характеризує відступ сеї передової сторожі до Винниці, але кінець кінцем се дрібна деталь, а в кождім разі факт був той, що на військо Каліновского раптом як грім з ясного неба вдарила вістка, що велике козацьке військо от-от уже надходить до Винниці.

“Яким фатумом нашим то сталося, що гетьман не знав про неприятеля, аж доки на око його не побачив, не можу знати - але вийшла з того страшна конфузія, гірша ніж пилявецька! З корогвами одні в браму, инші через вал, инші пішо, і коли б воєвода браславський (Лянцкороньский) не оперся коло мосту, вся піхота полягла б цілком”) ⁶) завважує той же учасник липовецької експедиції, В. Мясковский ⁷). Супроти того, що язики говорили про наступ від Білої Церкви Хмельницького з усіма

силами, було ясно, що довше зіставатись під Винницею польському війську було неможливо. Але Каліновский доволі мудро розпорядився ще раз пустити наступ на Богунову фортецю — властиво сімулювати наступ, і не вважаючи на паніку, що вже пішла по польському війську, і на масову неорґанізовану утечу, що зараз почалася в нім, всетаки на світанку, 21 березня ⁸) частина польського війська звела звичайну бійку під козацькими укріпленнями, яка потрівала кілька годин, і се мало той щасливий для Поляків наслідок, що Богун, не маючи відомостей про помічні полки, які йшли йому на рятунок, не з'орієнтувавсь і не вдарив на польське військо з тилу в найбільш критичний момент, коли воно шукало відступу, і було вже зогрожене з крила козацьким полком що поспішав до Богуна.

Поки, під манастирськими укріпленнями йшли герці та стрілянина, польський обоз переправився черев Бог на дорогу до Браїлова, до Бару. Козацьке військо, під проводом уманського полковника — рахували його на десять тисяч, уже надтягло до Винниці, з великим гуком — від мосту на новім місті було його видко на вистріл з луку, як каже Освєнцім. Але Бог почав уже розливатись, і небезпеки не було щоб козаки могли перейти. Частина польського війська була вислана против наступу під Якушинці, а против передової сторожі його виїхав воєвода Лянцкороньский з невеличким відділом і відогнав, так що ситуація не була грізною, — але в обозі польськім почалось велике замішаннє. “Челядь, що була при возах, стрівожившися почала тікати від коней, від возів, а деякі товариші з ріжних хоругов серед того стиску, коли вози покинуто, стали своїх же грабувати, наробили великої шкоди самі між своїми, і подібна була справа до пилявецької, тілько що військо все таки пішло в порядку, забравши з міста піхоту і ті хоругви що вели битву. Козаки, вибігаючи на вали на прощаннє кричали, як звичайно на Ляхів, подаючи ріжні прізвища: “Цигани, вигнанці, кпи, пилявачики, не гайтеся ⁹), далі до Висли, не тут ваше діло!” “Пан гетьман стояв дуже збентежений тим непорядком і таким наглим виходом. Військо відказувало на нього і на непорядок — бо й самі були страшенно струджені і коні потомлені, а ще більше — що вотратили фурманів, челядь, живність і військовий припас” ¹⁰). До тисячи хорих і ранених полишено на місці. Винничане і всякий люд ішов за військом і за недостачею відповідної охорони в тилу, “урвали” кількасот возів і стільки ж челяди з польського обозу ¹¹).

Важно було все таки те — і воно було великим щастєм в тих обставинах, що польському війську удалось відійти від козацьких сил, і привівши себе до порядку відступити нa безпечніші позиції. 22 воно стало на нічліг в Браїлові, 24 було в Барі, і з огляду на велике замученнє людей і коней (“пять тижнів сідла з них не сходять рани страшні — гірше ніж під Збаражем”, записує участник) Каліновский розпустив їх на спочинок по околиці. Напереді під Браїловим полишено полк Конєцпольского, в Станиславові полк Вишневецького, инші в безпосереднім сусідстві Бару — з виїмком полку Лянцкороньского, котрому призначено Хмельницьке староство.

