Інвестиційні операції банків з цінними паперами

Розмаїття інвестиційних операцій банків на ринку цінних паперів визначається як різними цілями, так і неоднаковими стратегіями, які використовує банк-інвестор і які передбачаються його інвестиційною політикою. Проте незалежно від виду операцій процес інвестування в цінні папери складається з кількох етапів (напрямків):

¾ визначення цілей, горизонту і форми інвестицій;

¾ інвестиційний аналіз;

¾ формування й управління портфелем цінних паперів;

¾ оцінювання ефективності інвестиційної діяльності.

Банки інвестують кошти у цінні папери, маючи при цьому різні цілі:

¾ розширення дохідної бази за рахунок зростання вартості цінних паперів, одержання прибутку у формі процентів, дивідендів, дисконту, курсової різниці від перепродажу цінних паперів;

¾ підтримання ліквідності банку створенням вторинних резервів у формі високоліквідних цінних паперів (інструментів грошового ринку), які у разі необхідності легко можна реалізувати або використати як заставу при позичанні коштів;

¾ забезпечення диверсифікації банківських операцій з метою мінімізації банківських ризиків і стабілізації доходів;

¾ формування контрольного пакету цінних паперів і участь в управлінні діяльністю об'єкта інвестування;

¾ розширення клієнтської бази, забезпечення присутності банку на найдинамічніших ринках.

Процес формулювання інвестиційних цілей передбачає деяку попередню роботу. Так, банк повинен оцінити вільні ресурси, які є в його розпорядженні і які він може використати для інвестування в цінні папери, йому необхідно зібрати достатню інформацію про доступні інвестиційні (фінансові) інструменти, оцінити економічну кон'юнктуру і прогнози на майбутнє. На цьому ж етапі банк визначає свій інвестиційний горизонт, тобто проміжок часу, в межах якого він має здатність розробити більш-менш чітку і розумну стратегію, а також оцінити її результати надалі. Величина часового горизонту визначається як цілями інвестора, так і його здатністю прогнозувати ціни і дохідність фінансових інструментів. Інвестиційний горизонт може бути невеликим, якщо інвестор орієнтований на одержання короткострокового прибутку, і довгостроковим — у стратегічного інвестора.

Цілі інвестиційної діяльності визначають форму інвестицій у цінні папери. Інвестиції можуть бути стратегічними і портфельними. Стратегічні інвестиції — це вкладання коштів у цінні папери конкретних емітентів. Мета стратегічних інвестицій — це формування контрольного пакету цінних паперів компанії (фірми) й управління її діяльністю. Портфельні інвестиції — це вкладення коштів у цінні папери різних видів, що належать різним емітентам, але управляються як єдине ціле. Мета портфельних інвестицій — це приріст капіталу на основі зростання курсової вартості портфеля й одержання прибутку від створення цінними паперами стабільних грошових потоків (дивідендів, процентів) при диверсифікації ризиків.

Формування цілей, визначення горизонту і форм інвестицій — це перший етап інвестування. Наступний етап — це інвестиційний аналіз. Найпоширенішими вважаються два напрями аналізу — фундаментальний і технічний.

Фундаментальний аналіз включає чотири рівні дослідження:

¾ макроекономічний аналіз;

¾ галузевий аналіз;

¾ аналіз фінансового стану і перспектив розвитку конкретної компанії-емітента;

¾ прогнозування (моделювання) ціни фінансового інструменту.

Аналіз макроекономічної ситуації здійснюють на основі показників, що характеризують динаміку виробництва, рівень економічної активності, споживання і накопичення, темпи інфляції, рівень зайнятості населення і процентних ставок, стан державних фінансів, сальдо платіжного балансу. Результати аналізу дають змогу оцінити, наскільки загальна ситуація на ринку сприятлива для інвестування, і виявити фактори, що детермінують її в короткостроковій і довгостроковій перспективі.

Галузевий аналіз передбачає вивчення економічного циклу, а також здійснення класифікації галузей відносно рівня ділової активності і за стадіями розвитку. Галузевий аналіз дає можливість визначити пріоритетність інвестування коштів.

