Примітки. 1) Дневничок висланців Заславського в Архиві Ю.З.Р

¹) Дневничок висланців Заславського в Архиві Ю.З.Р. III. IV. с. 497, з б. польських рукоп. Ленінгр. Публ. бібл. Коротший текст у Міхаловского с. 554-5 має самостійний зміст і в дечім доповнює ширший текст. Що автором був висланець кн. Заславського, і писав для нього, се видно з опису авдієнції на с. 498. Реляція кінчається з'їздом в Іркліїві (с. 500). Дальше додане мабуть з иншого джерела: в ркп. Осолін. 225 л. 306 ся записка читається під осібним заголовком: Nowiny Ukrainne (в тексті правильнішім і довшім), і оповідає про події з місяця вересня. Тамже перед тим (л. 305) дві реляції з Бродів, що описують липневе посольство до Хмельницького від Конєцпольского і додають деякі інтересні подробиці й варіанти до звідомлення Заславському.

Реляція Заславського послужила підставою депеші Торреса з 3 вересня (Жерела XVI с. 88); до оповідання про турецьке посольство він додає дещо з оповідання про гостину польських післанців у Хмельницького, і небезінтересно розвиває замітку автора дневничка про зміну в Хмельницькім після приїзду татарського посла: Хмельницький зачав був всяко зневажати “шляхтича післаного від короля більше для нагляду за його вчинками ніж для чого иншого”; але коли приїхав ханський посол з наказом хана поставитися на день 15 серпня з своїми козаками в визначенім за Дніпром місці, “з осторогою не розривати з Польщею, її королем і королівством і з заявою свого бажання непохитно заховувати присягу згоди”, — “після сеї деклярації хана Хмельницький став більше шанувати королівського посла — як не робив того перед тим”.

Далі він робить таку увагу, інтересну супротив попередніх звісток про бажаннє хана воюватися з Портою: “Сей татарський посол не згоджується, ніби то канцлєрові було заявлено бажаннє ліґи і походу на Турка, навпаки на нове запитаннє він відповів, що його пан ледво чи згодився б на се (соndifficolta sia per consentirvi), будучи одної віри (з султаном)” — Жерела XII с. 89. Се дементує попердні варшавські поголоски — вигадки.

²) Порівняння оповідання дневника з турецькими листами, роздобутими потім з гетьманської канцелярії Унковским (Акты Ю.З.Р. VIII с. 352-4) і аналіза самих листів не лишає сумніву, що се листи привезені Осман-аґою в липні. Що султанського листу не було, се видно і з дневника, і з листу післаного гетьманом в відповідь на се посольство (Акты Ю.З.Р. VIII с. 354): гетьман пише султанові, що з Осман-аґою був присланий лист Бекташ-аґи, і і з нього він довідався про цісарську ласку до нього і війська Запорозького.

³) Архив Ю.З.Р. III. IV с. 500.

⁴) Акты Ю.З.Р. VIII с. 354; де що в ній змінено, очевидно, вже видавцями

⁵) Тут зайве ще раз: жебы смы.

⁶) Се додаток видавців.

⁷) Тут незрозуміле до ласкы.

⁸) В друк: пословъ.

⁹) В копії: ознаймуемъ.

¹⁰) В копії: ПообЂцуемъ.

¹¹) В копії: ласки.

¹²) Тут іще: то.

¹³) В копії: придутколко.

¹⁴) Сеї зіпсованої фрази не берусь поправляти, а зміст стараюсь віддати в парафразі.

¹⁵) В анонімній реляції з місяця вересня, доданій в Архиві Ю.З.Р. до дневничка, се стилізоване инакше: турецький посол домагався від гетьмана, аби він дотримав слова — Польщу Туркам віддав, господаря волоського зловив і в кайданах до Порти відіслав, і з військом рушив на Угорщину "против Цісаря християнського”. — Архивъ III. IV с. 500, Осол. 225 л. 306. Пор. вище, с. 44, поголоски записані у Ґоліньского.

¹⁶) Натяк на мобілізацію польського війська розпочату Потоцким.

¹⁷) Michałowski с. 555 Пок. Костомаров перетворив се оповіданнє в своїм Б. Хмельницькім (с. 363) в драматичну сцену, випровадивши в ній і Кисіля молодшого Юрія (розумій Миколая), що приїхав після сього обіду, як виразно каже дневник, в тексті Архива с. 499-500.

¹⁸) Продовжую цитату зачату вище на с. 20.

¹⁹) Козакам що зісталися по королівській стороні в кампанії 1649 р.

²⁰) Чапліцкого, очевидно.

²¹) “Doku mini ne wydadut albo szyie nie wryzut, holowy nie pryslut, niehay wsia zhinet zemla”. Sama go snadz pobudza, ze “Czaplicki у mоу у twoy zdrayca, ja zawoinska (to iest zawoiowana, poniewolna), ale on nie miał niewoli, taki a taki, ia iemu była wienczona, a ta taka a taka” etc. Осол. 225 л. 305 об., останні слова або помилені, або неясні.

