Міжнародні інвестиційні компанії

Оскільки управління міжнародними портфельними інвестиціями в сучасних умовах здійснюється інвестиційними компаніями, як це видно з рис. 12.1, важливо приділити належну увагу цьому питанню теми, оскільки воно важливе для розуміння теми в цілому з трьох причин.

По-перше, транснаціональні корпорації вдаються до послуг таких компаній для диверсифікації ризиків і вирівнювання валютних потоків.

По-друге, ці компанії входять до об'єкта курсу, оскільки часто мають засновників у різних країнах і діють на міжнародних ринках.

По-третє, ці компанії часто використовуються як джерело інвестиційних коштів для міжнародних корпорацій.

Найпоширенішими формами міжнародних інвестиційних компаній є інвестиційні фонди, що акумулюють кошти своїх вкладників шляхом випуску і продажу власних акцій. Переваги таких фондів: ефективність, інформаційна прозорість, диверсифікація, професійний менеджмент, ліквідність, зручність для інвесторів, податкові пільги, регулювання.

Серед інших організаційних форм міжнародних інвестиційних компаній зазначимо: пайові інвестиційні трасти,

· пенсійні фонди,

· закриті і відкриті фонди,

· регіональні фонди,

· міжнародні фонди,

· глобальні фонди і т. ін.

Для розуміння ефективних шляхів та засобів залучення інвестицій в Україну необхідно перш за все визначити, хто є діючими особами цього процесу на українському фінансовому просторі. Основних учасників цього процесу умовно можна поділити на чотири групи:

§ українські підприємства (підприємці) - потенційні одержувачі інвестицій;

§ інвестори (українські та іноземні) - банки і небанківські установи, які спроможні фінансувати проекти;

§ гаранти (поручителі) - українські та іноземні банки і небанківські фінансові установи, які потенційно можуть виступати в якості гаранта або забезпечувати організацію гарантії повернення інвестиції;

§ фінансові консультанти (посередники) - консалтингові та юридичні фірми, які забезпечують зв'язок і взаємодію інтересів трьох зазначених груп.

1. Серед представників першої групи інвестиційного процесу в Україні розглянемо середні й достатньо стабільно працюючі недержавні та колишні державні вже приватизовані підприємства, які чітко уявляють шляхи свого розвитку й те, як вони використали б інвестиції, якби вони були ними залучені. У більшості своїй це товариства з обмеженою відповідальністю, закриті акціонерні товариства (з невеликою кількістю акціонерів) або відкриті акціонерні товариства (зазвичай, колишні державні підприємства, які успішно й без особливого галасу були приватизовані керівництвом чи приватною компанією і які мають зв'язки у держструктурах). Часто фактичні власники таких підприємств є одночасно їх керівниками, що спрощує процес управління підприємством.

Як правило, такі підприємства володіють власністю, яка може реально коштувати достатньо дорого, але на балансі вона значиться за заниженою вартістю. Вони також володіють деяким запасом оборотних грошових коштів, які дозволяють їм стабільно працювати в своїй галузі, але не дають можливості вкладати їх у розвиток бізнесу. Такі підприємства зацікавлені в отриманні фінансування для розвитку проектів. Як правило, це розширення вже існуючого бізнесу (виробництва, торгівлі або послуг), рідше створення нового. У цьому випадку підприємець володіє прогресивним і перспективним ноу-хау (технологією, розробкою), яке прагне реалізувати у новому проекті або проект передбачає зайняття позиції у ще не зайнятій (або слабо освоєній) ринковій галузі. Фінансування може бути необхідним для придбання нових технологій та устаткування (часто іноземних), будівництва або реконструкції та модернізації виробничих приміщень чи об'єктів комерційної нерухомості, створення товарних запасів чи запасів сировини на період запуску проекту. Перспективними є вкладення у високотехнологічні галузі промисловості.