Фінансовий стан компанії-емітента оцінюється на основі різних джерел інформації: фінансової звітності компанії, публікацій у пресі, інформації, отриманої з Internet, результатів досліджень, що виконані спеціалізованими організаціями. Стан компанії порівнюється з аналогічними компаніями в галузі за допомогою коефіцієнтів ефективності (коефіцієнти ліквідності, капіталізації, якості цінних паперів тощо). Результатом аналізу є вибір компанії, цінні папери котрої дають змогу якнайкраще реалізувати поставлені банком інвестиційні цілі.

Кінцева мета фундаментального аналізу — це прогнозування ціни фінансового інструменту. Визначивши ціну для майбутніх періодів, аналітики банків обчислюють теперішню вартість інструменту, користуючись схемою дисконтування. Потім теперішня («дійсна») вартість порівнюється з ринковою ціною. Якщо ринкова ціна нижча від «дійсної», то акція вважається «недооціненою» і згідно з фундаментальним аналізом її слід купувати, і навпаки. Основою фундаментального аналізу є дві передумови. Перша — це можливість оцінки «дійсної вартості» фінансового інструменту. Знання «дійсної» і ринкової ціни дає змогу виявити недооцінені і переоцінені фінансові активи. Друга — це припущення, що ринок з часом правильно оцінить фінансові активи, отже, ринкова ціна має тенденцію до зближення з «дійсною».

Технічний аналіз — це сукупність методів і прийомів прогнозування тенденцій зміни цін на ліквідних ринках цінних паперів на основі виключно технічних характеристик ринку — динаміки цін і обсягів операцій з купівлі і продажу цінних паперів^[7]. При цьому ігноруються фундаментальні фактори, що є основою формування ціни на той чи інший інвестиційний інструмент. Основні завдання технічного аналізу:

¾ розкриття закономірностей у реальному русі цін;

¾ виявлення моментів перелому тенденцій в русі цін на ринку (цінового піку), тобто моментів, коли зростання ціни змінюється на падіння, або навпаки. Ці моменти ще називають сигналами продажу або сигналами купівлі;

¾ прогнозування напряму руху ціни (межі коливань) у майбутньому.

Основний інструментарій технічного аналізу — цінові графіки, діаграми, лінійні діаграми, стовпчикові діаграми^[8], графіки «крапок і цифр».

В умовах українського ринку за нерозвинутості ринкових механізмів об'єктивного оцінювання курсів цінних паперів і низької ліквідності ринку перевага віддається фундаментальному аналізу.

У другій половині XX ст. виникає новий підхід до інвестиційного аналізу. На перше місце виходить завдання оцінити дохідність і ризик інвестиційного інструменту, а не просто передбачити ціну. В основі сучасного аналізу — використання ймовірнісно-статистичних методів.

Наступний етап інвестиційного процесу — це формування банком портфеля цінних паперів з урахуванням результатів проведеного аналізу й управління цим портфелем. Банки, як уже відзначалося, вкладають кошти у фінансові інструменти, що мають різні характеристики з точки зору ліквідності, дохідності, схильності до ризику. З метою аналізу інвестиційної якості фінансових інструментів прийнято умовно поділяти їх на дві групи. Перша — це інструменти грошового ринку зі строком обігу до одного року, які характеризуються, як правило, низьким рівнем ризику, поміркованою дохідністю і високою ліквідністю (казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, комерційні папери). Друга група — інструменти ринку капіталів, строк обігу яких перевищує рік і яким притаманна вища дохідність і відповідно вищий рівень ризику (корпоративні цінні папери, довгострокові державні облігації). За останні роки спектр інвестиційних можливостей банків розширився, з'явилися нові фінансові інструменти — ф'ючерсні контракти, опціони за цінними паперами тощо.

Структура портфеля цінних паперів залежить від цілей інвестиційної діяльності банку і від обраної банком інвестиційної стратегії— пасивної чи активної. Головне завдання банку-інвестора — це сформувати ефективний портфель, тобто портфель, який забезпечує найвищий рівень очікуваного доходу за даного рівня ризику або найменший ризик за даного рівня доходу.

Пасивна (консервативна, очікувальна) стратегія формування і управління портфелем полягає у диверсифікації інвестицій по різних сегментах ринку й у різні цінні папери. Вона базується на прагненні до гарантованого досягнення заданих параметрів доходу (на рівні середньоринкового) і ризику.