²²) Гетьман очевидно вимагав видачі ріжних привілеїв на Корсунську і Чигиринську королівщину, що були у Конєцпольских, в звязку з уставленнєм приналежностей свого Чигиринського староства (справа ся потім продовжувалася в рр. 1651-2). В реляції писаній безпосереднє самими висланцями Конєцпольского, читаємо таке (тамже л. 305): Summa, ze nam nie chciał nic puscic, asz mu oddadzą dwa przywileie originalne na Czehryn: ieden xiazęciu imci Wiszniewieckiemu Alexandrowi dany, a drugi imci panu wdzie ruskiemu Daniłowiczowi, ktore Chmielnicki powiada sam oddal s. pamięci niebozczykowi i. msci panu krakowskiemu naszemu (старому Конєцпольскому) - w ktorych maią bydz, iako on powiada, granice y delatie mianowane pewnych gruntow do Czechrynia, na ktorych się posadzilo kilka miast we Mlyowczyznie. Ktore pokdą nie będą wrocone, nic nie chcą puscic, — y krolowi i. mci tak odpisał — bo iako widzę, cessia iest u niego.

²³) Конєцпольскому.

²⁴) Від короля, як побачимо зараз.

²⁵) Осол. 225 л. 305-6.

З'ЇЗД В ІКРЛІЄВІ В СЕРПНІ Н. С. 1650 Р., ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ВИМОВЛЯЄТЬСЯ НЕБЕЗПЕКОЮ ВІД ПОТОЦКОГО, ТРІВОГА ВИКЛИКАНА ПОЛЬСЬКОЮ МОБІЛІЗАЦІЄЮ, ЛИСТИ ПОТОЦКОГО ДО ХМЕЛЬНИЦЬКОГО СЕРПЕНЬ 1650 Р.

Слідом за авдієнцією турецького посла ¹) приїхав отой посол ханський — Байзаклін-баша, бунчужний ханський, як його зве вище згаданий дневник. Він привіз пильні листи від хана, від калґи-султана і від Сеферказі-аґи, адресовані гетьманові, осавулам і отаманам “і всій черни Запорозькій” ²). Хан дякував за готовість, з котрою вони виправили своє військо на поміч против Черкісів; але та поміч стала йому непотрібна, бо вони тим часом йому покорилися. Тому замісць походу на Черкесів, щоб дати своїй Орді змогу обловитись, хан рішив послати свого брата калґу-султана на Москву, з усіми силами кримськими й ногайськими, і закликає гетьмана і Запорізьке військо, аби на день 15 серпня (ст. ст., себто на Успеніє) воно було готове — і то в скількости не меншій ніж було під Збаражем. Заразом хан посилає свого посла до короля закликаючи його теж до нападу на Москву: коли не може сам іти, нехай вишле литовське військо тим часом, відкладаючи головний похід на пізніше — коли рушиться і сам хан, приготовившися за зиму; що земель здобудеться, все то буде королеве — тільки Астрахань візьме хан собі ³). Нехай же військо козацьке йде і нічого не боїться: хан стоятиме з ним против всякого неприятеля (розумій Ляхів). А коли відмовиться і не піде — тоді приязни і союзові кінець!

Се був твердий горіх, котрого треба було як небудь позбутись. На Москву гетьман і старшина ніяк не хотіли йти, се ми знаєм. Але треба було чимсь иншим заняти татарське військо, що раз рушившися (як то потім пояснив і сам хан) — не радо вертається без здобичи. Висланець кн. Заславського каже, що гетьман відписав, мовляв він не вимовляється від сеї послуги, але термін йому визначений заскорий, він не може так скоро поспіти, тому нехай хан не має за зле, але визначить термін пізніший, а він, гетьман, вже зараз розписує універсали до козаків ⁴). Инший дописувач, з місяця вересня, наводить ніби то й текст універсалу тоді виданого: “Наказуємо своїм модойцьом, абисьте заразом рушили і до мене, де я буду, прибували. Напротив неприятелів — ворогів наших, аби нас в домах на діжках наших не придибали. Борошна з собою не беріте — того статком будемо мати, де повернемо!” ⁵)

Правдоподібно, відписано ханові було більше. З одного боку, певно — була підчеркнена небезпека з боку Поляків — від того табору, що збирався на Поділлю з наказу Потоцкого ⁶), — ми потім знаходимо сей мотив в листі хана до короля ⁷). З другої сторони - мусіли бути натяки на богату і безпечну здобичу, яку можна здобути ближче, на Молдаві. Я зараз повернусь до деяких вказівок в сім напрямі, а тут хочу ще спинитися на деяких фактах сих днів, поданих польськими та московськими сучасниками, що освітлюють ріжні моменти в тодішній ситуації: перед усім на голоснім з'їзді в Іркліїві.

Одночасно з тим як гетьман відправляв того татарського посла, над'їздив королівський посол. Кисіль-молодший, староста черкаський, згаданий уже вище в реляціях Поляків. Про свою місію сказав він нашому інформаторові, що має від короля дорученнє добитись упорядкування відносин в Брасдавськім воєводстві: виписати козаків з шляхетських маєтків, з тим що вони можуть перейги до королівщин. Заразом має взагалі поставити гетьманові ультімативне питаннє: чи він вповні послушний королеві? чи хоче бути в підданстві короля, як і чого взагалі хоче: війни чи згоди? ⁸) Висланці Конєцпольского, як ми бачили, кажуть, що мав він також прихилити гетьмана (чи вивідати про його становище) що до морського походу на Турків ⁹).