2. Друга група учасників інвестиційного процесу в Україні включає ділові структури, готові інвестувати кошти в українську економіку:

o Міжнародні фінансові організації - організації типу Міжнародного валютного фонду та Європейського банку реконструкції і розвитку. Вони здійснюють інвестування на державному рівні під гарантії українського уряду.

o Державні фінансові організації та фонди - організації типу ТАСИС, ЮНІДО та інші, створені при ООН, ЄЕС та інших міждержавних структурах. Це великі бюрократичні структури, які залучають інвестиції для широкомасштабних державних проектів.

o Іноземні комерційні та інвестиційні банки. Ці структури видають кредити з низькими процентними ставками, при цьому вимагають надійних гарантій повернення кредиту. Регулярність виплати відсотків визначається сторонами, виходячи з кожного конкретного проекту, тому кредит дозволяє фінансувати промислові проекти.

o Іноземні інвестиційні фонди та фонди венчурного капіталу, у тому числі розміщені в офшорних зонах. Ці структури займаються купівлею ноу-хау й розміщенням нових технологій. Вони інвестують в українську економіку шляхом придбання часток або акцій в статутних фондах українських підприємств. Відсоток, який вони запитують у статутних фондах коливається від 20 до 60. Їх цікавлять високорентабельні підприємства.

o Іноземні небанківські фінансові компанії, які виступають як прямі інвестори. Це фінансові структури або великі виробничі і торговельні компанії, які купують частки або акції українських компаній, вже існуючих або новостворених.

o Іноземні промислові й торговельні компанії, для яких фінансування проектів не є основним бізнесом. Ці структури готові інвестувати в українську економіку для створення стратегічного альянсу та з метою розподілу сфер впливу на ринках.

o Приватні іноземні інвестори являють собою доволі вузьке коло фізичних осіб, які виступають або готові виступити засновниками українських компаній і спільних підприємств та вносять до статутного фонду таких підприємств свої власні кошти.

Можливе також залучення капіталу в українську економіку через обмежене розміщення акцій українських підприємств на американському ринку цінних паперів (сумою до 5 мілн дол. США).

Основними причинами спільного підприємництва є:

· намагання оволодіти частиною внутрішнього ринку країни;

· експлуатація унікальних та інших природних ресурсів;

· зниження затрат на одному з етапів виробничого циклу;

· залучення додаткових фінансових і матеріальних ресурсів;

· покращення матеріально-технічного забезпечення;

· перенесення брудних та застарілих технологій за кордон;

· використання управлінського досвіду;

· зростання експорту місцевих ресурсів та виробів через продаж продукції третім країнам.

Можна констатувати, що Україна ще не створила політичних, економічних та організаційних умов для залучення серйозних і ефективних зовнішніх коштів у потрібних обсягах і формах.

Акцент у цьому аспекті можна робити лише на обґрунтованому й ефективному використанні тих незначних їхніх обсягів, що всетаки надходитимуть. З огляду на це пріоритетні напрями й галузі для іноземного інвестування слід розглядати і стимулювати в світлі потреб соціально-економічного та технологічного розвитку, маючи на меті створення розвиненого національного виробництва й експортного потенціалу, які належать до основних каналів валютних надходжень. У цьому контексті необхідно усвідомити, що зарубіжні інвестори через ускладненість реверсування прибутків уникають вкладень у державні підприємства і намагаються розмістити кошти в недержавний сектор.

Американські фахівці поділяють світовий ринок та три категорії: "технологічні нації", "забезпечуючі нації" та "інші нації". До першої належать країни, які володіють сучасними технологіями, до другої - які живуть за рахунок видобутку корисних копалин, до третьої - які не мають цих атрибутів.

Багато держав світу в стислі строки пройшли шлях від аграрно-сировинних придатків до країн, що експортують свою продукцію. Це пояснюється, зокрема, вмілим державним плануванням, правильним вибором пріоритетів економічної динаміки та залученням і ефективним використанням іноземних інвестицій. Це питання може бути вирішене і для України за умови знаходження оптимальної моделі її подальшого розвитку.

