ЧУТКИ ПРО САМОЧИННИХ ГЕТЬМАНІВ, НЕВДОВОЛЕННЄ 3 ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ЛЄҐЕНДИ ПРО НЬОГО, СПРАВА ПОВОРОТУ ШЛЯХТИ НА УКРАЇНУ.

Внутрішні відносини були дуже напружені. Не вважаючи на всі силкування гетьманського правління закрити дійсний зміст зборівського компромісу і заховати в Козацькій Україні видимість визволення від польського панського панування, в українських масах і в козацьких низах відчувалась трівога і невдоволеннє. Невдоволеннє з ситуації — і недовірє до козацької старшини, що взяла на себе провід і відповідальність, покликала нарід на рішучу розправу, на життє й смерть, і кинула справу на роздоріжжю.

Не вважаючи на бідність і припадковість наших відомостей, не бракує нам за сі роки вказівок на сильне роздражненнє людности з такого непевного, неясного і підозріливого стану річей, - і незадоволеннє з козацьких провідників. Бачили ми вже вище відомости про гетьманів проголошуваних зимою 1649-50 р. в ріжних місцях против Хмельницького ¹). Йому вдавалося ліквідувати сі інциденти: декому зробив він короткий кінець, инші повтікали з України; з деякими прийшлось уставити якесь modus vivendi — як от з Нечаєм. Його незвичайна популярність толкувалася тим, що він уважався представником чесної й твердої боротьби з Польщею, тим часом як Хмельницький придбав репутацію опортуніста-хитруна. Сей погляд зафіксувала народня поезія потім, з нагоди смерти Нечая, ми побачимо се далі. Тут же, в додаток до сказаного вже раніш, я наведу ще кілька згадок про конкурентів Хмельницького — з тих поголосок і оповідань, що назбирало посольство Пушкина.

В дорозі до Варшави в перших днях березня с. с. оповідав їм челядник Ян. Радивила що їхав з Варшави: “На Україні козаки почали бунтуватись, вибрали собі полковника Нечая, а договір гетьмана ставлять в ніщо; а Б. Хмельницький свого договору з королем тримається вповні, і гультяїв буде воювати разом з Короною Польською”.

Польський жовнір Стаміровский розповідав посольській публіці 4(14) квітня: Українська чернь, гультяйство, “пашенні мужики” бунтують і не хочуть землю орати; вибрали собі полковника Нечая і шарпають міста; Хмельницький же з реєстровими козаками королеві послушні й хочуть на спілку з жовнірами польськими бити тих гультяїв.

Якийсь приїзжий з Камінця Поляк, що побував “в Черкасех”, того ж дня розповідав ще більше: “Запорозькі козаки стоять у зборі, гетьманом у них Матвій Гладкий, з ним тридцять тисяч стоїть коло Константинова. А з полковниками: з Кривоносовим сином стоїть сорок тисяч у трьох милях від Камінця Подільського, а коло Бару Нечай, і з ним тридцять тисяч. Коло Чернигова, Стародуба і Почепа всі міщане збунтувались, стоять в купах, богато побили своїх панів, бють тих що воювали з козаками, а шляхта, приводячи їх до послуху, за се карає на смерть”. У Вишневецького в великий піст на третій неділі (очевидно в сих повстаннях) побито війська більше чотирьох тисяч, і тепер Вишневецький і Конєцпольский повели “під Черкаси” нові коптінгенти — жовнірів тисячів зо три. “А Б. Хмельницького гетьман Гладкий і Кривоносів син і Нечай звуть зрадником і кривоприсяжником”.

Якийсь “Поляк Чернавский”, що приїхав того дня з Волини, розповідаючи про київський з'їзд гетьмана з Кисілем в березні, додав такі інтересні пояснення: “Богдан Хмельницький хоче королеві служить, та тільки не можна йому, бо козаки не хочуть на те пристати, на чім Хмельницький був договорився; Хмельницький від козаків відстати не сміє, та і не можна йому відстати: коли відстане, убють його козаки. А полковники: Матвій Гладкий, Нечай, Кривонос, хоч і пють і їдять разом, а мисль не одну мають: звуть Хмельницького Ляхом, похлебцею (облесником). А та шляхта, що післана на уряд до королівських міст, живе в великім страху від козаків: ратуючи своє життє кланяються їм, поять і всяку ласку чинять. А до городів і міст Вишневецького козаки урядників не пустили, держать городи Вишневецького за собою. А на ту шляхту що поприїздила до своїх маєтностей на Україні — на неї хлопи бунтуються, побивають до смерти і маєток їх шарпають”.

А “садівничий смоленського воєводи” приїхавши з під Більська (на Підляшу), розповідав, що там коло десятого квітня н. с. була відомість, що Кривонос з козацьким військом іде на Білорусь, на Кричів і Мстислав, за те що під Слуцьком йому вбили батька (очевидно тут помішали Кривоноса з Кричевським), і воєвода Глібович пішов на нього з Смоленська з військом.

Козацькі посли, що їхали тоді ж до Варшави, на запитаннє московських, пояснили, що всі ті чутки про Нечая, Кривоноса і їх наступи на Поляків — чисті вигадки; влада гетьмана в повній силі: він запорозьких козаків відає, судить і розправу між ними чинить, і поріжнення (розни) між запорозькими козаками нема ніякого; відносини з Поляками теж нормальні, — королівські й панські урядники урядують. Але — з вдоволеннєм зазначали вони — Ляхи дійсно мають великий страх перед козаками ²).