Хмельницький не став чекати його в Чигрині, — ніби то так висловився, що має тепер що инше робити, як королівського посла приймати і чекати. Але виїхавши сам до Суботова, прислав до Кисіля з перепросинами Виговського і просив почекати його день, а потім побачившися, разом з ним виїхав за Дніпро до Іркліїва (дві милі від Черкас, за Дніпром) — де мав умовлене наперед побаченнє з Кисілем-старшим і з київським митрополитом. Там дійсно відбувся їх з'їзд, який дуже заінтриґував сучасників. Тим більше що крім сих чотирьох, і так доволі сенсаційних участників, туди був справлений ще й московський післанець, стрілецький голова Струков, що приїхав з ріжними дорученнями від путивльського воєводи.

Зїзд гетьмана з воєводою Кисілем і митрополитом був мабуть умовлений ще підчас побачення Кисіля з гетьманом в місяці червні в Черкасах. Там між ними йшла мова між иншим також і про реліґійні справи, не розвязані королем і соймом ¹⁰), і мабуть про домагання, котрі належало поставити королеві як умови заспокоєння; тоді-ж рішено було з'їхатися й поговорити ще з митрополитом. Тепер коли король через Кисіля-молодшого ставив гетьманові ультімативне питаннє про війну чи згоду, і треба було поставити умови, під якими військо Запорізьке годилось бути послушним, — треба було вияснити і сформулювати також сю сторону українсько-польських відносин. Що до сеї наради взято й королівського посла, се очевидно тому що то був брат Кисіля і представник інтересованої верстви — православної шляхти. Московський гонець попав припадково, і мабуть ніякої участи в нараді не брав (на жаль повного устного донесення його не маємо, тільки частину реляції). Але сторонньому, особливо підозріливому польському оку з'їзд в такім складі давав підставу для ріжних здогадів, і не диво, коли свідкам-Полякам він представлявся православною конспірацією для охорони одновірної Москви від татарського наступу; там мовляв замість іти на Турка, рішили одним фронтом звернути ся против католицької Польщі. Автор дневника, що обмінявся з Мик. Киселем обопільними інформаціями про іркліївський з'їзд, куди Кисіль виїздив, многозначно завважає: “І так що там буде діятись і що постановлять, не можу знати”. Автор новин з місяця вересня інформує: “Там, в Орклію, московського посла відправив (гетьман) з покоєм і пактами, і за се йому пан воєвода київський з митрополитом тамже, в Орклію, урочисто дякували, що охороняв кров християнську. А коли йому (гетьманові) сказано, що військо наше над Горинею стало, дуже лютився на весь обоз і такі слова сказав: "Ну-ж коли так — погодіть же Ляхи! пожди ж пане гетьмане! Вже тепер не буде Потоцкий, буде Конєцпольський! ¹¹) Ой Ляхи, Ляхи, хитрістю й неправдою ¹²) зо мною йдете!”

Путивльський гонець Струков, що привіз листа від свого воєводи Кисілеві і передав його потайки, а 30 липня с. с. (9 серпня н. с.) бачив його і митрополита і гетьмана прилюдно, зовсім не набрав такого доброго для Москви вражіння, як представляє отся польська записка. Не знати, що йому говорив гетьман, але Струков набрав переконання, що без походу Кримців і козаків на Московські замлі таки не обійдеться, і по розмові післав до Путивля зашифровану записку: “Конче пиши цареві, аби всі були на границі готові, іде цар кримський війною скоро, і з ним гетьман відправив свого сина — тільки сьогодня велів вернутись” ¹³). Він, очевидно, розумів тут висилку з Полтави, і думав що військо тепер буде обернене на Московські краї. Але ми знаємо, що гетьман сього не хотів, і не допустив.

За привід своєї відмови від походу на Московські землі, що перед тим, в черкаських розмовах з Кисілем старшим він ніби то вповні ухвалив ¹⁴), гетьман зручно висунув небезпечну мобілізацію, проголошену Потоцким: попис війська під Камінцем — в котрім гетьман і вся козаччина, мовляв, бачили погрозу для себе з боку сього невблаганого ворога. Вони, мовляв, непевні своїх відносин до Польщі, непевні спокою на Україні і не можуть її кидати незабезпеченою.

Се було зручно тим, що не тільки в козацьких кругах, але і в польських на Потоцкого дивились як на певну загрозу спокою — від самого його повороту з кримської неволі, в тім переконанню, що тепер його першим завданнєм буде реванш козакам за Корсунську нечесть.

Уже на першу вість про його поворот Кисіль поспішив, в формі поздоровлення з сею радісною, мовляв, для всіх подією, остерігти Потоцкого від яких небудь агресивних виступів супроти козаччини, рекомендуючи свою політику лагідности і вичікування. Не знати тільки, чи одержав яку небудь прихильну відповідь! Що до Хмельницького, то сей даремно робив всякі заходи до порозуміння з колишнім противником.

