Інвестиційні компанії і фонди.

У сучасних умовах інвестиційна компанія- це інститут колективного інвестування, який за своїм головним функціональ­ним призначенням є установою, що об'єднує індивідуальні за­ощадження і надає своїм пайовикам, у тому числі і тим, хто не має значних заощаджень, можливість вкласти їх у цінні папери та інші активи. Ця установа виступає в ролі інституту, який за­безпечує управління інвестиціями багатьох індивідуальних влас­ників капіталу.

Спочатку інвестиційні компанії обслуговували власників ве­ликих заощаджень. Що ж стосується власників дрібних заоща­джень, то їм інвестиційні компанії надавали консультаційні по­слуги, оскільки рівень компетенції таких власників у сфері управління своїми активами був невисоким.

Процес акумуляції дрібних заощаджень відбувався й до вини­кнення інвестиційних компаній і здійснювався банками. Але ба­нки забезпечували лише збереження капіталу при деякому його збільшенні, як правило, за рахунок фіксованих відсотків. Це не могло влаштовувати всіх потенційних інвесторів. Частина з них цій пасивній позиції хоче протиставити активну, пов'язану з ри­зиком, але водночас і з можливістю помітно примножити свій капітал. Саме цю можливість і реалізує інвестиційна компанія, яка внаслідок цього займає свою власну нішу на фінансовому ринку. Зосереджуючи значний капітал і маючи мобільну структуру, інвестиційні компанії володіють усіма можливостями для успіш­ної реалізації інтересів своїх вкладників.

Організаційна структура інвестиційних компаній, як правило, пов'язана з акціонерною формою, або з формою товариства з об­меженою відповідальністю. Та нерідко це може бути й організа­ція, що створюється на основі угоди контрактного типу, що укла­дається, як правило, між управляючим компанією (її менедже­ром, яким може бути як фізична, так і юридична особа), депо­зитарієм (від лат.depositum— річ, віддана на схов), тобто організацією, котра зберігає активи інвестиційної компанії, в якості якого найчастіше виступає банк, хоча це може бути й інша довірена особа, і, нарешті, власником капіталу. Відповідно до цієї угоди власник капіталу (інвестор) передає свої заощадження інвестиційній компанії, купуючи на суму свого внеску інвестиційні сертифікати, або акції цієї компанії. Управ­ляючий компанії бере на себе відповідальність і обов'язки з управління всім сукупним капіталом компанії, що представлений сумою вкладів індивідуальних вкладників. Депозитарій, або до­вірена особа, зобов'язується зберігати активи інвестиційної ком­панії.

Інвестиційні компанії бувають відкритого й закритого типу. Компанії закритого типу - це організації, які випускають чітко визначену кількість інвестиційних сертифікатів, що продаються інвесторам. Зазначені цінні папери інвестор не може повернути інвестиційній компанії для їх погашення, через це такі інвести­ційні сертифікати і акції є неліквідними. Але відсутність ліквід­ності цих цінних паперів з боку інвестиційної компанії не означає їх абсолютної неліквідності. Ліквідність емітованих (випущених) закритою інвестиційною компанією цінних паперів забезпечуєть­ся можливістю їх реалізації на вторинному ринку цінних паперів. Вони можуть бути об'єктом купівлі-продажу як на біржовому, так і на позабіржовому ринку, що визначається становищем інве­стиційної компанії і тим, чи включена вона в лістинг (список) відповідної біржі, чи ні.

Інвестиційні компанії відкритого типу відрізняються від за­критих тим, що вони у встановлений термін, а досить часто і в будь-який момент часу можуть придбати випущені ними в обіг інвестиційні сертифікати, або акції. Таким чином, цінні папери таких компаній мають надзвичайно високу ліквідність. Відкриті інвестиційні компанії дуже привабливі для інвестора (особливо дрібного), але водночас це пов'язано з небезпекою наростаючого погашення інвестиційних сертифікатів, з можливим банкрутст­вом таких компаній. Проте у високорозвинених країнах такого, як правило, не відбувається. Стійкість відкритих інвестиційних компаній посилюється дією цілої низки причин, серед яких як головні і найбільш поширені такі:

ü зростання заощаджень населення, що дає змогу частину до­ходів постійно перетворювати в капітал і забезпечувати його ди­версифікацію;

ü зростання рівня масової економічної культури населення, що дає можливість інвестору орієнтуватись у своїй стратегії з ураху­ванням певних закономірностей розвитку фінансового ринку;

ü стабільна й досить досконала (принаймні у високорозвине­них країнах) система законодавства, що забезпечує досить висо­кий рівень захисту інтересів інвестора;

ü розвинута система комерційних структур, що спеціалізу­ються на страхуванні підприємницьких ризиків;

ü прозорість ринку цінних паперів і наявність доступу до об'єктивної інформації про діяльність його агентів.

Названі вище причини визначили певну стійкість і прогнозованість поведінки дрібного інвестора відносно різних потрясінь, які відбуваються на фінансовому ринку, а вона, у свою чергу, укріпила основи існування відкритих інвестиційних компаній, що характеризуються високою ліквідністю своїх цінних паперів.

Відкриті інвестиційні компанії з'явилися відносно недавно і дуже поширились після Другої світової війни. У практиці країн Заходу їх часто називають взаємними, або інвестиційними фон­дами.

Інвестиційні компанії як закритого, так і відкритого типу роз­міщують акумульовані грошові кошти на ринку цінних паперів. А так як вони є одними з основних покупців цінних паперів ін­ших емітентів, то їх називають інституціональними інвесторами.

Закриті інвестиційні компанії, реалізувавши свої сертифікати, розміщують кошти в ринкові активи, проводячи при цьому до­сить незалежну інвестиційну стратегію. Останнє обумовлено тим, що ці компанії не приймають до погашення випущені ними сер­тифікати. Інвестори, купуючи інвестиційні сертифікати такої компанії, розглядають їх як довгострокове вкладення своїх кош­тів і інтерес вкладника зосереджується на доході, пов'язаному зі збільшенням вартості цих сертифікатів на вторинному ринку цінних паперів.

Відкриті інвестиційні компанії менш вільні у реалізації довго­строкової інвестиційної стратегії, бо вони змушені підтримувати високий ступінь ліквідності випущених ними сертифікатів. Збит­ки і втрати, пов'язані зі зміною ринкової кон'юнктури, відкриті інвестиційні компанії перекладають на власників способом зміни ціни інвестиційних сертифікатів, які погашаються відповідно до поточної ринкової ціни цих паперів. Однак висока ліквідність цінних паперів відкритих інвестиційних компаній приваблює ба­гатьох вкладників і перш за все дрібних.

Поширеність інвестиційних компаній і фондів як форми взає­много (колективного) інвестування та певна тенденція їх доміну­вання щодо індивідуальних форм інвестиційної діяльності обу­мовлені тими реальними перевагами, які отримують як дрібні, так і крупні інвестори, що вдаються до колективного інвестування.

Для дрібного інвестора ці переваги у більшості випадків пов'язані з такими моментами:

ü зниження ризику інвестицій, що обумовлено можливістю диверсифікації навіть невеликих за розмірами заощаджень;

ü невеликим порогом величини вкладу, який залучається інве­стиційними фондами або компаніями, що надає процесу інвесту­вання досить мобільний характер;

ü значно меншими (порівняно з індивідуальним інвестуван­ням) накладними витратами;

ü широкими можливостями інвестора щодо оперативного ви­рішення питання подальшого використання дивідендів. Колекти­вні форми інвестування, як правило, дають можливість або інвес­тувати їх, або перетворити в дохід шляхом отримання готівкових грошей.

Поряд з дрібним інвестором важливим суб'єктом інвестицій­ного процесу є і крупний інвестор. Це пов'язано з тим, що одним з помітних об'єктивних явищ, властивих ринковій організації су­спільного виробництва, є майнова диференціація населення. Як свідчить практика високорозвинутих країн Заходу, і з боку круп­ного інвестора має місце тенденція до використання колективних форм організації інвестування. Це досить помітне явище обумов­лене тими перевагами, які дають крупному інвестору фонди вза­ємного інвестування порівняно з індивідуальним інвестуванням. Найбільш важливі з них такі:

ü ціла низка високоприбуткових сфер інвестування характери­зується підвищеним ступенем ризику, що робить індивідуальне інвестування нераціональним;

ü управління інвестиціями постійно ускладнюється, стає все більш витратним і об'єктивно робить більш вигідною організа­цію колективного управління ними;

ü диверсифікація інвестиційного портфеля є неодмінною умо­вою організації цієї діяльності і для крупного вкладника. У той же час ускладнення самої інвестиційної діяльності і поява нових фінансових інструментів вимагають спеціалізації щодо конкрет­них видів інвестування. Це протиріччя й штовхає крупного вкла­дника до використання колективних форм інвестування.

Історія розвитку інвестиційних компаній та інвестиційних фо­ндів розвинутих країн Заходу і сучасний стан інвестиційного біз­несу в цих країнах дають багатий матеріал для аналізу інвести­ційних процесів в умовах ринкової економіки і вибору власної національної стратегії в цьому напрямі розвитку суспільного ви­робництва.

Становлення ринкової економіки в Україні й гострота про­блеми інвестиційних ресурсів обумовлюють необхідність розви­тку інвестиційних інститутів. В Україні вони виникли ще до того, як з'явились перші законодавчі акти, що регламентували їх дія­льність. Відставання нормативної бази від реального процесу лі­квідовано тільки на початку 1994 р., коли Президент України підписав Указ «Про інвестиційні фонди і інвестиційні компанії». Згодом у 2001 р. прийнято Закон України «Про інститути спіль­ного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)».

Інвестиційні фонди, відповідно до Указу Президента України від 1994 р., могли бути як відкритими, так і закритими. Відкриті створювались на невизначений термін. Вони забезпечували висо­ку ступінь ліквідності інвестиційних сертифікатів, що випускалися, встановлюючи терміни їх викупу (погашення). На відміну від них, закриті інвестиційні фонди випущені сертифікати не вику­повували. Термін діяльності таких фондів був визначеним і вста­новлювався вже у момент створення інвестиційного фонду за­критого типу.

Наявна і досить недосконала правова база, що регламентувала функціонування інвестиційних компаній і фондів, певною мірою стримувала їх розвиток. Новим кроком у розвитку інвестиційних процесів у нашій державі стало прийняття в 2001 р. Закону Укра­їни «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпорати­вні інвестиційні фонди)». Згідно з положенням цього закону в Україні створюються інститути спільного інвестування, які мо­жуть бути відкритого, інтервального і закритого типу. До відкри­тих належать ті, що в будь-який момент за бажанням інвестора можуть викупити ті цінні папери, які емітовані даним інститутом спільного інвестування. Інтервальні - це різновид відкритих, які відрізняються від останніх тим, що процес викупу (за бажання інвестора) здійснюється в термін, установлений у проспекті емі­сії, але не рідше одного разу на рік. Інститути спільного інвесту­вання належать до закритих тоді, коли вони не беруть на себе зо­бов'язання щодо викупу випущених ними цінних паперів. Останні можуть викуповуватись лише у двох випадках: реоргані­зації або ліквідації емітента.

Закон України регламентує і термін існування інститутів спі­льного інвестування. Щодо цього останні можуть бути створені як на певний термін, так і на безстроковий. При цьому закриті можуть бути лише строковими.

В новому законі вводиться й таке поняття, як диверсифікований, або недиверсифікований вид інституту спільного інвесту­вання. Подаємо ознаки диверсифікованого виду:

ü кількість цінних паперів одного емітента в активах інститу­ту спільного інвестування не може перевищувати 10% від зага­льного обсягу їх емісії;

ü активи диверсифікованого інституту спільного інвестуван­ня не менш, як на 80 % повинні складатися з грошових коштів, ощадних сертифікатів, а також облігацій (підприємств, місцевих і центральних органів влади), які допущені до торгів на біржі, або в торговельно-інформаційній системі.

Відкриті та інтервальні інститути спільного інвестування мо­жуть бути тільки диверсифіковані. Це пояснюється тим, що зако­нодавець намагається створити умови, які б унеможливлювали або робили найменш вірогідними банкрутство цих інститутів. У цьому ж напрямку діють і ті обмеження, що стосуються диверсифікованих інститутів спільного інвестування відносно розмі­щення їх активів. Так, їм забороняється:

ü тримати у грошових коштах, в ощадних сертифікатах, на депозитних рахунках у банках більше 30 відсотків загальної вар­тості активів інституту спільного інвестування;

ü купувати цінні папери одного емітента більш, ніж на 5 % загальної вартості активів такого інституту;

ü придбавати, або додатково інвестувати в цінні папери орга­нів місцевого самоврядування більш, ніж 10 %загальної вартості активів інституту спільного інвестування;

ü придбавати, або додатково інвестувати акції українських емітентів більш, ніж на 40 %загальної вартості активів інституту спільного інвестування.

Це тільки деякі обмеження, встановлені для диверсифікованих інститутів спільного інвестування. Інші стосуються обмежень щодо купівлі цінних паперів іноземних емітентів, емітентів; які є пов'язаними особами інституту спільного інвестування (особи, які здійснюють контроль за відповідною юридичною особою) тощо. Мета цих обмежень полягає в тому, щоб максимально за­безпечити та посилити надійність і стабільність функціонування цих інститутів.

За формою своєї організації інститути спільного інвестування можуть бути як корпоративними інвестиційними фондами, так і пайовими. Корпоративний створюється тільки у формі відкрито­го акціонерного товариства і має здійснювати діяльність тільки зі спільного інвестування.

Корпоративний інвестиційний фонд організовує свою діяль­ність за тими нормами, що встановлені законодавством України для акціонерних товариств. Це стосується, наприклад, мінімаль­ного (початкового) розміру статутного фонду (капіталу), ієрархії й основних повноважень органів такого фонду (збори акціонерів та спостережна рада), порядку проведення зборів акціонерів, по­рядку припинення діяльності інвестиційного фонду тощо. Але при цьому в Законі України «Про інститути спільного інвесту­вання (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» визначають­ся й певні особливості саме акціонерного товариства, що діє як інвестиційний фонд. Зокрема, такому товариству заборонено ви­пускати будь-які інші (крім акцій) цінні папери. Тоді як звичайне акціонерне товариство може випускати, наприклад, облігації (щоправда вартістю не більше 25% від статутного капіталу). Ак­ції корпоративного інвестиційного фонду можуть бути тільки простими іменними, тоді як інші акціонерні товариства можуть випустити як привілейовані акції (до 10 %), так і прості, та акції на пред'явника. Існують і інші особливості, наприклад, стосовно розкриття інформації інвестиційного фонду.

Пайові інвестиційні фонди - це активи, які належать інвесто­рам на правах спільної часткової власності. Ці активи знаходять­ся в управлінні компанії, яка спеціалізується на управлінні акти­вами. Мінімальний розмір активів пайового фонду не може бути менше від початкового капіталу корпоративного інвестиційного фонду. Пайовий інвестиційний фонд не є юридичною особою.

Створення пайового інвестиційного фонду дає можливість за­йматись організацією спільного інвестування саме компанії з управління активами. Ця компанія відповідає за збитки, які були завдані діяльністю (або бездіяльністю) інституту спільного інвес­тування.

Відповідно до Закону України «Про інститути спільного інве­стування (пайові та корпоративні фонди)» всі закриті інвестицій­ні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній у разі закінчення терміну їх існування повинні реорганізуватись у па­йові чи корпоративні інвестиційні фонди, або припинити свою діяльність. А ті, термін дії яких не закінчився, мають право фун­кціонувати до кінця строку, а потім теж повинні бути реорганізо­вані або ж ліквідовані.