Підстави припинення права власностіперераховані в статті 346 Цивільного кодексу.

Такими підставами є:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмова власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке згідно із законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викуп пам'ятників історії і культури;

6) викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю;

7) викуп нерухомого майна, пов'язаний з викупом у зв'язку з суспільною необхідністю земельної ділянки, на якій воно розташоване;

8) звернення стягнення на майно по зобов'язаннях власника;

9) реквізиція;

10) конфіскація;

11) припинення юридичної особи або смерть власника.

Цей перелік не вичерпний. Відповідно до частини 2 статті 346 Цивільного кодексу право власності може бути припинене і в інших випадках, встановлених законом.

Залежно від значення волі власника,все підставі припинення права власності можна розділити на дві групи:

1) припинення права власності по волі власника;

2) припинення права власності незалежно від волі власника.

Припинення права власності по волі власниканайчастіше пов'язане з передачею цього права іншій особі на підставі правочинів (договорів купівлі-продажу, дарування і тому подібне). Можливо також знищення речі власником (шляхом її споживання, переробки в іншу річ, фізичній ліквідації) і відмова від права власності на майно.

Припинення права власності незалежно від волі власникаможе бути двох різновидів:

а) припинення права власності з об'єктивної причини(загибель речі; втрата речі власником; закінчення терміну набувальної давності);

б) припинення права власності внаслідок волевиявлення інших суб'єктів право(примусовий викуп майна, звернення стягнення на майно по зобов'язаннях власника, реквізиція, конфіскація і тому подібне). При цьому повинне бути дотримане положення Конституції України: "Ніхто не може бути позбавлений права власності інакше, як за рішенням суду".

Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністюрегулює стаття 350 Цивільного кодексу, відповідно до якої такий викуп здійснюється або з відома власника, або за рішенням суду. Рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю ухвалюється в межах своєї компетенції органом державної влади або органом місцевого самоврядування, який зобов'язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про це не пізніше чим за рік до викупу земельної ділянки.

Викупна ціна,тобто плата за земельну ділянку, терміни і інші умови викупу визначаються за домовленістю з власником ділянки, а у разі спору – судом. У викупну ціну включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, яке на нім розміщене, а також збитки, заподіяні власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі і упущена вигода), в повному об'ємі. За домовленістю з власником земельної ділянки орган, що ухвалив рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, може надати йому іншу земельну ділянку, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни. Право власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розташовані, може бути припинене за рішенням суду шляхом їх викупу і з обов'язковим попереднім відшкодуваннямзбитків в повному об'ємі. Вимога про викуп вказаного майна підлягає задоволенню, якщо позивач доведе, що використання земельної ділянки, викупленої у зв'язку з суспільною необхідністю, є неможливим без припинення права власності на це майно. Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах даного населеного пункту.

Реквізиція.У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії і при інших надзвичайних обставинах, в цілях суспільної необхідності, майно може бути примусове відчужено у власника на підставах і в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повноговідшкодування його вартості. В умовах військового або надзвичайного положення майно може бути примусово відчужене у власника з подальшим повнимвідшкодуванням його вартості. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

Конфіскація –це примусове безвідплатневилучення у власність держави всього або частини майна, особи, що є власністю, як санкція за злочин, адміністративне або цивільне правопорушення.

4.Види права власності

Цивільний кодекс виділяє приватну, державну, комунальну власність, право власності Українського народу.

Особливим видом права власності є право довірчої власності, що виникає на підставі закону або договору управління майном.

Згідно з останньою, на один і той самий об'єкт (майно) існує два права власності - номінального власника (засновника до­вірчої власності) і довірчого власника - особи, яка управляє майном засновника на його користь або на користь іншого вигодонабувача. Зобов'язальні відносини з приводу здійснення правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню майном власника ін­шою особою від свого імені та в Інтересах власника регулюються гл. 70 ЦК. Однак ч. 2 ст. 1029 ЦК передбачається, що договір управ­ління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно.

Внаслідок цього виникає нетипова для українського права кон­струкція ( вона запозиче­на з англо-американського права, в якому воно досконало розроб­лене і є визначальним для численних правових конструкцій - патро­нату, юридичних осіб (установ, фондів), майнових відносин подруж­жя тощо), якою охоплюються одночасно як зобов'язальні, так і ре­чові відносини. Проте є прибічники довірчої власності, є проміжна позиція, якою припускається існування такої власності,і є її против­ники.

У Господарському кодексі передбачено існування підприємств, що діють на основі права колективної власності, хоча Цивільний кодекс виходить з того, що юридичні особи є суб'єктами права не колективної, а приватної власності.

Спільна власність.

Ідея визначення конструкції права спільної власності належить ри­мським юристам. Вони вперше звернули увагу на своєрідні відноси­ни, коли на одну й ту ж річ і в один і той же час на законній підставі встановлювалося право власності не однієї, а декількох осіб. Такі від­носини отримали назву спільна власність (condominium). З того часу загальна концепція права спільної власності зберіглася й набула уста­лених ознак. Вона закріплена і в сучасному праві.