Листи його, які довелось зібрати, на жаль, не дуже певні що до дат, але вони дають таке вражіння, що свої проби зближення до гетьмана коронного гетьман козацький почав від перших вістей про поворот Потоцкого на Україну — але без великого успіху. В збірці Русєцких єсть два листи Хмельницького до Потоцкого-молодшого, камінецького старости, оден з 20 березня, другий 11 квітня — він видимо старається через сина промостити дорогу до порозуміння з його батьком. В першім, нічого не згадуючи про нього, Хмельницький запевняє в своїм бажанню запобігти яким небудь конфліктам між козацьким і польським військом і просить, щоб з польської сторони війська не зближалися до лінії “і людей невинних не губили” ¹⁵). Припускаю, що в тім часі наш гетьман мусить уже мати відомости про поворот Потоцкого-батька.

Другий лист має в одній копії дату 11 квітня ¹⁶), в другій — 11 серпня ¹⁷). Хмельницький висловляє свій жаль і здивованнє з приводу “неласки пана краківського” (старого Потоцкого) — тих “одповідів”, які він “чинить на нас". Адже він, Хмельницький, завсіди старався уникнути розливання християнської крови і зістатися в вірности королеві, і тепер пильнує того, щоб останні пакти в нічім не були порушені. “Коли б тільки з другої сторони те саме діялося!” — а з козацької сторони “противним волі нашій убійцям єсть справедливість і суворе караннє: адже мусить бути добре відомо вм. панові і всім Полякам, що за небіжчика пана Лаґєвніцкого (вар. Лаґєвского) в присутносте п. воєводи київського винним в убивстві його шиї утято”. “Нечай, має від нас науку аби справувався як належить: коли буде непослушний інформаціям нашим, йому як переступникові не попуститься: вже й тепер йому дано напімненнє, аби справувався як йому наказано” — аби тільки з польської сторони не було давано "оказії до порушення згоди”. ¹⁸).

З 16 червня маємо лист Хмельницького безпосереднє до самого Потоцкого-гетьмана. Се ціла сповідь, можливо перший лист — роспучлива майже проба якогось порозуміння з сердитим диктатором. Наведу її в свобіднішім перекладі, бо стиль її нелегкий:

Ясновельможний милостивий пане краківський, мій мил. пане і добродію! Всі часи з небезпекою життя свого служив я й. кор. милости і всій Річипосполитій — позбувся в ріжних походах здоровля, навіть і родителя свого стратив, що завсіди теж в таких послугах пробував, і далі на занедбую тої служби. А що за теперішніх часів, з божого допусту в тих оплаканих часах сталася дісонанція, як ми бувши покривджені, мусіли боронити свобід, ласково наданих попередникам нашим від покійних королів (чи короля), і кровю нашою їх печатати, — що сталося, то не з нашої волі ні з умислу, тільки з допусту вишнього вершителя всього. Тепер ми того всього відстали й повертаємося до звиклого підданства супроти найяснішого непоборного короля польського і всеї Річипосполитої, в котрім (давніше) пробували, і під його королівського маєстату подаємо вірне наше підданство. А від вашої мил., пана і добродія нашого ласкавого, бажаємо зазнавати звиклої прихильности в проханнях наших. Бо що сталось, то з ласки найясн. короля віддано забуттю, і вся Річпосполита війську й к. м. Запорозькому зволила дати пробачення. Тому звертаючися до в. м., нашого м. п., ми сміємо жадати, аби в. м. в своїй милостивій ласці нас заховувати зволив і в наших проханнях до короля й. м., колиб нам що докучило (тут слово не читке), був нам посередником і протектором, бо ми від ласки в. м. н. м. п. богато собі обіцяємо і сподіваємося, що нас в кождім проханню не забудеш, а навпаки з звичайної своєї доброти будеш добродієм нашим. А ми з військом його к. м., тою протекцією з'обовязані і поневолені ¹⁹) в кождій оказії на службу Річипосполитої під щасливим реґіментом в. м. готові кров нашу проливати і всіми силами вітчину боронити. Все се ми доручили нашим післанцям ширше виложити перед в. м., просячи: з ласки своєї в проханнях наших не відмовляй, але давнє своє милостиве око покажи і у всім ласкаво постався. В справі козаків, які мешкають в Шаргороді й Браславі, а в реєстрі й. к. м. знаходяться і за дозволом й. м. п. старости калуського там живуть, просимо, щоб в. м. на те не ображався. А за тим ваші покірні служби ласці в. м., пана і добродія, як найкраще віддаєм. В Чигирині 16 червня р. 1650. В. м., нашого мил. пана у всім послушні, найнижчі слуга Богдан Хмельницький з військом й. к. м. Запорозьким ²⁰).