Але зараз же виявилось, що зогляду на козацький наступ, попасати тут не можна. Прийшовши на нічліг до Летичева, по дорозі до Хмельника, полк Лянцкороньского застав тут утікачів з сусіднього Ново-Константинова, що повтікали від козаків і Татарів. Лянцкороньский зараз вислав роз'їзд під Константинів, і той дійсно застав там полковника Крису, з козаками і Татарами. Вони були цілком не приготовані до нападу: розташувались безпечно, понапивались і сторожі не поставили — так оповідали під'їзжане. Наробивши галасу серед ночи вони розполошили козаків, захопили коней і язиків, і з тим повернулись. Криса ж після сього пополоху випалив сю місцевість і відступивши до Хмельника, тут заложив ся на твердо; “язики” казали, що з ним було кілька тисяч козаків, а Татар тільки 300 ¹²). Сей епізод, сам по собі маловажний, виявив, що сусіднє Побоже, аж до Хмельника обсаджене козаками (нижче ми побачимо козацькі відомості з того часу, що називають Синяву, Хмельник, Межибож, як місця обсаджені Татарами). Польське військо під Баром таким чином було загрожене з лівого крила. До сього ж Каліновский одержав від короля мудру по шкоді пораду “не вдаватися в глибину України, щоб не наражати війська на небезпеку” ¹³). Тому 1 квітня дав наказ полкам зібратися до Бару, і на скликаній нараді рішено, з огляду на наближеннє козацьких сил і браку нових контінґентів завчасу вернутися на свій вихідний пункт — до Камінця.

“Ріжні були ради, куди далі справити військо, аби спочило — поки неприятель позволить; бо без того військо скоро зісталося б без коней — невимовно вони збідовані й запрацьовані! Небогато з тим військом повоюють, коли не спічне десь! Надумав п. гетьман польний поставити їх коло Камінця полками в чотирьох милях від себе, щоб за оден день зібралися, як би припала потреба”, — пише оден з полковників, Марек Собєский. “Не ми винні, що так зле, але ті підмоги, що до нас не надходять, а у нас що дня війська убуває, а не прибуває. На соймі був великий компут (контінґент) на папері, а тепер тих всіх нових хоругов нема — всього 16 до нас прийшло, а инші на раку їдуть і не знати чи прийдуть. Сама собі Річпосполита винна! Кинулись ми занадто скоро і задалеко зайшли, а тепер собі місця не можемо знайти — хіба під Камінцем!” ¹⁴).

“Великий був в війську крик на п. воєводу браславського, що запевняв короля листами — котрих копії читано в колі, - що вже на козаків не треба ніякого війська — за кілька тижнів обіцяв Україну заспокоїти” ¹⁵).

Збірним пунктом визначено Зіньків, відти полки розіслано в ріжні околиці Камінця на кватири. В Барі полишено невелику залогу: триста німецької піхоти і трикінні корогви, та як тільки головне військо відійшло, напали на замок повстанці, і польська кіннота, лишивши залогу, полетіла до Камінця, сповіщаючи прихід великого війська. Каліновский вислав більший відділ кінноти, той визволив залогу і повстанці розішлись.

Каліновский просив дозволу у короля приїхати з рапортом і поясненнєм, чому воно так сталось, і обміркувати, якої тактики належить триматись, коли король сам схоче вирушити з військом. З нинішньою “горсткою нашою” він не бачив иншої можливости, оскільки опираючись на Камінецьку твердиню слідити за рухами неприятеля і “непокоїти його ріжними вилазками” ¹⁶).

“Переконавшися з ріжних язиків, — писав він з-під Камінця, що неприятель з великою силою збирається наступати на королівське військо, рушили ми з-під Бару, за радою полковників і ротмистра, обсадивши замок (барський) і в порядку відступили під Камінець — аби те місце (Камінець), так важливе для Річипосполитої, не стояло без охорони, і військо підійшло ближче до короля — аби ми колись дочекались тої помочи, котрої я так давно на все святе благаю і в. м. мині обіцяєте. Але коли так військо приводиться до порядку, немала частина — майже більша половина соромно пішла в розтіч, так що я тільки з півтори тисячею став, а як би не зручність хорунжого коронного (Конєцпольского), що саме прибув до війська і заявив, що король вже напевно рушив з великою силою, — напевно й ci покинули б вас” ¹⁷).

В такій невеселій обстанові стріло польське військо свій Великдень — "під дощевим небом контентуючись сухарем та печивом з лободи” ¹⁸).