Активна стратегія формування й управління портфелем цінних паперів базується на прогнозуванні майбутніх процентних ставок і цінової динаміки. Використання цієї стратегії при портфельних інвестиціях у боргові зобов'язання передбачає вибір зобов'язань з максимальним значенням показників дохідності, а при портфельних інвестиціях у акції — вибір акцій недооцінених ринком на даний момент. Характерною рисою активної стратегії є постійний перегляд інвестиційних рішень з урахуванням ринкових тенденцій і на цій основі реструктуризація (поновлення) портфеля цінних паперів.

Останній етап інвестиційного процесу — це оцінка ефективності інвестиційної діяльності банку і, зокрема, ефективності управління портфелем цінних паперів. Під оцінкою ефективності мається на увазі, по-перше, періодичний контроль за тим, наскільки реальні результати інвестиційної діяльності відповідають цілям політики, сформованої банком і, отже, наскільки ефективною виявилася стратегія банку з формування й управління портфелем. По-друге, ефективність, безумовно, оцінюється дохідністю вкладень, яка досягнута банком за відповідний проміжок часу, порівняно з показниками інших інвесторів або ринку взагалі.

Починаючи з 2000 р. Уряд України проводить політику, спрямовану на поступову реанімацію ринку державних цінних паперів. Діяльність банків на ринку корпоративних цінних паперів стримується несталістю курсів цього виду паперів, недостатньою ліквідністю як цінних паперів, так і банків, обмеженістю власного капіталу банків.

Згідно з нормативними документами Національного банку України цінні папери, в які банки вкладають кошти, класифікуються за різними критеріями. З урахуванням цих критеріїв здійснюється облік вкладень у цінні папери на балансі комерційних банків. Залежно від мети придбання, характеристики цінного паперу і строків зберігання в портфелі банку цінні папери підрозділяють на чотири види:

¾ портфель цінних паперів на продаж — враховуються цінні папери, які банк придбав на короткий строк з наміром їх подальшого перепродажу й отримання торговельного доходу від різниці між ціною продажу та ціною купівлі. Під час перебування цінних паперів у портфелі на продаж вони можуть принести дивідендний або процентний дохід. Належність цінних паперів до портфеля на продаж обмежена календарним роком, після чого їх автоматично переводять у портфель на інвестиції;

¾ портфель цінних паперів на інвестиції — враховуються цінні папери, які банк придбав на строк до дати погашення (для безстрокових цінних паперів — довічно) з метою отримання дивідендного або процентного доходу, а також для використання інших прав, що випливають з володіння цінними паперами;

¾ портфель пайової участі (вкладень в асоційовані компанії);

¾ портфель вкладень у дочірні компанії.

Вкладення банків у цінні папери як боргові, так і пайові підрозділяють також залежно від того, хто їх емітував в обіг.

Вкладення в боргові цінні папери підрозділяють на п'ять видів:

¾ боргові цінні папери центральних органів державного управління;

¾ боргові цінні папери місцевих органів державного управління;

¾ боргові цінні папери, випущені банками;

¾ боргові цінні папери, випущені фінансовими (небанківськими) установами;

¾ боргові цінні папери, випущені нефінансовими підприємствами.

Окремо виділяють у балансі комерційних банків вкладення в боргові цінні папери, які входять до переліку цінних паперів, що приймаються Національним банком до рефінансування.

Вкладення в акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком підрозділяють на чотири види:

¾ акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком, які випущені банками;

¾ акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком, які випущені фінансовими (небанківськими) установами;

¾ інші акції та цінні папери з нефіксованим прибутком;

¾ власні акції банку, викуплені в акціонерів.

Банки можуть здійснювати операції з цінними паперами за рахунок власних та залучених коштів, як на первинному ринку, так і на вторинному, на біржовому і позабіржовому. Так, облігації внутрішньої державної позики (КДО — короткострокові державні облігації і СДО — середньострокові державні облігації) банки можуть купувати на первинному ринку, беручи участь в аукціонах з розміщення облігацій, що проводяться НБУ. До участі в аукціонах допускаються банки – юридичні особи, які згідно з чинним законодавством здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів та уклали договори з НБУ як депозитарієм державних цінних паперів про депозитарне обслуговування. Банки можуть подавати заявки на придбання облігацій на аукціонах від власного імені та за рахунок власних коштів, а також від власного імені за дорученням і за рахунок коштів клієнтів.