Посли що везли сю “суплікацію", мали очевидно доповнити всю сю улесливу фразеольоґію писання ще купою устних реверансів і компліментів. На жаль, не маємо відповіди Потоцкого і не знаємо, наскільки все се помогло; судячи з пізнішого його листа, що до нас заховався, не могла вона бути дуже теплою. А хоч Хмельницький дальше старався підтримувати відносини з сердитим гетьманом з огляду на обставини (з пізнішого листу Потоцкого, 3 серпня, що подається далі, видно, що він посилав Потоцкому відомости про жадання хана що до козацької помочи, і про долю задніпрянських держав Потоцкого) все таки неприязна постава обох коронних гетьманів: Потоцкого і Каліновского, різко відбивала від того ніби довіря й інтимного порозуміння, яке підчеркувалося в відносинах Хмельницького і Кисіля, а через Кисіля — канцлєра Осоліньского і всеї ґрупи прихильників згоди, порозуміння й використання Хмельницького і старшини в інтересах Річипосполитої.

Через те ж всі прихильники замирення з козацтвом, як я сказав — дивились на обох гетьманів, а головно на Потоцкого, з трівогою і недовірєм, як небезпечний для сього замирення чинник. І от коли серед тих ріжних плянів: наслання козаків на Москву, або звернення їх на Турка, в морський похід, гетьман Потоцкий, по всіх тих реверансах козацького гетьмана визначив мобілізацію польських сил, мовляв для його перегляду над Збручом, себ то недалеко від козацької лінії, се прийнято було в польських політичних кругах як крок небезпечний, нетактовний, супроти козацтва просто таки провокаційний. Нунцій Торрес — прихильник проти-турецької козацької акції, подаючи в депеші з 30 липня перші вістки про сей загальний перегляд війська, визначений під Сатановим на день 15 серпня, додає значущу замітку, що “гетьман належить до тих, які хотіли б за кожду ціну відплатити козакам і Татарам”. Значить се розпорядженнє Потоцкого зараз же було інтерпретоване як жест против козацько-татарської ліґи. Але в сій депеші Торрес висловляв ще надію, що не вважаючи на сі неприємні жести, “сі сили будуть обернені на инші ціли, кращі й на мій погляд — лекші під сю хвилю”. Дальші ж його реляції, з 20 і 27 серпня дають відгомони тої трівоги, що наростала з сеї причини все більше і відбивалася в варшавських верхах:

“Перегляд, що гетьман Потоцкий повинен був вчинити 15 тисячам вояків, 15 дня сього місяця в Сатанові і поголоска, що безнастанно ходить між людом і між шляхтою на Руси, що він (Потоцкий) хоче йти мститися над козаками, на жаль, розбудили хана, що 20 липня вислав з Криму свого брата султана, що йде на сполученнє з козаками й иншими, буджацькими Татарами” (Торрес при тім переказує чутку, що може се все збирається не на Польщу, а в поміч “московському бунтівникові” — отому псевдо-Шуйському, Тимофію Акундинову).

“Сей пан гетьман Потоцкий переніс перегляд і табор з Сатанова, в 16 милях від Львова, до Оринина, в двох милях від Камінця, і розіслав по всіх містах Руси свої обіжники, в котрих остерігає їх, щоб були готові до оборони. В сих листах він ужив про Татар і козаків таких виразів, які виразно свідчать про його не миролюбні настрої — його зневажливі вирази викликають гнів серед них. Богато не тільки думають, що ті варвари й схизматики будуть розжалені, але переконані, що такі провокаційні писання ідуть з глибокого пляну і накличуть пімсту на цілу державу” ²¹).

Мова тут про універсал Потоцкого до галицької шляхти, з 9 серпня, котрим він оповіщав про похід калґи і висилку від Хмельницького козаків з-під Полтави, і дійсно відзивався про нього і козацтво як про “неприятеля” — котрого “вірність, хоч і затверджена договором, ніколи не була певна, а навпаки зрадлива — бо він тоді найбільший свій яд пускав, коли давав найбільші запевнення згоди і приязни”. Тому Потоцкий наказує бути готовими, і за “найменшою поголоскою про неприятеля”, не ждучи формальних оповіщень велить прибувати до королівського війська ²²).

В записках Ґоліньского небезінтересно збирається, що балакалося тоді в звязку з сим роспорядженнєм Потоцкого на Україні і поза Україною:

“Прийшов універсал до хоругов, аби як найскорше збирались під Сатанов, і писання до ріжних панів і сенаторів, з оповіщеннєм від гетьмана Потоцкого про небезпеку: орди татарські подалися в поля: Ногайська, Черкеська і Кримська, і козаків при них кілька тисяч єсть. Не знати куди думають — бо Хмельницький з козаками всі дороги позалягав, так що трудно язика дістати, щоб довідатися про їх замисли. Сам Хмельницький окремо в полю став обозом, остерігаючися п. гетьмана — чи не схоче мститися йому своєї кривди і погрому війська; і теж не знати, які його замисли, бо то чоловік скритий і субтельний — аби лиш знову не на Польщу” ²³).

“На Україні хлопи збунтувались і на хоругви кварцяного війська піднялись (oburzyli sіe), знайшовши собі привід і причину до бійки, побили наші хоругви: инші кажуть, що 3 тисячі”.

“Татари з козаками напали на землю Московську, і там багато краю сплюндрували, попалили, набрали здобичи і бранців, а богато людей постинали, тому король вислав свого посла до царя, виправдуючися, що се вони напали без його волі — бо він сам має досить роботи з козаками”.