Ми змушені констатувати значний розрив у рівнях економічного і науково-технічного розвитку України та індустріально розвинених країн. Існує так звана двошвидкісна економіка, внаслідок чого перша і друга мають власні швидкості. Однак у західних держав вона значно вища, що закономірно зумовлює наростання розриву між ними й Україною.

Щоб скоротити його, не слід намагатися наздогнати розвинені країни в усіх напрямах - через перенасиченість світового ринку виробами обробної промисловості це нереально. До того ж, існує протистояння могутніх зарубіжних національних і транснаціональних корпорацій, які мають значну наукову та експериментальну базу.

З огляду на це цікавою є політика "лазерного променя", яка активно практикується Японією. Її зміст зводиться до того, щоб виявити якийсь вузький сектор і по ньому швидко й комплексно зміцнювати позиції на внутрішньому та світовому ринках, забезпечуючи для цього централізовані ресурси. Причому з усієї маси відбиралися технології та види виробництва, які були найпрестижнішими для країни в даний проміжок часу.

Вже виходячи з цього в Україні можна виділити деякі "проривні" напрями, для формування яких є відповідний запас, з подальшою можливістю комерціалізації й тиражування розробок. Зокрема, Україна входить до п'яти країн світу, які можуть будувати авіаносці чи вирощувати монокристалічний кремній відповідного діаметра для потреб мікроелектроніки, має можливості щороку представляти на західні ринки 10-20 унікальних технологій.

Українські вчені-економісти виділяють кілька пріоритетних напрямів, які могли б бути визначальними для України. Це:

· високотехнологічні галузі: літако- та машинобудування, порошкова металургія, надтверді метали, кераміка, електрозварювальне виробництво;

· енергозберігаючі технології;

· нафтогазовий комплекс;

· агропромисловий комплекс;

· патентно-ліцензійна торгівля;

· інжиніринг;

· сфера послуг, особливо туризм;

· видобувні та металургійні галузі: кольорові метали, уран, вугілля, сталь і прокат, що мають стабільний попит на світових ринках;

· виробництво товарів народного споживання;

· чорна металургія;

· виробництво цукру;

· виробництво цементу;

· суднобудування;

· малий бізнес;

· інфраструктура, оскільки вигідне географічне положення, транзитні перевезення і транспортування сировини наявними нафто- та газопроводами є значним джерелом валютних надходжень.

Одним із позачергових завдань економічної політики є набуття Україною технологічного динамізму. Від його вирішення залежатиме структурна перебудова економіки і в кінцевому підсумку - покращення добробуту нації.