Рішення про час і форму проведення аукціонів (торгів), обсяги та умови розміщення облігацій, що пропонуються на продаж, строк подання заявок на участь в аукціонах приймаються Міністерством фінансів України за погодженням з Національним банком України. Аукціон може проводитись за одним із двох критеріїв: на підставі введення цінових умов продажу облігацій або рівня дохідності за облігаціями. Як генеральний агент уряду з обслуговування випуску та погашення облігацій НБУ надсилає електронною поштою повідомлення про умови проведення аукціону банкам. Розміщення облігацій здійснюється у вигляді електронних торгів з використанням телекомунікаційної мережі передання даних. На підставі договору з НБУ банкам — учасникам торгів надаються програмно-технологічні засоби системи «ЛІГА», які забезпечують формування і передання заявок на участь у торгах та отримання даних за їх результатами. З використанням системи «ЛІГА» банки подають до НБУ заявки з пропозиціями щодо кількості, ціни придбання облігацій або рівня їх дохідності. Пропозиції можуть бути конкурентними та неконкурентними. Конкурентна пропозиція передбачає, що банк має намір купити облігації за фіксованими цінами або встановленим рівнем дохідності, які він указує в заявці. Неконкурентна пропозиція означає, що банк згоден купити облігації за середньозваженими цінами, або середньозваженим рівнем дохідності, які будуть установлені в результаті проведення аукціону. Міністерство фінансів на основі аналізу заявок учасників торгів визначає ціну відсікання або рівень дохідності і дає доручення НБУ на задоволення заявок з придбання облігацій.

Починаючи з другої половини 1998 р. НБУ проводить також аукціони з розміщення облігацій за попередніми та остаточними заявками та умовами. Аукціон проводиться за такими правилами. Банки подають до НБУ попередні заявки щодо придбання облігацій у день проведення аукціону. Міністерство фінансів на підставі заявок визначає попередню ціну продажу облігацій, нижче від якої заявки не будуть задовольнятися, або попередній рівень Дохідності; за вищим рівнем заявки не будуть задовольнятися. Міністерство визначає також обсяг продажу облігацій. Цю інформацію НБУ засобами електронного зв'язку розсилає банкам. У свою чергу, банки на підставі отриманої інформації уточнюють свої заявки на придбання облігацій і надсилають остаточні заявки до НБУ засобами програмного комплексу «ЛІГА», В остаточні конкурентні заявки банкам дозволяється вносити корективи, а саме:

¾ збільшувати кількість придбаних облігацій;

¾ підвищувати ціни придбання облігацій у разі проведення аукціону за критерієм цінових умов або знижувати рівень дохідності при проведенні аукціону за критерієм дохідності. В неконкурентні заявки не дозволяється вносити корективи.

Якщо НБУ не отримає остаточних скоригованих заявок від банків до встановленої години дня проведення аукціону, попередні заявки набувають сили остаточних.

Міністерство фінансів після отримання остаточних результатів дає доручення НБУ на задоволення заявок на придбання облігацій. У дорученні визначається ціна відсіку та середньозважена ціна аукціону при його проведенні за ціновим критерієм або встановлюються рівень дохідності та середньозважений рівень дохідності аукціону за умови його проведення за критерієм рівня дохідності.

За результатами проведення аукціону НБУ офіційно повідомляє учасників торгів про результати аукціону. Строки та порядок розрахунків за придбані облігації визначені у повідомленні про проведення торгів. За результатами торгів НБУ складає клірингову відомість, що характеризує обсяги платежів від учасників торгів та обсяги сплат при погашенні або оплаті доходу за облігаціями за рахунок державного бюджету. Після того, як банки перерахують кошти за придбані облігації, НБУ зараховує на рахунки «депо» у депозитарії відповідну кількість облігацій, що придбана банком.

Національний банк України може продавати комерційним банкам цінний папір власної емісії — депозитний сертифікат. Цей сертифікат має окремий статус і використовується центральним банком країни як інструмент реалізації грошово-кредитної політики. Депозитний сертифікат НБУ — це борговий цінний папір центрального банку у бездокументарній формі, який засвідчує розміщення в Національному банку коштів комерційних банків та їх право на отримання внесеної суми і процентів після закінчення встановленого строку.

Із метою ефективнішого використання депозитного сертифіката НБУ у процесі регулювання грошового ринку йому надано право вільного обігу на вторинному ринку між банківськими установами як об'єкта застави, обміну, продажу.

НБУ здійснює операції з розміщення депозитних сертифікатів на договірній основі тільки з комерційними банками шляхом проведення аукціонів. Рішення про доцільність проведення аукціонів НБУ приймає залежно від стану загальної ліквідності банківської системи та кон'юнктури грошового ринку. НБУ може випускати депозитні сертифікати для комерційних банків на строк від одного до 180 днів. Погашення сертифікатів здійснюється НБУ у безготівковій формі перерахуванням на кореспондентський рахунок комерційного банку номінальної вартості сертифіката та процентного доходу на дату погашення. Депозитарний облік депозитних сертифікатів здійснюється в Депозитарії НБУ.

Банки для проведення операцій купівлі-продажу цінних паперів беруть участь у біржовій та позабіржовій торгівлі. Порядок проведення операцій на біржовому ринку регламентується нормативними документами відповідної біржі. Біржова торгівля здійснюється на підставі великої низки конкретних правил, вимог, принципів, процедур, тобто вона являє собою значною мірою «організовану» систему торгів. Так, для того, щоб брати участь у біржових торгах з цінними паперами, наприклад на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ), банк має стати членом Фондової секції (ФС) біржі і придбати брокерське місце на торговельному майданчику секції. Категорія членства у Фондовій секції залежить від того, які біржові угоди має намір укласти банк.

Установлено три категорії членства у Фондовій секції:

¾ торговий член — дилер (укладає біржові угоди на ФС виключно за свій рахунок і від свого імені);

¾ торговий член — брокер (надає послуги тільки з укладання біржових угод на ФС для своїх клієнтів);

¾ торговий член — дилер-брокер (поєднує діяльність члена-дилера і члена-брокера).

Усі дії на біржі від імені члена секції (ЧС) здійснює трейдер (представник ЧС), який пройшов акредитацію на ФС УМВБ. Трейдер від імені члена секції подає заявки на торги і укладає угоди. Укладання угод у торговельному просторі здійснюється за технологією безперервного подвійного аукціону, одностороннього аукціону або фіксингу. Заявка вважається виконаною, а угода по цій заявці — укладеною, якщо вона зареєстрована маклером (представником біржі) і внесена у протокол торговельної сесії.

Позабіржовий ринок цінних паперів у більшості країн являє собою складну систему ринкових відносин, що складаються «поза» або «поруч» з торгівлею на фондових біржах. У позабіржовій системі торгівлі існують певні правила і процедури укладання та виконання угод купівлі-продажу цінних паперів, але в цілому вимоги щодо участі в ній є більш ліберальними порівняно з біржовим ринком. З огляду на це досить часто позабіржовий ринок ще називають «неорганізованим» ринком. Найбільш «організованою» підсистемою позабіржового ринку є система комп'ютерної торгівлі, наприклад, NASDAQ у США, ПФТС в Україні.

Порядок проведення операцій з цінними паперами в Позабіржовій фондовій торговельній системі (ПФТС) регламентується нормативними документами Асоціації цієї системи. Доступ до ПФТС надається членам Асоціації — реєстровим торговцям і нереєстровим торговцям. Реєстровий торговець може вводити котирування на ПФТС у відповідних цінних паперах. Нереєстровий торговець може тільки переглядати котирування реєстрових торговців і може відгукнутися на виставлене котирування. Кожна фірма (зокрема банк) — член ПФТС повинна призначити одну або кількох уповноважених осіб. Вводити інформацію в ПФТС, вести переговори й укладати угоди з цінними паперами між членами Асоціації можуть тільки уповноважені особи.

Діяльність банків на ринку цінних паперів пов'язана з безліччю ризиків. Ризики звичайно поділяють на дві групи:

¾ фінансові, пов'язані з непередбаченими змінами в обсягах, дохідності, вартості і структурі активів і пасивів;

¾ функціональні, пов'язані з використанням банками різної техніки і технологій, з діяльністю операційних підрозділів, з помилками в управлінні тощо.

Розрізняють також системний ризик і несистемний.

Системний — це ризик понесення збитків від зміни умов функціонування фінансового ринку в цілому або окремих його сегментів (наприклад, інфляційний ризик, ризик відмови уряду від виконання своїх боргових зобов'язань або затримки виконання урядом зобов'язань).

Несистемний — це ризик, пов'язаний з особливостями обігу конкретних фінансових інструментів, з діяльністю окремих учасників ринку (наприклад, ризик невиплати дивідендів).

Банки в процесі інвестування в цінні папери підпадають під дію багатьох ризиків, основні з них:

¾ ринковий — пов'язаний з можливістю непередбаченої зміни дохідності та вартості цінних паперів на ринку;

¾ ризик процентних ставок — пов'язаний із мінливістю процентних ставок на фінансовому ринку;

¾ кредитний, пов'язаний із можливістю невиконання боргових зобов'язань емітентом.

Банки управляють ризиками з метою їх обмеження чи мінімізації рівня. У світовій банківській практиці застосовується системний підхід до управління ризиками. Цей підхід базується на загальноприйнятих принципах ризику (GenerallyAccepted Risk Principles –– GARP). Згідно з принципами ОАКР банки створюють спеціальний структурний підрозділ, який займається управлінням ризиками. Процес управління ризиками складається з кількох етапів: виявлення ризику, оцінка його величини, моніторинг ризику і використання відповідних методів і інструментів, спрямованих на мінімізацію ризику. Стосовно інвестиційної діяльності банки використовують такі методи управління ризиками:

¾ диверсифікація інвестицій;

¾ установлення лімітів на здійснення тих чи інших інвестиційних операцій;

¾ хеджування ризиків за допомогою відповідних похідних фінансових інструментів;

¾ створення резервів на знецінення цінних паперів. Резерви згладжують негативні наслідки для банків втрат від реалізації цінних паперів за ціною нижчою, ніж ціна придбання.

Згідно з вимогами НБУ^[9] комерційні банки зобов'язані створювати резерв на відшкодування можливих збитків від операцій з цінними паперами. Резервуванню підлягають усі цінні папери, що перебувають у портфелі банку на продаж протягом 15 робочих днів і більше, а також у портфелі на інвестиції — протягом 30 робочих днів і більше.

Вкладення банків у цінні папери відображаються в балансі за первинною вартістю, тобто ціною придбання^[10]. Проте вартість цінних паперів на ринку може змінюватись — зростати або знижуватися. Якщо ринкова вартість перевищує балансову і, отже, ціна на цінний папір зростає, це означає для банку нереалізований прибуток. Якщо ж балансова вартість перевищує ринкову, це означає для банку нереалізований збиток.

Згідно з принципами міжнародних норм бухгалтерського обліку, і зокрема згідно з принципом обережності, банки повинні періодично проводити переоцінку цінних паперів, коригувати їх балансову вартість за правилом нижчої вартості й у відповідний спосіб здійснювати коригування суми сформованого резерву.

Планову переоцінку портфеля цінних паперів на продаж банки проводять наприкінці кожного місяця, а планову переоцінку портфеля цінних паперів на інвестиції— один раз наприкінці року.

Правило нижчої вартості означає, що цінні папери відображаються за нижчою вартістю — чи балансовою, чи ринковою. Комерційні банки застосовують різні методики визначення ринкової вартості цінних паперів залежно від категорії цінних паперів. Згідно з Положенням НБУ виділяються такі категорії цінних паперів:

¾ Категорія 1. Цінні папери в портфелі на продаж, що мають активний ринок.

¾ Категорія 2. Цінні папери в портфелі на продаж, що не мають активного ринку.

¾ Категорія 3. Цінні папери в портфелі на інвестиції, що мають активний ринок.

¾ Категорія 4. Цінні папери в портфелі на інвестиції, що не мають активного ринку.

Основним критерієм віднесення цінного папера до певної категорії є фактор наявності активного ринку конкретного цінного папера. Активним вважається ринок, на якому є змога будь-коли продати цінний папір за ціною, що переважає на ринку під час його виставлення на продаж. У Положенні НБУ перелічуються фактори, не підставі яких ринок конкретного цінного папера можна оцінювати як активний (або навпаки):

—на ринку діють установи (банки, брокерські контори тощо), які забезпечують постійне котирування цін на продаж та купівлю цінних паперів;

—середня ціна на купівлю цінного папера, що пропонується банками, брокерськими конторами тощо, збігається зі звичайною ціною на місцевому ринку цінних паперів;

—випущено значний обсяг цінних паперів, отож, їх партії, виставлені на ринок, мало вплинуть на ціни;

—частина випуску, якою володіє банк-продавець цінного папера, досить обмежена, відтак навіть його повна пропозиція на продаж істотно не позначиться на поточній ринковій вартості цього цінного папера.

Для визначення ринкової вартості цінних паперів, що мають активний ринок (категорія 1 і категорія 3), використовується одне з таких значень:

¾ середнє котирування цінного папера протягом місяця на організаційно оформленому біржовому ринку (за умови, що було проведено не менше чотирьох торгів);

¾ середнє котирування кількох бірж (не менше трьох) на день переоцінювання (на день останніх торгів місяця або року залежно від виду цінних паперів — на продаж чи інвестиції, за умови, що торги відбулися на різних біржах з розривом у часі не більше відповідно 5 або 15 робочих днів);

¾ середнє котирування купівлі цінного папера на організаційно оформленому позабіржовому ринку цінних паперів за останній тиждень місяця або за останній календарний місяць року, якщо мова йде про цінні папери на інвестиції;

¾ середня вартість купівлі цінного папера на вторинному неорганізованому ринку за останній тиждень місяця, що підтверджується не менш як чотирма угодами купівлі-продажу цінних паперів.

Ринкова вартість цінних паперів, що не мають активного ринку, визначається як розрахункова згідно зі спеціальними методиками, що передбачені у Положенні НБУ.

Ринкова (розрахункова) вартість цінних паперів коригується з урахуванням ризику емітента цінного паперу, а також зменшується на передбачені витрати під час продажу цінних паперів (комісійні за брокерські, юридичні, консультаційні послуги тощо). Державні цінні папери вважаються такими, що не мають ризику погіршення фінансового стану емітента. За всіма іншими цінними паперами банки зобов'язані розробити і затвердити внутрішньобанківське положення про порядок визначення класу емітента і розмір коригування вартості цінних паперів.

Клас емітента (А, Б, В, Г, Д) визначається банком на підставі результатів проведеного аналізу якісних та кількісних факторів оцінювання емітента, що можливо лише за наявності в банку регулярної фінансової (податкової) звітності емітента. Якщо такої звітності немає, емітент автоматично відноситься до класу Д. Клас емітента визначається з урахуванням його фінансово-майнового стану, результатів фінансово-господарської діяльності, а також з урахуванням ряду факторів, а саме:

¾ тривалість функціонування емітента з часу державної реєстрації і з часу останньої структурної реорганізації;

¾ наявність позитивних (чи негативних) аудиторських висновків за певний період часу;

¾ наявність (відсутність) бізнес-плану;

¾ наявність (відсутність) фактів несплати або несвоєчасної сплати процентів за борговими зобов'язаннями;

¾ прибуткова (збиткова) діяльність за певний проміжок часу тощо.

Згідно з класом емітента в Положенні НБУ визначається розмір коригування розрахункової вартості груп цінних паперів.

Резерв під цінні папери в портфелі на продаж формується разі зниження ринкової вартості групи цінних паперів нижче рівня балансової вартості цієї групи цінних паперів. Резерв під цінні папери в портфелі на інвестиції формується у разі зниження ринкової вартості всього портфеля цінних паперів нижче рівня балансової вартості портфеля. За рахунок створеного резерву банки покривають різницю (збиток) від реалізації цінних паперів за ціною, нижчою від ціни їх придбання. На перевищення ринкової вартості над балансовою бухгалтерське проведення не складається, тобто різниця між ринковою та балансовою вартістю не обліковується.