“Козак Нечай (Nieciaia) знову бунтує холопів на Україні, і їх зібралось уже під 100 тисяч. Пішла по Руській землі поголоска між хлопами, що з Ляхами війна, і вони знову відступають від своїх панів, і що живо йде на війну — як козаки так і хлопи” ²⁴).

Все се говорилось і писалося тоді, як ще не був відомий лист Потоцкого Хмельницькому, котрим він відповів на залицяння козацького гетьмана. Оповіданнє Володислава Любєнєцкого (постійного кореспондента Ракоціїв) покаже нам, як оцінювалися в польських кругах розпорядження Потоцкого кілька тижнів пізніш, коли став відомий його лист до Хмельницького і ним, мовляв, викликані наслідки (фактичний зміст його дуже близький до польських реляцій, уже використаних нами, але дещо Любєнєцкий додає до того, а головно цікаве нам буде його освітленнє):

“У нас уже все здавалося спокійне, і Хмельницький під наляганнями висланих до нього від короля осіб, скликав своїх полковників і старшину до Черкас, аби з ними спільно закінчити ґрунтовне заспокоєннє. Підчас таких його намірів прийшла вістка, що наш гетьман збирає військо і табором стає у внутрішній Руси. Дуже се всіх вразило, почалось замішаннє, загреміла зброя, покликано в поміч Татар, і вся козацька наволочь (colluvies) була покликана до зброї листами Хмельницького. Делєґований королем київський воєвода (Ад. Кисіль) силкувався виправдати (розпорядження Потоцкого) і заспокоїти (настрої), коли під сей час прибув посол Порти і раздавши дарунки став підіймати Хмельницького против нас, перетягаючи на турецький бік, й іменем свого пана обіцяв йому Молдавію. Довідавшися про се київський воєвода вислав до Хмельницького свого брата, старосту черкаського (Мик. Кисіля), щоб запобігти тому останньому божевіллю — аби не вступив в таку тісну спілку з поганами против християн. Але Хмельницький того (турецького) посла з великою честю прийняв і відправив, разом з ним пославши двох з найперших своїх людей, щоб вони його іменем відправили посольство перед Портою. А в присутности черкаського старости під чаркою вихопився такими словами, що він тепер одною ногою стоїть в Польщі, другою в Константинополі; не хотів би відставати від польського короля, — але тільки під такими умовами: 1) аби польський табор ні трошки його не зачіпав; 2) аби видано йому Чапліньского; 3) аби всі забрані грецькі церкви було повернено. Коли сього не буде, стане по стороні цісаря турецького. Староста черкаський, не можучи нічого більше добитись, просив одного: аби він побачився з київським воєводою, але й того не міг дійти.

“За той час прийшов лист від хана, щоб він (Хмельницький) з усіми ордами йшов на Москву, і до польського короля післав, закликаючи його до спілки в сій війні. Він просить, аби Хмельницький перед останніми днями серпня ставився з таким військом, з яким здобував Збараж, а коли б сього не зробив, погрожується розірваннєм заприсяженого брацтва. Прибув ще посол московський і мултянський, Хмельницький з ними разом поїхав до київського воєводи до Іркліїва ²⁵). Той переказав йому від короля плян війни з Турком, і разом з київським митрополитом, присутним там, відводив Хмельницького пустивши в рух артілєрію найтяжших аргументів, — щоб він не давав помочи Татарину і против Москви. Але Хмельницький вагався; з одного боку лякала його погибель християнства, що мала виникнути з такого тісного союзу його з поганином (Портою), з другого — коли-б не дав він помочи Татарам, він боявся, що вони б його покинули, саме тим часом коли він не мав ніякого довіря до нас. Нарешті взявся на такий спосіб, аби Татарин не зрозумів, що він не хоче воювати з Москвою: післав посла до хана сказати йому, що він (Хмельницький) не почуває себе безпечним з нашої сторони: польське військо збирається, а що ніякий зовнішній ворог не загрожує (Польщі), то сі приготовання не можуть робитися з якоюсь иншою метою, як тільки на погибель його (Хмельницького) і його людей. Нехай (посол) просить, щоб хан трохи відложив свій плян, поки буде видно, що ми (Поляки) не замишляємо нічого ворожого, і що постановить король в справі війни з Москвою, — а тим часом нехай тримає всі орди на поготові, аби дати йому (Хмельницькому) поміч, як що виявиться небезпека.