Досвід розвинутих країн свідчить, що найважливішу роль у процесах інвестування відіграє фондовий ринок, активне функціонування якого сприяє залученню, концентрації та перерозподілу інвестиційних ресурсів на користь перспективних галузей економіки та певних підприємств. Економіка України, її регіонів не може ефективно розвиватися без ринку цінних паперів, який би повнокровно функціонував. На жаль, сьогоднішній стан фондового ринку регіонів країни не відповідає тій ролі, яку він повинен виконувати у створенні сприятливого клімату, підвищенню ділової активності в регіоні. Для забезпечення зміни структури перехідної економіки України в достатніх інвестиціях в умовах обмежених внутрішніх ресурсів необхідно створювати сприятливі умови для залучення іноземних інвестицій. У 2009 р. в Україну іноземними інвесторами вкладено 12467,1 млн дол.США прямих інвестицій, зокрема з країн СНД — 8568,9 млн дол. (1,1% до загального обсягу), з інших країн світу — 3469,2 млн дол. (98,9%). Водночас нерезидентами вилучено капіталу на 375,2 млн дол. Найбільше зріс капітал нерезидентів з Німеччини — на 4851,8 млн дол., Австрії — на 1062,5 млн дол., Кіпру — на 460,6 млн дол., Сполученого Королівства — на 199,9 млн дол., Сполучених Штатів Америки — на 183,5 млн дол., Віргінських островів, Британських — на 106,5 млн дол., Нідерландів — на 84,6 млн дол., Російської Федерації — на 78,9 млн дол., Белізу — на 49,2 млн дол., Гібралтару — на 36,0 млн дол., Польщі — на 29,3 млн дол., Данії — на 24,0 млн дол. Проте слід зазначити, що економіка України нині не може задовольнити вимоги західних інвесторів. Серед причин непривабливості українського інвестиційного клімату називають повільні темпи реформування не лише економіки, а й законодавчої бази, нераціональний розподіл внутрішніх інвестицій — приватних і державних, високі податки, надмірне регулювання, а також надмірна заполітизованість економіки. Однак, попри всі вади, потік іноземних інвестицій в економіку України нині збільшується. Так, динаміка нарощення прямих іноземних інвестицій у січні — березні поточного року була вдвічі вищою. Це зумовлено такими чинниками:а) прагнення закріпитися на перспективному ринку збуту України; б) прагнення одержати прибуток на довготерміновій основі; в) доступ до порівняно дешевих джерел сировини та ресурсів, що підвищує конкурентоспроможність продукції;г) використання відносно дешевої та кваліфікованої робочої сили як важливого чинника зниження собівартості продукції. У 2009 р. з України в економіку інших країн світу спрямовано 74,4 млн дол. прямих інвестицій. Інвестування здійснювалось переважно у формі грошових внесків. Обсяг інвестицій з України в економіку країн світу на 1 січня 2009 р. становив 455.2 млн дол., зокрема у країни СНД 253,9 млн дол., в інші країни світу — 193.3 млн дол. Основними інвесторами з України є підприємства, що належать до таких видів економічної діяльності, як операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам, обсяги інвестицій яких становили 67,7 млн дол. (31,1%), транспорт і зв’язок — 54,9 млн дол. (25,1%), фінансова діяльність 34,1 млн дол. (15,6%), оптова торгівля і посередництво у торгівлі — 27,0 млн дол. (12,4%), державне управління — 14,9 млн дол. (6,8%). Найбільші обсяги інвестицій в економіку країн світу здійснили підприємства Харківської — 73,3 млн дол. (27,2%), Одеської —56,0 млн дол. (16,5%), Дніпропетровської — 41,6 млн дол. (9,9%) областей, міст Києва — 114,7 млн дол. (20,0%) та Севастополя — 57,9 млн дол. США (8,7%).

Варто звернути увагу на істотні особливості інвестиційних компаній у різних країнах. Насамперед доцільно ознайомитись з практикою діяльності таких компаній у Великобританії, які мають найбільший досвід. Окрім того, вони чітко організовані в галузеві асоціації і піддані жорсткому державному регулюванню. У США діє велика кількість міжнародних інвестиційних компаній, інвестиційні портфелі яких значною мірою формуються не лише за рахунок національних, а й зарубіжних цінних паперів, насамперед японських і канадських. Особливість Японії полягає в тому, що останнім часом у цій країні значно зросла кількість інвестиційних компаній, що пов'язано із серйозним зростанням обсягів фондового ринку. Окрім того, в Японії широко представлені зарубіжні інвестиційні компанії, особливо країн тихоокеанського регіону.

Контрольні запитання

1. Що являють собою міжнародні інвестиції?

2. У чому полягають вигоди приймаючих країн від зарубіжних інвестицій?

3. У чому полягає виклик міжнародних корпорацій для приймаючих країн?

4. У чому різниця прямих і портфельних інвестицій?

5. Які існують теоретичні концепції прямих іноземних інвестицій?

6. Що таке горизонтальні прямі іноземні інвестиції?

7. Які сфери застосування вертикальних прямих іноземних інвестицій?

8. Як виглядає менеджмент портфельних зарубіжних інвестицій?

9. У чому різниця в оцінці ризиків портфельних Інвестицій за критеріями Трейнора і Шарпа?

10. Назвіть організаційні форми міжнародних інвестиційних компаній.