Як відгомін попередньої кампанії (1649 р.) інтересна пізніша поголоска, що камінецькі міщане не хочуть пускати до себе ні польського війська, ні козацького, бо міщанам з обох сторін, і від Поляків і від козаків неправда: і Поляки й козаки їх віддавали в полон Татарам ³). Сей розділ між міщанством і козацьким військом (старшиною) виступав і в инших вістях: київські міщане оповідали в серпні 1650 р., під вражіннями тодішньої трівоги від Потоцкого, що козаки побивають не тільки Поляків, але і “своїх міщан” також грабують і побивають — бо вони разом з Поляками посягають на них (козаків) ⁴).

Не вважаючи можливим іти на розрив з Польщею в сім моменті, Хмельницький з старшиною — як то вже було показано в попереднім, мусіли прийняти за факт потвердження Зборівської угоди ту сумнівну комедію, що була відограна в сій справі на січневім соймі 1650 р., а за тим — коли не робити, то принаймні позначати якісь кроки в напрямі її реалізації, хоча здійсненнє її вони зручно відложили на тоді як будуть сповнені додаткові жадання війська — подані королеві разом з найбільшим актом козацької льояльности: новоспорядженим реєстром війська Запорозького ⁵). Одною з таких маніфестацій льояльности, від котрих ніяк було відмовитися, се було допусканнє польських поміщиків до їх маєтностей і потверджуваннє обовязку підданих слухатися своїх панів. На київськім з'їзді (в березні 1650 р.), що констатував з української сторони потвердженнє Зборівської угоди, старшина допустила, що дрібніші дідичі, котрі поприїздили, нехай вже зістаються, тільки не сваряться з підданими, а великі маґнати самі нехай не приїздять, а присилають тільки урядників, невідмінно Русинів, з малим двором, і теж поводяться з підданими як лагідніш ⁶). Роблячи, як то кажуть — aus Not eine Tugend: представляючи доброю прикметою те, що було тільки вимушеною, дуже болючою і небезпечною уступкою з української сторони, козацькі посли похвалялися потім, в місяці квітні перед московськими послами, що на Україні привернені старі нормальні відносини: в городах і місточках України, навіть задніпрянських, королівських і Вишневецького, тих що був зайняв гетьман, “тепер живуть королівські й наші урядники, і стацію на короля й панів збирають як давніш; а в Київі воєвода Кисіль всякими справами завідує як і давніші воєводи ⁷)”.

Се було сказано забогато — так само прибільшено як і протилежний зойк польського пана з того ж часу: “Всі козаки, ніякого реєстру нема, одно посполите рушеннє!” ⁸) Проголошені в Київі принціпи фактично не здійснилися зараз для всеї козацької території, так як се представляють посли, а переводилися помалу, частинно, за спеціяльними дозволами гетьмана. В північній (або вірніш — північно-східній Україні) королівські урядники дійсно були допущені до урядовання по містах, для завідування не-козацькою людністю, і під протекторатом козацької адміністрації виконували свої функції в певних межах — не входячи в конкуренцію з всесильною козаччиною; заховалися документи сього року, що ілюструють сі відносини. Такий напр. лист ніжинського полковника з приводу скарг ніжинських міщан, що вони занесли місцевому підстарості і йому, полковникові, як вищій інстанції:

Наяснейшого и великого господаря Івана Казимера Божиею милостию короля польского и великого князя литовъского и инныхъ его королевского величества а Божиею милостию великого государя царя и великого князя Алексея Михайловича всея России самодерзъца в многихъ государствъ государя и обладателя его царского величества черезъ Зеновия Богдана Хмельницкого гетмана войска его кор. мил. Запорозкого я Прокопъ Шумейко полковникъ войска его корской мил. Запорозкого нЂжынский тобЂ великому господину боярину и воеводе князь Борису Александровичу Репънину ласки Божей и здоровья доброго от Господа зычу. Били чоломъ у нас у городе Нежыне мещане наши нЂжынскиє торговыє люди Афанасий, Филонъ и Гришко, братя роженіє Федорови сыны пану Вавринъцеви Лысковскому постаростему нашому нЂжынскому и мнЂ Прокопови Шумейкови полковникови войска єго королевской милости Запорозкого нЂжынскому, же Афанасий Семеновъ Отяєвъ воевода Царева города АлексЂєва, забравшы у тыхъ мещанъ нашихъ нежынскихъ денегъ готовыхъ и на лошадяхъ и инныхъ шкодъ, какъ у чолобитной грамоте суть написана, рублей сто и два и десетъ алътынъ, и сам воєвода Афанасий поєхав до Москви. Прошу тебе, великий господине воєвода князь Борысе Александровичу, да будет ласка твоя на сихъ людей мещанъ нашихъ нЂжынскихъ, жебы грамота твоя до великого государя царя и великого князя АлексЂя Михайловича всея Росии самодерзъца дана была, какой суд и указъ будет и даст тим людем мещаномъ нЂжынскимъ, жебы тыє денги онымъ оддани были, барзо тебе прошу. А мы также вашимъ людемъ торговымъ любовь покажемъ какъ прыгодит се справа. О што и подесяте милости вашой прошу и на сей час Господу Богу тебе вручаю. З НЂжына города року 1650-го месяца августа 7 дня.

А тихъ мещанъ нашыхъ Филона Федоровича и Семена Федоровича Афанасей Отяєвъ у железахъ мордовавъ семь недель и с ними товарышов с парними 16 человЂка, а безъ указу царского, и вся проторъ немало зпили и зъєли у неволи будучи.

Милости вашой всего добра зычливый прыятель Прокоп Шумейко полковник войска єго корол. милости Запорозкого нЂжинский ⁹).