“Тим часом гетьман (Потоцкий) через свого чоловіка нагадує Хмельницькому, 1) аби він без відома короля не зносився з заграничними володарями листами чи посольствами; 2) аби він його (Потоцкого) людям повернув усе забране підчас війни і шкоди нагородив; 3) аби суворо карав своєвільну чернь. Сим посольством (Хмельницький) кажуть, надзвичайно розгнівався, і вибухнув такими словами: “Коли панові Потоцкому хочеться війни зо мною, буде її мати: помер Конєцпольский — тепер я зроблю Koniec Polski”. Зараз розіслав листи до козаків, аби під карою смерти брались негайно за зброю і день і ніч поспішали до нього під Умань, лишаючи всякий воєнний обоз. Там він мав чекати татарської помочи. Але грозячи нам війною й руїною, несподівано обернувся в инший бік — 1 вересня рушив 40 тис. вибраних козаків і стільки ж Татар на Молдавію, полишивши Нечая з пятьма приблизно тисячами козаків, аби в його неприсутности пильнував наших виступів. Кажуть, ніби то п. гетьман (Потоцкий) несподівано напав на нього (Нечая) і погромив. Коли се так, то ми певно далеко скорше, ніж сподівались, накличемо на себе війну - котрої дивним способом прагне п. гетьман!” ²⁶)

Сей лист Потоцкого, що йому надавалось таке значіннє в розвою подій, тепер відшукався — в теках Нарушевича. Він варт того, щоб його ту навести (в перекладі), пропускаючи зайві фразеольоґічні ампліфікації:

Дякую в. м. пану за конфіденцію до мене — що повідомляєш про наміри хана, і що на послугу йому рішив єси післати частину війська. Не залишай і надалі мині давати знати, що належить до цілости вітчини і моєї відомости. А що там не може бути щирої приязни і конфіденції, де оден з другим облудно живе і що має уразливого на серцю не відкриває, тому я свої гадки щиро викладаю в сім листі, аби вм. не мав сумніву що до мого афекту (приязни).

Насамперед не подобається мині, що в. м. без відома й позволення королівського і мого кореспонденцію й умови з сторонніми володарями провадиш, послів приймаєш і на посольства пустився, не доложившися у кор. й. мил. Я от-як до мене яке небудь посольство приходить, всіх послів до й. кор. м. відсилаю, або — як вони не варті бачити пана і не мають до маєстату нічого поважного, я давши про них знати, виписую матерію посольства, і прошу деклярації, як їх маю відправити. А в. м. всі посольства і кореспонденції відправляєш на власну руку, нічого не питаючись ²⁷). От тепер — дають мині знати, що були у в. м. посли венецькі. Чому ж їх до мене не відіслав, чому не повідомив, з чим приходили і чого від війська Запорозького жадали? На правду, ніхто сього похвалити не може, і просто скажу: Річпосполита на се нарікає. Тому остерігаю і напоминаю, аби в. м. ті приватні умови облишив і всіх послів, які тільки до в. м. в приватних матеріях будуть приходити — відсилав ²⁸), а про тих які приходять в справах поточних — належить давати знати і про відправу зо мною зноситися. Чому б в. м. не мав так поступити, як учинила старшина війська Запорозького під Пруську війну, коли їх Ґустав через своїх послів бунтував і на війну против нас намовляв, а вони не вдаючися з ними в ніякі трактати, відповіли їм, що не маємо права трактувати з послами володарів чужоземних в справах Річипосполитої, та оковавши їх до Бару привезли! ²⁹).

Напімнувши в тім першім пункті в. м пана, жичу того й дораджую, аби в. м, як то й й. королів, м. обіцяв, вивів козаків з воєводства Браславського і з шляхетьських маєтностей, а то з таких причин. Перша — аби через ту проволоку часу не мали задатку. Та й я сам, бачучи, що якийсь козак згрішить, боюсь, що не стерплю, аби не вчинити над ним справедливости, вважаючи, що не випадає мині, будучи вел. гетьманом коронним, жадати справедливости у Нечая. Третя: прийдуть до своїх маєтків ї. м. княжата Вишневецькі, приїде й. м. п. хорунжий коронний (Конєцпольский) й сенатори — мабуть не самовтор і не сам третій приїдуть — бо навчилися їздити в великих асистенціях, а тепер як в найменших їздити ³⁰) з огляду на безпечність свою не можуть. Якаж там буде згода у тих куп з козаками: сей пригадає давні річи, той собі то візьме за образу — отже зараз оказія до сварки, бійка, а з бійки війна. Тому коли в. м. бажаєш собі спокою — як уже з християнського обовязку, можеш його бажати, — приложи в. м. пильне стараннє, аби вичистити козаків з Браславського воєводства! Бо й не бачу, на що б ті козаки були придатні! Одно — що вони віддалені від Дніпра. Друге — думаємо про закінченнє війн більше, ніж про вчинаннє. Тому коли й трапиться почути якусь новину, вони не тільки що для відлеглости не зможуть дати помочи Дніпровим, але й до війни сі люде не здатні. Щось украсти, розбити — на се вони добрі, бо того з віків навчилися, і тепер не вважаючи на ту згоду ні в чім иншім не вправляються ³¹).

Раджу я в. м. ³²) і то щиро раджу, аби в.м.п. той кукіль з пшениці викорінив, і не тримав таких, що своїми паскудними поступками славу молодецьку шпетять і соромлять! Ніжинці мої на аркуші паперу від в. м. післані не дбають. По старому хлопи бунтують, послушенства віддавати не хочуть, а то все через козаків і через полковника тамошнього, що у них не має ніякої поваги, — вони їм служать приводом до бунтів. Тому я бажав би, коли в. мп. хочеш моєї приязни, аби-сь велів козакам виступити з моєї ніжинської волости. А коли се неможливо в такім скорім часі візьми в. м. п. полковництво від Шумейка і дай Кобилецькому: він далеко справніший, ніж Шумейко і краще вмітиме пільнувати згоду між моїми урядами і козаками. Шляхта ніжинська й остерські бояре скаржилися мині: доми в містах, хутори і маєтности їм позабирали, тому даю се моє писаннє вмп. ³³), аби-сь в. м. п. видав суворі універсали до козаків; аби як найскорше і негайно вступилися з домів шляхетських і боярських, та зайняті і забрані маєтности повернули.

В збиранню інтрати рішив я поступати способом в. п. воєводи київського. Він мав козаків приданих від в.м. пана, і при них вибирав інтрати в маєтностях своїх. Я теж прошу вмпана, аби вмпан придав козаків і моїм — що їх я туди до Ніжина післав, і аби наказав, аби в тій услузі були прихильні. Що про поташі мої зволив єси розвідувати, велико вмп. дякую і прошу унижено, аби вмппан і до кінця про них довідався — аби я міг відібрати осіки ³⁴). Бо мусів би понести великі шкоди, коли не виповню (умови) що до віддання їх купцям.

Доходять до мене теперішніми часами вісти, що київські ченці хочуть заїхати, не знаю з яких поводів, ніби то за універсалами вмпана, Максимівку пана Яскульского, стражника військового, слуги мого. Дивно мині дуже, що вмпан рачив ті універсали дати за проханнєм їх (тих ченців). Ченці мають на то сойм, там з ними має бути розправа про ліпшість права ³⁵), а ґвалтом нехай нічого не заїздять, бо собі можуть зашкодити. Тому раджу вм. панові дати його слузі (Яскульского) універсала на Максимівку і до инших міст його, аби були в належнім як і перед тим послушенстві - бо зовсім в нічім не хочуть слухати). Казав мені п. Яскульский і то, що в. м. пан забрав йому його власний перевіз і заарендував — котрий не належить до вм. пана, прошу, не докучай йому (nie kwil go) вм.! і його приязнь не завадить, і я за засвідчену приязнь взаємною приязню вм. панові відплачувати буду. Бажаючи вм. панові як найкращого від Бога здоровля, в. м. всього добра жичливий приятель Миколай з Потока Потоцкий каштелян краківський, гетьман великий коронний, барський, ніжинський, остерський староста. Дано в Велеполю д. 3 августа р. 1650 ³⁷).

Хмельницький мусів бути роздражений сим листом до крайности! Коронний гетьман трактував його зневажливо, як свого підвладного — от немов якого небудь стражника Яскульского — котрого прихильність радив йому собі заробляти — йому, гетьманові України, що мислив себе і мислився в своїм окружению, як голова держави, на рівні з яким небудь господарем молдавським або князем трансильванським! Потоцкий наказував йому спорожнити Браславщину і полудневу Сіверщину, полишену за козаками Зборівським трактатом. Він хотів мішатися до внутрішніх справ козацького війська — диктував, кого з полковників треба відставити, а кого призначити — як се могло бути хіба за нещасливої ординації 1638 р., перед великим повстаннєм. Не казати вже після сього, що він заперечував гетьманові право приймати заграничні посольства, вести самостійні зносини, розпоряджатися шляхетськими маєтками й доходами на козацькій території! Потоцкий не просив, а наказував йому приставити до його офіціялістів своїх козаків, щоб вони помагали їм вибирати податки з людности. Тільки в однім випадку — коли зайшла мова про можливість за помічю козацького гетьмана спекатися виплати заруки (неустойки) за недодержані контракти на поташеві приставки, випав Потоцкий з свого великопанського тону і “унижено попросив” у Хмельницького сеї послуги!

Але се була маленька, хоч і характеристична деталька, загальний же зміст листу був незвичайно зловіщий. Його можна було вважати проґрамою нового приборкання козаччини: приведення до перед-революційного стану, і в звязку з тим мобілізація польського війська на Поділлю набирала ще більш погрозливого значіння -наміру Потоцкого оружною рукою примусити козаччину цілком піддатися його волі й втиснутися в ті тісні рамці, які він для неї призначав. Отримавши його писаннє, Хмельницький післав сердитого листа ніжинській старшині — наведеного вище (с. 22), але й не подумав міняти тутешнього полковника ³⁸). Навпаки заговорив ще в більш рішучім тоні про загрозливу для козацького війська мобілізацію Потоцкого, як ми бачили вище, і кінець кінцем проголосив й за повне уневажненнє зборівських трактатів. Се формулював Кисіль в пізнішому листі до короля з місяця жовтня, пояснюючи зворот в поведенню Хмельницького і війська, що стався в останніх місяцях. На його відклики до Зборівського трактату, каже він, козаки заявляють, що поки Потоцкий “вийшовши не порушив своїм листом Зборівських пактів”, вони вважали себе забезпеченими соймовим потвердженнєм, а тепер не знають, “чи підем на послугу королеві, на котру нас кликав, чи на Москву — сповняючи ханову волю, чи зістанемося дома”. Инакшими словами вважають себе нічим не звязаними супроти короля і Річипосполитої ³⁹).