Майно може знаходитися у власності два або більше осіб (спільне майно).Такі особи називаються співвласниками.

Відповідно до ч. 2 ст. 355 ЦК майно може належати особам на пра­ві спільної'часткової' або на праві спільної сумісної власності. Заза­гальним правилом спільна власність вважається частковою. Вона мо­же бути сумісною лише у випадках, коли це передбачено законом або договором між учасниками (ч. 4 ст. 355 ЦК). Різниця між двома вида­ми спільної власності насамперед полягає у визначеності часток спів­власників у праві на майно.

Власність двох або більше осіб з визначенням частин кожного з них в праві власності називається спільною частковою власністю.Частки в праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлене за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток в праві спільної часткової власності не встановлений, він визначається з урахуванням внеску кожного із співвласників в придбання (виготовлення, споруда) майна. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою.

Кожен із співвласників має право розпорядження своєю часткою у праві спільної власності. Як вже зазначалося, основною рисою, при­таманною спільній частковій власності, є визначення часток спів­власників у праві на майно. Це дає змогу кожному із співвласників са­мостійно розпоряджатися своєю часткою за власним бажанням - продати, подарувати, обміняти, передати у спадок тощо. Але при цьо­му відчуження частки у праві спільної часткової власності шляхом її продажу має здійснюватися за спеціальними правилами.

Перед тим, як продавати частку третім особам продавець-спів-власник зобов'язаний запропонувати її іншим співвласникам, які ма­ють переважне право купівлі відчужуваної частки.Для цього про­давець має письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку із зазначенням ціни та інших умов, на яких він її продає. Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення пере­важного права купівлі частки чи не здійснили свого права у визначе­ний законом час (щодо нерухомого майна - протягом одного місяця, а щодо рухомого майна - протягом десятиднів від дня отримання ни­ми повідомлення), продавець має право продати свою частку будь-якій особі. Це правило не діє при продажу частки у праві спільної власності з публічних торгів.

Якщо вказане правило не буде виконано і продавець порушить пе­реважне право інших співвласників на купівлю частки у праві спіль­ної часткової власності, співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. При цьому до­говір купівлі-продажу не визнається недійсним. За рішенням суду здійснюється лише заміна однієї зі сторін правочину, а саме — покуп­ця. Для здійснення переважного права купівлі частки у праві спільної власності, співвласник зобов'язаний підтвердити не тільки своє ба­жання, а й фінансову можливість. Для цього позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду всі суми, які за договором пови­нен сплатити покупець (ст. 362 ЦК).

За власним бажанням, а у випадках, передбачених законом, - за вимогою інших осіб співвласник може вийти з відносин спільної власності. Такий вихід здійснюється за допомогою одного з трьох юридичних механізмів:

а) виділу часткиспіввласника у спільному майні при збереженні права спільної власності інших співвласників (ст. 364 ЦК);

б) припинення права на часткуу спільному майні при збережен­ні права спільної власності інших співвласників (ст. 365 ЦК);

в) поділу майна,що є спільною частковою власністю, при припи­ненні права спільної власності (ст. 367 ЦК).

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них в праві власності є спільною сумісною власністю. Співвласники майна, що є спільною сумісною власністю, володіють і користуються їм спільно, якщо інше не встановлене домовленістю між ними. Розпорядження майном, що знаходиться в загальній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. При здійсненні одним із співвласників правочини по розпорядженню загальним майном вважається, що вона здійснена з відома всіх співвласників.

Основною рисою права спільної сумісної власності, як вже зазнача­лося, є те, що воно не має часток. Останні можуть визначатися лише у випадку припинення спільної сумісної власності при виділі з майна частки одного зі співвласників, при поділі майна, а також у разі пере­творення спільної сумісної власності у спільну часткову власність.

Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здій­снюється поетапно. На першому етапі визначаються частки кожного із співвласників у спільному майні, на другому - здійснюється виділ майна в натурі відповідно до розміру визначеної у праві власності частки на майно. У законодавстві встановлено загальне правило, від­повідно до якого у разі виділу частки із майна, що є у спільній суміс­ній власності, вважається, що частки кожного із співвласників є рів­ними. Інший розмір часток може бути встановлено домовленістю між співвласниками, законом або рішенням суду (ч. 2 ст. 370 ЦК). Насам­перед нерівність часток може бути встановлена самими співвласни­ками за взаємною згодою. Як правило, розмір часток визначається співвласниками залежно від зробленого кожним із них грошового вкладу у придбання спільного майна, трудової участі у спільній пра­ці, кваліфікаційного рівня працівника тощо. Такі ж критерії можуть бути покладені в основу рішення суду, яким буде визначено розмір часток учасників спільної сумісної власності, наприклад, членів се­лянського господарства, членів сім'ї, які набули майно спільною пра­цею, тощо.

Якщо виділ у натурі частки спільного майна не допус­кається згідно із законом або є неможливим, співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч. З ст. 370, ст. 364 ЦК). При припиненні спільної сумісної власності враховуєть­ся все майно, яке належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, а не окремі речі.

У разі поділу майна право спільної сумісної власності співвласни­ків на нього припиняється (ч. З ст. 372 ЦК). Майно може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. Договір про поділ нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нота­ріальному посвідченню (ч. 4 ст. 372 ЦК).

5. Поняття і система цивільно-правових засобів захисту право власності

Для забезпечення стабільності відносин власності, законодавство передбачає засоби його захисту.

Захист відносин власності здійснюється з урахуванням таких загальних положень:

1) рівний захист всіх суб'єктів права власності (стаття 13 Конституцій України);

2) неможливість обмеження права власності особи протиправним шляхом;

3) наявність у власника право вимагати усунення будь-яких порушень його права або перешкод в здійсненні його прав;

4) наявність у власника права на отримання відшкодування заподіяного йому майнового і морального збитку;

5) захист права власності судом;

6) наявність у власника права на відшкодування з боку держави заподіяних збитків у разі ухвалення державою нормативно-правового акту, що припиняє його право власності;

7) розповсюдження положень про захист права власності на осіб, що не є власниками, але що володіють майном на праві повного господарського ведення, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом або договором, включаючи право на захист цього обличчя свого володіння від власника.

Найбільш ефективним і поширеним способом відновлення пору­шених прав та законних інтересів власника є судовий захист. Відпо­відачами за позовами про захист прав на речі можуть бути як незакон­ні володільці (добросовісні та недобросовісні), так і сторона за від­повідним договором, а також особи, які заподіяли шкоду власнику.

Засоби захисту відносин власності діляться наречово-правових і зобов'язально-правових.

Речово-правовізахищають повноваження власника по володінню, користуванню і розпорядженню речами, певними індивідуальними ознаками за умови, що порушення не пов'язане з виконанням зобов'язань між власником і порушником.

До таких засобів відносяться:

– віндікаційний;

– негаторный і похідні від нього позови;

– позови про визнання права власності.

Віндікаційний -позов власника, що не володіє майном, до його фактичного власника про витребування майна з чужого незаконного володіння. Предметом віндикаційного позову може бути лише індивідуально-визначена річ. Речі, означені родовими ознака­ми, а також гроші та цінні папери на пред'явника (ст. 389 ЦК) не мо­жуть бути предметом віндикації.

Негаторний - позов про захист права власності від порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння, тобто усунення будь-яких перешкод в здійсненні власником права користування і розпорядження майном.

Так, коли розпочинається самочинне будівництво поряд із об'єктом права власності, власник вже має під­стави вважати, що сам процес будівництва завдасть йому перешкод у користуванні майном, а його завершення також буде порушувати його право. Тому власник може звернутися до суду вже з моменту по­чатку здійснення будівельних робіт.

Захист права власності може забезпечуватись й іншими позовами. Одним з найбільш поширених є позов про визнання права власно­сті.

Пред'явлення такого позову можливе за умови, якщо:

а) особа є власником майна, але її право власності оспорюється або не визнається іншою особою;

б) у разі втрати особою документа, який засвідчує її право власно­сті (ст. 392 ЦК);

в) коли особа не є власником, але бажає ним стати, отримавши пра­во власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК), на об'єкт самочинного будівництва (ст. 376 ЦК), на річ, право власності на яку може набуватися за набувальною давністю (ст. 344 ЦК).

Зобов'язально-правовізасоби захисту права власності застосовуються у випадках, коли власник пов'язаний з порушником яким-небудь зобов'язанням.

До таких засобів захисту відносяться:

– позов про витребування майна від особи, якій воно було передане за договором і яке його не повернуло у встановлений термін;

– позов про відшкодування заподіяного власникові збитку;

– позов про повернення майна, придбаного або збереженого за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав.

Засобами захисту права власностівиступають також норми Цивільного кодексу про визнання операцій недійсними, а також деякі інші.

6. Загальні положення про речові права на чуже майно

Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання окрім права власності можуть складати і інші речові права. Відповідно до Цивільного кодексу до інших речових прав(речовим правам на чуже майно) відносяться:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфиций).

Право володіння чужим майномрегулює розділ 31 Цивільного кодексу.

Власником чужого майна є особа, що фактично утримує його у себе. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більш особам. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не витікає із закону або не встановлене вирішенням суду. Недобросовісний власник зобов'язаний негайно повернути майно особі, що має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або що є добросовісним власником цього майна. При не виконанні недобросовісним власником цього обов'язку зацікавлена особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

Право користування чужим майном (сервітут) регулює розділ 32 Цивільного кодексу. Сервітут може бути встановлений: